Римо-католицька церква на початку ХХІ століття: проблеми модернізації в умовах політико-правової інтеграції ЄС

Римо-католицька церква на початку ХХІ століття: проблеми модернізації в умовах політико-правової інтеграції ЄС

Стаття присвячена аналізу розвитку ідеї модернізації Римо-католицької церкви в умовах політико-правової та соціально-культурної інтеграції країн Європи. Представлені статистичні дані щодо кількості прихильників Римо-католицизму. Показаний сучасний процес реформування взаємодії Римо-католицької церкви і держав Європи на прикладі Ліхтенштейну, Монако, Італії, Ірландії, Хорватії, Ватикану. Проаналізовано особливості статусу Римокатолицької Церкви в інших країнах Європи. Розглянуто процес модернізації соціальної доктрини Римо-католицької Церкви на рубежі ХХ-ХХІ ст. Проаналізовано напрями та цілі модернізації Римо-католицької Церкви в контєксті завдання інтеграції різних релігійних груп в країнах ЄС на початку XXI століття.

Безпрецедентні соціально-культурні зміни, викликані інтеграційними процесами в Європі, обумовлюють зростання актуальності проблеми реформування статусів традиційних європейських церков, зокрема, реформування відносин Держави та Церкви в країнах Європи, де більшість населення сповідує католицизм. Актуальним постає реформування самої доктрини католицької церкви внаслідок реалізації фундаментального принципу інтеграції ЄС, закладеного у документі «Загальні базові принципи інтеграції», де «інтеграцією» визнано не однобічний процес пристосування іммі грантів до правил приймаючих країн, а «динамічний двосторонній процес взаємного пристосування між всіма іммігрантами та жителями держав учасниць ЄС».

Проблемами релі гійних відносин у Європі з огляду на демографічні, соціально — культурні зміни, а також проблемами реформування доктрини католицької церкви займалися ряд дослідників. Зокрема, А. Бондарев, К. Бодак, С. Бородай, А. Кудрявцев, О. Крижанівський, А. Колодній, Р. Курбанов, М. Лаумулін, Ю. Максимов, Ф. Плещунов, Д. Пайпс, С. Плохій, А. Рар, С. Ріппбергер, Т. Тхоржевська, Л. Ульяновський, М. Чернов, О. Четверікова, Л. Філіпович, П. Яроцький, Т. Шульц та ін.

Сучасні тенденції євроінтеграційних процесів вимагають дослідження сучасних чинників модернізації традиційних церков та релігійних організації у Європі, зокрема — визначення можливостей модернізації Римокатолицької церкви.

Метою даної статті є визначення можливостей модернізації римо-католицизму на початку XXI ст. як чинника забезпечення системної політико-правової інтеграції країн Європи.

Католицизм — найкрупніший за чисельністю прихильників (Близько 1 млрд. 254 млн. осіб станом на кінець 2013 р., а це з урахуванням загальної кількості населення світу в 7 мдрд. становить 17,5% населення світу) напрям у християнстві. За даними дослідницького центру «The Pew Research Center’s», незважаючи на зміни чисельності населення за останні сто років, католики становили дивно стабільну частку людей на Землі [3].

Католицька конфесія є найкрупнішою з усіх християнських конфесій у Європі (католицизм сповідує більше 50% населення Європи). Католицизм є основною релігією в 21 державі Європи. Так, «католицьким» у своїх більшості є населення Ватикану (100%), Італії та Мальти (97%), Іспанії та Бельгії (95%), Португалії (94%), Польщі та Монако (90%), Ірландії (87%), Хорватії (88%), Литви (77%), Австрії (74%), Словаччини (69%), Угорщини (64%), Словенії (58%), Швейцарії (42%), Німеччини (34%). У Білорусії католиків більше мільйона. Оцінки загальної кількості католиків в Росії різняться від 200 тис. до 1,5 млн. осіб. В Україні (в основному на заході країни) проживає близько 4,7 млн. католиків, з яких більше 4 млн. — католики східного обряду [3].

Ряд країн Європи, серед яких Ватикан, Ліхтенштейн, Мальта, Мальтійський орден, Монако, Сан-Марино, окремі кантони Швейцарії, мають особливі відносини з римо-католицькою церквою, що втримує статус «державної». Наприклад, клерикальною державою залишається князівство Ліхтенштейн, в якому діє «стара» Конституція, прийнята ще в 1921 р., але з правками від 2003 р. Згідно з ч.2 ст. 37 цієї Конституції - «Римо-католицька церква є державною церквою і як така користується повним захистом держави; іншим релігіям гарантується право сповідувати свою віру і проведення релігійних служб за умов збереження моралі та громадського порядку. Важливим є визнання державою громадських та політичних прав Церкви згідно із статтею 39 [10].

Окрім Конституції Ліхтенштейну права релігійних організацій регулює спеціальний Закон «Про релігійні громади», у ст. 7 якого релігійними громадами держави, окрім римо-католицької, визнані євангелічна, євангелічно-лютеранська, які виконали вимоги для державного визнання та внесення до Закону (православна Церква, за оцінкою представників Уряду, поки що цих умов не виконала).

Між тим, за даними Комісії ООН з прав людини, наданими у «Доповіді про стан збереження прав людини в Ліхтенштейні», уряд Ліхтенштейну задовольнив протестантські, православні християнські та мусульманські громади щодо державної фінансової підтримки при збереженні особливої підтримки державної Римо-Католицької Церкви, діяльність якої фінансується і з державного, і з місцевих бюджетів [9]. Втім, у Доповіді було зазначено про підвищення ознак релігійної нетерпимості та дискримінації щодо представників мусульманської та іудейської громад.

На початку червня 2011 р. уряд Ліхтенштейну розпочав розробку законопроекту про відділення церкви від держави, згідно з яким релігійні громади позбавляються державних дотацій. Особливо значне обрізання коштів доведеться пережити малим протестантським громадам. Другий пакет реформ має обмежити вплив Церкви на шкільні програми.

Поки що у Ліхтенштейні державними святами залишаються релігійні, але вже в 2011 р. у святкуванні Дня Нації виключили традиційну Службу Божу. Відтак, ситуація поки що є «оригінальною»: очевидною є тенденція щодо оновлення державно-церковних відносин, яка отримала початок у 2011 р., проте поки що не призвела до конкретних правових наслідків.

Римо-католицизм — домінуюча релігія в князівстві Монако. Католики тут складають 27 тис. з 29, тобто 90% населення. Ст. 9 Конституції Монако зазначає, що «Римо-католицька, апостольська релігія є державною релігією» [7]. Католицька церква Монако скла дається з єпархії, заснованої у 1887 р. У 1981 р. єпархія отримала статус архієпархії і перейшла у пряме підпорядкування від Святого Престолу.

В Монако релігійні традиції за римо-католицькими канонами зберігають особливе значення в соціально-культурному житті. Про це свідчить збереження високої цінності патріархальної сім'ї в римо — католицьких традиціях, низький рівень розводів, помірна жіноча активність у політиці (жінки отримали право голосувати лише в 1960 р.), збереження релігійних практик святкування окремих дат, збереження релігійної освіти, яке входить в учбову програму за бажанням батьків. Але при цьому, відвідування церкви не так високо, як сто років тому, і важко оцінити точну кількість практикуючих католиків.

У конституції Ірландської республіки, яка протягом усього XX ст. вважалася найбільш релігійною країною Європи, у сучасній Конституції (діє з 1937 р.) встановлюється свобода віросповідання і відсутність обов’язку держави підтримувати будьяку церкву. Зокрема, таке правило було встановлено у 1972 р., коли було скасовано статтю, яка декларувала особливе положення римо — католицької церкви в державі як гаранта віри, яку сповідує Більшість населення країни.

Важливим етапом у зміні ролі релігії в суспільстві стало початок телемовлення, яке призвело до відкритого обговорення раніше заборонених питань, таких як аборти, контроль народжуваності, розлучення тощо. У 1986 р. відбувся референдум цих питань, і лише в 1995 р. після повторного референдуму розлучення в Ірландії були легалізовані.

В ряді країн, де великий відсоток віруючих католиків, наприклад, у Хорватії, де Конституції не закріплюють за католицькою церквою в країні статусу державної, католицька церква дефакто отримує суспільне фінансування і користується від держави рядом привілеїв. До того ж, у державних школах існують необов’язкові уроки релігійного навчання.

В ряді країн відносини Римо-католицької церкви та держави мають особливі «конкордатні» відносини. Так, Конституція Італії визначає, що «держава та католицька церква незалежні та суверенні у належній їм сферах. їх відносини регулюються Латеранськими Угодами, а зміни цих Угод, прийняті обома сторонами, не передбачають перегляду Конституції» (ст. 7), всім іншим релігійним конфесіям, статтею 8 Конституції Італії гарантується свобода діяльності та організації за їх уставами, якщо ті відповідають правовому порядку, який встановлюється законом на основі угод із органами, що представляють ці конфесії [6].

Найтісніші зв’язки держави та церкви демонструє Ватикан — єдина у Європі абсолютна теократична монархія, що керується Святим Престолом, сувереном якого є Папа Римський, який обирається кардиналами на довічний термін. Ватикан є самостійною державою і центром Римо-католицької церкви. Італійська держава визнала папу сувереном та його повну недоторканість. Однак, світська держава католицької церкви перестала існувати через італійський плебісцит, в результаті якого населення Італії висловилося за ліквідацію світської держави папи Пія IX. Відтоді, католики не приймали активної участі у політичному житті, особливо після того, як Пій IX заборонив католикам втручатися у політичне життя [2, с.427].

На межі ХІХ-ХХ ст. розробники «католицького релігійного модернізму» — «християнського соціалізму» — «аджорнаменто» (Ф. Ламене, Ж. Бушеза, Д. Тапереллі, Т. Лібераторе, Д. Тоніоло та ін.) висловлювали ідеї близькі з позиціями протестантських Богословів, різко критикуючи релігійний консерватизм [Див.: і]. Але, згодом, Ватикан висловив ворожість до всіх інших течій в опублікованому в 1901 р. «Graves de Communi». Після приходу до влади папи Пія X в 1903 р. розпочався період «викриття допущених раніше помилок». Лев XIII наполягав на аполітичному характері, який повинна була прийняти християнська демократія. Ще більш жорстко ідеї модернізму були засуджені Пієм X в декреті 1907 р. «Lamentabili», де піддавалися анаф емі 65 модерністських позицій [2, с.440]. Завершенням усього стало проголошення у 1913 р. в Італії широкого виборчого права, що робило неможливим альянс між урядовими партіями та католиками для збереження більшості та призвело до підписання «пакта Джантілоні», за яким ліберальні кандидати могли отримати підтримку католиків у тому випадку, якщо брали на себе обов’язок захищати проекти католиків. Так відбулася інтеграція католиків у політичне життя. Але участь католиків у політичному житті призвела до жорсткої антиклерикальної реакції серед представників лівих сил [2, с.440]. Згодом історичні події, пов’язані з неприйняттям лівими та антиклерикальними лібералами «пакту Джантілоні», призвели до розвалу політичної моделі і твердження фашизму (з 1919 до 1921 рр.).

11 лютого 1929 р. Муссоліні і кардинал Гаспарі в якості представника Папи Пія IX підписали документи — «Латеранські договори»: політичний договір, Конкордат і фінансову угоду, в яких було зафіксовано союз католицької церкви з італійською фашистською державою. Ст. 1 договору визначила, що «Італія визнає і підтверджує принцип, проголошений у ст. 1 Королівського статуту від 4 березня 1848 р., згідно з яким католицька, апостольська і римська релігія є єдиною релігією держави». Ст. 2 встановлювала визнання Італією суверенітету Святого престолу в галузі міжнародних відносин, а ст. 4 — невтручання з боку Італійського уряду у внутрішні справи Ватикану. Згідно зі ст. 24 договору Ватикан оголошувався територією, що зберігає нейтралітет. Так, Католицька Церква повернула собі статус світської держави, територія якої дорівнює 44 га, а населення складає 1000 осіб. Латеранські договори розв’язали «Римське питання» — про статус Ватикану, що існувало з 1871 р. По суті, Папа Римський признав за Латеранськими договорами Рим як осідок італійського уряду, а італійський уряд гарантував при цьому, політичний і територіальний суверенітет Ватикану [5].

Папи — Пій XI (1922 — 1939) і Пій XII (1939 — 1958) — вирізнялися крайнім політичним консерватизмом. Церква продовжувала переслідувати католицьких діячів, винних у відході від консервативних установок церкви. і лише Іван XXIII (1958 — 1963) ввійшов в історію папства як церковний реформатор.

II Ватиканський собор Католицької церкви проголосив ідею <^іогпашеп1;о" («осучаснення», «відновлення» Церкви), втілив у життя революційні літургійні і канонічні реформи, в результаті яких у лоні Римо-католицької церкви відбувся різкий поворот до модернізації богослужіння, до посилення тенденцій екуменізму в сучасному ліберальному католицькому Богослов'ї. 7 грудня 1965 р. була прийнята Декларація про релігійну свободу, яка визнала право вибору релігії за кожною конкретною людиною.

Проте традиціоналістськи налаштоване католицьке духовенство на чолі з архієпископом М. Лефевром не прийняло модерністських реформ. У 1976 р. конфлікт призвів до заборони Папою Павлом VI архієпископу Лефевру у священнослужінні. II Ватиканський собор визначив нову політику Католицької церкви, яка передбачала оновлення наявних у католицизмі соціальнополітичних доктринальних підходів при розв’язанні актуальних проблем суспільного життя. Політично важливим пунктом соціальної доктрини «аджорнаменто» стала ідея асоціації праці і капіталу, забезпечення широкої участі працівників у здійсненні керівництва підприємствами. Ознакою католицького аджорнаменто стала екуменічна політика Ватикана, що тісно пов’язана з ідеями інкультурації.

Але, як зазначає К. Бодак, «через 35 років після оголошення „Декрету про екуменізм“ складається враження, що християнські церкви знаходяться на шляху до єдності далі від поставленої мети, ніж на початку екуменічного руху» [1, с.19]. Ейфорія закінчилася. Наприкінці XX — на початку XXI ст. Католицька церква на практиці оцінила всю складність процесу єднання і, на думку видавця екуменічного щотижневика «Миротворець» бельгійського теолога Е. Лайна, усвідомила той факт, що відновлення єдності - це дарунок Божий, котрий не залежить від людських зусиль.

Нині можна стверджувати, що модернізований католицизм визнає небезпеку процесів секуляризації всіх сфер суспільного життя, яка охопила світ на початку XXI ст. Вихід з цього становища католики вбачають у зверненні до біблійних основ людського життя, до зміцнення віри серед жителів тих регіонів, куди християнство прийшло багато століть тому. Аджорнаменто має на меті нібито знову прилучити до релігійних норм ці народи, заново їх християнізувати.

Рада кардиналів, створена Папою Римським Франциском (Хорхе Марио Бергольо) у 2013 р. для допомоги понтифіку в управлінні Римо-католицькою церквою, має намір кардинально оновити також Апостольську конституцію — «Pastor Bonus» (Добрий пастир), підписану Папою Іоанном Павлом II у 1988 р. Папа Франциск підкреслює, що Церква має пройти внутрішню метаморфозу.

Усвідомлюючи могутність секуляризації, Папа Франциск пропонує «лібералізацію» вчення, зокрема у моральній сфері. Йдеться про те, щоб воно стало ближче до парадигми нинішньої маскультури, яка абсолютизує свободу і самореалізацію. У той же час Франциск не має наміру «модернізувати» Церкву шляхом зміни вчення. Реформа церкви передбачає нову роль мирян у діяльності церкви, введення ново го поста так званого «модератора» Римської курії, створення Рада кардиналів.

Як слушно зауважив, підсумовуючи наслідки модернізації католицького вчення на початку XXI ст., П. Яроцький, «інкультурована» церква завтрашнього дня — це синтез великих культур і філософій, пристосованих до Євангелія. Якщо такий проект буде реалізованим, то людство в XXI ст. зустрінеться з новою універсальною релігією" [8].

Висновок

Відтак, соціальна доктрина сучасного католицизму — це комплекс положень та принципів, у світлі яких церква здійснює пошук розв’язання проблем, що стосуються суспільного життя, зокрема його політичних, економічних, культурних, моральних аспектів. Головною метою реформування Церкви та її ролі у житті суспільства, творці соціальних концєпцій християнських Церков називають «євангелізацію» (реєвангелізацію) сучасного суспільства. За думкою Більшості дослідників, процес модернізації Римо-католицької церкви наближує її до витокового християнства, до новозавітного вчення Ісуса Христа.

Література

Бодак К. Соціальне вчення католицизму: спонуки до модернізації / К. Бодак // Українське релігієзнавство — 2010 — № 55 — С.і8 — 24.

Брис К. История Италии / Катрин Брис; пер. С фр. Т.Г. ГубАрЕвой. — СПб.: Евразия, 20 087. — 631 с.

Католицизм за країнами. Статистичні дані довідника «Catholic-hierarchy»; [Електронний рЕсурс] - Режим доступу: http://www.catholic-hierarchy.org/country/sc 1.html.

Католицький оглядач. Інформаційний сайт порталу MCI; [Електронний режим] / Новини Ліхтенштейну — Режим доступу: http ://archive.catholicnews.org .ua/search/node/%D0%9B%D 1%96%D 1%8 5%D 1%82%D0%B5%D0%BD%D 1%88%D 1%82%D0%B5%D0%B9%D 0%BD%20%20type%3Anews#point.

Конституційні акти держави Ватикан [Електронний рЕсурс] ;

Режим доступу: http://forlawyer.com.ua/konstitucii/konstituciya;

vatikana/1437-konstituciya-vatikana.html.

Конституція Італії від 22 грудня 1947 р. / Пер. с итал. Л. П. ГринбЕрга // Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л А. Окунькова. — M.: Издательская группа Инфра-M— НОРМА, і997. — C. 423—450; [Електронний режим] - Режим доступу: http: //italia-ru. com/page/konstitutsiva-italvanskoirespubliki.

Конституція князівства Монако від 16 грудня 1962 р. /.

[Електронний рЕсурс] - Режим доступу:

http://www.concourt.am/armenian/legal resources/world constitutions/con stit/monaco/monaco-r.htm.

Яроцький П. Л. ЕтноконФесійна толерантність — моральноетичний дискурс третього тисячоліття / П. Л. Яроцький // Христянство і мораль. — Тернопіль, 2002. — C. 90−92.

Regimini Ecclesiae Universae. Constituzione Apostolica di sua sanita Paolo VI; [Електронний рЕсурс] - Режим доступу: http ://www.vatican.va/holy_father/paul_vi/apost_constitutions/doc uments/hf_p-vi_apc_19 670 815_regimini-ecclesiae-universae_it.html.

Liechtenstein. Lдnderberichte ьber Menschenrechtspraktiken — 2006 / Herausgegeben vom Bьro fьr Demokratie, Menschenrechte und Arbeitsfragen 6. Mдrz 2007; [Електронний ресурс] - Режим доступу: http ://bern.usembassy .gov/uploads/images/HDrsiwfJ5mj VUdcV G0DI3w/F.

L_HRR06_german.pdf.