Людина як об`єкт педагогічної діяльності

У розвитку європейської освіти і педагогіки Нового часу можна виокремити дві головні тенденції, які базувалися на різних методологічних засадах. Одна з них — гуманістична педагогіка, засновником якої був Ян Амос Коменський, за цілями, змістом і методами завжди виходила з інтересів самої людини і розглядала її як вищу цінність і найбільш складну і досконалу істоту, наділену величезними можливостями всебічного розвитку. Друга, представлена в концепціях гносеологізму, елітаризму, інструменталізму (функціоналізму), тоталітаризму, сцієнтизму, базувалася на абсолютизації окремих сторін і функцій людини (насамперед — пізнавальних) і розглядала її як засіб досягнення надособистісних цілей, реалізації яких передусім має бути підпід порядкована і освіта. Гуманістичні ідеї у вітчизняній педагогіці розвивали Григорій Савович Сковорода і Костянтин Дмитрович Ушинський. У ХХ ст. найвидатнішим представником гуманістичної педагогіки був Василь Олександрович Сухомлинський. Продовженням гуманістичного напряму в педагогіці й освіті нашого часу є філософія людиноцентризму.

Очевидно, ніхто не заперечуватиме, що головним об'єктом педагогічної діяльності є людина. Отже, ця діяльність не може бути успішною насамперед без знань про людину. Одним із перших у вітчизняній педагогіці обґрунтував це положення К. Д. Ушинський, який, зокрема, писав, що «якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, то вона повинна раніше пізнати її теж у всіх відношення. І саме він виступив з ідеєю створення в університетах педагогічного факультету, метою якого «було би вивчення людини в усіх виявах її природи зі спеціальним прикладенням до мистецтва виховання. Практичне значення такого педагогічного або взагалі антропологічного факультету було б великим. Педагогів кількісно потрібно не менше, а навіть ще більше, ніж медиків, і якщо медикам ми довіряємо наше здоров’я, то вихователям доручаємо моральність і розум дітей наших, звіряємо їхню душу, а разом з тим і прийдешність нашої вітчизни». Створення такого факультету педагог вважав справою майбутнього, а до того часу ознайомленню вихователів з «антропологічними науками», серед яких він надавав особливого значення, філософію і психологію, мають сприяти популярні праці з цих наук. І свою «Педагогічну антропологію» він розглядав як книгу не для психологів-фахівців, а «для педагогів, які усвідомили необхідність вивчення психології для їхньої педагогічної праці». На жаль, наявні педагогічні факультети не стали «школами для всебічного вивчення людини» (але це окрема тема, яка потребує спеціального розгляду), хоча сама ідея про людинознавство як головний фундамент (основу) педагогіки (педагогічної діяльності) — теорії і практики — набула ще більшої актуальності. Зокрема, у зв’язку з тим, що сьогодні є вже не десятки наук про людину (як півтора століття тому назад, коли творив К.Д. Ушинський), а сотні, які в сукупності утворюють одну з найважливіших і найперспективніших галузей наукового пізнання — людинознавство, що спирається на «старших братів» — природознавство і суспільствознавство. Але фактичний матеріал, здобутий на конкретно-науковому рівні, може бути лише свого роду рудою, з якої ще потрібно виплавити метал і сформувати його, своєрідним емпіричним базисом, на підставі якого може бути побудована відповідна філософія (теорія) людини. Ні медицина чи психологія, ні антропологія чи соціологія не здатні самі по собі виробити такої теорії, оскільки кожна з них теж досліджує лише окремі вияви, сторони й властивості людської особистості, тому вони теж потребують узагальнення на вищому — науково-філософському рівні. Тільки маючи таку цілісну філософську теорію людини, її становлення, розвитку і життєдіяльності, ми можемо говорити про наявність належної методологічної основи для цілеспрямованого розв’язання як педагогічних, так і багатьох інших (виробничих, медичних, психологічних тощо) проблем, пов’язаних із людиною. Констатуючи факти, можна зазначити, що на сьогодні такої всеосяжної теорії людини ще немає. Але певний оптимізм вселяє те, що останнім часом здійснюються активні спроби в різних філософських системах і світоглядах визначити найголовніше коло проблем, які потребують теоретичного дослідження й розв’язання і розроблення кожної з яких є своєрідним кроком, що наближає нас до створення такої теорії.