Стильові особливості історичних романів Михайла Старицького і Генріка Сенкевича: стереотипи літературної критики

СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНИХ РОМАНІВ МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО І ГЕНРІКА СЕНКЕВИЧА: СТЕРЕОТИПИ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ

Сенкевич Вікторія Марценішко У статті з’ясовуються питання стильових особливостей історичних творів письменників-класиків на тлі старих і нових стереотипів літературної критики. Із творчого доробку митців основна увага зосереджується на трилогії Михайла Старицького «Богдан Хмельницький» і романі Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем». Такий вибір мотивується тим, що саме ці твори викликають різні, часто контроверсійні судження. Суттєвого уточнення потребує проблема співвідношення романтичних і реалістичних тенденцій в аналізованих творах. Справу дефініції ускладнює універсальність функцій Старицького і Сенкевича в культурному й літературному житті свого часу, вплив на їхню творчість суспільно-культурних чинників. Питання стильових особливостей творчості Старицького і Сенкевича, незважаючи на численні аргументи та версії, донині не вичерпане й потребує ретельного дослідження. Попри зовнішні протиставлення, в аспектах творчих засад і функціональності в трилогії Старицького «Богдан Хмельницький» і романі Сенкевича «Вогнем і мечем» виявляємо багато спільного. Зокрема, різноманітні стильові оцінки творчості Старицького і Сенкевича вказують на синкретизм стилю їхніх творів, на взаємопроникнення в них багатьох традицій: романтичної, реалістичної, позитивістської, барокової, неоромантичної, імпресіоністичної. Тому необхідно бути обережним із висновками щодо стилю творів, адже присутність і функція романтичних і реалістичних складових у їхніх романах є лише однією з ключових проблем.

Ключові слова: проблема, стиль, історичний роман, романтизм, реалізм, синкретизм, стилізація, джерело, дискурс, функція.

Постановка проблеми. Досліджуючи історичний розвиток літератури, спостерігаючи зміни в художніх творах (тема, жанри, образи, характери), способи й принципи художнього відображення життя, констатуємо зміну стилів доби й прагнемо з’ясувати закономірності їхньої появи, розвитку. Проте літературний стиль доби, як і індивідуальний авторський стиль, — проблема досить серйозна і потребує деяких застережень. Поняттям «стиль доби» необхідно користуватися обережно, оскільки, як зауважує В. Пахаренко, «доведене до крайности, воно несе в собі небезпеку схематизувати мистецтво, спримітизувати неповторні художні феномени; (…) буває важко визначити межі духовних епох — часто трапляються переходові явища, а то й стилі; (…) бо найчастіше відсутня синхронність стилів у культурах різних націй та в різних царинах культури» [1, 32]. Відомо, що в історії літератури можна спостерігати зміну напрямів не тільки у творчості різних письменників, а й у творчості окремого автора. До того ж хронологічне упорядкування тут не завжди можливе, бо все виступає не ізольовано одне від одного, а у взаємодії [2, 42]. Сказане значною мірою стосується творчості Старицького й Сенкевича, адже проблема стильових ознак творчості названих письменників ускладнюється ще й їхньою «межовою» ситуацією. Хоча не одне покоління дослідників зверталося до оцінки цікавих і репрезентативних постатей XIX століття (особливо велику кількість дискусій викликала й донині викликає перша частина трилогії Сенкевича «Вогнем і мечем»), питання стильових особливостей творчості письменників-класиків, незважаючи на численні аргументи й версії, донині не вичерпане.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Необхідно пам’ятати, що аналізовані книги письменників, як і взагалі їхня творча спадщина, викликають різні, часто контроверсійні судженім. Не в останню чергу це зумовлено універсальністю функцій Старицького і Сенкевича в культурному й літературному житті свого часу, а також впливом на їхню творчість суспільно-культурних чинників об'єктивного порядку. Дослідники зазвичай пишуть про поєднання у творчості письменників, зокрема в трилогіях, реалістичних та романтичних тенденцій. Такий синкретизм стильової манери письменників, по суті, став штампом, при цьому відмінність двох естетичних систем фактично залишається без пояснень: вони мовби існують паралельно, але виявляються в різних аспектах твору. Як приклад наведемо судження К. Шахової щодо стильової специфіки «Трилогії» Сенкевича: «Сполучення романтичної гіперболізації, ідеалізації позитивних героїв та їхніх подвигів й тверезого реалізму в зображенні картин, реалій відшумілого життя в усій їх конкретиці склало своєрідність оповідного стилю Сенкевича» [3, 2]. Оскільки В. Поліщук у своїй монографії [див.: 4, 95 — 112] вже здійснив скрупульозний перегляд традиційних оцінок стилю творчості Старицького, вважаємо за недоцільне докладніше зупинятися на цьому питанні.

Мета статті - з’ясувати стильові особливості історичних романів Старицького і Сенкевича крізь призму стереотипів літературної критики.

Виклад основного матеріалу. Аналіз специфіки творчого доробку Старицького відомий літературознавець Михайло Наєнко розпочинає так: «Літературний процес завжди буває неповним і навіть не цікавим, якби в ньому раптом не з’явився якийсь дивак. Дивак, що змішує стилі, „хуліганить“ у жанрах, береться за виконання найрізноманітніших форм літературної, культурної роботи… М. Старицький був одним із таких диваків. (…) Та чи не найбільшим дивацтвом М. Старицького був його суто стильовий вивих: усі старші письменники, як їм здавалося, розбудовували в останній чверті XIX ст. реалістичні форми творчості, а він, трохи покрутившись у реалізмі, несподівано повернувся в пристарілий уже романтизм». Далі вчений запитує: «Скільки для всіх цих дивацтв потрібно звичайної людської енергії і яку мету при цьому можна переслідувати?» [5, 637]. Отже, передусім необхідно з’ясувати чинники, які вплинули на формування його індивідуального мистецького стилю й позначилися на стильовій палітрі трилогії «Богдан Хмельницький». Тогочасне суспільно-політичне й культурне середовище, безсумнівно, суттєво позначилося на становленні стилю Старицького.

По суті, творчість Старицького є «межовою», оскільки перші літературні спроби митця (60 — 70-ті рр.) припадають на період змін в українській літературі, позначений співіснуванням різних літературних стилів. Таку ситуацію Д. Наливайко пояснює тим, що «у формуванні системи реалізму в різних літературах важлива роль належала й такому фактору, як національні естетичні й художні традиції. Ця теза не потребує особливих доказів, до того ж проблема національних традицій реалізму досить широко вивчалася в нашому літературознавстві. Тут я хочу лише звернути увагу, що ці традиції - це й контактування його з певними художніми напрямами в процесі формування та розвитку, і освоєння та синтез їхніх елементів, а також особливості прояву та функціонування цих елементів у національних різновидах реалізму. Як побачимо далі, особливе значення для цих різновидів мали взаємозв'язок і взаємодія з романтизмом — другою великою художньою системою в літературі й мистецтві XIX ст.» [6,69]. Справді, тривале співіснування романтизму з реалізмом дослідники визнають національною своєрідністю української літератури [7, 8]. У період діяльності Старицького критерії позитивізму-реалізму стають впливовими й популярними, тому існує велика спокуса вписати письменника в цей процес. Відповідно, не лише радянські літературознавці, а й діаспорні дослідники часто піддавалися такій спокусі, прикладом чого є огляд Дмитром Чижевським творчості Старицького в розділі про реалізм [8, 540]. Беручи до уваги стильовий синкретизм, необхідно пам’ятати також про постійні впливи фольклору, творчості М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, зарубіжних письменників на історичну прозу Старицького, адже від з’ясування естетичних критеріїв, взірців, авторів, на яких орієнтувався письменник, також залежить адекватність оцінки стилю його трилогії.

Ключовою в цьому аспекті слід визначити проблему співвідношення романтичних та реалістичних тенденцій. Незважаючи на численні аргументи й докази, вона донині не вичерпана й приховує в собі небезпеку спекуляцій та перебільшення панівних у минулому принципів, згідно з якими оцінювати творчість будь-якого письменника необхідно було, звіряючись із категоріями матеріалізму, історизму й народності. Щодо історичної прози варто підкреслити, що її витоки пов’язують із певною традицією попередників, яка сформувалася в рамках романтичного світогляду. Козакофільська романтика М. Гоголя (ранні повісті, особливо «Тарас Бульба»), з одного боку, та потреба критичного переосмислення оцінок минулого, свідченням чого став роман П. Куліша «Чорна рада», — це дві основи цієї традиції, котрі спрямовують творчий пошук Старицького як історичного романіста [4, 102]. Сенкевич, зазнаючи помітного впливу Гоголя, також спирався на польську романтичну історіографію й естетичний досвід поетів-романтиків «української школи», авторів історичної прози М. Чайковського і Т. Єжа.

Особливості стилю трилогії Старицького, як і вся його спадщина, справді викликають різні, інколи контроверсійні судження. Не в останню чергу це зумовила універсальність функції Старицького в літературному й культурному житті свого часу. Мав слушність Микола Зеров, коли саме цю ознаку клав в основу високої оцінки таланту письменника. «Експансивний, темпераментний, він гостро відчував громадську потребу і брався за кожну галузь громадської роботи, до якої в тодішніх трудних обставинах можна було приступити» [9, 669]. Майже всі дослідники сходяться на визнанні того, що у творчості Старицького присутні сильні «романтичні елементи» (Д Чижевський) [8, 534], які поєднуються із засадами реалізму. Це могло б стати підставою для твердження, що насправді домінантою українського літературного розвитку цілого XIX століття був романтизм. Власне, подібні спроби вже означилися в українському літературознавстві, що засвідчує, наприклад, монографія М. Наєнка про романтизм [З, 13]. Найчастіше зверталася до цього питання Н. Левчик, проте оцінки дослідниці не завжди узгоджуються між собою: вона то пише про романтичну першооснову творів письменника («провідний принцип художнього відтворенім дійсності» [10, 14]), то знов говорить про елементи реалізму. Дослідниця прагне застосувати універсальну формулу для естетики Старицького, тому звертається до ідеї еволюції його творчості. Прикметно, що здійснюється це на матеріалі історичних творів, котрі з погляду еволюції варто було б визнати не вихідним пунктом, а фінальним. «Втілюючи авторську концепцію людської особистості, він еволюціонує від романтичної тотожності внутрішньому світові людини („Осада Буши“, „Молодость Мазепы“, „Руина“), реалістичного становлення у саморозвитку („Богдан Хмельницкий“) до неоромантичної багатовимірності особистості у її трагедії детермінованості вибору суспільними обставинами („Разбойник Кармалюк“)» [10, 15]. Проте логічно було б, ведучи мову про еволюцію, перший і другий ряд творів поміняти місцями, оскільки саме в такій часовій послідовності вони творилися. Твердження про реалізм тут, як і в інших працях, серйозно не аргументоване, залишається сприймати його на віру. Окрім того, дивне окреслення «неоромантизму» Старицького: якщо він виявляється в «детермінованості вибору суспільними обставинами», то виникає питання, чим же він відрізняється від старого критичного реалізму, що, за версією радянських історіографів, неодмінно кладе в основу власне ті ж обставини?

Вказівки про поєднання романтизму й реалізму стали «загальним місцем» подібних досліджень. У новому університетському підручнику читаємо, наприклад, що в трилогії «Богдан Хмельницький» «вдало поєднано реалістичне й романтичне начало» [7,533], а далі наводиться загальний висновок про їх органічне поєднання в усій творчості майстра. Показово, як авторка представляє взаємодію двох чинників: «Романтичну любовну інтригу, ідеалізовані почуття головної пари молодих героїв, як правило, змальовано на тлі розгорнутих реалістично точних, до найдрібніших деталей виписаних картин тогочасного життя широких суспільних верств: ремісництва, козацтва, урядовців, духовенства» [7, 535]. Тобто романтичні засоби Старицький застосовує тільки тоді, коли описує кохання й закоханих, а в усьому іншому він відмовляється від них заради старанного побутописання й деталізування оповіді, тобто реалізму.

Досліджуючи трилогію «Богдан Хмельницький», Є. Баран відзначає перевагу романтичних фарб у змалюванні козацтва на всіх рівнях тексту — від портретів до мовлення, проте зауважує: «Але коли мова заходить про представників польської шляхти, то тут письменник старається бути об'єктивним і змальовує їх у реалістичному плані» [11,34]. Важливо, що Є. Баран докладніше з’ясовує питання про романтичний чинник індивідуальної поетики Старицького. Він чіткіше, аніж інші літературознавці, уявляє його зміст та особливості в загальній структурі текстів, пишучи: «М. Старицький продовжує традиції так званої „вальтерскоттівської“ манери у написанні історичних творів. Для своїх романів письменник обирає найбільш бурхливі епохи, насичені яскравими подіями і визначними представниками. В змалюванні історичних осіб […] наявний елемент ідеалізації» [11, 33]. На жаль, дослідник не веде мову про те, що зворотним ефектом ідеалізації є демонізація антигероїв, так само органічна для романтичної поетики, що деталізація описів властива романтизмові й продиктована потребою переконати його в правдоподібності витвореного автором фікційного світу (це зовсім інше, аніж самодостатнє побутописання реалістів).

Монографія В. Поліщука вельми інформативна й цінна завдяки систематизованому в ній матеріалу щодо впливу різних стильових систем на прозу Старицького [4,22−23]. Дослідник стверджує: «Природною стильовою домінантою творчості Старицького був таки романтизм, на загальному „тлі“ якого могли розвинутися під дією різних обставин елементи різних стильових структур, у т.ч. й реалізму» [4, 97].

Таким чином, у дефініції стильових засад трилогії Старицького дослідницька думка найчастіше обмежується опозицією романтизм / реалізм і майже не просунулася вперед від часів Д. Антоновича. Колись відомий театрознавець, не знаходячи властивого окреслення цьому явищу, все-таки наголошував на його принциповій відмінності від того реалізму, який став популярним терміном новітньої науки: «Це не був реалізм в сучасному розумінні того слова, це не був натуралізм XX віку, але це був побут і реалізм, як його розуміли в вісімдесятих роках і якого від театру бажали» [12, 132]. І з позицій письменника, і з погляду його читача (глядача) доведеться визнати пізньоромантичну ідентичність, що збагатилася майстерним обрядой побутописанням, але в суті своїй зберегла той же принцип моделювання світу й визначення місця героя в ньому.

Роман Сенкевича «Вогнем і мечем» викликав різні емоції не тільки в Україні, айв Польщі. Його оцінки часто були діаметрально протилежними: від визнання митця генієм, а роману шедевром (С. Тарновський, Л. Людоровський) до звинувачень у догоджанні смакам пересічних читачів (В. Гомбрович), емоційній та розумовій незрілості автора (Ч. Мілош). Його публікація супроводжувалася захопленими відгуками польських читачів і прихильними рецензіями більшості критиків, зокрема С. Тарновського, Ю. Б. Залеського, С. Кшемінського та багатьох інших. Проте такий відомий польський письменник, як Болеслав Прус, виступив проти спотвореного показу історичної дійсності, ідеалізації польської шляхти, однобічнонегативного показу козацтва. Завершує свою статтю Прус словами, які стали своєрідним присудом роману Сенкевича: «Душі роману „Вогнем і мечем“ рішуче бракує рис великих і нових, і більше того — він потворний, бо неправдивий» [13, 7]. З такою емоційною оцінкою здебільшого погоджувалися й інші дослідники творчості Сенкевича. Звичайно, Сенкевичезнавство є великою й розгалуженою дисципліною, у чому переконує огляд літератури, дотичної до нашої теми. Не оминали дослідники увагою і питання стильової специфіки роману Сенкевича «Вогнем і мечем». Дотичність художньо-образної картини роману до романтичної, старопольської, епічної й історіографічної традиції була помічена вже першими критиками й дослідниками, а згодом стала готовою інтерпретаційною схемою, фактично, обов’язковим дослідницьким каноном. Зокрема, сарматизм і бароко, що визначають у романі світогляд польського суспільства XVII ст. і риси шляхетської культури, відзначалися вже у перших критичних відгуках про роман [14], а сучасні літературознавці зарахували їх до чинників історичної правди [15] і навіть (із певними застереженнями) до ознак реалізму [16, 122]. Протилежну оцінку цієї проблеми висловили В. Антонович [17, 129] та Ч. Мілош.

Значну частину свого наукового доробку Л Людоровський присвятив дослідженню епічності як стильової домінанти трилогії Сенкевича [18]. Визнанням епічного й міфологічного походження окремих елементів художньої тканини твору стало його зближення з казковою структурою (3. Швейковський), пригодницьким романом (Я. Тшинадловський), народним героїчним епосом (Ю. Кшижановський), вестерном (К. Вика).

Чимало праць присвячено також зв’язкам роману Сенкевича з романтизмом, зокрема, щодо запозичення певних мотивів, сюжетних елементів, типів персонажів, лексики й тропів, навіть деяких семантико-стилістичних структур. Мотив степу і його романтичне походження у творчості Сенкевича стали об'єктом дослідження Т. Чужої [19]. А. Вількон писав про романтичну стилізацію роману, основуючись на елементах художньої мови романтиків [20, 56−89]. Трилогію часто порівнювали з поемою А. Міцкевича «Пан Тадеуш» і повістю О. Пушкіна «Капітанська дочка» [21]. На близькості певних романтичних мотивів з поезією Ю. Словацького також наголошувало чимало вчених, зокрема Й. Штахельська [22, 84−11]. література роман старицький письменник Юліуш Кляйнер називав Сенкевича «нащадком романтиків» [23,357], а Зигмунт Швейковський навіть стверджував, що автор трилогії «з поетикою позитивізму мав незрівнянно слабші контакти, аніж з поетикою та естетикою романтизму» [23, 19]. Проте, не зважаючи на визнання майже всіма літературознавцями важливості романтичної традиції у його творчості, часто в різноманітних дослідженнях лунає застереження і звертається увага на амбівалентний характер творчості письменника. Той же Кляйнер у наступному реченні стверджує, що в письменника не було «типово романтичної психіки. Він був класиком» [23, 357]. Натомість Т. Жабський у монографії, присвяченій літературно-естетичним поглядам Сенкевича, зауважив тісний зв’язок поглядів митця з естетикою позитивізму [24, 189]. Богдан Мазан вважає, що романтизм і бароко вплинули на формування імпресіонізму в творчості письменника [25,23]. Як бачимо, серед дослідників немає одностайності у трактуванні зв’язків історичної романістики Сенкевича з романтизмом.

Радянські літературознавці традиційно оцінювали роман Сенкевича як реалістичний, оскільки вважали реалістичність чи не найважливішою невід'ємною прикметою історичного роману [26, 145 — 151]. Оскільки до сьогоднішнього дня питання про стиль роману «Вогнем і мечем» залишається нерозв’язаним, адже характерні риси романтизму й реалізму займають помітне місце в його структурі, український дослідник М. Васьків пропонує розглядати роман як явище неоромантичне [27, 8].

Висновки. Історичні романісти втілили в художній творчості чимало суперечностей, характерних для своєї епохи. Попри зовнішні протиставленім, в аспектах творчих засад і функціональності у трилогії Старицького «Богдан Хмельницький» і романі Сенкевича «Вогнем і мечем» виявляємо багато спільного. Зокрема, різні стильові оцінки творчості Старицького і Сенкевича вказують на синкретизм стилю їх творів, на взаємопроникнення у них багатьох традицій: романтичної, реалістичної, позитивістської, барокової, неоромантичної, імпресіоністичної. Тому необхідно бути обережним із висновками щодо стилю творів, адже присутність і функція романтичних і реалістичних складових у їхніх романах є однією з ключових проблем. Твори Старицького і Сенкевича пропонують бачення минулого крізь призму омріяного ідеалу, який мав формувати національну свідомість читачів. І саме у використанні прозаїками стилізації чи то романтичної, чи то сарматської, чи типово реалістичної структури нарації - кодів, присутніх у живій літературній свідомості читача, — мають довести правдивість цього образу на різних рівнях сприйняття. Романтизм наприкінці XIX ст. належав до авторитетного літературного канону, і тому в аналізованих творах романтизм домінує як один з універсальних стилів.

Список використаної літератури

• 1. Пахаренко В. Нарис української поетики (до нових підходів у вивченні літератури) / В. Пахаренко // Українська мова та література. — 1997. — Додаток. — 80 с.
• 2. Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства: монографія / Н. Копистянська. — Л.: ПАУС, 2005.-368 с.
• 3. Шахова К. Генрік Сенкевич — історичний романіст / К. Шахова // Зарубіжна література. — 1998. — № 4. — С. 1−2.
• 4. Поліщук В. Художня проза Михайла Старицького: монографія / В. Поліщук. 2003. — 376 с.
• 5. Наєнко М. Художня література України / М. Наєнко. — К: Вид. центр «Просвіта» реальності. — 660 с.
• 6. Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика / Д. Наливайко. — К.: Вид. дім академія", 2006. — 347 с.
• 7. Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. / О.Д. Гнідан, Л.С. Дем’янівська, С.С. Кіраль та ін.; за ред. О.Д. Гнідан — К: Вища школа, 2002. — Кн. 1. — 575 с.
• 8. Чижевський Д. Історія української літератури / Д. Чижевський. — К.: Академія, 2003. — 568 с.
• 9. Зеров М. Літературна позиція М. Старицького // ЗеровМ. Українське письменство. — К: Основи, 2003. — С. 664 — 679.
• 10. Левчик Н. Повернення з небуття (романи «Молодость Мазепы» і «Рунна» в контексті світоглядноестетичних концепцій історичної прози М. Старицького) / Н. Левчик // Старицкий М. Молодость Мазепы. Руина. — К.: Дніпро, 1997. — С. 2 — 12.
• 11. Баран Є. Українська історична проза другої половини XIX — початку XX ст. і Орест Левицький / С. Баран. — Л.: Логос, 1999. — 144 с.
• 12. Антонович Д. Триста років українського театру. 1619 — 1919 / Д. Антонович. — Л.: Вид. ЛНУ, 2001. — 272 с.
• 13. Prus В. Ognicm і micczcm Sienkiewicza / В. Prus // Kraj. — 1884. -№ 28. — S.2 — 7.
• 14. Шепелевичъ Л. Историческіе романы Генриха Сенкевича / Л. Шепелевичъ // Образование. — 1898. — Кн. 9. Boguslawski W. Ognicm і mieczem — powiesc Henryka Sienkiewicza // Trylosie Henryka Sienkiewicza, 1962. — S.17−22.
• 15. Bujnicki T. Sienkiewicza «Powiesci z lat dawnych» / T. Bujnicki. — Krakow: Universitas, 1996. — 236 s. Антонович В. Польско-русские отношения XVII в. в современной призме: По поводу повести Г. Сенкевича «Огнем и мечем» / В. Антонович // Киевская старина. — 1885. — № 5. — С. 44 — 78.
• 16. Ludorowski L. О postawie epickiej w trylogii Henryka Sienkiewicza / L. Ludorowski. — Warszawa: PIW, 1970. — 224 s.
• 17. Чужа T. Романтична візія України в романі Сенкевича «Вогнем і мечем» / Т. Чужа // «Українська школа» в літературі та культурі українсько-польського пограниччя. Київські полоністичні студії. — К" 2005. — Т.7. — С. 409−415 с.
• 18. Wilkon А. О jgzyku і stylu «Ogniem і mieczem» Henryka Sienkiewicza. Studia nad tekstem / A. Wilkon. — Warszawa — Krakow: PWN, 1976. — 167 s.
• 19. Birkenmajer J. Sienkiewicz i Puskin. Ogniem i mieczem a Kapitanskaja doczka / J. Birkenmajer // Rucn Literacki. — 1929. — Kwiecien. — S. 108 — 110.
• 20. Sztachelska J. Czar і zaklgcic Sienkiewicza. Studia і szkice / J. Sztachelska. — Bialystok: Wydawnictwo Uniwersytetu w Bialymstoku, 2003. — 277 s.
• 21. Trylosie Henryka Sienkiewicza: Studia, szkice, polemiki / Wyloru, dokonal і oprac. T. Jodelka. — Warszawa: Panstw. inst. wyd., 1962. — 587 s.
• 22. Zabski T. Poglgdy estetyczno-literackie Henryka Sienkiewicza / T. Zabski. — Wroclaw, 1979. — 258 s.
• 23. Mazan B. «Impresjonizm» Trylogii Henryka Sienkiewicza: analiza, interpretacja, proba syntezy / B. Mazan. — Lodz: Wydawnictwo Uniwersytetu Lodzkiego, 1993. — 191 s.
• 24. Горский И. Исторический роман Сенкевича / И. Горский. — М.: Наука, 1966. — 308 с.
• 25. Васьків М. Творчість Г. Сенкевича у контексті українсько-польських літературних взаємин: автореф. дис… канд. філол. наук: 10.03.01 /М. Васьків. — Дніпропетровськ, 1996. — 19 с.