Стратегія, роль стратегічної компетенції, її характеристика

У даній роботі зроблено спробу, охарактеризувати СК у складі комунікативної компетентності і визначити її роль у формуванні умінь іншомовного спілкування майбутніх фахівців.

Вивчення процесу комунікації з позиції комунікативних стратегій і тактик останнім часом стало дуже популярним у германістиці. Регулятивна функція мови тісно пов’язана з комунікативною. Регулятивна функція об'єднує ті випадки використання мови, коли мовець безпосередньо прагне вплинути на адресата, а основною функцією сучасної мови є функція впливу. Відповідно, особливої значущості набувають стратегії та тактики впливу, спрямовані на переконання адресата у правильності своєї позиції.

Стратегія — це процес розробки та реалізації комунікативного завдання, яке ставиться з метою ефективного впливу на адресата. Тактика, з одного боку, — спосіб мовленнєвого впливу, сукупність мовленнєвих засобів, з іншого боку — шлях реалізації стратегії. У межах однієї стратегії можна виокремити декілька мовленнєвих тактик, що працюють на неї.

Комунікативна мета навчання іноземних мов — це складне ціле, яке складається із взаємопов'язаних компонентів: комунікативних умінь, виховання тих, хто вивчає мову, їх розвиток засобами іноземної мови, формування й удосконалення загальнонавчальних і спеціальних умінь тощо. Усі ці компоненти було згруповано й виокремлено в основні види комунікативної компетентності в результаті дослідницької роботи наукових та освітніх інститутів, що діють під егідою Ради Європи: 1. Лінгвістична компетенція (мовні знання, уміння і навички в галузі фонетики, лексики та граматики). 2. Мовленнєва або дискурсна компетенція (здатність адекватно використовувати мовні засоби для побудови висловлювань і текстів згідно з нормами мови в усному чи писемному мовленні). 3. Прагматична компетенція, що передбачає автоматизацію використання мовних засобів з певною функціональною метою. 4. Соціолінгвістична компетенція (здатність використовувати мовні засоби відповідно до ситуації спілкування в соціальному контексті). 5. Соціокультурна компетенція означає здатність застосовувати знання про національно-культурні особливості країн, мова яких вивчається, у безпосередній мовній взаємодії. 6. Стратегічна компетенція, що зумовлює вміння відбирати й використовувати найефективніші способи та прийоми вирішення комунікативних завдань [6].

На сьогоднішні день стратегічна компетенція вважається поряд із іншими складовими фундаментом соціолінгвістики та низки інших споріднених наук й особливо тих, які вивчають взаємозв'язок мови і міжкультурного спілкування. Сам термін СК" з’явився в 1980 році. Його авторами були вчені М. Canale та М. Swain, які займалися проблемами навчання й оволодіння іноземними мовами [2]. Підґрунтям для виникнення СК стала вдала спроба цих науковців розробити модель комунікативної компетентності, загальну ідею якої в 1972 році запропонував D. Hymes [5] та інші.

Підхід Д Хаймза здобув наукову підтримку, оскільки він втілив прогресивну тоді наукову тенденцію розглядати мову як соціальний процес, а не тільки як лінгвістичний код. У 1980 році М. Свейн та М. Кенейл, продовживши рух у цьому напрямі, створили модель комунікативної компетентності в єдності її чотирьох компонентів: граматичної, соціолінгвістичної, дискурсивної та стратегічної компетенцій [2, с 9]. Як вважали ці автори, СК «полягає у досконалому володінні стратегіями вербального та невербального спілкування, які можуть бути задіяними, щоб компенсувати зрив уньому, викликаний наявними умовами ситуації спілкування, що його обмежують, або недосконалою компетентністю співрозмовників в одній або декількох сферах комунікативної компетентності, і щоб підвищити ефективність процесу спілкування [2, с 16]» .

За весь час існування у рамках цього поняття науковців цікавили швидше зовнішні прояви міжкультурного спілкування, а не компетенції особистості. Як зазначив Б. Ремптон, СК так довго ігнорували, що вона стала чимось ефемерним, нереально існуючим в очах західних лінгвістів порівняно з граматичною і соціолінгвістичною компетенціями [9]. Це, звичайно, відобразилось і на стані педагогічної і методичної розробки цього питання. Проте останнім часом становище кардинально змінилося.

У Загальноєвропейських Рекомендаціях головна увага спрямована на комунікативні стратегії, які розглядаються як спосіб виконання комунікативних завдань. Прогрес у вивченні мови, як зазначено в ЗЄР, виявляється з більшою очевидністю у здатності учня/студента виконувати безпосередньо мовленнєву діяльність та оперувати комунікативними стратегіями. Перед викладачем, відповідно, стоїть завдання допомогти студентам оволодіти певними комунікативними стратегіями, які б дозволили їм успішно здійснювати різні види комунікативної мовленнєвої діяльності: сприймання (рецептивні стратегії), продукування (продуктивні стратегії), інтеракцію (інтерактивні стратегії), медіацію (посередницькі стратегії).

Комунікативні стратегії - це і мовленнєві засоби, що їх мовець застосовує як свої ресурси, і активізація сформованих у нього умінь і навичок, необхідних для успішного задоволення комунікативних потреб у залежності від конкретних цілей у найбільш економний і зручний спосіб. Застосування комунікативних стратегій може розглядатися як реалізація таких когнітивних принципів: 1) планування акту мовлення;

• 2) його виконання;
• 3) контролю за його виконанням;
• 4) корекції у різних видах комунікативної діяльності: рецепції (сприйняття), інтеракції (взаємодії), продукції;
• 5) посередництва.

Термін «стратегії» означає прийняття певної лінії мовленнєвої поведінки з метою досягнення найкращих результатів. Мета вивчення мови — як рідної, так і іноземної - виявляється передовсім у формуванні здатності учня виконувати мовленнєву діяльність за умови власного вибору й успішного застосування найбільш ефективних у конкретних умовах комунікативних стратегій. Комунікативні стратегії - це і мовленнєві засоби, що їх мовець застосовує як свої ресурси, і активізація сформованих у нього умінь і навичок, необхідних для успішного задоволення комунікативних потреб у залежності від конкретних цілей у найбільш економний і зручний спосіб. Комунікативна стратегія полягає у такому розгортанні тези (основної думки), за допомогою якого не лише можна якнайкраще розкрити зміст, а й вплинути на ситуацію. З цим пов’язані вибір загального композиційного типу, прийомів подачі фактів та їх висвітлення, загальної тональності викладу. Комунікативна стратегія зумовлюється цільовою настановою й відображається у плані або в тезах підготовленого мовленнєвого твору.

З низки визначень, запропонованих різними науковцями, можна зробити висновок, що СК — це здатність використовувати вербальні та невербальні комунікативні стратегії у процесі спілкування, щоб: 1) компенсувати труднощі у спілкуванні [2]; 2) компенсувати недостатню комунікативну компетентність [1]; 3) досягти цілей і завдань спілкування [8; 13]; 4) підвищити ефективність процесу спілкування [3]; 5) запобігти зриву у спілкуванні [5; 11]; 6) краще вивчити мову й одержати мовленнєвий і соціальний досвід спілкування іноземною мовою [4]. Здійснений аналіз дозволив нам сформулювати робоче визначення СК. Отже, стратегічна компетенція — це здатність використовувати вербальні та невербальні комунікативні стратегії для запобігання або компенсації зриву в процесі спілкування, а також ефективного досягнення його цілей, поглиблення знань мови, одержання мовленнєвого і соціального досвіду в умовах недостатньої комунікативної компетентності співрозмовників або у несприятливій мовленнєвій ситуації.

Основні ситуації застосування СК теж не пов’язані з мовним чинником. По-перше, це ситуація, коли один чи два співрозмовники з якоїсь причини не можуть адекватно сприйняти текст повідомлення співрозмовника, що призводить до зриву взаєморозуміння. І друга ситуація, в якій один чи обидва комуніканти не можуть адекватно виразити у діалозі свої комунікативні наміри, що теж призупиняє процес спілкування. Такі ситуації характерні і в міжкультурній комунікації, і за умови, що розмова відбувається між представниками одного мовнокультурного середовища. Причини їх виникнення можуть бути різними: недостатня загальна комунікативна компетентність (у дітей, підлітків, початківців, що вивчають іноземну мову тощо); недостатнє знання предмета розмови (наприклад, якоїсь вузькопрофесійної сфери знань); належність співрозмовників до різних соціальних або регіональних груп (відмінність соціокультурного фону, незнання діалекту, сленгу тощо); зовнішні перешкоди спілкуванню (поганий телефонний зв’язок, фоновий гамір, тимчасова неможливість почути співрозмовника); внутрішні перешкоди (фізична втома, погане самопочуття тощо).

Функції стратегічної компетенції (СК) СК виконує низку функцій. Формування у суб'єктів навчання стратегічної компетенції (СК) є передумовою організації навчального процесу за принципом автономії студентів (autonomous learning, students autonomy, self-regulated learning) [2]. Остання означає, що студенти вільно володіють комплексом (комплексами) когнітивних, метакогнітивних і мотивуючих стратегій (cognitive, metacognitive and motivational strategies), обираючи та поєднуючи ті, які здатні ефективно організовувати їхнє навчання [7, с 160].

Серед них слід виокремити такі когнітивні стратегії, як передбачення, візуалізація та підведення підсумків (predicting, visualization, summarizing). Розуміючи де, коли і як використовувати ці стратегії, студенти поєднують їх з такими метакогнітивними стратегіями, як планування, контроль та оцінка (planning, monitoring and evaluating). Нарешті, суб'єкти автономного навчання вирізняються вмотивованістю, яка ґрунтується на впевненості в ефективності засвоєних когнітивних і метакогнітивних стратегій [7, с 160].

Крім того, СК передбачає вміння компенсувати нестачу мовних засобів у процесі спілкування, оскільки під час оволодіння іноземною мовою неможливо засвоїти усю сукупність мовних засобів, якими володіє носій мови. Тому надзвичайно важливо вміти вийти зі становища дефіциту мовних засобів у ході мовленнєвої взаємодії. До таких умінь можна віднести вміння описати поняття, не знаючи відповідного слова, використання простих речень замість складних тощо. СК як компонент комунікативної компетентності є сукупністю навичок й умінь, що дають змогу вибирати і залежно вщ необхідності корегувати відповідні ситуації міжкультурного спілкування, адекватні комунікативним намірам автора і запланованого смислового змісту [10; 12].

СК можна охарактеризувати за такими складовими, як:

• 1) попередня підготовленість;
• 2) усвідомлення;
• 3) мотивованість;
• 4) довільність.

Підготовленість та усвідомлення містять етап внутрішнього продумування, планування, програмування висловлювання.

У контексті сучасного підходу до мовної освіти викладачу слід мати на увазі, що вибір стратегії залежить як від виду комунікативної мовленнєвої діяльності, так і від етапів, за якими будується будь-яка діяльність: планування, виконання, оцінювання результату, корекція. Сучасні дослідження доводять, що саме достатньо розвинута стратегічна компетенція дозволяє людині справитися з неочікуваними у пізнавальному чи психологічному плані проблемами в процесі непідготовленого мовлення, коли можливість скористатися готовими рішеннями є надзвичайно обмеженою.

Якщо викладач націлює свою роботу на збагачення комунікативного потенціалу студентів, розширення їхньої мовної компетенції, то він повинен спрямовувати їхні зусилля на розвиток стратегій досягнення. Стратегії досягнення проявляються на рівні слова, речення, дискурсу. На рівні слова/речення це можуть бути: запозичення з іншої мови (зокрема рідної); уподібнення слова рідної мови іншомовному за допомогою вимови чи додавання іншомовних морфем або перенесення інтонаційної схеми речення з однієї мови в іншу без необхідних структурних змін, а також уживання «зрадливих друзів перекладача». До використання студентами подібних стратегій викладач повинен відноситися з розумінням і оцінювати їх як свідчення процесу оволодіння особливостями іноземної мови. Більш доцільно навчати студентів застосовувати стратегії типу «генералізація», «перефразування», «добір синонімів/ антонімів», «реструктурування» .

На рівні дискурсу в студентів можуть виникати проблеми під час ініціювання/завершення мовлення, підтримання розмови, вираження почуттів і ставлення, керування взаємодією, з’ясовування ситуації і намірів тощо. До числа стратегій досягнення, які слід формувати у студентів для успішного розв’язання подібних проблем, належать насамперед стратегії співробітництва, які є соціолінгвістичними за своїм характером: звернення за допомогою, розподіл ролей, досягнення консенсусу, з’ясування наявності взаємного розуміння тощо.

Викладач іноземної мови повинен знати про те, що стратегічна компетенція сьогодні існує у двох формах, як комунікативні стратегії та як навчальні стратегії, що є важливим під час викладання мови та планування уроків для студентів з метою оптимального ефекту. У той час, як комунікативні стратегії мають на меті цілеспрямоване подолання проблем у спілкуванні, навчальні стратегії виступають знаряддям оволодіння іноземною мовою в цілому. Тому нерідко дослідники цієї проблеми розглядають навчальні стратегії як більш широке поняття або підкреслюють, що використання комунікативних стратегій сприяє розвитку навчальних стратегій.

Важливе місце у змісті СК відводиться різноплановим навичкам самоконтролю, в основі яких лежить високий ступінь концентрації уваги, напружена інтелектуальна активність, зосередженість. Самоконтроль реалізовується, на нашу думку, на основі таких навичок зіставляти й диференціювати значення слів; бачити й корегувати / не корегувати використання мовних/мовленнєвих засобів у певному контексті; знаходити схожі й протилежні за значенням слова; визначати конкретне значення слова; виявляти неконкретне/помилкове використання мовних засобів і пропонувати правильний варіант; перефразовувати заданий фрагмент речення, словосполучення [12].

Відповідно, можна підсумувати, що сформованість СК передбачає наявність таких комунікативних умінь: 1) вміння змінювати формальну структуру мовної реалізації смислового змісту і мовленнєвого наміру (інтенції); 2) вміння здійснювати комунікативну корекцію неадекватних мовленнєвих засобів; 3) вміння змінювати залежно від необхідності композиційно-смислову структуру тексту у процесі його створення; 4) вміння варіювати (видозмінювати) мовленнєву поведінку відповідно до конкретної ситуації іншомовного спілкування; 5) вміння редагувати текст тощо.

Якщо говорити про навчальні стратегії, як про засоби та інструменти для оволодівання мовою, тоді можна виділити прямі та непрямі начальні стратегії, які безпосередньо або опосередковано впливають на процес вивчення мови:

До прямих навчальних стратегій відносяться:

• — стратегії запам’ятовування (утворення асоціативних зв’язків, опора на візуальний та звуковий образи, повторення, застосування фізичних дій, віднаходження в пам’яті необхідної інформації);
• — пізнавальні стратегії (практика, рецепція та продукування, аналіз, конструювання тощо);
• — компенсаторні стратегії (використання здогадки, подолання утруднень в усному та письмовому мовленні).

До складу непрямих навчальних стратегій включаються:

• — метакогнітивні стратегії (визначенні мети навчання, організація і планування свого навчального процесу, самооцінка);
• — емоційні стратегії (зниження рівня стурбованості, підвищення власної мотивації, володіння емоціями)
• — соціальні стратегії (емпатія, кооперація, розпитування тощо).

Суттєвим для успішного формування стратегічної компетенції студентів є вміле поєднання викладачем комунікативних і навчальних стратегій задля вирішення комунікативних задач. Саме це передбачається новою програмою, яка трактує стратегічну компетенцію як:

• а) «уміння вибирати ефективні стратегії для розв’язання комунікативних завдань», тобто наголошує на активності того, хто вивчає мову, як користувача у здійсненні своїх комунікативних намірів;
• б) «уміння самостійно здобувати та використовувати знання, планувати навчальний процес і оцінювати свої знання», тобто підкреслює важливість уміння вчитися.