Витоки започаткування вищої освіти в країнах Європи

У науці історії триває дискусія щодо визначення витоків формування вищої освіти в країнах Європи. Дійсно, проблема становлення системи вищої освіти в спеціальній літературі розглядається досить різнобічно. Аналіз першоджерел доводить, що дана проблема у тому чи іншому аспекті досліджувалася як вітчизняними, так і зарубіжними вченими, серед яких: М. Аркас, Е. Аннерс, Г. Берман, С. А. Рижкова, Ж. Карбоньє, P Давид, О. Підопригора та інші. Наслідком активної діяльності учених є низка теорій і концепцій щодо розуміння і змістовного наповнення формату вищої освіти, етапів її розвитку, впливу на загальний освітньо-культурний рівень суспільства і держави.

Разом з тим, недостатню увагу в працях учених приділено проблемі започаткування вищої освіти в країнах Європи. Відтак, метою даної публікації є дослідження історичних аспектів виникнення та формування вищої освіти, що дозволить з’ясувати об'єктивні причини її утвердження в соціо-культурному європейському просторі. Актуальність виокремленої проблеми посилюється потребою системного реформування вищої освіти в Україні у зв’язку з необхідністю підготовки висококваліфікованих фахівців, здатних конкурувати на світовому ринку праці в умовах поглиблення євроінтеграційних процесів.

Розвиток вищої освіти має багату традицію. Незаперечну роль у зародженні та популяризації вищої освіти відіграв Болонський університет, який був заснований у кінці XI століття. Університет став центром розвитку науки у середньовічній Європі в кінці XI ст. та продовжував зберігати ці позиції впродовж XII-XIII ст.ст. Історичне значення функціонування та діяльності даного науково-освітнього закладу досить багатогранне.

По-перше, закладений професорами Болонського університету принцип суворого дотримання змісту і сутності першоджерел сприяло не лише відродженню творів античних філософів чи істинного римського права, але й формуванню правової культури та високої техніки майбутніх фахівців.

По-друге, Болонський університет став першим освітньо-науковим центром середньовічної Європи, випускники якого теоретичні і практичні надбання поширювали по всій середньовічній Європі.

По-третє, Болонський університет блискуче виконав завдання, яке стояло перед ним як перед навчальним закладом донести знання до численної когорти студентів, які стікалися сюди тисячами з різних куточків середньовічної Європи. Випускники університету мали ґрунтовні знання, володіли технікою наукового мислення та аналізу, що робило їх неперевершеними тогочасними фахівцями. Вони користувалися шаною правителів середньовічних держав, чиновників, місцевих суддів, громадян міст, оскільки могли фахово вирішити будь-які складні життєві ситуації.

По-четверте, просвітницька діяльність Болонського університету позитивно вплинула на формування правової свідомості тогочасного соціуму в різних країнах Європи. Часто навіть правителі середньовічних держав у XII-XIII ст. ст. за допомогою своїх консультантів, які були, як правило, випускниками Болонського університету, намагались обґрунтували свою необмежену владу. Відтак, простежується їх намагання чинити дії аргументовано і виважено, що, безперечно, додавало їм авторитету серед різних верств населення у підвладних їм державах.

По-п'яте, тут часто відбувалися наукові дискусії та викристалізовувалися теоретичні положення, які з позицій моралі та справедливості трактували та пояснювали суспільно значимі ідеї добра, поваги до влади тощо.

По-шосте, беззаперечним досягненням Болонського університету була розроблена його професорсько-викладацьким складом методика викладання навчального матеріалу. Основним змістом навчальної програми університету було безпосереднє вивчення правових актів Римської держави. Основною формою навчання була «лекція», що означало «читання», яке здійснювалося шляхом колективного читання тексту першоджерел професором та студентами.

По-сьоме, Болонський університет був першим вищим навчальним закладом у Європі, який мав світське спрямування, тобто не перебував під прямою юрисдикцією папської влади. Це був прорив у розвитку вищої освіти, оскільки до XI ст. формальну освіту в європейських державах можна було здобути майже виключно у монастирях. Світське спрямування вищої освіти дозволило професорам та студентам вузу бути відносно вільними у своїй професійній діяльності від впливу католицької церкви.

Отже, Болонський університет став відомим центром розвитку освіти і науки, що зумовило створення об'єктивних умов їх подальшого розвитку в середньовічних університетах Франції, Німеччини та інших держав.

Дійсно, Болонську систему вищої освіти та методику викладання навчальних дисциплін запозичили університети інших європейських міст, таких як Піза, Саламанка, Падуя, Монпельє, Орлеан, Тулуза, Париж та інші. Водночас зауважимо, що згодом виробилася практика, за якої необхідною умовою вступу до будь-якого середньовічного університету була наявність гуманітарної освіти у майбутнього студента, яку він, зазвичай, отримував у кафедральних чи монастирських школах. Зауважимо, що засвоєння у таких школах майбутньою університетською молоддю семи «вільних мистецтв», таких як діалектика (логіка), риторика, граматика, геометрія, арифметика, музика та астрономія, створювало невід'ємну частину системного здобуття вищої освіти.

З позицій розвитку вищої освіти такі школи мали велике значення. Вивчення, так званого тривіуму (риторика, логіка, граматика), базувалося не лише на основі засвоєння богословських книжок, зокрема Біблії, трактатів отців церкви, але й шляхом грунтовного опрацювання творів видатних грецьких і римських філософів Аристотеля, Платона, Цицерона та інших. Зау важу, що наукові праці античних філософів користувалися беззаперечним авторитетом у майже всіх освітніх закладах, починаючи з моменту їх заснування в тій чи іншій європейській державі.

Як зазначалося, попередньою умовою вивчення права в університеті, починаючи з XII ст., було засвоєння вільних мистецтв. Така вимога існувала і в стінах Болонського університету до тих, хто мав намір здобувати вищу юридичну освіту, оскільки спочатку функціонував лише один юридичний факультет. Згодом було створено й інші факультети (богословський, медичний), проте в університеті м. Болоньї вони були організаційно відокремлені один від одного і мали різне управління.

Розвиток науки та освіти в XII ст. набирає нових обертів у країнах Європи. Значною подією в освітній сфері було відкриття в 1150 р. Паризького та в 1253 р. Сорбонського університетів, створення та функціонування яких привнесло в організацію університетської освіти якісно нові елементи. Студенти здобували вищу освіту на богословському, юридичному, медичному факультетах, а також на факультеті вільних мистецтв. Поділ на факультети здійснювався на основі спеціалізації, тобто поділу науки, яка викладалася в університеті. На основі спеціалізації науки в університетах здійснювався поділ на факультети.

Відомий знавець університетської освіти в Європі М. Суворов писав: «Надобно заметить, что слово „facultas“ само по себе означает способность, в применении к научной цели способность преподавать эту отрасль… В последнем смысле, то есть в смысле обособленной области знания или научной отрасли, в первый раз слово „facultas“ было употреблено папой Гонорием III в 1219 г. в его послании к парижскому университету» [1,с.34].

На відміну від Болонського в Паризькому університеті всі факультети становили єдину організаційну структуру, підпорядковану одному управлінню, що значно спрощувало керівництво навчальним закладом. Саме така структурна організація освітньо-навчального закладу поширилась і в інших середньовічних університетах, при одночасному збереженні змістовної частини болонської навчальної програми.

Необхідність розвитку вищої освіти в університетах середньовічної Європи опосередкована об'єктивними чинниками. Останні могли мати дещо інший характер в тій чи іншій європейській державі, проте чи не найважливішою причиною серед них була економічна. Очевидно, саме соціально-економічні, управлінські, торговельні та інші чинники стимулювали підвищений інтерес до здобуття вищої освіти в середньовічній Європі. Такий процес почався в XII ст. і триває й донині.

Початок епохи Середньовіччя ознаменувався феодальною роздробленістю багатьох європейських держав, що значно ускладнювало процес утвердження та зміцнення імператорської влади, особливо в Німеччині та Північній Італії. Існуючий стан справ опосередковував декілька шляхів вирішення даної проблеми. Амбіційні претензії монархів на необмежену владу в державі, посилення економічно-соціального розвитку середньовічних європейських держав і пожвавлення зовнішніх торговельних відносин вимагали прийняття досконалої законодавчої бази. Водночас наявність останньої, беззаперечно, позитивно вплинула на внутрішню консолідацію та розвиток цих держав.

Створення законодавчої бази такого зразка неможливе без використання набутого століттями практичного досвіду, незважаючи на джерело його походження власне чи запозичене. Проте вміле використання набутого досвіду було під силу лише висококваліфікованим фахівцям, а знання такого ґатунку можна було отримати лише в університеті.

Подолання господарської замкнутості спочатку південної, а згодом і інших частин Франції, внаслідок економічного піднесення XIII-XIV ст.ст., пожвавлений розвиток міського життя, поступове зміцнення королівської централізованої влади сприяють заснуванню вищих навчальних закладів з метою підготовки висококваліфікованих фахівців.

Починаючи з XVI ст. Франція стає визнаним центром університетської освіти. Школи вищої освіти, зокрема Орлеану, Тулузи, Монпельє та інших міст, успішно функціонували завдяки активній підтримці їх королівською владою. Про глибину вивчення навчальних дисциплін у цих школах в епоху Відродження свідчить виникнення нової французької історичної школи, яка знову повернулася до вивчення античних першоджерел, завдяки чому в епоху Середньовіччя відбулося переосмислення ряду суспільно-державних цінностей. Крім того, представники даної школи сформували цілий ряд наукових положень, які і донині мають непересічне значення.

Діяльність французької історичної школи тісно пов’язана з ім'ям видатного теоретика, мислителя, вченого Якова Куяція. Він вивчав та аналізував історію на основі першоджерел, що дало змогу отримати вагомі результати. Вчений розглядав історію у тісному взаємозв'язку як з культурою античної епохи, так і з тим суспільним середовищем, в якому вона сформувалася. Керівництво кафедрою Тулузького університету дало йому можливість зібрати чималу бібліотеку.

Блискуча лекторська майстерність, глибоке знання змісту навчальних дисциплін, привнесена новизна у навчальний процес та відмінне володіння методикою викладацької діяльності дозволили Якову Куяцію не лише зажити світової слави знавця гуманітарних дисциплін, але й сформувати власну наукову школу. Результатом його наукової діяльності стала низка монографічних праць, які користувалися великим успіхом як серед тогочасних практикуючих фахівців, так і серед значної частини вчених-теоретиків, в тому числі і студентства.

Він став одним із найактивніших популяторизаторів вищої освіти у середньовічній Європі. Завдяки його активній діяльності були створені та успішно функціонували кафедри права на юридичних факультетах в університетах міст Парижа, Туріна, Бурже, Гренобля, Валенси та інших. Сутнісна важливість даного аспекту полягає в тому, що право, яке викладалось у всіх без винятку середньовічних університетах, складало концентруючу вісь, навколо якої формувалася вся система вищої освіти в Європі.

На думку вітчизняних учених, виключна важливість університетів полягає й у тому, що вони допомогли установити транснаціональний характер освіти на Заході, так як протягом трьохсот років, з 1050 по 1350 рік, уся Європа становила єдиний культурний організм [2,с.66]. З іншого боку, роль дієвого механізму згуртування передових представників держав континентальної Європи у згаданий культурний центр відіграла університетська освіта здобуття якої здійснювалося мовою, зрозумілою для вихідців з будь-якої європейської країни, тобто латиною. У період Середньовіччя університети, крім Франції, виникли й в інших державах Іспанії, Нідерландах, Англії, Німеччині тощо [3,с.23].

Дійсно, активний розвиток університетської освіти здійснювався на теренах Німеччини, яка була проголошена в 962 році правонаступницею Стародавнього Риму і називалась «Священною Римською імперією германської нації». Німецькі монархи вважали себе наступниками римських «августійших імператорів». Вони активно намагалися утвердити в державі абсолютну владу монарха. Випускники університету м. Болоньї запрошувалися до Німеччини, де займали не лише важливі державні посади при імператорському дворі, але й були великими подвижниками утвердження і розвитку закладів вищої освіти, тобто університетів, активне заснування яких припадає на XIV ст.

Основною причиною виникнення вищих шкіл був соціально-економічний і політичний розвиток німецьких земель. Разом з тим, кількість перших університетів у Німеччині була незначною, через фактичну відсутність у них вихідців з інших держав. В інших європейських державах університетів було значно більше. Так, до середини XIV ст. в «Италии существовало 15 университетов, во Франции 8, в Испании 6» [4,с.34].

Одним із провідних вищих навчальних закладів Німеччини був університету місті Гайдельберг (1385 p.). Важливо, що діяльність в університетських стінах мала двояке спрямування: науково-викладацьке та практичне. Так, крім ведення аудиторних занять у студентської молоді та здійснення наукових досліджень, результатом яких було написання монографій, підручників та інших праць, професори активно займалися практичною діяльністю.

За участю професорів при університетах створювалися спеціальні комісії не лише з метою надання практичних рекомендацій управлінському апарату монарха чи місцевих управлінців, але й для підготовки конкретного висновку у тій чи іншій життєвій справі. Згодом із консультативних, тобто дорадчих органів такі університетські комісії поступово перетворюються у судові колегії, членами яких стають переважно випускники факультетів німецьких університетів, які добре зналися на праві. Бездоганні знання з основ права, особливо в часи пізнього Середньовіччя, в Німецькій імперії зачасти були перепусткою до зайняття високих державних посад. Безперечно, такий стан справ опосередковував непідробну зацікавленість німецької молоді до здобуття вищої освіти в стінах університетів.

Зауважу, що в Росії питанням вищої освіти активно опікувався цар Петро І. Так, 28 січня 1724 р. він видав указ про заснування «Академии наук и при ней университета и гимназии». Із Німеччини у Петербург прибуло 17 професорів, щоб поєднувати заняття наукою в Академії з викладанням в університеті. «Ho оказалось, что отсутствовали студенты, ибо в России не было подготовленных для слушания университетских лекций молодых людей, тем более, что требовалось знание латыни и современных европейских языков, так как на них велось преподавание» [5,с. 11].

Існує думка, що імператриця Єлизавета Петрівна мала намір відкрити університет і в українському місті Батурин, проте смерть завадила їй це зробити. Видатний український історик Микола Аркас писав: «А яка любов українців до освіти була у ті часи, про те свідчить не один чужинець. Теплов, котрий був при Розумовському, пише, що якби було засновано університет в Батурині, то там би не бракувало ніколи учнів, як у Московському та Петербурзькому університетах» [6,с.329].

Підсумовуючи доходимо таких висновків: а) заснуванню вищих навчальних закладів в країнах Європи сприяли як пожвавлений торговельно-економічний розвиток середньовічних міст, так і поступове зміцнення королівської централізованої влади, що опосередковувало необхідність підготовки висококваліфікованих фахівців у різних сферах суспільного життя;

б) університет в італійському місті Болонья став першим вищим навчальним закладом у Європі, який мав світське спрямування, що дозволило професорам та студентам вузу бути відносно вільними у своїй професійній діяльності від впливу католицької церкви, а, відтак, збагатити науку та освіту новими ідеями, завдяки яким сформувався новий гуманістичний світогляд.

Список використаних джерел

• 1. Суворов Н. Средневековые университеты / Николай Суворов. М.: Типогр. Товарищества И. Н. Кушнерева, 1898. -245 с.
• 2. Порівняльне правознавство: [Підручник для студ. юрид. спец. вищих навч. закладів] /В.Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д.В. Лук’янов; За ред. ВД. Ткаченка. -X.: Право, 2003. 274 с.
• 3. Юридична професія в контексті правової спадщини Риму / Гусарєв СД. // Часопис Київського університету права. -2006. -№ I. С. 21 -24.
• 4. Из истории университетов Европы XIII—XV вв.еков: Межвузовский сборник научных трудов. Воронеж: ВГПИ, 1984. 96 с.
• 5. Аврус А. И. История российских университетов: [Курс лекций: Учебн. пособ]. Саратов: Йзд во Гос УНЦ «Коледж», 1998. 128 с.
• 6. Аркас М. М. Історія України-Русі / Вступне слово і комент. В. Г. Сарбея: 2-ге факс. вид. -К.: Вшцашк., 1991. -456 с.