Історія виникнення і розвитку іграшки як предмета мистецтва і засобу виховання

Іграшка є відображенням своєї епохи. Історія іграшки є невід'ємною частиною історії культури суспільства. Для кожної історичної епохи характерні свої іграшки, оскільки розвиток матеріальної основи суспільства, його духовної культури позначається не лише на змісті дитячих ігор, а й на тематиці та формах іграшок.

Аналіз іграшок, які використовували діти різних часів і суспільств, може багато розповісти про характер їх виховних систем.

Перші іграшки, знайдені під час розкопок дитячих поховань, були дуже подібними до знарядь праці, предметів побуту, їх виготовляли з найпростіших природних матеріалів з метою оволодіння дітьми навичками майбутньої діяльності.

Іграшки Давнього Єгипту (лялька з дерева і тканини, фігурки тварин, шкіряні м’ячі) датуються серединою III тис. до н.е. Тут уперше було створено іграшки з нескладними механізмами («крокодил», «тигр»), які дитина приводила в рух.

У Давньому Китаї іграшки виготовляли з глини (посуд для приготування їжі, плита, будиночок, ручний млинок). У дитячих похованнях античної епохи знайдено ляльки, фігурки тварин, які у Давній Греції та Римі виробляли зі слонової кістки, бурштину, теракоти, а для дітей рабовласників — зі срібла та мармуру.

Багато сучасних іграшок створені ще в давні часи, деякі мають авторів. Наприклад, ідею створення брязкальця приписують відомому грецькому полководцеві, філософу і математику Архітові Таренському (400 — 365рр. до н.е.) [20, с. 64]. У давні часи брязкальце було першою іграшкою дитини, а матері та годувальниці відганяли ним злих духів. Тієї пори з’явився і набув популярності театр ляльок. Про нього писали грецький філософ Платон, письменники Арістофан і Апулей. У Давньому Римі головною дійовою особою комічних лялькових вистав був потворний горбатий блазень Макус із величезним носом, який смішив публіку пронизливими криками, схожими на крики птахів, або писком, схожим на писк курчат. За подібний до дзьоба ніс і писк його прозвали Півником (по-італійськи — Пульчинелло), тому вважається, що батьківщина всіх Петрушок — Італія. Найбільшими центрами виготовлення іграшок у часи середньовіччя були Лімож, Страсбург (Франція), Нюрнберг (Німеччина) [20, с. 64].

На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезин Коропського району Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення.

Українські народні іграшки надзвичайно різноманітні, їх можна поділити на кілька видів:

• — дерев'яні,
• — глиняні,
• — м'які (ганчіркові),
• — сирні,
• — солом'яні
• — іграшки з природного матеріалу — сіна, реп’яхів, рогози, листя, качанів кукурудзи, тирси, вербової кори, льону, різноманітних квітів, овочів.

Кожен регіон мальовничої України є самобутнім та неповторним і кожен має свою візитну картку — це дитяча іграшка: чи то вона декоративна, чи звичайна забавка.

Прикарпатський край, Карпати, Закарпаття — чудовий, красивий, мальовничий, різноманітний регіон нашої України. У кожному регіоні є народні традиції у виготовленні дитячих іграшок. Відповідно до традицій регіону іграшки відмінні за формою, кольором, технікою виготовлення, візерунком, оздобленням [20, с. 64].

Ужгородська іграшка: глина; асортимент — сувеніри, набори посуду для молока, для кави, фігурки різних тварин, персонажів казок, ляльковий посуд.

Яворівські іграшки: дерево — явір, липа, осика, верба, сосна, рідше бук чи груша. Окремі деталі відмінні за конструкцією і розмірами вирізували пилкою. Колір — природного дерева, а тлом служить вишневий, синій або білий.

Орнамент — довільне продовження жовтих плям, хвилястих смуг — основа різьбленого розпису, вербівки, колки, цяточки, крапки, листочки, розетки, ружі, великі кружальця. Глина — короткі ноги у вигляді підставки, розширений у боках тулуб. Колір — білий і червоний ангоби, поливали кольоровою «поливкою». Орнамент — той самий. Яскравість розпису посилювали аніловими фарбами, застосовували хвилясті лінії.

Іграшки виготовляли з дерева різних порід, які використовувалися у практичній діяльності регіону. Однак перевагу надавали м’яким: сосні, липі, осиці, тополі, ліщині. З твердих застосовували бук, клен, дуб, горіх, рідко грушу. Окрім дерева для виготовлення іграшок, застосовували кору переважно сосни і дуба [8, c. 55].

У першій половині та середині ХХ ст. хлопчики Переяслав-Хмельницького району часто виготовляли собі забави з природного матеріалу. З гілок верби, липи, клена робили звукові іграшки. Вирізали гілку завдовжки 15 сантиметрів, з одного краю робили виріз, де утворювався звук. Далі від вирізу, на відстані 3−4 сантиметри, робили круговий надріз кори. Постукуючи ножем по гілці, обережно стягували кільце кори. Далі, починаючи від вихідного отвору й не доходячи до кінця зрізу кори, зрізали шар дерева у глибину (Ѕ товщини гілки). Зрізаючи деревину до входу, створювали канал, яким вдувається повітря. Кора обережно одягається назад, на своє місце. Цей свищик працюватиме доки не висохне кора. Усі шумові дитячі іграшки сприяли розвитку слухових здібностей, а також тренували легеневу систему дитини [8, c. 55].

Інтелектуальними іграшками хлопців були різноманітні «мороки», які виготовляли з лози, мотузок, деревини, ґудзиків, тоненьких патичків, дроту.

Підкреслюючи хлопчачу вдачу, їх завжди вабила іграшка-зброя [8, c. 56]. Типовим прикладом етнічної військової іграшки стала рогатка. Її виготовляли з розщепленої гілки дерева, до якої прив’язували резинку. «Кулями» були кісточки вишень, марель, камінці, грудки землі та глини.

Граючись рогаткою, діти вправлялися у влучному попаданні в ціль, тренували окомір. Старших хлопчиків приваблювала також «холодна зброя». Вони захоплювалися грою в «ножик». Частенько ножик робили власноруч [8, c. 56]. Для цього необхідно було вистругати із шматка дерева лезо та колодочку. Хлопчаки також влаштовували дуелі з мечами. Мечі, звісно, були дерев’яні, виготовлені власними руками. Такі ігри розвивали спритність, влучність, фізичну силу руки.

Дорослі виробляли дітям іграшки відомими в деревообробці техніками — вирізуванням, витесуванням, столярними і бондарними прийомами. При вирізуванні подальша обробка полягала в поступовому моделюванні цілісної форми іграшки або її окремих частин, яке здійснювали ножем чи пилкою. Вирізування поєднували з видовбуванням. Таким способом виготовляли в основному предмети побуту. При виготовленні дерев’яних іграшок застосовували також виточування, яке здійснювали на ручних, механічних верстатах. Завдяки поєднанню механічних і рукотворних прийомів, точіння дозволяло створити численні варіанти пластичних та декоративних поверхонь іграшок і водночас збільшити обсяг виготовлення, що вплинуло на впровадження його в серійне виробництво, пов’язане з народними промислами [8, c. 56].

Іграшка з дерева — тепла, легка, зручна у грі - обов’язково має супроводжувати сучасне дитинство (фуркало, вітрячки, пташки, візки, коники на коліщатах, тачечки, грабельки, музичні інструменти). [8, c. 56].

Досить була поширеною сирна іграшка. Вона має свою історію. Колись давно, кожної весни на полонину пастухи виганяли худобу на випас. Там, на полонині, вівчарі доїли корів, овець та робили із молока бринзу, сир. Ще вівчарі робили «будз». Ось із цього будзу і ліпили та й зараз ліплять маленькі сирні забавки. В давнину фігурки із сиру не оздоблювали. Із приходом в побут хімічних барвників іграшку почали прикрашати візерунками. Прикрашена іграшка притягує до себе кожну дитину. Це своєрідне регіональне мистецтво. Сирна іграшка смачна і корисна для дітей [20, с. 64].

Таким чином, можна зробити висновок, що народна іграшка від часів, коли вона носила обрядове значення (приблизно 25 тисяч років назад), і до сьогодення пройшла тривалий шлях розвитку. Змінювалися матеріал, з якого виготовляли іграшку, її зміст, забарвлення, технології виготовлення, функції.