Норма кримінального права та пов'язані з нею веління

Держава зацікавлена в регулюванні певної групи суспільних відносин задля упорядкування життєдіяльності всього суспільства. З цією метою нею розробляються та приймаються відповідні норми права, якими встановлюються межі дозволеної та забороненої поведінки різних учасників певних суспільних відносин. Коли йдеться про регулювання суспільних відносин засобами кримінального права, то складається враження, що держава зацікавлена в регулюванні відносин, що виникають у зв’язку вчиненням кримінальнопротиправних діянь. До такого висновку можна дійти, якщо ознайомитися зі змістом підручників із загальної частини кримінального права, в яких висловлена саме така теза — кримінальне право регулює суспільні відносини, що виникають між державою й особою, яка вчинила кримінально-протиправне діяння, передбачене Особливою частиною Кримінального кодексу України (далі - КК).

Насправді, такий підхід протирічить не лише простій логіці та канонам загальної теорії права, але й змісту нормативних приписів самого КК (ст. 1), відповідно до яких завданням закону України про кримінальну відповідальність (далі - ЗУпКВ) є правове забезпечення охорони найважливіших цінностей від кримінально-протиправних посягань та запобігання ним. Алогічним виглядає охорона певних цінностей в тих суспільних відносинах, що виникли у зв’язку вчиненням кримінальнопротиправних діянь (КК не захистив цінності, а отже, не виконав своє завдання). Ще більш абсурдним виглядає реалізація функції запобігання кримінально-протиправним діянням у цих відносинах. У зв’язку з указаним актуалізуються питання спрямованості кримінально-правових норм і їхнього розуміння. Що ж є нормою кримінального права, які їх види беруть участь в регулюванні суспільних відносин і виконанні завдань КК України? Фундамент для відповіді на ці питання створюється завдяки розумінню правової природи норми кримінального права.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблема кримінальноправових норм знайшла відображення у роботах таких вчених, як З.А. Астеміров, М. І. Бажанов, Б. Т. Базилєв, Ю. В. Баулін, О. О. Дудоров І. Я. Козаченко, Н. М. Кропачев, Н. С. Лейкіна, А. В. Наумов, М. О. Огурцов, М. І. Панов, В. Г. Смирнов, М. О. Стручков, О. М. Тарбагаєв, В. Я. Тацій, О. О. Чистяков, С. Д. Шапченко та інші. Однак слід звернути увагу на те, що вченим не вдалося сьогодні визначитися остаточно з поняттям кримінальноправових норм.

Формування мети статті. З огляду на зазначене вище, метою наукової публікації є створення моделі дефініції кримінально-правової норми як загальнообов’язкового правила поведінки та пов’язаного з ним веління.

Виклад основного матеріалу дослідження. У нашому розумінні норма кримінального права є загальнообов’язковим правилом поведінки щодо невчинення кримінально-протиправного діяння, передбаченого ЗУпКВ, і органічно пов’язаним з ним велінням, дотримання якого забезпечується примусовим потенціалом засобів кримінально-правового впливу [1, С. 17].

За тлумачним словником веління є наказом, вимогою або розпорядженням [2, с. 120]. Наказ — офіційний документ, у якому викладається розпорядження, постанова і т. ін. військового начальника, керівника установи, підприємства, організації; розпорядження, настанова, вказівка і т. ін. [2, с. 718]. Вимога — це побажання, прохання, висловлене так, що не припускає заперечень; норми, правила, яким, хто-, що-небудь повинні підлягати [2, с. 141]. Розпорядження — наказ в усній або письмовій формі, даний директивним органом чи повноважною особою; папір, на якому викладено наказ; взагалі чиєсь веління [2, с. 1258].

У контексті поняття норми кримінального права пов’язаним з правилом поведінки велінням буде розумітися вимога дотримання зафіксованих у статтях КК правил, що визначають законність та обґрунтованість її застосування. При цьому у статтях ЗУпКВ сформульовані правила, що стосуються різних структурних елементів норми кримінального права, які у своїй сукупності мають забезпечити виконання завдань КК України — охорона найважливіших для соціуму цінностей та запобігання кримінально-протиправним посяганням. Виходячи з цього, нами пропонується поділ велінь залежно від того, до якого структурного елемента норми вони відносяться. За запропонованим критерієм виділяються такі веління: гіпотезні, диспозиційні та санкційні веління.

Гіпотезні веління стосуються загальної гіпотези норм кримінального права, тобто умови, за якої застосовується диспозиція статті (частини статті) Особливої частини ЗУпКВ. До таких велінь слід включати принципи дії норм кримінального права у часі та просторі, специфічні прояви самого діяння (стадіальність, вчинення діяння у співучасті з іншими особами (не виконавцями)), положення, що стосуються суб'єкта (суб'єктного складу) кримінальнопротиправного діяння і його вини при вчиненні такого діяння, давність вчинення такого діяння.

У теорії кримінального права положення, що стосуються суб'єкта кримінально-протиправного діяння (кримінально-правових відносин), окремі вчені відносять до самостійної структурної частини норми [3, с. 29] чи до диспозиції [4, с. 82, 101]. Проте, на наш погляд, слід виходити з того, що юридичний факт у механізмі реалізації кримінально-правової відповідальності (далі - МРКВ) — діяння, яке містить ознаки складу конкретного кримінально-протиправного посягання, передбаченого ЗУпКВ, — може бути деталізований виходячи зі специфіки суб'єкта, який його вчиняє. А права й обов’язки цих суб'єктів, що вже існують в запобіжних кримінально-правових відносинах, з реалізацією санкції остаточно оформлюються й уточнюються в акті індивідуальноправового регулювання (який не є складовою юридичного факту).

При цьому необхідно зауважити, що суб'єкт кримінально-правових відносин і суб'єкт кримінальнопротиправного посягання, передбаченого ЗУпКВ, не є тотожними та характеризується своїми специфічними ознаками [3, с. 29]. З гіпотезою пов’язані вимоги щодо суб'єкта кримінально-протиправного діяння як до фізичної осудної особи, яка досягла віку кримінально-правової відповідальності. До цього примикають й вимоги щодо розуміння кримінальнопротиправного діяння, визначення його характерних рис (винність, суспільна небезпека, протиправність та караність), що дозволили віднести його до кола кримінально караних посягань. З цією вимогою взаємопов'язані нормативні правила визначення форм вини та її видів, що також відносяться до конкретизації юридичного факту в МРКВ.

Включення положень, що стосуються кримінально-протиправного діяння (ст.ст. 11- 17, 32−35 кК України), до вимог, які пов’язані з гіпотезою, пояснюється тим, що у ч. 1 ст. 2 юридичний факт описується як діяння, що містить склад кримінальнопротиправного посягання, передбаченого ЗУпКВ. Останній є системним утворенням, що складається з: об'єкта, суб'єкта, об'єктивної та суб'єктивної сторін. У цьому системному утворенні об'єкт складу узгоджується з ознакою суспільної небезпеки кримінально-протиправного діяння, об'єктивна сторона складу — з ознакою кримінальної протиправності діяння, суб'єктивна сторона складу — з ознакою винності діяння та суб'єкт складу діяння — з ознакою його караності злочину [3, с. 27−28].

До велінь, пов’язаних з гіпотезою норми кримінального права, нами відносяться також загальні засади ЗУпКВ, що визначають джерела кримінально-правових норм (ст. 3 КК України). Так, кримінальна протиправність діяння, а також його караність й інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК України. Тобто, все, що визначає (конкретизує) юридичний факт у МРКВ, має передбачатися у статтях ЗУпКВ. При цьому питання юридичного факту повинні вирішуватися з урахуванням принципів чинності ЗУпКВ у часі та просторі (ст.ст. 4- 10 КК України), оскільки застосуванню підлягають лише норми кримінального права, що діяли на момент вчинення кримінально-протиправного діяння. За таких умов з огляду на гіпотезу та пов’язані з нею веління можливий перехід до конкретної диспозиції норми Особливої частини КК України.

У диспозиції норми Особливої частини КК України описується правило поведінки щодо невчинення кримінально-протиправного діяння, ознаки складу якого у ній сформульовано. Так, її зміст текстуально має такий словесний вираз: «Не вчиняй … (конкретне кримінально-протиправне діяння), оскільки його вчинення карається у виді. (вид і розмір (строк) покарання)», — тому саме диспозицією норми Особливої частини КК України законодавець встановлює обов’язок утримуватися від здійснення діяння, ознаки складу якого в ній конкретизовані. В такому вигляді держава стимулює соціально активну поведінку членів соціуму, регулюючи суспільні відносини шляхом загрози покаранням за невиконання встановленого обов’язку. Зазначений обов’язок щодо невчинення кримінально-протиправного діяння, зафіксованого в диспозиції норми кримінального права, адресується невизначеному колу осіб і реалізується в межах запобіжних кримінальних правовідносин, у регулюванні яких і має бути зацікавлена держава.

З диспозицією норми кримінального права пов’язуються певні веління. Такі веління залежно від різновиду диспозиції норми кримінального права (бланкетна чи відсилочна) містяться або в інших, не кримінально-правових, нормативних актах, або інших статтях ЗУпКВ. Тут необхідно звернути увагу на веління, що містяться в примітках до статей Особливої частини КК України. В примітках, в яких розкриваються зміст термінів, що містяться в диспозиції, тобто, дефініції слід відносити до диспозиції норми кримінального права, а критерії застосування правила поведінки — до її гіпотези. Наприклад, примітка до статті 289 КК складається з трьох окремих приміток, з яких примітка 1 (у ній визначається поняття «незаконне заволодінням транспортним засобом») відноситься до диспозиції норми кримінального права, примітки 2 (коли здійснене діяння утворює повторність) і 3 (умови, за яких матеріальна шкода визнається значною та великою) — до гіпотези норм, що відповідно описані ч.ч. 2 і 3 ст. 289 КК України.

Стосовно бланкетних диспозицій норм кримінального права виокремлюється два їх види: диспозиція з прямою (явною) та диспозиція з непрямою (неявною) бланкетностями. У першому випадку в диспозиції безпосередньо вказується на порушення тих чи інших норм, що передбачені в нормативно-правових актах інших галузей права чи законодавства (наприклад, диспозиції, що виписані у ст.ст. 286, 240, 420 тощо). І хоча в цих диспозиціях містяться поняття загального характеру («правила», «законодавство»), маються на увазі конкретні норми відповідних нормативно-правових актів (інших галузей права чи законодавства), порушення яких визнається за наявності всіх інших необхідних умов як кримінально-протиправне діяння. У другому випадку в диспозиціях статей ЗУпКВ прямої вказівки на порушення певних правових норм, які б містилися в нормативно-правових актах іншої галузі права чи законодавства, немає. Проте в цих диспозиціях вказуються такі ознаки кримінально-протиправного діяння, які визначаються не тільки в диспозиції норми ЗУпУВ, а й у нормах інших нормативно-правових актів. Незважаючи на те, що посилання в цих диспозиціях на певні норми інших галузей права чи законодавства, що порушуються при вчиненні відповідних суспільно небезпечних діянь, відсутнє, сумнівів у належності цих диспозицій до класу бланкетних не виникає, оскільки зміст норми кримінального права та певні ознаки складу кримінально-протиправного діяння визначаються, крім норм кримінального права, також із застосуванням норм не кримінальноправових нормативних актів [5, с. 47−55].

Всі ці прийоми опису велінь мають допомогти з’ясувати зміст об'єктивних і суб'єктивних ознак кримінально-протиправного діяння, обов’язок не вчиняти яке покладається на всіх осіб диспозицією норми кримінального права. Докладаючи обов’язок щодо невчинення кримінально-протиправного діяння на невизначену кількість членів соціуму, держава має реагувати на кожний випадок його невиконання, використовуючи закладені в санкції норми кримінального права можливості застосування засобів кримінальноправового впливу.

Слід зазначити, що санкційні веління складають найбільшу групу кримінально-правових вимог, якими встановлюються загальні та спеціальні правила призначення та реалізації кримінально-правового засобу впливу (ст.ст. 44- 108 КК України). Так, санкція норми кримінального права містить вказівку в тексті статті (частини статті) Особливої частини ЗУпКВ на вид і розмір (строк) покарання за невиконання обов’язку не вчиняти кримінально-протиправне діяння, передбачене її диспозицією. Через пряму вказівку в тексті статті (частини статті) Особливої частини ЗУпКВ санкція норми кримінального права безпосередньо пов’язана з веліннями розділів Х, ХІ, ХІІ і XV, в яких визначаються поняття, зміст і мета покарання, порядок застосування та реалізації всіх видів покарань.

До вказаних велінь примикають нормативні вимоги, що визначають правові наслідки застосування та реалізації всіх видів покарань. Ці веління сформульовані в розділі ХІІІ Загальної частини ЗУпКВ і регулюють питання судимості як правового стану особи, що є наслідком засудження її судом до будь-якого виду та строку (розміру) покарання за вчинений нею злочин, який триває з дня набрання обвинувальним вироком законної сили до закінчення обмеженого законом строку або до визнання судом цього строку достатнім і полягає в настанні для особи відповідних наслідків загальноправового, кримінально-правового та кримінально-виконавчого характеру для досягнення та закріплення мети покарання [6, с. 213−222]. Саме тому веління, якими регулюється судимість особи, належать до санкційних через зв’язок з її з призначеним покаранням. Сама ж судимість визнається нами правозмінюючим юридичним фактом, з яким пов’язано виникнення, функціонування та припинення особливого різновиду правових відносин, що можуть одночасно продовжувати (корегувати) наявні відновлювальні кримінальні правовідносини або існувати в межах правовідносин, що регулюються нормами інших галузей права.

Санкція норми кримінального права, передбачивши вид і розмір (строк) покарання за невиконання обов’язку не вчиняти кримінальнопротиправне діяння, передбачене її диспозицією, за рахунок велінь Загальної частини ЗУпКВ, тісно зв’язаних з санкцією, передбачають можливість і кримінально-правового заохочення, яке: 1) є самостійним різновидом юридичних норм, представляючи собою встановлене державою правило поведінки, дотримання якого стимулюється виключенням, пом’якшенням або повним усуненням кримінально-правових обмежень; 2) є різновидом позитивного стимулу, сутність якого полягає в тому, що він завжди надає особі, яка потрапила під юрисдикцію ЗУпКВ або ввійшла з ним у безпосередній конфлікт, можливості вирішити його в правовому полі; 3) означає усунення або пом’якшення реальних або потенційних кримінально-правових обтяжень за наявності умов, передбачених відповідною нормою; 4) завжди звернено тільки до фізичної особи, у суспільно корисній поведінці якої зацікавлені суспільство і держава, тобто має особистий (індивідуальний, персональний) характер [7, с. 7−8]; 5) надає право особі протидіяти кримінальним правопорушенням за наявності обставин, що елімінують кримінальну протиправність діяння [8, с. 157- 163].

Санкція кримінально-правової норми доповнюється також веліннями розділу XVI1 Загальної частини ЗУпКВ, якими визначено вичерпний перелік злочинів, за вчинення яких можуть бути застосовані засоби кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, види засобів кримінально-правового характеру, загальні правила їхнього застосування та підстави звільнення юридичної особи від їхнього застосування. Через засоби кримінально-правового характеру має реалізовуватися кримінальна відповідальність щодо юридичних осіб задля впливу на діяльність таких осіб, щоб змусити їх виконувати безпосередні приписи закону, що встановлюють обов’язок або заборону на здійснення певних дій. Застосування вказаних засобів має унеможливити здійснення діяльності, що не відповідає установчим документам або оголошеним цілям юридичної особи, та діянь, які заподіюють шкоду або створюють загрозу заподіяння шкоди особі, суспільству або державі, що вчиняються від імені або в інтересах даної юридичної особи або дозволяються, санкціонуються, схвалюються чи використовуються органом або особою, яка виконує функції управління юридичною особою [1, с. 538 543].

До санкційних велінь також слід відносити і правила застосування інших заходів кримінально-правового характеру, до яких законодавець відніс: примусові заходи медичного характеру (далі - ПЗМХ), примусове лікування та спеціальну конфіскацію. ПЗМХ, що застосовані до неосудних осіб, не впливають на функціонування МРКВ. У разі, якщо вони застосовані разом з покаранням до обмежено осудних осіб, їх слід розглядати як такі, що пов’язані з певним корегуванням відновлювальних правовідносин, у межах яких функціонує МРКВ. Теж саме можна сказати й про примусове лікування та спеціальну конфіскацію — вони стосується додаткових обмежень прав і свобод засудженого, але процес протікання реалізації кримінально-правової відповідальності вони кардинально не видозмінюють, а лише ускладнюють його додатковими обтяженнями.

Особливу групу санкційних велінь складають правові приписи, в яких передбачена можливість звільнення від кримінально-правової відповідальності після вчинення нею злочинів, передбачених ч. 5 ст. 1102, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 2121, ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 2583, ч. 4 ст. 2585, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 5 ст. 321, ч. 4 ст. 3211, ч. 5 ст. 354, ч. 5 ст. 3683, ч. 5 ст. 3684, ч. 5 ст. 369, ч. 4 ст. 401 КК України. Існування спеціальних видів звільнення від кримінальноправової відповідальності обумовлено необхідністю цілеспрямованого реагування державою на певні кримінальні правопорушення та контингент кримінально активних осіб, які їх учиняють [1, с. 373−374]. Ці веління дозволяють не застосовувати санкцію норми кримінального права за наявності юридичних фактів, що ними передбачені.

До специфічних норм кримінального права належать нормативні вимоги розділу VIII Загальної частини ЗУпКВ, в яких законодавець конструює обставини, що елімінують кримінальну протиправність діяння. За своєю правовою природою ці приписи слід відносини до гіпотезних велінь, оскільки характеризують юридичний факт — діяння, що ззовні схоже з певним видом діяння, яке містить ознаки кримінальнопротиправного діяння, але через юридичні факти, передбачені статтями розділу VIII Загальної частини ЗУпКВ, елімінується його кримінальна протиправність. Веління, що передбачають обставини, які елімінують кримінальну протиправність діяння, фактично встановлюють законодавчі кордони кримінально караної поведінки (межі дозволеного та недозволеного), що має важливе значення в правовому регулюванні поведінки індивідів у цілому. Окреслюючи кордони дозволеної поведінки, веління, що передбачають обставини, які елімінують кримінальну протиправність діяння, запобігають вчиненню кримінальних правопорушень [9, с. 103- 109].

Так, кримінально-правові нормивеління, що регулюють необхідну й уявну оборону чи заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, дозволяючи вчиняти визначені законом дії, одночасно вказують на межі, за якими поведінка особи спричинить початок функціонування МРКВ. Такі межі встановлюються і при правовому регулюванні поведінки осіб, які заподіюють шкоду під фізичним чи психічним примусом, у стані затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, виконання наказу або розпорядження, виправданого ризику, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації [9, с. 103- 109].

На відміну від норм, які встановлюють види та розміри (строки) покарання за вчинення кримінальнопротиправних діянь, ця група велінь регулює поведінку осіб, які завдяки збігу життєвих обставин вчиняють дії, що межують з кримінальнопротиправними діяннями. Зв’язок у цьому випадку веління з гіпотезою норми кримінального права пояснюється системним характером норми, що виявляється в узгодженні правила щодо невчинення кримінальнопротиправного діяння, передбаченого ЗУпКВ, з вимогами, нерозривно пов’язаними з нею. Саме системний характер норми обумовлює її певну структуру та впливає на її зміст.

Функціональна роль норми кримінального права проявляється в її можливостях регулювати суспільні відносини. Процес же регулювання цілковито залежить від узгодженості приписів складових частин норми кримінального права, хоча функції вона виконує як єдине ціле. Регулювання поведінки учасників суспільних відносин виступає як підсумок взаємодії елементів системи (правил поведінки та пов’язаних з ними велінь), що формує підґрунтя для реалізації запрограмованої моделі поведінки. Відсутність хоча б однієї зі складових норми кримінального права унеможливлює повноцінне регулювання нею суспільних відносин.

Таким чином, кримінальноправові норми: 1) є загальнообов’язковими правилами щодо невчинення кримінально-протиправного діяння, передбаченого ЗУпКВ, і органічно пов’язаними з ними веліннями, дотримання яких забезпечується примусовим потенціалом засобів кримінально-правового впливу;

2) веління — обов’язкові вимоги (правила), що містяться в статтях Загальної й Особливої частин ЗУпКВ, і органічно доповнюють (уточнюють) зміст відповідної частини кримінально-правової норми або містять процедурні питання щодо її застосування та реалізації.

кримінальний правовий норма поведінка.

Список використаних джерел

• 1. Митрофанов І. І. Загальна частина кримінального права України: навч. посіб. / Митрофанов Ігор Іванович; Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського. — Одеса: Фенікс, 2015. — 576 с.
• 2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел.]. — К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. — 1736 с.: іл.
• 3. Петрова Г. О. Уголовно-правовое регулирование и его средства: норма и правоотношение: автореф. дис. на соискание уч. степ. д-ра юрид. наук: спец.: 12.00.08 «Уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право» / Г. О. Петрова. — Нижний Новгород, 2003. — 48 с.
• 4. Блум М. И. Структура нормы уголовного права / М. И. Блум // Вопросы уголовного права, уголовного процесса и криминалистики: ученые записки Латвийского университета. — Рига, 1968. — Т. 93. — С. 65−111.
• 5. Панов М. І. Кваліфікація злочинів при бланкетній диспозиції закону про кримінальну відповідальність / М. І. Панов, Н. Д. Квасневська // Право України. — 2010. — № 9. — С. 47−55.
• 6. Митрофанов 1.1. Судимість як кримінально-правовий засіб впливу на наркозалежних осіб, які вчинили злочини / І. І. Митрофанов // Науковий вісник Дніпропетровського національного університету внутрішніх справ: зб. наук. праць. — 2009. — № 1. — С. 213−222.
• 7. Мелтонян Р. М. Поощрительные нормы Уголовного Кодекса Российской Федерации: автореф. дис. на соискание уч. степени канд. юрид. наук: спец.: 12.00.08 «Уголовное право и криминология; Уголовно-исполнительное право / Р. М. Мелтонян. — Рязань, 1999. — 21 с.
• 8. Митрофанов И. И. Различные виды поощрения в механизме реализации уголовной ответственности / И. И. Митрофанов // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету: збірник наукових праць. Серія «Юриспруденція». — Випуск 4. — Одеса, МгУ. — 2012. — С. 157−163.
• 9. Митрофанов І. І. Види кримінально-правових норм у механізмі реалізації кримінальної відповідальності / І. І. Митрофанов // Юридична Україна. — 2011. -