Історія Римського приватного права

ПЛАН:

I. ІСТОРІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА.

II. ДЖЕРЕЛА РИМСЬКОГО ПРАВА.

III. ЗВИЧАЙНА ПРАВО І ЗАКОН.

IV. ЕДИКТИ МАГИСТРАТОВ.

V.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

ВИКОРИСТАНА ЛИТЕРАТУРА.

Римське право посідає у історії всього людства цілком виняткове місце: воно пережило створив його народ і двічі підкорило собі мир.

Зародилося він у далекої глибині часу — тоді, коли Рим представляв ще ледь помітне пляма біля земної кулі, маленьку громаду серед інших тих-таки громад середньої Італії. Як можна і весь примітивний склад життя цієї громади, римське право являло собою тоді нескладну, багато в чому архаїчну систему, сповнену патріархальним і вузьконаціональним характером. І коли він залишився в цій стадії, воно, звісно, було б давним-давно затеряно в архівах истории.

Проте доля вела Рим до іншого майбутньому. Борючись за своє існування, маленька civitas Roma поступово зростає, поглинаючи у собі інші сусідні civitates, і міцніє у своїй внутрішньої організації. Чим далі, то більш і більше розширюється територію, поширюється протягом усього Італію, захоплює сусідні острова, перекидається попри всі узбережжі Середземного моря, — і сцені історії з’являється величезна держава, об'єднує під владою майже весь тодішній культурний світ; Рим став синонімом мира.

Разом про те Рим змінюється і внутрішньо: старий патріархальний лад руйнується, примітивне натуральне господарство замінюється складними економічними відносинами, успадковані від давнини соціальні перегородки стискують. Нове життя вимагає найвищого напруження всіх сил, всіх здібностей кожного окремого індивіда. Відповідно до цим римське право змінює свій характер, перебудовуючи по початкам індивідуалізму: свобода особистості, свобода договорів і заповітів робляться його наріжними камнями.

Відносини військові й політичні наводять Рим і до зносинам економічним. Тим більше що, задовго до появи Риму на сцені всесвітньої історії узбережжя Середземного моря йшов оживлений міжнародний торговий обмін: Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген які вже перебували друг з одним у постійних торговельні відносини. Рим неминуче втягувався у цей міжнародний оборот, і в міру того, як і робився центром політичного життя світу, він ставав також центром світового торговельного обороту. На його території безупинно зав’язувалися нескінченні ділові взаємини Юлії, у яких брали участь торговці різної національності; римські магістрати мали розбирати суперечки, що виникають із цих відносин, мали виробляти норми до розв’язання цих суперечок. Старе римське національне право цієї мети не годилося; потрібно було нове право, який би уникло будь-яких місцевих податків та національних особливостей, яка могла б однаково задовольнити римлянина і грека, єгиптянина і галла. Потрібно було якесь національне право, а право всесвітнє, універсальне. І римське право переймається цим початком універсальності; воно вбирає у собі ті звичаї міжнародного обороту, які перед ним століттями вироблялися у міжнародних зносинах; воно надає їм юридичну зрозумілість і прочность.

Так виникало то римське право, який став потім загальним правом всього античного світу. Фактично творцем цього права був, в такий спосіб, увесь світ; Рим ж став лише тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї міжнародного обігу субстандартні та злив їх у єдине, разюче зі своєї стрункості, ціле. Універсалізм та зберегти індивідуальність — основні початку цього целого.

Майстерно розроблене докладно безприкладної юриспруденцією класичного періоду, римське право знайшло собі потім остаточне завершення знаменитому зведенні - Corpus Juris Civilis імператора Юстініана, й у такому вигляді було заповідано новому світу. Залізний колос, тримав в руках долю світу, дряхлел:

— різноманітні народності, котрі входили у складі всесвітнього Римської держави, тяглися врізнобіч; з кордонів тиснули варвари нові претенденти на активну участь у історії. Настав момент, вони ринули могутніми потоками й утопили весь античний світ. Настала неспокійна епоха великого переселення народів, і здається, що все багата культура давнини загинула назавжди, що порвалися всі системи зв’язку між давнім і новим, що історія зовсім закреслює сторінки минулого й починає писати заново.

Але це «здається «— оманливе. На кілька днів, справді, хід людського культурного розвитку, як ніби припиняється; влившийся великий масою новий людський матеріал потребує попередньої обробці. Кілька століть відбувається на безперервних пересуваннях нових народів, у тому взаємних зіткненнях; прибульці ще в змозі освоїтися на нових місцях, рухаються, влаштовуються. Багато цінного, звісно, загинув за цьому з античної культури, але з все.

Поступово неспокійний період переселення і проекти влаштування проходить. Нові народи починають вісти понад більш-менш життя, розвиваються, і через кілька століть настає момент, коли всі, було продумана і створена античним генієм, робиться зрозумілим, і цінним його спадкоємцям. Настає одні одним відродження античного права, античної культури, античного искусства.

Природний економічного розвитку нових народів наводить їхнє співчуття також помалу до міжнародних торговим відносинам. Знову, як у старому світі, грунті міжнародного обміну сходяться друг з одним представники різної національності, і знову для регулювання цього обміну виникає потреба у єдиному спільному праві, праві універсальному. Знову економічний прогрес вимагає звільнення особи будь-яких феодальних, общинних і патріархальних пут, вимагає надання індивіду свободи діяльності, свободи самовизначення. І спадкоємці згадують про занедбаному ними заповіті античного світу, про римському праві, і знаходять у ньому саме те, було нужно.

I. ІСТОРІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА.

Римське право робиться предметом вивчення: то воно починає застосовуватися у судах: воно перетворюється на місцеве і «національне законодавство, відбувається те, що називається рецепції римського права. Багато місцях Corpus Juris Civilis Юстініана робиться прямо законом. Римське право воскреснуло для новому житті й вдруге об'єднало світ. Усі правове розвиток Західної Європи іде під знаком римського права до нашого часу: лише з часу набрання чинності нового общегерманского громадянського уложення — лише з початку 1900 р. зникло формальне дію Юстиниановского Зводу у його частинах Німеччини, у яких вона ще зберігалося. Але матеріальне його не зник і тепер: все найцінніше потім із нього перелито в параграфи і сучасних кодексів і діє під назвою цих последних.

Римське право визначило як практику, а й теорію. Безупинне багатовікове вивчення римського права, особливо залишків римської юридичної літератури, формувало юридичне мислення Західної Європи — й створювало сильний клас юристів, керівників держави і діяльних помічників у будь-якій законодавчої роботі. Об'єднуючи Європу у практиці, римське право об'єднувало її у теоретичних розвідках: юриспруденція французька працювала постійно рука разом з юриспруденцією німецької чи італійської, розмовляв із ній однією й тому самому мові, шукала дозволу одним і ті самі проблеми. Так виникала грунті римського права дружна спільна праця всієї європейської юриспруденції, продолжавшая роботу мислителів античного світу: факел, запалений каким—либо римським Юліаном чи Папиньяном, через нескінченну ланцюг сменявшихся рук сягнув сучасних вчених усіх наций.

Така історична доля римського права. Прийшовши синтезом всього юридичного творчості античного світу, лягло потім у як фундамент для правового розвитку нових народів, і як такого фундаменту, загального всім народів Західної Європи, воно вивчається повсюдно — у Німеччині, Франції, Італії, Англії й т.д. Прийшовши базисом, у якому століттями формувалася юридична думку, воно вивчається і тепер, як теорія громадянського права, як правова система, у якій основні юридичні інститути та поняття знайшли собі чисте від будь-яких випадкових і національних барв вираз. Недарма у старе час він вважалося за самий писаний розум, за ratio scripta.

Волею нашого історичного долі ми, російські, були довгий час відрізані від спілкування із Європою, залишалися чужими її культури, і, коли, нарешті, що відокремлювали нас перегородки впали, ми опинилися у хвості загальнолюдського руху. Відстали ми й у області права. І коли хочемо у тому останньому відношенні зрівнятися із Європою, якщо ми хочемо спілкуватися з ній однією мовою, ми повинні, по крайнього заходу у шкільництві, освоїтися із головною фундаментом загальноєвропейського права — з правом римським. Якщо він повсюдно є основою юридичної освіти, те в нас при цьому причин ще больше.

Але вивчення римського права аж ніяк не спричинить сліпій вірі у його непогрішність, повірити у те, що далі йти нікуди. Така віра було б осоружна історії, було б осоружна й інші духу вільного дослідження, яких було просякнуті самі творці римського права — римські юристи. Гаслом сучасної юриспруденції є знаменитий вислів Иеринга — «durch das romische Recht, aber uber dasselbe hinaus «- «через римське право, але вперед, надалі його ». Засвоївши лише доступне створено предками, нащадки мають працювати далі самі, бо правові проблеми не такі, що вони були вирішені раз назавжди. Нові умови постійно ставлять на чергу нові завдання, і юриспруденція повинна постійно залишатися своєму посаді. Її вищим покликанням, її боргом перед народом є висвітлення змінюються історія умов та виникаючих у зв’язку з ними проблем. Бути попереду народу, висвітлювати їй шлях, спрямовувати його правосвідомість до благу і правді в людські стосунки — така справжня обов’язок юриспруденції і окремих представителей.

II. ДЖЕРЕЛА РИМСЬКОГО ПРАВА.

Римський історик Тіт Лівії назвав закони XII таблиць «fons omnis publici privatique iuris «джерелом всього публічного й приватного права. Слово «джерело «у цій фразі вжито себто кореня, з яких виросло могутнє дерево римського права; Лівії хотів терміном «джерело «позначити початок, від якої розвиток римського права.

У римському праві протязі його власної історії формами правообразования служили: 1) звичайне право; 2) закон (в республіканський період — постанови народних зборів; за доби принципатусенатусконсульты, постанови сенату, якими вуалировалась воля принцепса; під час абсолютної монархії — імператорські конституції); 3) едикти магістратів; 4) діяльність юристів (юриспруденция).

III. ЗВИЧАЙНА ПРАВО І ЗАКОН.

У Інституціях Юстініана проводиться різницю між правом писаним (ius scriptum) і неписаним (ius піп scriptum). Писане право — це і інші норми, які з органів влади й зафіксовані ними на певної редакції. Неписане право — це норми, складаються у самій практиці. Якщо усталені на практиці правил поведінки людей не отримують визнання і захисту від структурі державної влади, вони простими звичаями (так званими побутовими); якщо звичаї визнаються, й захищаються державою, вони стають юридичними звичаями, становлять звичайне право, інколи ж навіть сприймаються державною владою, придающей їм форму закона.

Звичне право є найдавнішу форму освіти римського права. Норми звичайного права позначаються в римському праві термінами: mores maiorum (звичаї предків), usus (звичайна практика); сюди ж суспільства потрібно віднести: commentarii pontificum (звичаї, сформовані на практиці жерців); commentarii magistratuum (звичаї, сформовані на практиці магістратів) тощо., в імператорський період застосовується термін consuetude (обычай).

Принаймні зміцнення й розширення держави неписане звичайне право стає незадовільною формою через невизначеності, млявість освіти і взагалі затруднительности регулювати у цій правової формі зростаючий оборот. Звичне право поступається дорогу закону та інших формам правообразования.

У республіканський період закони проходили через народне збори і називалися leges. Розвиток життя висувало це джерело права перше місце. Необхідно водночас підкреслити, що законів у республіканському Римі все-таки видавалося значно менше; отримали величезне поширення специфічні римські форми правообразования: едикти судових магістратів і діяльність юристів (юриспруденція). Консерватизму, що характеризує римське право, ці останні форми правообразования відповідали значно більше, ніж видання нових законів. Крім законів XII таблиць важливого значення громадянській права мають: lex Poetelia (Пэтелиев закон), IV в. до н.е., скасував продаж до рабство й убивство боржника, не уплатившего боргу; lex Aquilia (Аквилиев закон), приблизно III в. до н.е., про відповідальність за знищення й тілесного ушкодження чужих речей; lex Falcidia (Фальцидиев закон), 1 в. до н.е., про обмеження заповідальних відмов і др.

У період принципату народні зборів не відповідали новому строю і тому мають були, природно, втратити значення. Та оскільки тим часом (перші три століття н.е.) імператорська влада ще була схильна прикриватися республіканськими формами, складалося враження, що видавалися сенатом (сенатусконсульты).

Остаточне зміцнення імператорської влади, призвело до того що, що одноосібне розпорядження імператора стало визнаватися законом: «що велять імператору, то діє закону », а сам імператор «законами не пов’язаний «(legibus solutus est, D. 1,3,31). Імператорські розпорядження, які мали загальне найменування «конституцій », існували чотирьох видів: а) едикти — загальні розпорядження, звернені до населення (термін, вцілілий від республіканських часів, що він мав зовсім інше значення); б) рескрипты — розпорядження з окремими справами (відповіді возбуждавшиеся перед імператором клопотання); в) мандати — інструкції, дававшиеся імператорами чиновникам; р) декрети — рішення з вступників в руки імператора спірним справам. У період абсолютної монархії імператорські закони почали йменуватися leges; трапляються й дещо нові терміни: ieges generales, sanctio pragmatica і др.

IV. ЕДИКТИ МАГИСТРАТОВ.

1. Однією форму правообразования, специфічною саме з римського права, є едикти магистратов.

Термін «едикт «походить від слова dico (кажу) і згідно з цим спочатку позначав усне оголошення магістрату у тій чи того питання. З часом едикт отримав спеціальне значення програмного оголошення, яке по усталеної практики робили (вже у письмовій формах) республіканські магістри ніби беручи посаду. Юрист Гай писав, що особливо важливого значення мали едикти: 1) преторів (як міського, який би відав громадянської юрисдикцією відносин між римськими громадянами, і перегринского, який би відав громадянської юрисдикцією зі спорів між перегринами, і навіть між римськими громадянами і перегринами) і (відповідно провінціях) правителів провінцій, і навіть 2) курульных эдилов, ведавших громадянської юрисдикцією по торговим справам (в провінціяхвідповідно квесторов).

У межах своїх едиктах, обов’язкових для які видавали їх магістратів, ці останні оголошували, які правила лежатимуть основу своєї діяльності, у випадках даватимуть позови, у яких немає тощо. Едикт, що мав такого роду річну програму діяльності магістрату, називали постійним на відміну разових оголошень щодо окремих випадковим поводам.

Формально едикт був обов’язковий тільки у тому магістрату, яким він було видано, і, отже, лише з той рік, протягом якого магістрат знаходився біля влади (звідси те що Цицерону назва едикту lex annua, закон роком). Проте фактично ті пункти едикту, які виявлялися вдалим вираженням інтересів панівного класу, повторювалися й у едикті новообраного магістрату й здобували стійке значення (частина едикту даного магістрату, переходившая в едикти його наступників, називається edictum tralaticium).

2. Приблизно з III в. до н.е., у Римі отримала досить помітна розвиток торгівля коїться з іншими італійськими громадами; потім почали розвиватися торговельні зв’язки з внеиталийскими країнами. У той самий час йшов процес зосередження земельної власності до рук великих землевласників, яких виявлялися іноді у суперечності з інтересами рабовладельцев-коммерсантов, хоча заодно і землевласники і купці були однаково зацікавлені у збереженні рабовласницького строя.

Громадські відносини, в такий спосіб, значно ускладнилися, унаслідок чого старі нерухомі і дуже обмежені кількісно норми цивільного права перестали задовольняти запитам життя. Нові потреби почали отримувати задоволення, зокрема, з допомогою едиктів магістратів, особливо преторского едикту. Здійснюючи руководство.

цивільним процесом, преторе став відмовляти у позові при такі обставини, коли з букві цивільного права повинна бути надано захист, і, навпаки, давати позов у випадках, не передбачених у цивільному праві. Таким шляхом долалися труднощі, виникаючі внаслідок невідповідності старих норм цивільного права новому укладу громадських відносин. Праву придавался прогресивний характер, хоча формально вони не скасовувалися споконвічні норми, яких консервативні римляни ставилися б із особливим почтением.

Ні преторе, ні ті магістрати, издававшие едикти, були компетентні скасовувати чи змінювати закони, видавати нових законів тощо.; praetor ius facere піп potest (преторе) неспроможна творити право; наприклад, Гай (3.32) каже, що претор неспроможне дати кому—нибудь право наслідування. Проте як керівника судової діяльності претор міг надати нормі цивілізованого права практичного значення чи, навпаки, позбавити сили ту чи іншу становище цивільного права. Наприклад, преторе міг при відомих умовах захистити несобственника як власника (і тим самим залишити без захисту того, хто був власником по цивильному праву), але з міг несобственника перетворити на власника. Джерело й докладне пояснення цього суперечливого положення належить шукати на особливостях римського державного права: закон неспроможна виходити від магістрату, закон висловлює волі народу; магістрат ж у силу що належить йому особливої влади, що називається imperium, керує діяльністю суду й у порядку дає судову захист новим суспільним відносинам, нуждавшимся у позиційному захисті і заслуживавшим ее.

Отже, преторский едикт, не скасовуючи формально норм цивільного права, вказував шляхи до визнання нових стосунків і вже цим ставав формою правообразования. Даючи засоби захисту всупереч цивильному праву (чи навіть на додачу цивільного права), преторский едикт створював нових норм права.

Юрист Марциан (D. 1.1.8) називає преторское право живим голосом цивільного права у тому сенсі, що преторский едикт швидко відгукувався налаштувалася на нові запити життя та його удовлетворял.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Починаючи з XIIв. Відбувається і захоплює більшість держав Західної Європи одне з найважливіших історичних процесів всієї епохи феодалізму — рецепція римського права. Розвиваючись промисловість і торгівля вимагали розвиненою правової надбудови, не гальмуватиме, але стимулюючої прогрес виробничих зусиль і виробничих відносин, до того ж надбудови, виходить поза межі окремих феодальних держав. Господарські відносини виходили межі дрібних феодальних територій, та його правове регулювання повинно бути адекватно їм — і територіально по суті. Вихід знайшли у визнання сили закону за римським правом. За вмістом задовольняючого потребам средневековья.

Римське право стало «загальним правом» низки держав і фундаментом подальшого розвитку та феодального і буржуазного права. Воно набуло вже ряд століть після падіння Риму значення чинного права у низці держав Центральній, і Південної Европы.

Підпис, дата, місто ___________________ /Гюмюшлю Д.И./.

«____"_______________ 2000 р. р. Тирасполь.

ВИКОРИСТАНА ЛИТЕРАТУРА:

1. «НАРИСИ ПО ІСТОРІЇ РИМСЬКОЇ ИМЕРИИ» Р. ВИППЕР, ИЗДАТ. «ФЕНІКС», 1995 Г.

2. «ЗАГАЛЬНА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА» З.М.ЧЕРНИЛОВСКИЙ, ИЗДАТ. «ЮРИСТЪ», 1995 Г.

3. «РИМСЬКЕ ПРАВО» И.Б.НОВИЦКИЙ, ИЗДАТ. «ТЕИС», 1996 Г.

4. «ІСТОРІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА» В.М.ХВОСТОВ, 1919 Г.

5. «РИМСЬКЕ ПРИВАТНА ПРАВО» ПІД РЕДАКЦІЄЮ ПРОФ. І.Б. НОВИЦЬКОГО, І.С. ПЕРЕТЕРСКОГО, ИЗДАТ. «ЮРИСТЪ», 1999 Г.

ЗАПРОВАДЖЕННЯ 3.

I. ІСТОРІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА 6.

II. ДЖЕРЕЛА РИМСЬКОГО ПРАВА 8.

III. ЗВИЧАЙНА ПРАВО І ЗАКОН 9.

IV. ЕДИКТИ МАГІСТРАТІВ 11.

ВИСНОВОК 13.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 14.

— 14;