Державний чинник як регулятор православно-католицьких взаємин в незалежній Україні

Специфіка суспільно-політичної обумовленості державно-церковних відносин в Україні має давню витокову історію. Свій позитивний вплив вона виявила в національно-культурному відродженні, державотворчих процесах, творені захисних моделей культурної ідентичності, а також виступала своєрідним механізмом ретрансляції національної історичної пам’яті. Церква та релігія традиційно залишаються тими важливими чинниками, які відчутно впливають на формування ціннісних орієнтирів, морально-етичної сфери українського суспільства.

Державні чинники є важливим регулятором сфери православно-католицьких відносин. Оскільки саме православні та католицькі церкви виступають як найбільш презентаційні конфесійні утворення в незалежній Україні, і мають визначальний вплив (за даними дослідження Центру Разумкова у 2013;2014 роках саме Церква, на думку респондентів (понад 70%) має ставати на захист людини, боронити її від влади та можливих злочинів зі сторони влади) на суспільно-політичну та духовно-культурну інфраструктуру держави, актуальність даного дослідження є незаперечним. Мета дослідження, полягає у визначенні специфіки та особливостей державної регуляції у площині православно-католицьких відносин незалежної України.

Після проголошення незалежності України спостерігається динамічний розвиток релігійно-церковного життя, посилюється присутність церков в соціальній, суспільно-політичні сфері, твориться нова політична реальність, базована на принципах: свободи совісті, свободи віросповідань, толерантності, плюральності. Релігійно-церковні структури стали не лише суб'єктами, а й об'єктами політичного життя. Церква стає елементом громадянського суспільства.

Проблема державно-церковних відносин та особливості її регулювання, ще на зорі незалежності отримала значний резонанс як у державно-владних, церковних колах так і у різних галузях академічної гуманітаристики.

Класичною методологічною основою державноцерковного зв’язку є біблійна теза Ісуса Христа «Тож віддайте кесареве — кесареві, а Богові - Боже». Власне вона визначає парадигму розвитку державно-церковних відносин, формує теоретико-політичний постулат про «два царства» і в подальшому визначає формування релігійно-політичних традицій Європи в цілому й України зокрема.

На нашу думку, специфіку православно-католицьких взаємин незалежної України в суспільно-політичному контексті чималою мірою визначають доктринальні та канонічно-правові особливості православного та католицького бачення державно-церковних відносин: православна традиція акцентує на «симфонії» між Церквою та державою, католицька церква обстоює тезу про підпорядкування державно-політичної інфраструктури релігійній владі (принаймні у теоретичному вимірі). Дані позиції екстраполюються на український релігійно-церковний контекст і визначають особливості державно-церковної взаємодії в цілому і православно-католицьких відносин зокрема.

На динаміку розвитку сучасних православно-католицьких відносин в Україні накладається цілий ряд зовнішніх чинників — суспільно-політичні, геополітичні, георелігійні, цивілізаційні, етно-національні, соціально-економічні. Особливе геополітичне та георелігійне розташування України — на перетині цивілізаційних пластів-платформ, зумовило впливи на внутрішньо-релігійне і внутрішньополітичне життя потужних церковно-ієрархічних центрів: Константинополя, Ватикану та Москви.

Внутрішніми чинниками, що визначають комунікаційну специфіку православно-католицького середовища, на думку проф. В. Балуха, є: 1) патронат органів влади над окремими конфесіями; 2) правова розмитість меж активності церковних інституцій; 3) нечіткість законодавства щодо відповідності за його правопорушення з боку церков; 4) втручання закордонних релігійних центрів; 5) особисті позиції церковних ієрархів.

Одним із найбільш показових прикладів державного впливу на православно-католицькі відносини були й залишаються проблеми реєстрації релігійно-церковних громад, реабілітації греко-католицької та православних (УПЦ КП, УАПЦ) церков, реституції церковного майна, реалізація ідеї створення єдиної Помісної Церкви, унебезпечення, наскільки це можливо, релігійно-церковних структур від створення в них деструктивних квазірелігійних спільнот.

Окреслений сегмент православно-католицьких відносин, на нашу думку, є чи не найбільш динамічним та проблемним у своїй суті, таким, що постійно детермінується політичною волею, багатовекторністю і непостійністю національного політичного середовища. Підтвердженням цього є наявність у правовому полі регуляції даної проблеми доволі архаїчного у практичнорегуляційній та базово-нормативній царинах Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» датованого ще 23 квітня 1991 року. Прийняті до Закону поправки у 90-х роках минулого століття, хоч і оптимізували певною мірою міжконфесійний, зокрема, православно-католицький діалог, все-таки, не змогли повною мірою зняти міжконфесійну напругу в державі.

Щодо нормативно-правової бази, то вона формувалась в міру загострення міжконфесійних конфліктів, особливо православно-католицьких, відтак має багато протиріч.

Проблеми реституції, реєстрації громад, набуття ними статусу юридичної особи, питання реабілітації та правонаступництва церковних спільнот регулювались цілою низкою нормативно-правових документів та законодавчих актів: Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (з поправками 1991;2014, особливо актуальними — у грудні 1993 року, які надавали «право на почергове богослужіння в храмах з метою розв’язання церковних конфліктів» та в жовтні 2012 року за яким «релігійна організація визнається юридичною особою з дня реєстрації»; Указ Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» (1992); Конституція України (ст. 34, 35); Розпорядження Президента Л. Кравчука «Про повернення релігійним організаціям культового майна» (1994); Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього союзу СРСР стосовно релігії та відновлення порушених прав Церков і релігійних організацій» (2002) тощо.

Аналізуючи правові засади і досвід державного регулювання православно-католицьких взаємин, Громадська рада українсько-американського бюро прав людини виокремила ряд положень, котрі повинні оптимізувати релігійно-церковне життя: враховування спільних інтересів церков у соціальній та культурній сферах, застереження від штучного творення регіональних бар'єрів для Церков (напр. «місійні території» якоїсь окремої Церкви).

Актуальною проблемою в сучасному релігійноцерковному полі є справа реабілітації церков. Певною спробою морального відшкодування та історичної сатисфакції в даному контексті був Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (1991), яким, однак, були реабілітовані окремі особи, проте не вся Церква як інституція.

З вимогою реабілітації виступали не лише ієрархи, але й очільники держави. Так, у зверненні Президента Л. Кучми до Церков та релігійних організацій України від 11 червня 1999 року наголошувалось на «необхідності морально-політичної реабілітації Церкви як суспільного інституту, що постраждав від тоталітарного режиму». У виступі було засуджено політику насильства стосовно релігії, Церкви і віруючих. Звернення Президента було сприйняте у церковному середовищі як акт покаяння влади й початок співпраці.

Неодноразово заявляли про необхідність повної реабілітації та реституції церковного майна православні та католицькі ієрархи. Остання така заява Глави УГКЦ Святослава Шевчука у листопаді 2014 року. В ній, він акцентує на необхідності реабілітації не лише очолюваної ним Церкви, але й на відновлення прав «інших українських Церков, репресованих комуністичною владою».

У роки незалежності державні чинники ініціювали проведення ряду заходів, котрі, на їхню думку, повинні були вплинути на динаміку перебігу міжконфесійних конфліктів, створити спільне поле для діалогу та почати процес примирення ворогуючих сторін.

За сприяння Президента України Л. Кравчука 1920 листопада 1991 року в Києві відбулось проведення I Всеукраїнського міжрелігійного форуму, за участі представників майже всіх традиційних релігійних конфесій України, на якому Президент передав на реконструкцію та ремонт храмів «25 млн. карбованців з арештованих рахунків КПУ».

Поворотним моментом на шляху до оптимізації державного регулювання православно-католицьких відносин був Меморандум християнських конфесій України про не сприйняття силових дій у міжконфесійних взаємовідносинах, прийнятий 21 липня 1997 року з ініціативи глав та представників конфесій (в тому числі усі православні та католицькі ієрархи України) у присутності Президента України.

У даному документі представники християнських конфесій України, засудили прагнення будь-яких сил використати міжконфесійні конфлікти у певних політичних чи майнових інтересах. Прикметно, що було оголошено «абсолютно неприпустимими насильницькі захоплення храмів» і заявлено, що «не може зватися християнином той, хто піднімає руку на священнослужителів … прикриваючись іменем Божим або державними інтересами». Ієрархи Церков висловили сподівання, що органи влади «забезпечать для всіх релігійних організацій рівноправність та дотримання законів».

Державні структури після прийняття Конституції України (1996) та Меморандуму (1997), відмовились від негативної практики прямого волюнтаристського втручання у православно-католицькі відносини. Як результат, впродовж 1997;98 років кількість «гарячих точок» православно-католицького протистояння зменшилась. Перестала бути актуальною і практика почергових богослужінь, оскільки з часом релігійно-церковні структури розбудували свою інфраструктуру.

На початку 2000;х років влада всіляко намагалась підтримувати конфесійну більшість, а в зонах конфесійної напруги — конфесійну меншість.

Сучасні вітчизняні дослідники виокремлюють багато моделей державно-церковних відносин, які детермінують специфіку релігійно-церковного життя в цілому та православно-католицький діалог зокрема. Серед них можна виокремити коопераційну або «партнерську», в якій виділяють три види правового статусу релігійних організацій: державна церква, договірний чи консенсусний статус, статус офіційно визнаних церков / конфесій.

Своєрідним віддзеркаленням впливу очільників держави на державно-церковні відносин в цілому, і православно-католицькі відносини зокрема є практика інавгурації Президентів. Вона демонструє пріоритети влади у сфері церковної політики, які в свою чергу, визначають специфіку впливу держави на перебіг, динаміку православно-католицьких відносин.

І хоча Президент, як інститут влади не має права публічно підтримувати ту чи іншу конфесію, проте як людина з певними релігійними переконаннями і в силу історично складених традицій, все-таки виявляє певні конфесійні гравітації. В роки незалежності поширилась практика відвідин керівниками держави церковних богослужінь з нагоди державних та релігійних свят, масових заходів за участі представників духовенства, яку умовно можемо назвати «політичним воцерковленням». В той час як інавгураційна процедура Президента Л. Кравчука не містила скільки-небудь виразної «сакральної легітимації», то в часи Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича, П. Порошенка спостерігаємо амплітудне конфесійне коливання, виявом якого є участь в інавгураційних урочистостях ієрархів православних, католицьких конфесій та інших релігійних структур, або ж вибіркова присутність однієї конфесії.

Під час інавгурації президента В. Януковича демонструвалась відкрита фаворитизація УПЦ та РПЦ. Саме патріарх РПЦ Кирил очолив молебень з нагоди вступу на посаду Президента України в Києво-Печерській Лаврі («православно» забарвленою була й сама інавгурація). Представників інших церков та релігійних організацій не було запрошено, тим самим перервано усталену традицію «легітимізації» влади від усіх релігійних організацій. Безпосереднім втіленням маніфестованих в ході інавгураційних процесів виявів прихильності до Церкви та релігії стала діяльність Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) та її комунікація з органами державної влади. Основне завдання ВРЦіРО, створеної за ініціативи урядових чинників у грудні 1996 року, зводилось до сприяння міжконфесійному взаємопорозумінню та злагоді. До складу Ради входили 19 церков і релігійних організацій (в тому числі представники УАПЦ, УПЦ МП, УГКЦ, УПЦ КП, РКЦ). Дана структура приймає рішення на основі консенсусу, відтак її діяльність є для нас одним із найбільш репрезентативних та об'єктивних джерел інформації про динаміку православно-католицьких відносин. Серед важливих документів прийнятих ВРЦіРО, котрі регулюють відносини православних та католиків є численні Меморандуми про співпрацю з міністерствами, профільними відділами та комітетами органів державної влади.

Останнім часом ВРЦіРО зайняла провідне місце у сфері налагодження міжконфесійного діалогу в Україні. Оскільки до даної структури входять всі без винятку православні та католицькі ієрархи то як зазначають дослідники сучасних релігійних процесів, «рівень діалогу, співпраці та досягнутих домовленостей у межах цього консультативно-дорадчого органу є прикладом найбільшого суспільного порозуміння у релігійному сегменті» [3]. В межах ВРЦіРО відбуваються зустрічі, спілкування та діалог глав та представників церков, що сприяє побудові толерантних та партнерських відносин у релігійному середовищі України.

Прикладом плідної та ефективної співпраці УПЦ КП, УГКЦ в межах ВРЦіРО стала задекларована ними у кінці 2006 року спільна позиція щодо проекту Закону України «Про свободу совісті» та заклик до політичного проводу держави схвалити Концепцію державно-конфесійних відносин (проект напрацьований ще у 2003;2004 роках за участі Центру Разумкова). Даний документ засвідчив можливість співдії православно-католицьких конфесій в Україні з метою оптимізації релігійно-церковного життя.

Ще одним, окрім створення ВРЦіРО, виявом державного впливу на міжконфесійні відносини стали спроби витворити єдину Помісну Церкву. Дані ініціативи Президентів та політиків жодним чином не враховували богословсько-догматичної, канонічно-правової специфіки об'єднавчого процесу, а керувались винятково волюнтаристськопрагматичними мотиваціями й трактувалась як невід'ємний атрибут, інститут суверенної держави.

Впродовж всього періоду незалежності України державна влада, з різними акцентуваннями періодично виступала з ідеєю створення єдиної Помісної Церкви. Дані заклики не завжди викликали однозначну реакцію як в середовищі суспільства, так і в церковних колах. В одних випадках, ця ідея моделювалася винятково на православне середовище, в інших — до даного «проекту» пропонувалося залучити УГКЦ, в такому випадку розуміння Помісної Церкви ототожнювалось, на нашу думку, з поняттями «Церкви Київської традиції», «україноцентричні» та под. Чільне місце в теоретичному обґрунтуванні даної моделі мала ідея «українського екуменізму», розвинута у другій половині XX ст. представниками української еміграції як форма протесту ліквідації УГКЦ та УАПЦ радянською владою.

Цілком очевидним є те, що створення гомогенного конфесійного середовища, втіленням якого мала стати єдина помісна Церква, було питанням державної ваги та національної безпеки, що пояснює й виправдовує активну участь державно-політичних чинників у цьому процесі.

Першим з ініціативою створення єдиної Помісної Церкви виступив президент Л. Кравчук (гасло «незалежній Україні - незалежну Церкву»). Президент Л. Кучма, особливо у 1999;2000 рр. (святкування 2000;літнього ювілею), також наголошував на необхідності створення єдиної Помісної Церкви. Прикметно, що вже станом на кінець 1990;х років у схемах творення єдиної Помісної Церкви як фігурант починає виступати УГКЦ, якої до того часу «не помічали», з огляду на православно-католицькі конфлікти та проблеми внутрішньоцерковної ідентичності. Попри державні ініціативи створити єдину Помісну Церкву в Україні, реакція ієрархії православних та католицьких (головно УГКЦ) була не завжди однозначною, інколи ситуативною. Глава УГКЦ Любомир Гузар не відкидав можливості створення в Україні єдиної Помісної Церкви, проте наголошував, що в Україні вже є одна, правда, поділена, «єдина церква Володимирового хрещення». Офіційну позицію РКЦ щодо об'єднавчих тенденцій в Україні висловив у 2002 році Голова Папської Ради сприяння єдності християн, кардинал Вальтер Каспер: «Держава не має ніякої компетентності у справах релігій; вона не може і не має права втручатися у сферу релігії… ні про державну церкву, ні про церковну державу, а про вільну церкву у вільній державі».

Події Помаранчевої революції мали позитивний вплив на оптимізацію православно-католицьких відносин — все частішими стають зустрічі ієрархів з першими особами держави та спільна участь в важливих суспільнополітичних акціях; створюються Робочі групи при відомствах, міністерствах, органах виконавчої влади до яких залучаються представники церков; започатковується щорічна екуменічна «Молитва за Україну» з першими особами держави та представниками ВРЦіРО.

Революційній події каталізували процеси творення громадянського суспільства, а відтак ідея створення Єдиної Помісної Церкви набуває по-новому актуального звучання. За часів президентства В. Ющенка об'єднавчі процеси в церковній площині стосувалися більшою мірою православних конфесій, в той час як УГКЦ залишалася осторонь.

Одновекторність конфесійної політики держави в часи президентства В. Януковича мінімізувала державну регуляцію у сфері міжконфесійного порозуміння, а спроби православних та католицьких спільнот налагодити діалог між собою стали винятково внутрішньоцерковними.

Відхід від традиції зваженого, паритетного та толерантного діалогу влади та Церкви в часи Януковича привів до неприхованого домінування УПЦ, відтак до пропаганди ідей «руського міра» та поширення впливу в Україні «заполітизованого російського православ’я». Такий деструктивний стан справ призвів до кризи духовності, соціального колапсу, що в кінцевому результаті вилилося у трагічні події на Майдані листопада 2013;лютого 2014 років. православний католицький державний правовий Таким чином, вплив владно-державних інститутів на православно-католицьке середовище в роки незалежності України характеризувався складною і не завжди послідовною динамікою, він зводився головним чином до врегулювання майнових конфліктів, проблеми реєстрації громад та визначення правового поля їх діяльності. Водночас намагання стабілізувати право славно-католицькі відносини вилилося у спроби створення єдиної Помісної Церкви, що з одного боку було свідченням прагнень влади оптимізувати діалог між найбільшими християнськими конфесіями з іншого — породжувало ряд проблемних моментів, які виявлялися у надмірній маніпуляційності та політизації даного процесу. Формування діалогічної, партнерської моделі відносин між державою та Церквою в останнє десятиліття (за виключенням каденції В. Януковича) створило базову платформу для плідної співпраці православних та католицьких Церков у різних сферах суспільного буття України.