Судебная реформа XIX століття і його прогресивне значение

ВОЛГОГРАДСКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНИВЕРСИТЕТ.

КАФЕДРА КРИМІНАЛІСТИКИ, ПРОКУРОРСЬКОГО НАДЗОРА.

КУРСОВА РОБОТА

по дисципліни «Правоохоронні органи» на тему:

«Судебная реформа в XIX веке.

и її прогресивне значение".

Выполнил: Князєв О.Г.

Научный руководитель:

Волгоград 1998 г.

ЗМІСТ

1. Запровадження … 3.

2. Передумови і підготовка реформи 1864 року. … 7.

Передумови реформи 1864 р.;

а) розкладання й парламентська криза кріпосного строя;

б) революційна боротьба проти царського суда.

Підготовка реформи 1864 р.

3. Судову реформу 1864 року. … 14.

4. Судові статути (20 листопада 1864 року). … 25.

5. Укладання. … 29.

6. Список літератури. … 31.

1. ВВЕДЕНИЕ.

Судебная реформа ХІХ століття, у Росії реформа судової системи та судочинства. Викликана развивавшимися в країні капіталістичними відносинами, судову реформу відбила класові інтереси буржуазії, проводилася з урахуванням судових статутів, прийнятих 20 листопада 1864 року «Заснування судових установлень», статути кримінального та цивільного судочинства, статут про покарання, що накладаються світовими суддями. На околицях Росії статути вводилися зі значними змінами; остаточно процес завершився тільки в 1896 году. 1].

Судебная реформа 1864 року зазвичай трактується у літературі як найбільш буржуазна із усіх реформ на той час. Дослідники вважає її і найбільш послідовної. Справді, в принципах, у яких побудована реформа, буржуазна ідеологія відбилася найповніше. У жодній інший реформі цього немає, — там охоронний момент, захист інтересів дворянства, царату виявляються з усією повнотою. Звісно, треба пам’ятати, що, правосуддя — системи, із якими громадянин зіштовхується не повсякденно, може прожити життя, жодного разу побувавши на суді. У цьому сенсі для підданих Російської імперії судову реформу була менш важлива, ніж інші. Разом із цим у суді зіштовхуються й не так междуклассовые, скільки внутриклассовые отношения.

Дворяне позиваються з дворянами, купці з купцями. Отже, різного роду процесуальні гарантії важливі всім верств українського суспільства, зокрема й у експлуататорської верхівки. Судову реформу торкнулася інтереси всіх класів, всіх прошарків Російського общества.

Судебная реформа, як і 60−70 років, була наслідком певного кризи російського суспільства, зокрема й кризи верхів, під яким розуміють зазвичай усвідомлення панівним класом, правлячої верхівкою необхідності тих чи інших змін. Треба сказати, що реформи бажали, здається, більше, ніж селянської. Якщо більшість поміщиків всупереч здоровому глузду не хотіло звільнення селян, то реформі суду були зацікавлені все, крім, хіба що для, кондових суддівських чиновників, мають непоганий прибуток від неправосудия і хотіли пристосовуватися до нових порядків. І, зрозуміло, прибічником реформи, як і реформи селянської, виступав у першу чергу сам імператор Олександра Другого, а як і його брат Костянтин Миколайович, який дотримувався навіть більше радикальних взглядов.

Различные важелі державної машини самодержавства стали виразно виявляти свою непридатність до середини XIX століть, але, мабуть, жодного з органів державної машини не був у настільки кепському стані, як судова система. Дореформений суд грунтувався на законодавстві Петра I і Катерини II (у випадках використовувалися навіть норми Соборної уложення 1649 года).

Для дореформеного суду характерна множинність судових установ, складність і заплутаність процесуальних вимог, неможливість часом визначити коло справ, що має підлягати розгляду тієї чи іншої судового органу. Справи нескінченно перекочовували вже з судна у інший, найчастіше повертаючись у першу інстанцію, звідки знову починали довгий шлях вгору, потім нерідко йшли десятилетия.

Другой порок дореформеного суду — хабарництво. Це, поруч із сваволею і невіглаством чиновників, типове всім ланок державної машини, явище тут набуло настільки жахливий, всепоглинаючий розмах, що його змушені були визнати навіть дуже затяті захисники самодержавно-крепостнических порядків. Переважна більшість судових чиновників розглядали свою посаду як наживи й найбільш безцеремонним чином вимагали хабарі від усіх поводилися до суду. Спроби уряду боротися з хабарництвом не давали ніяких результатів, т.к. цю ваду охопив весь державний апарат. Вкрай низька загальна грамотність суддів, а про грамотності юридичної, обумовлювала фактичне зосередження всього справи правосуддя до рук канцелярських чиновників і секретарей.

В дореформеному суді панувала инквизиционная (пошукова) форма судочинства. Процес проходив глибокої таємниці. Принцип писемності припускав, що вирішує справа не так на основі живого, безпосереднього сприйняття доказів, особистого ознайомлення з усіма матеріалами справи, безпосереднього усного допиту обвинувачуваного, підсудного, свідків, а спираючись не письмові матеріали, отриманих під час слідства. Та й докази оцінювалися по формальної системі. Їх сила заздалегідь визначалася законом, який твердо встановлював, що може свідчити, а не то, можливо доказом. Адже встановлював і рівень достовірності що допускаються доказів, ділячи їх у недосконалі та досконалі, тобто. такі, яка давала основу остаточного вироку і були спростовані подсудимым.

Резкой критиці піддавали російську судовою системою революційні демократи (А. М. Радищев, декабристи, А. І. Герцен, М. П. Огарьов) і революционеры-разночинцы. І дуже навіть закоренілі реакціонери було неможливо не визнати необхідність її реформы[2].

2. Передумови і підготовка реформи 1864 года..

Крымская війна 1853−1856 рр., котра закінчилася поразкою Росії, показала економічну, політичну та військову неспроможність царату, виявивши вади та виразки соціально-економічної системы.

«Существующее країни усунення влади законодавчої, виконавчої та судової сприяє розвитку бюрократизму. Нам, російським, всього необхідніше виховати у собі почуття шанування закону, адже ми звикали вдаватися до темним і негласним шляхах повз відкритих кордонів та законних, коли хочемо покінчити спірне справа легко і. Ми збилися зі магістральний дороги законності й заблукали путівцями. Нас потрібно звідти вивести, а цього необхідно відлучити від дверей таємницею поліції та губернаторів, так зазначити відчинені двері судових місць». У сказаному усвідомлення потрібності реформи. «Підняти юридичні звичаї народу, навіяти йому обурення до кривосудию і любов правди було б воістину святою справою». Але як досягти цього? Насамперед, запровадити гласність і устность судочинства. «Час виконувати над нашими виконавцями, слідчими, суддями єдино непідкупний контроль суспільної думки, час дати засіб оголошувати у відомо, привселюдно темні справи і приховані беззаконня. Тоді, але тоді, ми можемо вилікуватися старого недуги і наздогнати в правосудді інші освічені страны».

Как видно, кризовий стан державного механізму Росії стала очевидною. Це було необхідною передумовою усвідомлення неминучості реформи. «Наприкінці Кримської кампанії, — згадував Оболенський, — відчувалася неминучість істотних реформ».

Активно порушувалося одне із злободневнейших питань — реформа правосуддя. Тут очевидні дві тенденції. Перша — показати нікчемність вітчизняної юстиції і зразкове стан правосуддя країн Заходу. Друга — обгрунтувати необхідні жодних законодавчих змін правосуддя. З’явилися пропозиції щодо знищенні канцелярської таємниці, про майбутнє запровадження гласності та публічності судочинства. Гласність у суді визначалася вимогами гласності громадської жизни.

Крепостное право виключало законність. Кріпосне право припускало залежність юстиції від адміністративної власти.

Таким чином, реформувати державний механізм, юстицію не міг без скасування кріпосного права[3].

Что був дореформений суд Росії? Повітові суди були першої інстанцією з цивільних і кримінальних справ. Для городян (недворян) існував спеціальний суд — міської магістрат, а торгові позови розглядалися у комерційних банках судах. Для духівництва створили також особи суд. З іншого боку, були різні відомчі суди (військові, морські та інших.). Другий інстанцією, куди були оскаржила рішення повітових і Харківського міських судів, були губернські самі судові палати з цивільних і кримінальних справ. Вищої апеляційної інстанцією за більшістю справ служив Правительствующий сенат. Там, як у Сенаті виникали розбіжності, справа підлягала розгляду у державному раді. Сенат, ще, виступав першої судової інстанцією у справі великих сановников.

Для «державних злочинців», тобто за політичним справам, засновувалися тимчасові спеціальні судові органи. Функції вищих судових органу з справам духівництва виконував Синод. Щодо більшості справ, які до категорії незначних, судові функції здійснювалися поліцією, що мала право карати різками до 30 ударів і арештом до 3 місяців. Кріпосне селянство взагалі могло звертатися до державні суды.

Следовательно, величезну масу населення була непідсудна державному розгляду. Було 20 відомчих і станових судів, причому кордони їхнього підсудності залишалися неясними. Суди перебувають у залежить від адміністративної влади. Нерідко судових рішень скасовувалися розпорядженнями начальства. У загальних судах панував апарат канцелярії. Хабарництво було звичайним явлением. 4].

«Судову реформу, — вважав Коні, — була покликана ударити гіршому з видів сваволі, сваволі судовому, прикрывающемуся маскою формальної справедливості. Вона мала своїм наслідком пожвавлення у суспільстві розумових інтересів і наукової праці. З старої судової практикою науці було нічого делать. 5].

Существенное впливом геть проекти реформи надавала підготовка скасування кріпосного права. Губернські дворянські комітети, організовані для з’ясування побажань дворянства стосовно скасування кріпацтва, в 1858 р. представили свої пропозиції. Їх «постійно зростає і уважно читав Олександра Другого, — писав А. У. Головин.

Член Володимирського комітету І. З. Безобразов заявив про неможливість селянської реформи без судової. Якщо воно нічого очікувати здійснена, то вихід із кріпацтва призведе селян до того що, що «…позбавивши його захисту фортечної влади, передати на жертву сваволі, жадібності і хабарництва чиновників. Що, якщо одне кріпосне право, то суворе, то м’яке, заміниться іншим, завжди суворим і не смягчающимся? Даремні будуть праці наші, даремні жертвы».

Член Рязанського губернського комітету князь С. Б. Волконский і А. С. Офросимов вбачали у судову реформу єдину гарантію реалізації законодавства про скасування кріпосного права. «…Без реформи залишаться невдоволені інтереси дворянства». «Важливе забезпечення справного надходження повинностей на власників, — зазначав член Рязанського комітету А. И. Кошелев, — залежить від належному устрої… судової влади». Якщо судоустрій залишиться «чиновницьке під наглядом інших чиновників, то недоїмок нагромадиться багато: поміщики зволіють їх терпіти, ніж витрачати вдвічі на підкуп посадових осіб, а селяни, і вносячи оброков, будуть розорені данями на користь охоронців громадського безладдя та такою ж безнравственности».

Без реформи неможливо забезпечити недоторканність особи і собственности.

Гарантировать безперешкодне володіння, користування і розпорядження землею селянству міг лише суд. Він також забезпечував у разі й інтереси поміщика, яке на винагороду. Проте юстиція була неудовлетворенна. По силі, і різкості виділялося думка А. М. Унковского — лідера тверського дворянства, служив довгий час суддею і знав правосуддя «зсередини». Суд «не це нічого, — писав Пауль, — Адміністрація тримає всю влада і віддає чиновників під тоді, коли це завжди буде завгодно їх начальникам». Тому «адміністрація наша подає цілу систему зловживання, зведену на ступінь державного будівництва… Під час цієї системі ніде немає правничий та панує один низький, неприборканий сваволю, поважаючий тільки гроші і громадська положение».

Губернские комітети пропонували запровадити конкретні інститути, оздоровляючі юстицію. Парначев пропонував відкрити судочинство з незалежним судом, спростити слідство, зобов’язати поліцію відповідати перед судом. Аналогічні думки висловлював із членів Нижньогородського губернського комітету Г. Н. Нестеров, Тверського — Е.А.Карно-Сысоев, Харківського — Д. Я. Хрущев. И. С. Безобразов вважав доцільним встановити відповідальність кожного перед судом, незалежність судової влади, заснувати присяжних, організувати світової суд, разрешавший нецікаві справи. Ці пропозиції були спрямовані затвердження буржуазного правосуддя. Обгрунтування їхню необхідність дав А. М. Унковский. Він: «Отже вся річ у гласності, у пихатій інституції незалежного суду, в відповідальності посадових осіб перед судом, суворо поділ влади… Без цього суворе виконання законів нічим може бути забезпечене, і саме положення про селян, які виходять із кріпацтва, залишиться мертвою буквою, разом із іншими томами наших державних законів… Чого може спіткати Росія за звільнення селян без заснуванні незалежного суду й відповідальності» перед ним чиновників? Заворушень і смут". Незалежний суд можлива лише при присяжних заседателях. Суд присяжних єдино «самостійний суд, незалежний від виконавчої, до того ж словесний і гласний… бо незалежного суду у світі немає і не». Народ гідний суду присяжних, який безпечний для монархії і «може існувати при будь-якої системі управління». Не загрожує самодержавству бессословный суд, рівність всіх перед законом.

О запровадження буржуазних інститутів йшлося і про в адреси дворянства Олександру II, Володимирське дворянство переконувало царя в адресі 15 січня 1860 р. про неможливість селянської реформи без судової, «оскільки звільнені селяни, позбавлені захисту поміщиків, при відсутності правосуддя та фінансової відповідальності посадових осіб піддадуться ще більшою й нестерпної залежність від свавілля чиновників і крізь можуть зовсім втратити на повагу до дійсною законності». Тому «для мирного і успішного результату майбутньої реформи» необхідно: 1) розділити влади: адміністративну, судову і поліцейську; 2) визначити «відповідальність усіх і кожного перед судом»; 3) запровадити гласність громадянської непокори і кримінального судочинства; 4) заснувати суд присяжных.

Наряду з ліберальними пропозиціями реформи правосуддя були побажання прерогативи дворянства в суде.

Правительство відкинуло ліберальні пропозиції, оскільки реалізація принципів рівності всіх перед судом, гласності, інституту присяжних тощо. буд. суперечила феодальної государственности.

Поворот уряду щодо до судову реформу з переоцінкою її інститутів стався наприкінці 1858 — початку 1859 рр. під впливом рішення скасувати кріпосне право з наділенням селян землей.

Необходимость нагальної реформи диктувалася економікою країни, перебувала в застої. Без неї не міг прогнозувати допомогу іноземного капитала.

Таким чином, судову реформу ставала очевидною для урядових кіл. Але вони заперечували до того ж час інститути, відомі країн Заходу, котрі гарантували недоторканність особи, власності, режим законности. 6].

3. Судебная реформа 1864 года..

Судебная реформа 1864 року — либерально-буржуазное перетворення царським урядом всієї судової системи та порядку громадянського обов’язку і кримінального процесів у Росії. Реформа внесла значних змін в судоустрій кріпосницькій Росії, вирізнялося узкосословной системою, прямий залежністю суду від адміністрації, різноманіттям і численністю судових інстанцій, інквізиційним характером процесу, заснованого на теорії формальних доказательств.

Реформа відбила класові інтереси російської буржуазії, котра з метою зміцнення своїх позицій потребувала оголошенні формального рівності всіх перед судом, утвердженню почав буржуазної законності. Це у запровадженні суду присяжних, адвокатури, реорганізації прокуратури, у новій організації судовий процес і судових закладів. Характеризуючи економічну політичну сутність селянської реформи 1861 р., У. І. Ленін підкреслив нерозривний зв’язок всіх реформ 60-х рр. ХІХ ст.: «Якщо кинути загальний погляд зміну всього укладу російської держави в 1861 року, необхідно визнати, що це й зміна було крок з шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну монархію. Це правда лише з економічної, але й політичної погляду. Досить згадати характер реформи галузі суду, управління, місцевого самоврядування тощо. п. реформ, наступних за селянської реформою 1861 року, — щоб переконатися у правильності цього положения». 7].

Судебными статутами 1864 року створювалася оригінальна і ефективну систему правосуддя. Вона мала дві галузі, дві підсистеми, які об'єднував вищий судовий орган — Сенат: загальні суди й світові суди. З іншого боку, існували суди особливої підсудності: військові, волостные, комерційні фірми та інші, створення яких передбачалося іншими законодавчими актами.

Следует також пам’ятати, проведення реформи тривало остаточно ХІХ століття. Перші загальні суди відкрилися лише у 1866 року, вони поширили своєї діяльності тільки 10 з губерній центральної Росії. На іншої ж країни продовжували діяти колишні суди, які керувалися і трохи інакшим процесуальним законодательством.

Административно-территориальное і судебно-территориальное розподіл імперії після реформи не збігалися. Повіти і міста було поділено до дільниць світових суддів. Територія, підвідомча окружним судам, охоплювала кілька повітів, округу судових палат — кілька губерній. Окружні суди були судами першої інстанції загальних судів, самі судові палати — судами другий інстанції. На початку сучасності в імперії було 106 окружних судів і участі 14 судових палат. «Батьки» реформи пояснювали таку судебно-территориальную структуру поєднанням світової економіки й загальної юстиції, і навіть недоліком кваліфікованих юристів до створення загальних судів у кожному повіті. Але сьогодні бачимо переваги такої авторитетної організації правосуддя більшою ізоляції судових і адміністративних органів. За такої структури все повітове начальство як по табелі про ранги, а й у реальному статусу, було позбавлено можливості на суддів певний вплив. Відповідно, і судді другий інстанції позбувалися тиску виборців із боку губернської бюрократии.

Записки Безобразова (6 травня 1956 року) винуватицею беззаконня у країні з неминучим наслідком — соціально-політичної стагнацією — називає бюрократію. «Бюрократія, — писав Пауль, — робить все, вона обмірковує і пише закони, розглядає судових справ, править церквою, фінансами, державним господарством…» Один із центральних місць відвів Безобразов юстиції. Він: «Правосуддя — це потреба життя громадянської майже відсутня, бо суд виходить большею частиною ціною грошей, або впливу. Неважко довести, коли б це не всім відомо, що немає діла сполученого скільки-небудь з великим інтересом, яка б правильно законне производство"[8].

Еще значнішою гарантією незалежності судів став принцип незмінності суддів, закріплений ст. 243 установи судових установлень. Відповідно до цій статті, голови і члени окружних судів і участі судових палат було неможливо бути звільнені чи перекладені зі одній посаді в іншу і їх згоди, інакше як вироком суду. Усі постійні, професійні члени окружного суду й судової палати, звані коронні судді, призначалися імператором за поданням міністра юстиції. Для призначення посаду члена окружного суду необхідно мати вищу освіту і стаж роботи у суді або прокуратурі щонайменше трьох років (у званні присяжного повіреного — 10 років). Для посад стаж увеличивался.

Окружные суди складалася з однієї чи кількох відділень у кримінальних і громадянським справам. Вони розглядали більшість справ, причому всі цивільні - і значної частини кримінальних розбиралися коронними суддями. Для розгляду справ про злочинах, які може бути призначено покарання як позбавлення прав стану, як особливих, що з приналежністю до привілейованих станам, і всіх прав (майнових, брачно-семейных тощо.), залучалися присяжні засідателі. Зазвичай, позбавлення прав стану супроводжувалося іншими покараннями: каторжними роботами, посиланням, в’язницею — і призначало за тяжкі злочини. Отже, суд присяжних був не самостійним установою, а особливим присутністю окружного суду. До його підсудності були віднесено справи про державних злочинах, і навіть значної частини посадових злочинів і пояснюються деякі другие[9].

Теория вільної оцінки доказів була пристосована переважно до діяльності суду присяжних, та її сутність виражена в правилах, визначали дослідження доказів і винесення судового вирішення у тому суді. Правила вільної оцінки доказів мали створити ілюзію неупередженості суддів, переконання яких формується нібито тільки під впливом тих вражень, які присяжні одержують у ході разбирательства.

Действительный характер, напрям і діяльності суду зумовлювався тим, що суд був органом буржуазного держави. Це визначало як класовий склад суддів, продовжує їх буржуазне світогляд і правосудие.

В.И.Ленин гнівно викривав буржуазний суд як активного захисника інтересів експлуататорів. Аналізуючи окремі форми й інститути кримінального процесу саме, він показав, у цьому суді обвинувачуваний позбавлений необхідних гарантій захисту своїх правий і інтересів, для доведення своєї невиновности.

В.И.Ленин показав, що за умови буржуазного держави присяжних справді мав певні переваги проти судом станових представників. «Суд вулиці, — писав Пауль, — цінний саме тією, що він вносить живу струмінь на той дух канцелярського формалізму, яким наскрізь просякнуті наші урядові учреждения…"[10]. Але з тим В.І.Ленін зазначав, що за умови буржуазного держави, доки робітники не усунуті від участі у суді як присяжних засідателів, серед присяжних переважає реакційний міщанство, суд залишається виразників інтересів експлуататорських классов.

Реформой 1864 року встановлено наступна система судів: суди з избираемыми суддями — світові судді і з'їзди світових суддів — і з котрі призначаються суддями — окружні суди й самі судові палати. Кожен повіт з входившим до нього містом, а деяких випадках і окремо великий місто становили світової округ, розділений сталася на кілька ділянок. Усі вони мав одного дільничного, світового суддю і одного почесного. Світові судді - дільничні і почесні - обиралися три роки місцеві органи міського і земського самоврядування (повітовими земськими зборами і міською думами) у складі осіб, які на теренах даної місцевості і мали певний вікової, освітній, службовий і майновий ценз (майновий ценз визначався нерухомої власністю щонайменше ніж у 15 тисяч карбованців чи дорівнював подвійному земському земельному цензу)[11].

Новая судова система проти колишньої відрізнялася певної стрункістю. Для розбору дрібних кримінальних, цивільних справ учреждался інститут виборних світових суддів. Світовий суддя одноосібно розглядав справи з обвинувачення в злочинах, скоєння яких може бути визначено один з наступних покарань: зауваження, догану, грошове стягнення у сумі не понад 300 рублів, арешт терміном не більше трьох місяців, ув’язнення терміном до один рік. Світові судді (дільничні і почесні) даного округу збиралися на повітові з'їзди світових суддів чи світової з'їзд суддів, який був остаточної апеляційної інстанцією. Подальше розгляд справ світових суддів проводилося лише касаційному порядку до Сенате.

Сенат у процесі реформи також зазнала змін. Він перетворився на єдиний країни касаційний суд. Основне відмінність касаційного порядку оскарження судових прийняття рішень та вироків від апеляційного порядку оскарження у Росії полягала у цьому, що причиною касації були процесуальні правонарушения.

Институт світових суддів за всієї обмеженості демократизму у ньому не задовольняв вище чиновництво й у 1889 року було скасовано скрізь бував, крім Москви, Петербурга і Одеси. Світові судді було замінено котрі призначаються лицами.

В перші роки після запровадження Судових статутів у складі почесних світових суддів, за словами А. Ф. Кони, було чимало чуйних, порядних людей. Світовий суддя Н. В. Почтенов, дуже освічена людина, вносив в розгляд справ «живу струмінь вразливою струменя». В нього правосуддя поставили добре, і місцеві ставилися до нього зі довірою. Вплинув на з'їзд світових суддів надавав А. Р. Шидловский — уособлення працьовитості, педантизму і корректности.

Судебная реформа 1864 року створила систему загальних судів. Судами першої інстанції були окружні суди. Кожен окружної суд учреждался до розгляду громадянських і справ, яка виходили далеко за межі підсудності світового судьи[12].

Второй інстанцією у системі загальних судів була судова палата. У ньому в апеляційному порядку розглядалися справи за скаргами на вироки і рішення окружних судів, винесені без присяжних засідателів. З іншого боку, до її підсудності було зараховано справи про особливо небезпечних злочинах — державних і посадових. Ці справи мали розглядатися коронним судом з становими представниками, за одним від кожної стану: губернський (чи повітове) ватажок дворянства, міського голову і волосної старшина.

В на відміну від суду присяжних особливе присутність судової палати була єдину колегію коронних суддів і пропозицій народних представників, причому права всіх членів присутності були рівні й у процесі судового слідства, і за винесенні вироку. Але це формальне рівність не зумовлювало підвищенню їхньої ролі проти присяжними засідателями. Навпаки, як Г. А. Джаншиев, «ця форма нічим майже не від звичайного коронного суда"[13], а В.І.Ленін писав, що станові представники «представляють з себе безоких статистів, грають жалюгідну роль понятих, рукоприкладствующих те, що завгодно буде ухвалити чиновникам судового ведомства"[14].

Большое значення для незалежності суду й зміцнення принципу законності у кримінальному та цивільному процесах дореволюційної Росії мало створення адвокатури і реорганізація прокуратури. Адвокатура, створена судової реформою, відразу заявили про собі рішуче і смело.

В адвокатуру потягнулися визначні юристы-профессора, прокурори, обер-прокурори Сенату і кращі юристи, що складалися при комерційних судах. Сюди входить і ввійшов друг М.Е.Салтыкова-Щедрина відомий діяч руху селянського звільнення А. М. Унковский. На сторінках газет та журналів дедалі частіше почали зустрічатися імена адвокатів: Ф. Н. Плевако, В. Д. Спаговича, К. К. Арсеньева, Н. П. Карабчевского, А. М. Унковского, А. И. Урусова, С. А. Андреевского, П. А. Александрова, В. М. Пржевальского, А. Я. Пассовера і других[15].

Адвокатура по судовим статутам була двох категорій. Адвокатами вищої категорії були присяжні повірені, які об'єднувалися в корпорації в округах в округах судових палат. Присяжні повірені обирали Рада, який відав прийомом нових членів і наглядом над діяльністю окремих адвокатов.

Вторую, нижчу категорію адвокатури становили приватні повірені. Вони займалися малозначними справами й могли виступати у тих судах, у яких состояли.

Большое значення утвердження при новій демократичній принципів судочинства мала і реорганізація прокуратури. Після реформи прокуратура не позбулася функції загального нагляду, її обмежувалася лише судового сферою. Якщо реформи прокурор мав виступати у суді «як стягувач покарання й водночас захисник невинності», нині головною його завданням ставав нагляду дізнанням і та підтримка державного звинувачення у суді. Нова прокуратура створювалася при судах.

В відповідність до судовими статутами засновувалися посади прокурора судової палати його товаришів. Організація прокуратури будувалася за принципами суворої иерархичности, єдиноначальності і взаємозамінності у процесі. Прокурорський нагляд здійснювався під вище керівництво міністра юстиції як генерал-прокурор. Обер-прокурори Сенату та судових палат безпосередньо підпорядковувалися генерал-прокурора, прокурори окружних судів діяли під керівництвом прокурорів судових палат. Кількість товаришів прокурора і розподіл виконання обов’язків від розмірів судового округу. Безумовно, прокурори перебувають у вищою залежність від уряду та з їх прямого підпорядкування міністрові юстиції, і адже них поширювався принцип несменяемости.

Первое покоління працівників прокуратури небагатьом поступалося своїм коллегам-противникам — адвокатам і дотримання норм судової етики, й у прагненні встановити справі істину, а чи не доводити провину підсудного у що там що. Прокуратура ні у перші роки свого існування, ні з згодом була схильна до корупції. До честі прокуратури слід віднести вигране справа мільйонера Овсяннікова, справа ігумені Митрофании, звані банківські процеси та другие.

Между обвинуваченням і відбувалися публічні змагання на правильне розуміння і застосуванні закону, в дотепності, в блиску фраз й у осягненні найтонших зигзагів людської душі. Прокуратура хизувалася «безпристрасністю», захист брала спритністю і патетикой.

Таким чином, судову реформу створила як новий суд, а й нової судової системи правоохоронних органів, більше, нове розуміння й уявлення законність і правосудии.

Учреждением судових установлень (ст. 237 і 239) передбачалося, що основою внутрішньої самостійності суддів служать міцність суддівських посад і рівність суддів: в них то, можливо начальників; члени всіх судових інстанцій як судді рівні між собою, не бажаючи судді різняться лише з ступеня влади — суди першою і вищих інстанцій. Прогресивними й такі важливі принципи, закріплені в Судових статутах, як колегіальність суду, незмінюваність суддів і дисциплінарна відповідальність їхньому народові тільки перед судом, несумісність судової служби коїться з іншими профессиями[16].

Губернатор не міг, як раніше, заарештувати суддю за невідповідний його уявленню закон вирок, а підсудні і потерпілі, позивачі і відповідачі були позбавлені необхідності піддобрювати судових чиновників. Обрані світові судді прийшли змінюють поліцейським чиновникам. Провину підсудного потрібно було доводити гласно, боротьби з адвокатурою перед представників населення — присяжних засідателів. Суд присяжних надав потужне сприятливий впливом геть всю судовою системою і навіть, певною мірою, на політичну систему России.

Первые кроки нових судів, і особливо суду присяжних, зустріли схваленням і уряду, і печати[17].

4. Судові статути (20 листопада 1864 года)..

Судебные статути, у Росії законодавчі становища, прийняті 20 листопада 1864 року склали основу реформи 1864 года.

Судебные статути — в дореволюційної Росії офіційна назва тієї законів, затверджених 20 листопада 1864 року: «Заснування судових установлень», «Статут про покарання, що накладаються світовими суддями», «Статут кримінального судочинства», «Статут громадянського судочинства». Судові статути оформили проведення реформи 1864 года.

Согласно «Установі судових установлень» (закону про судоустрій), судова влада належала світовим суддям, з'їздів світових суддів, окружним судам, судовим палатах і Сенатові (верховний касаційний суд). Світові судді вирішували справи одноосібно. Вони перебували при світовому окрузі (повітовому, міському), делившиеся сталася на кілька ділянок. У Світовому окрузі перебували також почесні світові судді, які що з світовими дільничними суддями даного округу утворювали вищої інстанції - з'їзд світових суддів. У окружної суд, учреждавшийся на кілька повітів, входили голова і члени суда.

Судебная палата учреждалась в окрузі, объединявшем кілька губерній чи областей (по особливому розкладу). Вона ділилася на департаменти, які складалися з голови і членів департаменту. Для завідування судової частиною в Сенаті було збережено як верховного касаційного суду касаційні департаменти у кримінальних і громадянським справам. Прокурорський нагляд вверялся обер-прокурорам, прокурорам і їх товаришам і здійснювався під наглядом міністра юстиції як генерал-прокурора.

«Устав про покарання, що накладаються світовими суддями» був кодексом, куди були виділено з «Уложення про покарання кримінальних та виправних» менш серйозні злочину (провини), підвідомчі світовим судьям.

Устав складалася з 13 глав. Глава 1-ша містила загальних положень і перелік покарань за злочину, передбачені статутами. Глави 2−9 були присвячені дрібним злочинів проти суспільного телебачення і політичного устрою, провинам проти порядку управління тощо. У розділах 10−13 говорилося про проступки проти особистій безпеці, проти сімейної честі і т.д.

«Устав кримінального судочинства» (кримінально-процесуальний кодекс) визначав компетенцію судових установ з розгляду справ, загальних положень, порядок виробництва, у світових установленнях, порядок виробництва, у загальних судових місцях, вилучення із загального порядку кримінального судочинства.

Согласно статуту, мировий суддя розглядав кримінальні справи в самісінький межах відведеної йому компетенції, проте справи окремих осіб (наприклад, духівництва) підлягали відомству інших судів; з компетенції світового судді виключалися справи таких чи, залучення яких до відповідальності змінювало склад злочинного діяння чи волочило посилення наказания.

Основными стадіями у процесі, згідно зі Статутом, були: попереднє розслідування, переказ суду, приготовительные розпорядження в суд, розгляд, виконання вироку. Розрізнялися вироки остаточні (що підлягали перегляду лише у касаційному порядку, тобто. за суті, а лише з питання про їх законність чи незаконності) і не остаточні (хто десятиліттями допускав можливість перегляду справи з суті, тобто. гаразд апелляции).

«Устав громадянського судочинства» (цивільний процесуальний кодекс) розрізняв судочинство цивільних справ у світових воєн і судебно-административных установленнях (у суді земських начальників і повітових з'їздів) і судочинство у загальних судових місцях. У Статуті, отразившем основні засади буржуазного права, найпослідовніше здійснено початку змагальності, докази на ньому мали забезпечувати боку. Нижчою інстанцією був окружної суд, апеляційної - судова палата. Слухання справи відбувався за судовому заседании.

Судебные статути запровадили суд присяжних та інститут судових слідчих, реорганізували прокуратура, заснована адвокатура і проголошені такі буржуазно-демократичні принципи судочинства, як гласність, устность, змагальність. Деякі судові органи (світова юстиція) стали виборними, було створено чіткіша система судових инстанций.

Однако судові статути зберегли значною мірою риси феодалізму. Селянство і національні меншини («інородці») по маловажним кримінальним і громадянським справам позивалися особливих судах, головним чином основі при феодалізмі звичаїв; існували особливі суди для духівництва; склад судових працівників забезпечено переважно з середовища дворянства. Селяни і створить робочі як було неможливо бути суддями, їх допускала навіть у ролі присяжних засідателів. Зовні прикритий демократичними принципами дворянско-буржуазный суд дореволюційної Росії був знаряддям гноблення і придушення трудящихся[18].

5. ЗАКЛЮЧЕНИЕ.

Судебная реформа мала прогресивне значення, бо нова судова система замінила собою вкрай роздроблену систему судів (суди по станам, у зв’язку зі справ, з безліччю інстанцій, де справи велися з урахуванням інквізиційного процесу, при закритих дверях, слідчі функції здійснювала поліція, і т.п.). Проте значення реформи 1864 року умалялось поруч положень судових статутів: вилученням деяких категорій справ з компетенції суду присяжних (зокрема. про державних злочинах), збереженням системи заохочень суддів місцевими адміністраціями, які становили їх до чергових чинам і орденів і т.д.

С 1970;х років у період реакції почалося відступ від проголошених принципов.

Судебная реформа був підданий корінному перегляду раніше від інших реформ 1960;х років. У 1866 року з відання суду присяжних було вилучено справи про пресу; законом 19 травня 1871 року було затверджені Правила про порядок дії членів корпусу жандармів дослідження злочинів, якими було передано дізнання у справах державних злочинах у провадження жандармерії. 7 червня 1872 року прийнята нова редакція розділу про судочинстві за державними злочинів «Статуту кримінального судочинства», яка закріпила створення Особливої присутності правительствующего Сенату (з участю станових представників) до розгляду цієї категорії справ законом від 9 травня 1878 року «Про часовому зміні підсудності і близько виробництва справ за деяким злочинів» був різко скорочено коло справ, розглядали судом присяжних; законами від 9 серпня 1878 року й 8 квітня 1879 року розгляд справ про державних злочинах і особливо небезпечних злочинах проти порядку управління передали військовим судам. Прийняте 14 серпня 1881 року «Положення про заходи до охороні державного порядку й громадського спокою» ще більше розширило компетенцію військових судів і участі звузило коло процесуальних гарантій у загальних судових установленнях. Завершенням судової «контрреформы» стала судебно-административная реформа 1889 года[19].

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Віленський Б. У. Підготовка реформи 20 листопада 1864 року у Росії. — Саратов, 1963.

2. Віленський Б. У. Судову реформу і контрреформа у Росії. — Саратов, 1969.

3. Глазунов М. М., Митрофанов П. А., Фоменка І. П., За законами Російської імперії. — М., 1976.

4. Зайончковский П. А. Російське самодержавство наприкінці ХІХ століття. — М., 1970.

5. Ісаєв І. А. Політико-правова утопія у Росії (кінець XIX — початок сучасності). — М., Наука, 1991.

6. Ісаєв І. А. Історія держави й права Росії: Навчальний посібник. — М., Юрист, 1996.

7. Коні А. Ф. Спогад у справі Віри Засулич. т.2. — М., 1966.

8. Купрін Н.Я. З державно-правової думки дореволюційної Росії (XIX століття). — М., Видавництво МДУ, 1980.

9. Ленін У. І. Проект й докладне пояснення програми соціал-демократичної партії. // Повне зібрання творів. т.2, с.99−101.

10. Ленін У. І. Випадкові нотатки. Бий, але з на смерть.// Повне зібрання творів. т.4, с.401−415.

11. Ленін У. І. Гонителі земства і Аннибалы лібералізму.// Повне зібрання творів. т.5, с.26−38.

12. Ленін У. І. Що стосується ювілею.// Повне зібрання творів. т.20, с.161−170.

13. Ленін У. І. «Селянська реформа» і пролетарски-крестьянская революція. //Повне зібрання творів. т.20, с.171−180.

14. Ленін У. І. Пам’яті Герцена.// Повне зібрання творів. т.21, с.255−262.

15. Маркс. Питання скасування кріпацтва у Росії.// Маркс і Енгельс. соч.2-е вид. т.12. з 605−608.

16. Російське законодавство Х-ХХ ст. О дев’ятій т., т.8, Судову реформу. — М., Юридична література, 1991.

17. Троцький М. А. Царські суди проти революційної Росії. Політичні процеси 1871−1880 років. — Саратов, 1976.

18. Юшков З. У. Історія держави й права СРСР. ч.1. — М., 1961.

[1] Велика радянська енциклопедія, т.25.

[2] Віленський Б. У. Судову реформу і контрреформа в Росії. — З., 1969.

[3] Коротких М. Р. Самодержавство і судова реформа 1864 року у Росії. 1989.

[4] Смолярчук У. І. Анатолій Федорович Коні. — М., 1981, з. 40−42;

[5] Коні А. Ф. Батьки й діти реформи, з. III.

[6] Коротких М. Р. Самодержавство і судову реформу 1864 року у Росії, 1989.

[7] Ленін У. І. І. Повне зібр. тв., т. 20, з. 165−166.

[8] Російське законодавство Х-ХХ ст. О дев’ятій т., т.8. Судову реформу. — М.

[9] Сост. З. М. Казанцев. Суд присяжних в Росії: Гучні кримінальні процеси 1864−1917 рр., Л. 1991, с.с.5−7.

[10] У. І. Ленін. Повне зібрання творів, т.4, с.407−408.

[11] Ерошкин Н. П. Історія державних установ дореволюційної Росії. М.: Вищу школу, 1968, с.242−246.

[12] У. І. Смолярчук. Анатолій Федорович Коні. М., 1981, с. 46.

[13] Джаншиев Р. А. Збірник статей, с. 179.

[14] У. І. Ленін. Повне зібрання творів. т.4, с. 407.

[15] У. І. Смолярчук. Анатолій Федорович Коні. М., 1981, с.47−48.

[16] У. І. Смолярчук. Анатолій Федорович Коні. М., 1981, с. 47.

[17] Сост. З. М. Казанцев. Суд присяжних в Росії: Гучні кримінальні процеси 1864−1917 рр., Л. 1991, с.13−14.

[18] Велика радянська енциклопедія, т.41.

[19] Велика радянська енциклопедія. т.25.