Законодавчі ініціативи Європейського Союзу щодо обмеження права на страйк свободою руху товарів

ЗАКОНОДАВЧІ ІНІЦІАТИВИ ЄС ЩОДО ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА НА СТРАЙК СВОБОДОЮ РУХУ ТОВАРІВ

Постановка проблеми. Сучасний стан загальноєвропейського ринку й основних економічних свобод, на яких він ґрунтується, характеризується істотним обмеженням соціальних прав найманих працівників. Особливо нищівним утискам піддаються трудові права, які дозволяють їх відстоювати, передусім право на колективні дії та страйки. Першими документами ЄС у цьому напрямі стали загальноєвропейські правила забезпечення свободи торгівлі, якими право на колективні дії та страйки почало обмежуватися свободою переміщення товарів.

Актуальність теми дослідження. Підписання новою владою України Угоди про асоціацію з Європейським Союзом неминуче призведе до поширення правил ЄС, які обмежують право на страйк свободою руху товарів, на вітчизняне правове поле, та до імплементації їх в українське трудове законодавство, що значно ускладнить відстоювання найманими працівниками своїх прав та інтересів шляхом страйкової боротьби.

Стан дослідження проблеми. На жаль, усі без винятку провідні вітчизняні науковці повністю ігнорують негативну перспективу законодавчого обмеження права на страйк свободою руху товарів. Захоплення ними існуючими в ЄС соціальними стандартами виключає критичну оцінку вказаної загрози. Натомість чимало зарубіжних юристів, у тому числі зі старих держав-членів ЄС, уже тривалий час наполегливо піднімають цю проблему на сторінках авторитетних європейських і світових видань. До тих науковців, хто приділяє підвищену увагу обмеженню права на страйк свободою руху товарів у законодавстві ЄС, треба віднести таких авторів, як С. Барнард, Б. Беркюсон, С. Губоні, М. Джарвіс, Р. Еклунд, А. Іоса, В. Ковальські, Т. Новіц, Г. Орландіні та інші.

Метою статті є висвітлення основних законодавчих ініціатив Європейського Союзу щодо обмеження права на страйк свободою руху товарів.

Виклад основного матеріалу дослідження. Проголосивши право на страйк у Хартії Європейського Співтовариства про соціальні права працівників (1989 р.) [1, с. 1] і задекларувавши відмову від його підтримки й доповнення законодавством ЄС в Угоді про соціальну політику, прикладеній до Маастрихтського Договору (1992 р.) [2, с. 38], Європейський Союз, починаючи із середини 1990;х рр., здійснив декілька законодавчих заходів, покликаних виробити загальноєвропейські правила його обмеження економічними свободами, що забезпечують функціонування загальноєвропейського ринку. З основними ініціативами ЄС щодо цього виступив колишній єврокомісар із питань внутрішнього ринку (1995;1999 рр.), а потім конкуренції (1999;2004 рр.) М. Монті. Першою його ініціативою було вироблення правил забезпечення свободи торгівлі й обмеження права на страйк свободою руху товарів.

Поштовхом до їх підготовки став випадок із протидією французьких фермерів імпорту дешевої полуниці з Іспанії. У ході розгляду в Європейському Суді справи «Комісія Європейських співтовариств проти Франції» № 265/95 з’ясувалося, що держави-члени ЄС не здатні самостійно забезпечити свободу торгівлі, а Комісія не володіє належними інструментами для подолання перешкод вільному руху товарів. У п. 66 судового рішення, винесеного 9 грудня 1997 р., зазначалося, що «…французький уряд, будучи неспроможним прийняти всі необхідні й відповідні заходи для попередження перешкод вільному переміщенню фруктів та овочів із боку дій приватних осіб, не зміг виконати свої зобов’язання відповідно до загальної організації ринку сільськогосподарської продукції та згідно зі ст. 30 в поєднанні зі ст. 5 Договору про заснування Європейського Співтовариства» [3, с. 1].

У свою чергу в п. 5 Пояснювальної записки Комісії ЄС ішлося, що повноваження, надані їй ст. 169 Договору про заснування ЄС для забезпечення дотримання законодавства недобросовісними державами-членами в Європейському Суді, є недостатніми. З одного боку, судовий процес залишається тривалим, затягуючись як мінімум двох років. З іншого боку, за минулий період так і не з’явилося доступного юридично обов’язкового документа, здатного допомогти економічним операторам швидко й ефективно захистити свої права [4, с. 1].

У зв’язку із цим Комісія ЄС просила Європейський Суд надати їй право вимагати від держав-членів усунення перешкод вільному переміщенню товарів без необхідності проходження тривалої судової процедури. Як приклад вона наводила свої повноваження в забезпеченні дотримання правил конкуренції (Комісія тут має право видавати обов’язкові до виконання рішення стосовно фізичних осіб) і правил проти надання державної допомоги (щодо цього Комісія має право видавати рішення, які вимагають від держав-членів, відмінити або змінити таку допомогу).

За два тижні до винесення остаточного рішення Суду в цій справі, зокрема 26 листопада 1997 р., М. Монті виступив із проектом Регламенту про забезпечення свободи торгівлі. В основу його було покладено принцип вільного переміщення товарів, сформульований у ст. 3© і ст.7а Договору про заснування Європейського Співтовариства. Стаття 3© передбачала, що діяльність Співтовариства повинна включати вільний ринок, який характеризується відміною між державами-членами перешкод для вільного переміщення товарів [5, с. 8]. Відповідно до ст. 7а внутрішній ринок мав полягати в просторі без внутрішніх кордонів, у якому вільне переміщення товарів забезпечуватиметься відповідно до положень Договору [5, с. 10].

У свою чергу реалізація принципу вільного переміщення товарів забезпечувалася ст. 30 і ст. 5 згаданого Договору. Стаття 30 вимагала від держав-членів утримуватися від прийняття заходів, які перешкоджають свободі торгівлі або участі в їх проведенні [5, с. 9]. Стаття 5 вимагала від держав-членів вжити всіх необхідних і відповідних заходів для забезпечення вільного переміщення товарів своєю територією [5, с. 1].

Виходячи з наведених вище положень Договору про заснування Європейського Співтовариства, запропонований М. Монті проект Регламенту спрямовувався проти «явних, недвозначних і невиправданих перешкод вільному переміщенню товарів, спричинених діями чи бездіяльністю держав-членів» (ст. 1.1). Під бездіяльністю розумілося «невжиття ними заходів щодо дій приватних осіб, які призводять до ситуацій, що руйнують торгівлю й договірні відносини, які лежать в її основі» (ст. 1.2). Причому в останньому випадку мова йшла не тільки про незаконні дії приватних осіб, а й про зовсім законні, відповідно до чинного законодавства, дії держав-членів, якщо вони порушували вільний рух товарів, гарантований законодавством ЄС [4, с. 1].

У проекті Регламенту не вказувалося, які саме дії приватних осіб відносяться до перешкод вільному руху товарів, проте об'єктивно до їх числа потрапляли також колективні дії найманих працівників, включаючи страйки, оскільки вони також нерідко негативно впливають на вільний рух товарів. Причому це стосується як незаконних, так і законних страйків, оскільки порушення свободи торгівлі може бути як їх свідомою метою, так і наслідком страйків, які проводяться з іншими цілями. Адже, з одного боку, припинення роботи під час страйків може супроводжуватися блокуванням постачання необхідних для виробництва ресурсів і вивезенням із підприємств виробленої продукції, а з іншого боку, страйкувати безпосередньо можуть і самі особи, причетні до переміщення товарів, наприклад перевізники.

Слідкувати за забезпеченням державами-членами свободи торгівлі, згідно з проектом Регламенту, мала Комісія ЄС. У разі якщо вони не справлялися з покладеними на них завданнями щодо видалення перешкодвільному руху товарів або зволікали з їх видаленням, вона отримувала право втрутитися в ситуацію. Для цього проектом Регламенту запроваджувався спеціальний механізм, який передбачав ухвалення та спрямування до держав-членів рішень Комісії про необхідність вжиття ними необхідних заходів щодо усунення подібних перешкод у визначений нею термін (ст. 2). За встановленою проектом Регламенту процедурою Комісії відводилося на це не більше 15 днів із часу відкриття процедури щодо прийняття рішень (ст. 3) [4, с. 1].

За своєю суттю рішення Комісії мали характер прямого замовлення державам-членам ЄС на втручання в ситуації, що перешкоджали вільному руху товарів їхньою територією. Міра державного втручання мала визначатися характером небезпеки від подібних перешкод. Якщо перешкоди створювалися колективними діями та страйками, це могло означати застосування до них обмежувальних або навіть заборонних заходів. Якщо ж колективні дії та страйки були законними, проте перешкоджали вільному руху товарів, то рішення Комісії стосовно них набували відверто дискримінаційного характеру. Отже, Комісії ЄС фактично надавалися повноваження, які дозволяли їй примушувати держави-члени до обов’язкового застосування заходів проти колективних дій, включаючи страйки.

Проектом Регламенту встановлювався також судовий порядок забезпечення виконання рішень Комісії щодо видалення перешкод вільному руху товарів. Найперше невиконання чи зволікання з виконанням подібних рішень державами-членами могло призвести до порушення проти них справ у Європейському Суді (ст. 4) [4, с. 1]. У такому випадку Комісія могла скаржитися на них як на суб'єктів Договору про заснування ЄС за невиконання взятих зобов’язань. У результаті держави-члени повинні були застосувати антистрайкові заходи вже на підставі рішень Європейського Суду.

Проте найбільша небезпека для права на колективні дії та страйки крилася не у виконанні рішень Комісії через Європейський Суд, а в розгляді справ у національних судах безпосередньо проти самих суб'єктів колективних дій і страйків, оскільки рішення Комісії прямо забезпечували постраждалим від них приватним особам правову основу для судового захисту своїх інтересів на рівні держав-членів. У п. 18 Пояснювальної записки до проекту Регламенту зазначалося: «Рішення Комісії спричиняють безпосередні юридично зобов’язуючі наслідки в національних правових системах, а постраждалі особи можуть швидко посилатися на них у відповідних національних органах, зокрема судах» [4, с. 1].

Завдяки рішенням Комісії постраждалі від колективних дій і страйків приватні особи могли домагатися в національних судах не тільки ліквідації перешкод у торгівлі, наприклад припинення або заборони колективних дій і страйків, а й матеріального відшкодування завданих ними збитків. «У межах шляхів і засобів національного відшкодування, зазначалося в цьому ж пункті Пояснювальної записки до проекту Регламенту, вони отримали тимчасові заходи (у поєднанні за необхідності зі стягненням платежів або штрафів) для запобігання будь-якому розширенню або загостренню наслідків перешкод, усунення цих перешкод або отримання компенсацій за понесені втрати» [4, с. 1]. Посилання на «тимчасові заходи» означало, що засоби правового захисту не обмежувалися компенсаціями, передбаченими проміжними судовими рішеннями, а могли бути збільшені на наступних судових ланках, а також під час винесення остаточних судових рішень.

Накреслені М. Монті правила щодо боротьби з перешкодами в торгівлі містили також пункт, який встановлював певні гарантії здійснення права на страйк, покликані захистити його від довільного використання Регламенту для обмеження свободою переміщення товарів (у широких колах він нерідко називається «пунктом Монті»). У п. 15 Пояснювальної записки Комісії до проекту Регламенту зазначалося, що запропонований документ «не впливає на здійснення основних прав, визнаних у національних правових системах, таких як право на страйк, і прав, визнаних законом Співтовариства» [4, с. 1]. Тим самим визнавалася недоторканість здійснення права на страйк, проголошеного як в національному законодавстві держав-членів, так і в Хартії Європейського Співтовариства про соціальні права працівників (1989 р.), від будь-яких впливів із боку майбутнього Регламенту. Проте викладене в цьому пункті застереження щодо його недоторканості не було підкріплене надійними гарантіями.

По-перше, запропоновані М. Монті правила хоча й мали застосовуватися тільки до «невиправданих перешкод вільному руху товарів» (ст. 1.1), проте зачіпали й виправдані перешкоди. Адже далеко не завжди було очевидно, що страйки є «виправданими» перепонами. У випадку неочевидності виправданості страйків вони неодмінно потрапляли під сферу дії обмежувальних правил.

По-друге, правила М. Монті мали застосовуватися «без шкоди для здійснення основних прав, визнаних відповідно до національного законодавства» (ст. 1.2), проте зовсім не в кожній із держав-членів ЄС, особливо серед старих його учасників, право на страйк визнається основоположним правом у національному законодавстві. Відсутність законодавчого закріплення за правом на страйк статусу фундаментального права людини об'єктивно дозволяло застосувати згадані правила також проти страйків.

По-третє, згідно з правилами М. Монті відповідальність за створені в торгівлі перешкоди виникала тоді, коли держава-член виявлялася «неспроможною реалізувати необхідні та пропорційні заходи, наявні в її розпорядженні, для забезпечення вільного руху товарів» (ст. 1.2), що залишало судам досить широку свободу розсуду в прийнятті рішень стосовно їх пропорційності, яка цілком могла бути використана проти страйків під час встановлення пропорційності їх цілей завданій торгівлі шкоді.

Відсутність у запропонованому проекті Регламенту надійних гарантій для права на колективні дії, включаючи право на страйк, викликала численні протести з боку найманих працівників і профспілок [6, с. 18]. Під їх тиском Комісія ЄС була вимушена скорегувати вихідну спрямованість правил М. Монті. Із забезпечення винятково свободи торгівлі та створення спеціального механізму щодо боротьби з перешкодами вільному руху товарів, який передбачав надання Комісії надзвичайних повноважень у їх видаленні, правила було переорієнтовано на користь більш широкого регулювання внутрішнього ринку й менш одіозного механізму забезпечення вільного переміщення товарів без наділення Комісії подібними повноваженнями. Однак, виправляючи проект М. Монті, Комісія так і не відмовилася від свого наміру запровадити загальноєвропейські правила регулювання колективних дій, включаючи страйки, покликані поставити їх у межі, які б не заважали безперешкодному руху товарів на терені єдиного ринку ЄС.

Уперше в правовій площині пропозиції М. Монті щодо обмеження права на страйк свободою руху товарів було втілено в Регламенті Ради «Про функціонування внутрішнього ринку відносно вільного переміщення товарів між державами-членами ЄС» від 12 грудня 1998 р. № 2679/98, який у широких колах отримав назву «Правил Монті І». Відправним пунктом для його прийняття стала ст. 235 Договору про заснування Європейського Співтовариства, у якій зазначено: «Якщо в ході роботи загального ринку для досягнення однієї зі своїх цілей Співтовариству потрібно вжити певних заходів, а Договір не передбачає необхідних для цього повноважень, то Рада, діючи одностайно, за формою заявки Комісії та після консультацій із Європейським Парламентом, може вжити відповідних заходів» [5, с. 78].

Виходячи із завдань забезпечення простору без внутрішніх кордонів (ст. 7а Договору), у тому числі для вільного переміщення товарів (ст. 30−36 Договору), та розуміння того, що дії приватних осіб, які його утруднюють, можуть призвести до серйозної дезорганізації нормального функціонування внутрішнього ринку й завдати серйозних збитків постраждалим особам, Регламент (п. 3 преамбули) зобов’язав держави-члени, з одного боку, утриматися від прийняття заходів чи участі в створенні перешкод свободі торгівлі, а з іншого боку, вжити всіх необхідних і відповідних заходів для сприяння вільному пересуванню товарів своєю територією.

У Регламенті подається більш істотне, порівняно з попередніми пропозиціями М. Монті, розуміння «перешкод у торгівлі». Замість «явних, недвозначних і невиправданих перешкод» вільному руху товарів тепер ідеться про «серйозні порушення», якими вважаються такі, що «завдають серйозної шкоди» суб'єктам торгівлі й «вимагають негайних дій» щодо їх усунення. Згідно зі ст. 1 Регламенту ними охоплюються «всі перешкоди вільному руху товарів між державами-членами, пов’язані з їх діяльністю чи бездіяльністю, які, по-перше, призводять до серйозного порушення вільного пересування товарів, фізично або іншим чином попередження, затримки або утруднення їх ввезення, експортування або транспортування; по-друге, завдають серйозної шкоди постраждалим особам; по-третє, вимагають негайних дій для запобігання продовженню, збільшенню або посиленню порушень чи втрат» [6, с. 1]. право страйк конфлікт судовий У зв’язку зі зміною змісту терміна «перешкоди в торгівлі» в Регламенті змінилося й розуміння терміна «бездіяльність держави» щодо їх видалення. Тепер це не просто «невжиття заходів» державами-членами взагалі, а «не прийняття» їх за наявності повноважень щодо цього. Терміном «бездіяльність» позначаються випадки, коли компетентні органи держави-члена «не приймають всіх необхідних і відповідних заходів у межах своїх повноважень для усунення перешкод, спричинених діями приватних осіб, і забезпечення вільного переміщення товарів своєю територією» [6, с. 1].

Для своєчасного реагування на перешкоди в торгівлі Регламентом передбачається створення спеціального механізму адекватного та швидкого обміну інформацією про перепони вільному руху товарів між державами-членами й Комісією (п. 7 преамбули). Головна роль у ньому знову відводиться Комісії, куди не тільки повинна стікатися вся інформація про такі перепони від держав-членів, а й звідки вона має розходитися до них у централізованому порядку [6, с. 1].

Згідно зі ст. 3 Регламенту будь-яка держава-член незалежно від своєї зацікавленості, маючи інформацію про існування загроз або утворення перешкод вільному руху товарів, повинна негайно передати її на розгляд Комісії, а остання повинна спрямувати її та іншу інформацію, отриману від будь-якого істотного джерела, до інших держав-членів. Від зацікавленої держави-члена вимагається не тільки повідомляти таку інформацію, а і якомога швидше відповідати на запити Комісії й інших держав-членів. Ці запити стосуються інформації щодо природи загроз і перешкод, а також про вжиті або плановані заходи. Обмін подібною інформацією між державами-членами також спрямовується до Комісії [6, с. 1].

Щоб не допустити перебоїв у торгівлі й договірних відносинах, які лежать в її основі, крім механізму інформування про перешкоди, Регламентом також передбачено створення механізму швидкого їх видалення й відновлення вільного руху товарів (п. 8 преамбули). Виключна компетенція в цьому тепер належить зацікавленим державам-членам, де виникли подібні перешкоди. Згідно зі ст. 4 Регламенту в такому випадку вони зобов’язані вжити всіх необхідних відповідних заходів для забезпечення вільного переміщення товарів своєю територією [6, с. 1].

Відповідно до п. 6 преамбули держави-члени самі визначають, коли та які заходи є необхідними й співрозмірними для забезпечення вільного пересування товарів своєю територією в такій ситуації, а також для підтримання громадського порядку й охорони внутрішньої безпеки. Зацікавлені держави-члени мають інформувати про вжиті або намічувані заходи Комісію, а остання — інші держави-члени. Водночас за Комісією закріплюється право ініціювати перед ними подібні заходи [6, с. 1].

Згідно зі ст. 5 Регламенту, якщо Комісія вважає, що в державі-члені існує перешкода вільному переміщенню товарів, вона може повідомити її про причини такого висновку та звернутися до неї з проханням про вжиття всіх необхідних і відповідних заходів для їх видалення протягом визначеного періоду з посиланням на невідкладність справи. Текст такого повідомлення Комісією може бути оприлюднений в Офіційному журналі Європейських співтовариств і негайно переданий будь-якій стороні на її прохання [6, с. 1].

Зацікавлені держави-члени повинні оперативно реагувати на подібні повідомлення та звернення Комісії (п. 9 преамбули). Відповідно до ст. 5 Регламенту протягом 5 робочих днів із часу їх отримання вони зобов’язані поінформувати її про вжиті або плановані заходи щодо задоволення її прохання або повідомити свою вмотивовану думку щодо відсутності таких перешкод. У виняткових випадках Комісія може дозволити державам-членам продовжити вказаний термін, якщо вони нададуть для цього належним чином обґрунтований запит, а наведені ними підстави будуть прийнятними. Вказані правила є обов’язковими у всій своїй повноті й безпосередньо застосовуються у всіх державах-членах [6, с. 1].

Отже, низку надзвичайних повноважень Комісії, запропонованих раніше проектом М. Монті, у Регламенті було опущено, інші - значно послаблено. Так, ініціюючи перед державами-членами заходи з видалення перешкод вільному руху товарів, Комісія не може приймати щодо них зобов’язуючих рішень, а повинна обмежуватися лише зверненням до них із відповідним проханням. Держави-члени хоча й не можуть повністю проігнорувати думку Комісії, проте мають право на висловлення власної позиції щодо наявності подібних перешкод. У Регламенті нічого не говориться й про повноваження Комісії на порушення справ проти держав-членів у Європейському Суді в разі невжиття ними заходів з видалення перешкод у торгівлі, а також про її вплив на розгляд справ за позовами постраждалих від перешкод осіб у національних судах.

Водночас Регламентом до певної міри було посилено гарантії здійснення права на страйк, сформульовані раніше в пункті Монті, який тепер було дещо модернізовано. У тексті Регламенту він згадується двічі. Спочатку в п. 4 преамбули, де говориться, що «такі заходи не повинні впливати на здійснення основних прав, включаючи право або свободу страйків», а потім у ст. 2, де зазначається, що «цей Регламент не може тлумачитися для вчинення будь-якого впливу на здійснення основних прав, визнаних у державах-членах, у тому числі права або свободи на страйк» [6, с. 1].

Вказана норма поширюється на всі права та свободи, що стосуються колективних дій, адже в цій же статті підкреслюється, що «основні права також можуть включати в себе право або свободу вживати інші дії, які охоплюються конкретними системами трудових відносин у державах-членах ЄС» [6, с. 1]. Таким чином, нова редакція пункту Монті захищає право або свободу на страйк як від довільного тлумачення Регламенту на користь вільного переміщення товарів, так і від реальних зловживань держави під час здійснення нею заходів щодо боротьби з перешкодами у торгівлі.

Проте попри всі ці гарантії нова редакція пункту Монті, вміщеного до Регламенту, справляє низку негативних наслідків для здійснення права на страйк.

По-перше, у ньому згадується не тільки право на страйк, а й свобода страйку, що є результатом відображення існуючого стану справ у державах-членах ЄС, у деяких із яких проголошується не право на страйк, а лише свобода страйку. Тим самим Регламент, фіксуючи статус-кво, замість націлювання держав-членів на піднесення свободи страйків до рівня права на страйк, робить крок назад від Хартії 1989 р., у якій проголошується винятково право на страйк.

По-друге, говорячи про право або свободу поряд зі страйками на інші дії, Регламент відступає від проголошеного Хартією 1989 р. виключного права на колективні дії, допускаючи й свободу на них. Проте в цьому випадку небезпека для здійснення права на страйк значно більша, ніж у попередньому, адже право або свобода на колективні дії включає в себе не тільки право та свободу на подібні дії працівників, а й роботодавців, зокрема їхнє право або свободу на локаут. Тим самим ст. 2 Регламенту, припускаючи існування права або свободу на локаут, не виключає можливості обмеження ними права або свободи на страйк там, де вони існують.

По-третє, запозичуючи в Хартії 1989 р. положення про право на колективні дії та страйки, Регламент, проте, уникає їх прямого визнання. Адже, на відміну від проекту М. Монті, у ст. 2 Регламенту вже не йдеться «про право на страйк, визнане законом Співтовариства». Відповідним чином на нього не поширюються й гарантії, сформульовані в новій редакції пункту Монті, а значить воно може бути піддане обмеженням свободою руху товарів на основі правил, виписаних у Регламенті.

Ще одна небезпека для здійснення права або свободи на страйк криється в нечіткості розмежування відносин між європейськими й національним правилами. З одного боку, низкою положень Регламенту регулювання права або свободи на страйк повністю покладається на національне законодавство. Це підтверджується як апеляцією в ст. 2 до «основних прав, визнаних у державах-членах», так і вилученням із нової версії пункту Монті посилання на «права, визнані законом Співтовариства» [6, с. 1].

На це вказують також відсилання до ст. 2, які містяться у двох інших статтях Регламенту. Згідно з п. 1 ст. 4 з урахуванням національних правил мають застосовуватися заходи із забезпечення вільного переміщення товарів держав-членів. Так само згідно зі п. 2 ст. 5, має чинити Комісія, коли виносить висновок про існування перешкод вільному переміщенню товарів у державі-члені та просить її вжити заходів для їх видалення [6, с. 1]. Це означає, що в разі виникнення перешкод у торгівлі в обох випадках треба керуватися національними правилами встановлення законності колективних дій і страйків навіть у транскордонних ситуаціях.

З іншого боку, незважаючи на те, що нова редакція пункту Монті уникає прямої згадки про регулювання права або свободи на страйк законодавством ЄС, а іншими статтями документа питання забезпечення й реалізації права або свободи на страйк вилучене з компетенції ЄС, Регламент, проте, допускає таку можливість п. 5 своєї преамбули, який не забороняє будь-які заходи, необхідні в деяких випадках на рівні Співтовариства для реагування на проблеми функціонування внутрішнього ринку з урахуванням за необхідності застосування викладених у ньому правил. Тому з виданням згаданого Регламенту в ЄС було запроваджено приховане законодавче регулювання й обмеження права на страйк свободою руху товарів.

Висновки

Таким чином, оскільки Хартія Європейського Співтовариства про соціальні права працівників (1989 р.) не мала зобов’язуючої сили для держав-членів, Регламент Ради «Про функціонування внутрішнього ринку відносно вільного переміщення товарів між державами-членами ЄС» від 12 грудня 1998 р. № 2679/98 став першим юридично зобов’язуючим документом Європейського Союзу, у якому право або свобода на страйк були згадані явним чином і навіть включені до категорії основних прав. Однак при цьому не відбулося ні прямого визнання права на страйк, ні встановлення для нього належного механізму захисту.

Проте низка окремих положень Регламенту, попри запевнення щодо неприпустимості використання його для перешкоджання здійсненню права на страйк та інші колективні дії, дозволяє обмежувати це право економічними свободами, на яких будується внутрішній ринок ЄС, зокрема свободою руху товарів. Регламент прямо зобов’язує держави-члени боротися з перешкодами свободі торгівлі й надає Комісії право ініціювати перед ними застосування відповідних і необхідних заходів із їх усунення. Хоча в Регламенті прямо не говориться, що до таких перешкод належать страйки й інші колективні дії найманих працівників, зрозуміло, що опосередковано це положення спрямоване саме проти них. Адже, незважаючи на певні гарантії для права на страйк, проголошені в Регламенті, його здійснення стає проблематичним у випадку виникнення конфлікту зі свободою руху товарів на ринку ЄС.

Література

• 1. Agreement on social policy concluded between the member states of the European Community with the exception of the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland // The Maastricht Treaty. Treaty on European Union and the Treaties establishing the European Communities. Protocols. Maastricht. — 1992.
• 2. Commission of the European Communities v. French Republic: Case C-265/95. Eur. Ct. J. 9.12.1997 // European Court reports. — 1997. — P I-6 959.
• 3. The full Monti: stripping away strikers' rights // Thompsons Solicitors. — 1998.
• 4. Treaty establishing the European Community. Maastricht, 7 February 1992 / Treaty on European Union, together with the complete text of the Treaty establishing the European Community // Official Journal of the European Communities. — 1992.
• 5. Council Regulation (EC) № 2679/98 of 7 December 1998 on the functioning of the internal market in relation to the free movement of goods among the Member States // Official Journal. — 1998