Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст

У 90-ті роки розвивалися, хай і нерівномірно, всі складники літературознавчого буття. Парадигмальні зміни торкнулися різних сфер літературознавства як комплексної філологічної науки, всі її основні та допоміжні дисципліни. Насамперед це стало відчутно у галузях теорії літератури, зокрема на рівні методологічного дискурсу.

Прямим свідченням скерування наукових пошуків у сферу теоретичного плюралізму, намагання засвоїти все більші обшири ідейного методологічного простору в межах національної та інокультурних традицій стали основні теоретико-літературні антології та хрестоматії, що здобули помітний резонанс. Протягом 1993 р. у київських видавництвах побачили світ, згодом у 1994 — 1996 рр. і пізніше були перевидані, чотири томи «Українського слова» — хрестоматії української літератури та літературної критики XX ст. (упорядники В. Яременко (Україна), Є. Федоренко (США), Оксана СлІпушко (Україна)). Хоча основну текстуальну масу хрестоматії утворювали різножанрові художні твори, добірку конкретного письменника супроводжували один чи кілька критичних матеріалів: В. Базилевського, В. Барки, М. Вінграновського, В. Голобородька, О. Гончара, М. Грушевського, Є. Гуцала, В. Державина, І. Дзюби, Д. Донцова, І. Драча, М. Жулинського, Л. Залеської-Онишкевич, М. Ільницького, П. Кононенка, Г. Костюка, Ю. Лавріненка, О. Мишанича, О. Мусієнка, М. Мушинки, М. Наєнка, В. Неділька, Б. Олійника, М. Ореста, Д. Павличка, М. Павлишина, Ф. Погребенника, А. Погрібного, І. Приходько, Б. Рубчака, Т. Салиги, Є. Сверстюка, І. Світлйчного, О. Сліпушко, Ю. Стефаника, О. Тарнавського, Л. Череватенка, О. Черненко, Ю. Шерехи (Шевельва), Вал. Шевчука, В. Яременка та ін. В окремий підрозділ третього тому винесено загальнометодологічні статті В. Державина, М. Євшана, Ю. Косача, І. Павелка, А. Погрібного, Д. Чижевського, Ю. Шереха (Шевельова).

У1996 та 1998 рр. виходять перші дві книги хрестоматії «Історія української літературної критики та літературознавства» (упорядники П. Федченко, М. Павлюк, Т. Бовсунівська). У ній було взято за мету «простежити довгий, складний і славний шлях розвитку естетико-теоретичної і літературно-критичної думки в Україні та подати її найголовніші зразки» за ХГХ та XX ст. У хрестоматії були «представлені належно систематизовані різножанрові матеріали нової та новітньої літератури» (статті, трактати, літературні маніфести, есе, уривки з монографій та листів) [99, 4]. Щоправда, третя книга, котра мала охоплювати матеріал XX ст., так і не побачила світу.

На відміну від «Українського слова» та «Історії…», зорієнтованих на актуалізацію вітчизняної мета дискурсивної традиції, «Антологія світової літературно-критичної думки XX ст.», що з’явилась у Львові в 1996 р., орієнтувалась на репрезентацію сучасного світового теоретичного досвіду. Упорядники антології - львівська дослідниця Марія Зубрицька, американські вчені Лариса Онишкевич та Іван Фізер. Попри деякі помилки та недосконалості перекладів антологія стала помітним явищем в літературознавчих колах, своєрідним! посібником з новітньої літературознавчої методології. Упорядники охопили чимало основних течій від кінця ХГХ століття: психолінгвістичну теорію О. Потебні, філософсько-модерністичні концепції Ф. Ніцше, А. Бергсона, Т.-С. Еліота, психоаналіз і теорію архетипів, феноменологію, літературознавчу герменевтику, екзистенціалістичний метод, школу рецептивної естетики, теорію діалогізму М. Бахтіна, структуралізм і семіотику, постструктуралізм, деконструктивізм, феміністичну критику, постколоніальну теорію, неомарксистську концепцію Ф. Джеймсо-на, теорію іронії Р. Рорті. Для пострадянського читача цінними стали передмови до кожного з теоретичних напрямів та термінологічний словник. Щоправда, поза їх увагою опинилася духовно-історична школа, неотомізм (христологія взагалі), нова критика, дискурс-аналіз тощо.

Плюралістичні тенденції відображав і виданий у 1997 р. видавництвом «Академія» «Літературознавчий словник-довідник» (за редакцією Р. Гром’яка, Ю. Коваліва, В. Теремка), що попри певні критичні зауваги став на наступне десятиліття популярним літературознавчим довідково-енциклопедичним виданням. Про це свідчили і його перевидання. У передмові редколегія такими словами актуалізувала необхідність свого проекту: «Наприкінці другого тисячоліття перед українським літературознавством постала необхідність оновлення методологічних основ критичної думки, повернення аналітичної свідомості на позиції об'єктивного історизму. Потреба відповідності філологічних студій зумовила уточнення понятійного апарату з метою адекватного осмислення літературного процесу та літературних текстів» [123, 5]. Окрім основних літературознавчих термінів, словник містив найсуттєвіші поняття філософії, естетики, мистецтвознавства, книгознавства, лінгвістики, фольклористики. Авторами видання стали кілька десятків українських та троє польських учених. Переважна більшість статей належала тернопільським та київським дослідникам Р. Гром’яку, Ю. Коваліву, Ф. Погребеннику, П. Федченку, М. Кодаку, М. Чорнопискому.

Теоретичне пожвавлення стимулювали також і численні, незрідка контроверсійні, виступи та відкриті лекції вітчизняних та зарубіжних україністів: Г. Грабовича, Я. Дашкевича, І. Дзюби, О. Забужко, О. Зуєвського, І. Качуровського, Л. Костенко, М. Коцюбинської, Г. Кочура, В. Мороза, М. Неврлого, Ф. Неуважного, С. Павличко, О. Пахльовської, О. Пріцака, Л. Рудницького, М. Рябчука, В. Скуратівського, І. Фізера, О. Черненко та ін.

Суттєвим внеском у теоретико-методологічне оновлення стало відновлення, завдяки зусиллям професора Михайла Наєнка, у 1996 р. знаменитого семінару Володимира Перетца у Київському університеті, учасниками якого стали вчені України та з україністичних центрів зарубіжжя. В основі відновленого семінару — традиції філологічної школи інтерпретації як методологічної домінанти. Водночас його учасники демонстрували множинність методик і підходів щодо тлумачення художніх творів та літературного процесу. У діяльності філологічного семінару склалася традиція щорічного окреслення його тематики. Так, у 1996 р. було обговорено дві проблеми: «Сергій Єфремов і Дмитро Чижевський: дві методологіїодна мета» та «Літературознавство як наукова і освітня проблема»; у 1997 — 1998 рр. — «Інтерпретація художнього тексту»; «Реалістичний тип творчості: теорія і сучасність»; «Мова і література: кроки до національної ідентичності».

У 1999 р. — «Наука про літературу на межі століть: тема вільна»; у 2000 р. — «Сучасна наука про літературу: „больові точки“». Семінар продовжував свою діяльність й у 2000;ні роки.

Відхід від марксистсько-ленінського монізму, що розпочався наприкінці 80-х років, заглиблення в національну наукову традицію, вільний діалог із зарубіжними теоретичними досвідами, а також практичні потреби інтерпретації та реінтерпретації всіх літературних періодів зумовили появу альтернативних методологічних підходів у межах наукового тлумачення художнього письменства. Чимало з них і в наступному десятилітті визначали ідентичність української науки про літературу.