Етнокультурне життя регіональної спільноти: в лабетах міфологеми «радянський народ»

На тлі проблем економічного порядку чимдалі більше увиразнювалися й негаразди в сфері етнокультурного життя. Значне посилення російської присутності (як у демографічному, так і в культурному аспекті) в епоху індустріалізації не було секретом ані для закордонних, ані для радянських дослідників. Вони, щоправда, інтерпретували її з протилежних ідеологічних позицій. Так, В. Кубійович наголошував, що прибулі в Україну за роки семирічки (1959;1965 рр.) близько 3 млн. росіян стали безпосередньою опорою тиску на українські національні цінності, мову та культуру. Дійсно, дані переписів 1970, 1979 і 1989 рр. свідчили про поступову втрату позицій українським населенням. Співвідношення між українським та російським етносами становило 54,8: 41,7 у 1970 р.; 52,8: 43,8 у 1979 р.; 51,9: 44,8 у 1989 р. У Донецькій області показник питомої ваги росіян досяг максимуму у 1989 р. і склав 43,6% Кубійович В. Зміни в стані населення Української РСР у 1959;1969 рр. // Український історик. — 1972. — № 1−2. — С. 27−42. Субботіна І.В. Соціально-демографічні процеси в Україні у другій половині ХХ — на початку ХХІ ст.: (за даними загальних переписів населення 1959;2001 рр.): Дис. … канд. іст. н. — Чернігів, 2008. — С. 86.

Центральне місце в етнокультурних процесах, що розвивалися в повоєнному Донбасі, на думку переважної більшості дослідників, посідало спочатку утвердження національно-російської двомовності, а згодом — русифікація. Зростаюча розбіжність між рідною мовою та етнічною приналежністю стає визначальною прикметою демографічних процесів у регіоні. Найбільш помітною вона була в середовищі українців: 1959 р. 87,6% назвали українську мову рідною, 1970 р. — 78,3%, 1979 р. — 71,6%, 1989 р. — 66,4%. За рахунок русифікації російськомовне населення станом на 1970 р. збільшилося до 13,4 млн. (8,9 млн. — росіян, 3 млн. — українці, решта — представники етнічних меншин) Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу. — С. 164. Див. приміром: Горовський Ф.Я. Соціально-політичні основи розквіту та збли-ження соціалістичних націй в СРСР (На матеріалах Української РСР). — К.: Вид-во Київського ун-ту, 1968. — 216 с.; Національні відносини в умовах розвинутого соціа-лізму. — Львів: Вища школа, 1976. — 200 с. Надалі тенденція тільки увиразнювалася.

На противагу дослідники відзначають високий рівень співпадіння мови й етнічності у росіян: 99,2% згідно із переписом 1989 р. Однак, вони забувають, що на той час відсоток визнання рідною мовою росіянами не важив так, як важить тепер. Бо росіяни, попри свій начебто високий статус у так званій піраміді радянських народів, насправді були позбавлені права на власну національну ідентичність, а підносилися лише як найвищий у своєму соціальному розвиткові етнос-носій радянськості.

В той час, як процеси розмивання українського етносу в українсько-російському порубіжжі чимдалі пришвидшувалися, справляючи потужний вплив на мовні уподобання та орієнтири низки нечисленних громад етнічних меншин, кваліфікація сутності цих процесів та їхніх перспектив залишалася кон’юнктурно вмотивованою. Радянська історіографія на загал розглядала їх як ознаку прогресивного, а з історичної точки зору — невідворотного руху в позанаціональне комуністичне суспільство, одностайно підтримавши партійну міфологему про утворення нової історичної спільності — радянського народу, зміцнення позицій російської мови в якості мови міжнаціонального спілкування із поступовим її перетворенням на єдину мову цієї новоутвореної позанаціональної спільноти. Бажаним орієнтиром культурного поступу в галузі мовної політики була проголошена двомовність (у перспективі — бікультурність) як початковий етап етнокультурної стандартизації. Послідовно, за рахунок згортання мережі закладів з національними мовами викладання, збільшувалася кількість російських шкіл і, відповідно, російськомовних громадян. Міста перетворювалися на осередки русифікації, яка набирала обертів перш за все за рахунок дисперсних етнічних громад. На XXIV з'їзді КПРС уявна спільнота «радянський народ» За визначенням — нова історична, соціальна та інтернаціональна спільність людей, які мають єдину територію, економіку, соціалістичну за змістом культуру, со-юзну всенародну державу та спільну мету — побудову комунізму. (Материалы XXIV съезда КПСС. — М., 1971. — С. 76). була проголошена історичною реальністю.

Досліджуючи історію формування поселенської структури Донбасу, Ю. Ніколаєць дійшов висновку, що асиміляція набула потуги вже в міжвоєнний період внаслідок поширення міжнаціональних шлюбів Ніколаєць Ю.О. Поселенська структура населення Донбасу. — С. 108. Філіпцова О.В. Генетико-демографічні процеси в урбанізованих популяціях Схід-ної України: Автореф. … дис. канд. іст. н. — Х., 1998. — С. 11−14; Пономарьова І.С. Греки Приазов’я: етнонаціональні процеси в аспекті трансформації традиційної куль-тури: Дис. … д-ра. іст. н. — К., 2007. — С. 47; Панчук Г. М. Зміни в складі населення Донецької області (1959;1989 рр.): Автореф. … канд. іст. н. — Донецьк, 2000. — С. 10−11. Маргіналізація нащадків змішаних шлюбів була органічним явищем у поліетнічних за своїм складом промислових містах і охоплювала всі без винятку етнічні складові. Ця обставина, слід зауважити, не є секретом для науковців, які давно відзначають її руйнівну дію на традиційні культури етнічних меншин. За рахунок масової мовної асиміляції як нащадків історичних етнічних меншин Донбасу, так і повоєнних мігрантів, зокрема з дальнього зарубіжжя, зростала частка російськомовного населення. Згідно з даними перепису 1979 р. в Луганській області російську мову вважали рідною 69,9% білорусів, 95,8% євреїв, 91% греків, 74% татар Национальный состав населения СССР. — М.: Финансы и статистика, 1991. — С. 80−81.

С. Безущак, розглядаючи особливості поповнення населення Луганщини у повоєнну добу, зазначала: «„Заселенці“ відрізнялися мовою, національністю, поглядами, світоглядом, репрезентували різні етнографічні регіони, але під впливом реалій буття та політики держави почали втрачати свої етнічні ознаки, що призвело до розмитості етнічної свідомості і мови» Безущак С. Динаміка етнічного складу населення Луганщини в кінці ХХ — на початку ХХІ століття // Етнічна історія народів Європи. — 2009. — Вип. 29. — С. 90. Складність етномовних впливів, які відбувалися на теренах Східної України зокрема засвідчив автор великого тлумачного словника російської мови, до речі — уродженець Луганщини: «Язык там вообще пестрый, шаткий и нечистый, полурусское, жестокое произношение украинских слов неприятно… Ударенья крайне изменчивы и шатки … стараясь удалиться от ударенья украинского, каждый ставит его почти наугад… Если с одной стороны иноплеменцы здесь обмоскалились, то с другой, во всех, даже в великорусских селеньях, народ принял этот говор». — Див.: Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. — Т. 1. — С. 124. Наслідком цього процесу дослідниця вважає й появу так званих російськомовних українців, не зазначаючи принагідно, що вони з’явилися в Донбасі задовго до описуваних нею подій .

Попри величезну кількість досліджень і низку свіжих міркувань, що у них висловлюються, дискусія навколо етнонаціональної історії Південної України загалом, Донбасу зокрема, є далекою від завершення. Питання етнокультурних перспектив регіону наразі залишається наріжним каменем наукового дискурсу: в той час, як одні з відразою описують культурну маргіналізацію і духовну деградацію російськомовних українців, вбачаючи їхнє спасіння у поверненні в лоно національної культури, інші ратують за долучення їх до «більш високої» культури — російської. Процеси, що тут відбуваються, порівнюють із дією плавильного тигля, в якому формується нова ідентичність. Ця аналогія у дослідників на загал співвідноситься із широковідомою працею Г. Куромія. Натомість слід нагадати, що американський науковець, вдумливо і скрупульозно дослідивши історію Донбасу, зробив кілька принципових зауважень щодо етнічної ідентифікації його мешканців, повз які затято проходить величезна частка як закордонних, так і вітчизняних дослідників, вихоплюючи з загального контексту ті або інші його зауваження, придатні для ілюстрації окремих малопривабливих сторінок минувшини регіону.

Слід нагадати, що перехід російсько-українського культурного протистояння в свою завершальну (як тоді здавалося) фазу був не єдиною прикметою процесів етнокультурної взаємодії у Донбасі. Поза науковим дискурсом на загал залишалася «малоцікава» і «маловиразна» історія донбасівського села, що перебувало осторонь процесів радянської етнокультурної стандартизації. Тут «перемоги» партійних догматиків у справі знищення етнічності були не такими вже й безсумнівними. Прикладом того, якими складними шляхами скеровується поступ компактних етнічних громад, зачинених у межах культурної ізоляції, є маріупольські греки. Уникнувши гіркої долі народів, що зазнали депортацій за національною ознакою До таких належали передовсім німці Донбасу. Спочатку в 1937 р. багато ні-мецьких родин залишилися без годувальників. Чоловіків арештовували й розстрілювали за приналежність до міфічних німецьких фашистських шпигунських організацій. З 1937/38 навч. року німецькі школи перевели на російську мову викладання. Це рішення стосувалося середньої, 4 семирічних, 31 початкової німецьких шкіл та німецьких 5 кла-сів, що діяли до цього на теренах Луганщини (ДАЛО. — Ф. Р-401. — Оп. 1. — Спр. 268. — Арк. 10, 32)., донбас регіональний ментальність культоосвітній Останній акорд історії німецьких колоній був відіграний у воєнному 1941 р. Наприкінці серпня 1941 р. німецькі колонії Луганщини й Донеччини припинили своє існування. (Коломойцев І.Ю. Українські німці: прощання на Айдарі // Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Луганська область: У 3 кн. — Кн. 1. — С. 243−246).

• 3 серпня 1941 р. з Полтави за підписами Тюленєва, Запорожця та Романова до Ставки Верховного головнокомандувача була надіслана телеграма, в якій йшлося про те, що під час відходу радянських військ за Дністер німецьке населення стріляло по них з вікон та городів, а фашистські війська зустрічалися із хлібом-сіллю. Попри те, що та ситуація стосувалася геть інших територій, приєднаних до СРСР напередодні Другої світової війни, командування Південного фронту просило ставку розпорядитися стосовно термінового виселення неблагонадійних елементів. Резолюція Сталіна: «Товарищу Берия. Надо выселить с треском», була виконана завзятими чекістами оперативно і без вагань.
• 22 вересня 1941 р. Державний Комітет Оборони ухвалив постанову № ГКО-702сс «Про переселення німців із Запорізької, Сталінської та Ворошиловградської областей». Згідно з нею впродовж 25 вересня — 10 жовтня з теренів Луганщини були депортовані рештки етнічної групи — 5,5 тис. німців, обрахованих органами НКВС. За поданням НКВС політбюро ЦК ВК (б) ухвалило постанову «Про німців, що проживають на території Української РСР». Згідно з нею, німці, які перебували на обліку як антирадянський елемент мали бути заарештовані, працездатне чоловіче населення віком від 16 до 60 років мобілізувалося до трудармії й переходило в підпорядкування НКВС. (Див.: Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Луганська область. — Кн. 4. — Луганськ, 2013. — С. 26). За рішенням Державного комітету оборони від 10 січня 1942 р. трудармійці мали використовуватися на лісозаготівлях, будівництві Бакальського та Богословського заводів, а також будівництві залізних доріг Сталінськ-Абакан, Сталінськ-Барнаул, Акмолинськ-Картали, Акмолинськ-Павлодар, Сосьва-Алапаєвськ, Орок-Кандагач, Магнітогорськ-Сара. (РДАСПІ. — Ф. 644. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 49−50).

Німців Донбасу депортували у віддалені регіони СРСР: Сибір та Казахстан. Депортували масово (на початок 1942 р. фольксдойче в Донбасі практично не лишилося), в товарних вагонах. Там з них сформували трудармії, смертність у яких була співставною із смертністю в ГУЛАГу. Фактично це і була одна з його форм.

Жінки з малолітніми дітьми, люди похилого віку та інваліди лишилися в казахському степу без засобів до існування та житла. У роз’ясненні начальника відділу спецпоселень НКВС І. Іванова, датованому 12 січня 1942 р. (тобто, часом, коли морози в тих краях сягають понад 20 градусів), місцевим керівникам, які питали, що робити із депортованими, втовмачувалося: «Ви повинні ясно усвідомлювати, що німці-переселенці до Північно-Казахстанської області… переселені назавжди. На свої старі місця мешкання вони повернуті не будуть». Так, начебто депортованих викинули посеред зими не в безводному безкрайому степу, а принаймні в російському Нечорнозем'ї, керівник відділу писав: «Основними і найважливішими заходами до цього [облаштування депортованих — Авт.] є: вступ німців-переселенців до колгоспів (в члени колгоспів їх треба приймати й оформлювати як усіх громадян згідно статуту сільгоспартілі), нарізка їм присадибних ділянок землі, на яких вони навесні будуть сіяти собі городи, будувати житлові будинки та інші будівлі, а в зимовий час вони мають заготовляти та підвозити на ці садиби будівельні матеріали. Це треба твердо розтлумачити. і примусити їх займатися цими господарськими справами, тоді вони менше будуть думати про переїзд з одного населеного пункту до другого». (Депортации відносно нечисленна громада в повоєнну епоху залишилася фактично єдиною з тих, іноземних за місцем виходу, етнічних меншин, що стали піонерами освоєння донецьких степів. Греко-елліни й греко-татари власне залишилися наодинці із своїми етнокультурними проблемами: національна школанародов СССР. — М., 1995. — С. 237). Цинізм, із яким влада прирікала колишніх колоністів на вимирання, вражає: будматеріалів, як відомо, в степу обмаль; чоловіки і жінки трудового віку мобілізовані; колгоспи в тогочасному казахському степу — переважно скотарські; ніяких присадибних ділянок за відсутності зрошувальної системи створити неможливо. То ж, попри показну турботу, фактично йшлося про те, що депортовані в значній своїй масі були приречені.

Згідно з додатковим поясненням ГУЛАГу від 5 червня 1942 р. мобілізації до трудармій підлягали всі німці незалежно від звань у Червоній армії, партійної при-належності, виборчих партійних і радянських посад. (Державний архів Російської Фе-дерації (ДАРФ). — Ф. Р-9414. — Оп. 1. — Спр. 1157. — Ак. 96). В жовтні 1942 р. трудова мобілізація була поширена на чоловіків у віці 15−16, 51−55 років, а також жінок від 16 до 45 років. Діти старші за 3 роки мали передаватися на виховання старшим родичам чи німецьким колгоспам. (Див.: Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Луганська область. — Кн. 4. — Луганськ, 2013. — С. 40−41).

Загалом за відомостями НКВС впродовж вересня-грудня 1941 р. зі Сталінської області було депортовано 35 925, Ворошиловградської — 12 488 німців. (ДАРФ. — Ф. Р-9479. — Оп. 1. — Спр. 83. — Ак. 203). На цьому історія старожитнього німецького населення Донбасу закінчилася. Про освіту національними мовами та проблеми, що супроводжували її розбудову в Радянському Союзі докладніше див.: Якубова Л.Д. Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (середина 20-х — 30-ті рр. ХХ ст.) // Укр. іст. журн. — 2004. — № 2(455). — С. 121−132; (Закінчення) // Укр. іст. журн. — 2004. — № 4(457). — С. 82−90; Якубова Л. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР. — К., 2006., хоч якою проблемною вона не була, припинила своє існування наприкінці 1930;х рр.; в добу Великого терору була знищена практично вся інтелектуальна еліта громади, зокрема поет Г. Костоправ та левова частка літераторів, на яких покладалися свого часу надії щодо створення літературної мови маріупольських греків та її модернізацію. Врешті за кілька десятків років говори громади законсервувалися: наукові мовознавчі експедиції, що відновилися в добу «хрущовської відлиги», знайшли їх у тому ж стані своєрідного «етнічного летаргічного сну», що й на початку політики коренізації.

Після скороминущої відлиги громада занурилася у той самий стан: часу виявилося занадто мало для того, аби запустилися процеси етнічної мобілізації. Натомість «прокинулася» ціла плеяда ентузіастів: літераторів, краєзнавців, етнологів та істориків, покликання яких полягало в дослідженні та фіксації артефактів самобутньої національної культури. В середовищі маріупольських греківне було ані руху шістдесятників, ані національного руху339. Громада потерпала від русифікації, яка ставала тим більш руйнівною, чим більше грецької молоді вступало до радянських вишів і залишалося в містах. Власне, маріупольські греки уособлювали долю етнічності як такої в радянському Донбасі: цілковита лояльність державному курсу русифікації як плата за можливість зберігати рештки архаїчної матеріальної і духовної культури, існування в режимі невеликих етнографічних острівців, позбавлених перспектив розвитку — іншого вибору радянська дійсність не пропонувала.

Проблема вступила в свою найбільш загрозливу фазу в другій половині 1970;х рр., коли радянське загалом, донецьке зокрема село вступило на шлях тривалої і глибокої соціально-економічної, культурної та демографічної кризи. Названа російськими теоретиками проблемою вимирання неперспективних сіл, вона без прикрас діагностувала неспроможність радянського колгоспно-радгоспного ладу. На Донеччині та Луганщині, в центрі яких сформувалося потужне промислове осердя — Донбас, яке було невситимим реципієнтом робочих рук, тенденція вимирання села стала найбільш унаочненою. Село стрімко деградувало фізично й ментально, водночас стрімко вимираючи демографічно.

Отож, автентичне українське, російське, грецьке, болгарське село вмирало. На його передсмертні муки радянсько-партійний провід дивився із зверхністю сухого теоретика: підтверджувалися викладки генерацій радянських «марксистів-ленінців» про невідворотність відмирання національних культур. Вони не вбачали в асиміляції нічого поганого. Більше того: вона сприймалася як невідворотний, історично прогресивний процес. Те, що вона супроводжувалася низкою ніби «природних» локальних етноцидів, загальної картини торжества ленінських ідей не змінювало. Партійно-радянський провід твердою рукою вів народи та регіони СРСР у світле позанаціональне майбутнє, поволі замінюючи всі складники традиційного світогляду штучними радянськими відповідниками.

На формування нової регіональної ментальності був мобілізований увесь потенціал пропагандистської машини. Саме в повоєнний час на Донбасі усталилася система суспільних уявлень про минуле регіону та його місце в суспільно-політичному проекті під назвою «Радянська Україна». Опір, власне кажучи, цій політиці не було кому чинити: частка власне місцевих мешканців в його структурі зменшувалася, так само неухильно зменшувалася частка старожитнього сільського населення, яке відсувалося на маргінес суспільно-політичного життя; меншала від року в рік частка тих, хто міг розповісти, спираючись на власний досвід, про те, як жило донецьке місто та село до революції, яким вони були до сталінської індустріалізації та колективізації, куди поділися нащадки іноземних колоністів, за яких обставин це відбулося. Мовчання покривало трагедію Голодомору: мертві не мали каналів для поширення інформації, а тим, хто вижив, прикрили рота.

Місію вироблення та впорядкування комплексу фактів, міфів та штампів, що мали бути покладені в основу донбасівської масової свідомості, поклали на науковців та освітян, які працювали під кураторством відділів пропаганди та агітації. Величезну роль у цьому відіграли викладачі ДНУ. Багатьом із них, попри визначальний ідеологічний вплив, вдавалося створити праці, що прикметно відображали історичний шлях Донбасу Про тогочасні сюжети та результати роботи науковців в напрямку висвітлення історії донецького селянства докладніше див.: Волошенко В. Селянство Донбасу 1920;1930;х рр. в історичній пам’яті «краю вугілля та металу» другої половини ХХ — початку ХХІ ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — Т. 19 (2). — К., 2009. — С. 215−227. До таких зокрема, належить науковий спадок Романа Ляха— найбільш знаного дослідника історії донецького селянства.

Етапним моментом у справі вироблення та затвердження офіційної версії історії регіону стала багатотомна «Історія міст і сіл Української РСР», зокрема, томи «Донецька область» та «Луганська область». Попри те, що до її написання був залучений колосальний авторський колектив, кістяк якого склали краєзнавці, а за масштабами відтворення історичних подій у населених пунктах, вона й досі не має рівних, внутрішнє наповнення видання нині викликає багато зауважень. Ідеологічний конструкт «Історії міст і сіл Української РСР» вивів з її історіографічного поля усю ту частину нерадянської історії, яка б, хоч би й опосередковано, могла б викликати роздуми стосовно радянської. В основі проекту перебувала партійна візія історії, ідея популяризації невідворотності і масштабності радянських перетворень, прогресивності більшовицького перевороту, його відповідності інтересам трудящих. Наймасштабніше на той час видання, яке й досі зберігається в книгозбірнях усіх районів України, відіграло непересічну роль у формуванні картини всесвіту радянського мешканця. Власне, це була єдина книга, в якій можна було прочитати про історію найменшого села. Однак історія ця оберталася навколо більшовицької революції, комнезамів, МТС, колективізації, стахановського руху, Великої вітчизняної війни. Центральним агентом цієї історії виступала Комуністична партія, яка вела за собою трудящі маси. Саме її відретушованою історією була підмінена історія краю та його народу.

Ця «підміна» пройшла непоміченою. Непоміченою вона лишається в масовій свідомості донбасівців і донині.

Справу довершив вихід у світ низки видань, які розробили і тиражували міфологему «людини-трудівника», ув’язавши її з колективною пам’яттю про «гордість краю» як «станового хребта України», «гордість України», «першого серед рівних», «краю, овіяного легендами» Курдюмова Е.А. Донбасс на подъеме (1921;1925 гг.). — Донецк, 1976; Страною возвеличенный Донбасс: Очерки. — Донецк, 1987; Этапы большого пути. Донецкая область за 45 лет. Цифры и факты. Блокнот агитатора. Спец. вып. — Донецкое об-ластное газетное изд-во, 1962; Книга о Донбассе. Природа. Люди. Дела. — Донецк, 1977; Сердцем и именем: Очерки / Сост. М. М. Четверус. — Донецк, 1980; Доценко Л.П. Музей Паши Ангелиной: Путеводитель. — Донецк, 1988. та ін. Специфічною прикметою тогочасного історичного дискурсу можна вважати ту обставину, що оберталася вона навколо міської її складової — передовсім же — післявоєнної. Як слушно підмітила В. Волошенко у «Книзі про Донбас» серед згаданих 44 видатних діячів — «гордості землі донецької» було лише трійко селян, з них з історії довоєнного розвитку «радянського села» — тільки П. Ангеліна" Волошенко В. Селянство Донбасу 1920;1930;х рр. в історичній пам’яті «краю вугілля та металу» другої половини ХХ — початку ХХІ ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та спірантів. — Т. 19 (2). — К., 2009. — С. 218.

Поміж тим декларована владою та комуністичною партією широка підтримка мешканців Донбасу, їх авангардна роль у справі комуністичного будівництва та висока комуністична свідомість були всього лише ідеологічним конструктом. Реальний стан речей змушував партійні органи та їх надійних помічників із служби держбезпеки постійно моніторити стан масової свідомості та передовсім — настрої працівників стратегічних підприємств. Нав’язлива щоденна пропаганда через засоби масової інформації, навчальні заклади та культосвітню мережу стала універсальним шляхом упослідження волі народу і заміни її на штучно створену волю партії. Вигадливість тогочасних політтехнологів почасти викликає захоплення.

Окремо, на нашу думку, слід зупинитися на реальному стані масової та індивідуальної свідомості донбасівців. Нині чи не ознакою доброго тону стало тиражування думок про совєтськість/ радянськість регіональної ідентичності. Втім, її не слід переоцінювати, а тим більше — абсолютизувати. Відомості про широкий706.

антирадянський андеграунд масової свідомості пересічних донбаських обивателів є незаперечним історичним фактом: цілими пластами він розсипаний у фондах СБУ та галузевих архівів, «перлах» фольклору, спогадах та газетних шпальтах. «Радянськість» свідомості донбасівця є не що інше як гіпертрофоване відлуння радянського дискурсу масової свідомості. Тим часом реальні її складові заслуговують на глибоке наукове вивчення із застосуванням сучасних методик, зокрема й міждисциплінарних .

Важливо зауважити, що задовго до проголошення «перебудови» регіональна спільнота (не йдеться про інтелігенцію, тим більше — опозиційну до режиму, йдеться про широкий загал мешканців регіону) відчувала потужний дисонанс між власним досвідом та офіційно ухваленим дискурсом. Прориваючись у розмовах із незнайомими подорожніми і випадковими знайомими, він унаочнював неймовірної сили травматичний вплив радянської системи на цілі покоління радянських громадян. Свідомість їх просто-таки неспроможна була справитися із навантаженнями такої сили: хтось волів нікому нічого не розповідати («аби діти жили без страху»), обілюючи Сталіна; хтось, навпаки, звинувачував у всьому Сталіна, вважаючи, що той спотворив великий задум Леніна. Єдине залишається незаперечним: свідки радянської історії Донбасу пішли з життя із незагоєною душевною раною, незнищенним страхом і глибоко нещасними.

Чим же в такому випадку пояснюється доволі широка популярність радянського тренду в середовищі сучасних його мешканців?

Відповідь на це питання можна знайти у щоденникових замальовках В. Горбачука, датованих 11 лютим 1977 р. Наголосимо: йдеться про посадову особу, яка за родом своєї діяльності пройшла всі обов’язкові перевірки на відповідність суворим вимогам і, властиво, в будь-якому випадку не могла розглядатися як опозиційно налаштована до радянського способу життя. «…Служитель цензури («таємниць друку») Такі дослідження, слід зауважити, вже почали з’являтися. Див., зокрема: КаретніковІ.Г. Суспільні настрої населення Донбасу у 1953;1964 рр.: Дис. … канд. іст. н. — Донецьк, 2013. Ідеться про співробітника Донецького облліту. почав ділитись своїми апокаліптичними спогадами дитинства і юності. У 20-х роках голод, нужденність і розруха (він із Добропілля), муки і трупи, люди поголовно знедолені; колективізація — підмели все дощенту; 30-ті роки в кого в дворі людина вмерла, той має і ховати. Скільки було бродяг! Потім війна, все зруйноване (але про цей період, як на диво, розповідав з найменшим трагізмом). Ось деякі картини 20-х і 30-х років: сікли зілля (не пам’ятає його назви), варили, а ця «їжа» сильно кріпить, все щастя, що були вишні — вони слаблять, люди навчились підтримувати певну рівновагу. Коли настала зима, морозно, не було ні дров, ні вугілля. Не можна було збирати вугілля біля териконів, стояло оцеплєніє (запитую: воно ж все одно кинуте, пропадало?). Все одно не дозволяли… Одягатись не було в що. Всі ходили в лахмітті. Якщо в дівчини була спідниця чи в хлопця штани з мішковини й цілі — це вже було дуже добре. Коли ділився спогадами дитинства і юності про трупи, голод, оте постійне горе (не було навіть солі, давали по сто грам тільки на сім'ю, мати розрізала тюльку на кусочки й ділила, а нутрощі, голову кидала в суп), говорив про це все з виразом страждання і страху.

І от, пройшовши такий шлях, як же він попав у цю установу працювати? Каже, що з усіх його шкільних знайомих тільки один (і той сліпий) уцілів. Усі загинули (хто коли: в голод, у війну)" Горбачук В. Т. Тридцять років на Донбасі. 1973;2004 рр. — С. 48−49.

Це і є, власне, відповідь. Частка корінних мешканців Донбасу в повоєнних його містах невпинно і стрімко зменшувалася. Сільське тубільне населення складало мізерну частку регіональної спільноти і, або було зачинене рамками сільського існування, або мігрувало (це стосувалося передовсім молоді) в пошуках кращого життя. Свідки трагічної історії Донбасу 1920;1950;х рр. були в меншості. Влада, зі свого боку, робила все можливе, аби вони свій досвід не могли зробити частиною загального історичного досвіду. Цілком природна для решти країн світу практика передачі історичного досвіду від покоління до покоління була замінена сурогатом офіційної історії для масового вжитку. До нього потрапляли лише ті знання та міфи, що були схвалені владою. Решта складників реальної історичної пам’яті були або препаровані, або пішли в андеграунд масової свідомості. Це не означає, що вони зникли — вони лише були загнані на маргінес суспільного дискурсу.

У той час, як чекісти методично переслідували найменші прояви дисидентства та «українського буржуазного націоналізму» в середовищі освітян та творчої інтелігенції, масове стихійне дисидентство набирало обертів у середовищі пересічних обивателів та робітництва. Низка замальовок з щоденникових записів Василя Горбачука, датованих 1974;1978 рр., засвідчують: переоцінка подій радянської історії, болісні пошуки точок опертя, боротьба особистості за право на власну інтерпретацію своєї долі та долі своєї країни/народу охопила найширші верстви населення. Загальною прикметою описаних В. Горбачуком випадків була внутрішня самотність таких людей: у режимі щоденного стеження, доносів, анонімок, «проробок» і навіть допитів, єдиною можливістю не те що знайти однодумців, а просто поділитися наболілим, стали подорожні розмови. За висловом одного з таких його співрозмовників, «про це можна розмовляти лишень на вокзалі», мовляв, лови вітру в полі Горбачук В. Т. Тридцять років на Донбасі. 1973;2004 рр. — С. 74. Теми таких розмов: злодіяння Й. Сталіна та Л. Берії, антирадянські повстання та виступи, Голодомор, масові репресії, русифікація, вимирання донецького села, господарський занепад, відставання радянської держави від провідних країн світу, корумпованість радянського апарату, виродження партії, нестерпні умови праці та життя, злиденність радянських трударів, нескінченні черги як спосіб життя, відсутність елементарних вигод тощо — сигналізували — попри непоправні інтелектуальні втрати міжвоєнного та повоєнного лихоліття, терор, ідеологічний диктат та нав’язування одноманітного мислення у товщі радянського народу: від професора до колгоспника — йде важка, кривава «робота над помилками», пошук правди. Отже, час, відведений історією радянській системі, невідворотно наближався до логічного кінця.

Побічно про це сигналізували й спогади І. Стріонова Докладніше про пам’ятку див.: Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. — К., 2008. — доволі прикметний неординарний зліпок офіційної масової свідомості «homo soveticus» з притаманним йому комплексом міфологем, реальностей і, що важливо, пошуків історичної правди на базі комуністичної доктрини.

Нерозв’язуваною проблемою, яка муляла І. Стріонову і спонукала його до написання спогадів, було усвідомлення того, що соціалізм у тому варіанті, який був побудований в СРСР із залученням його власної волі, сил і здібностей, не став втіленням ідеального суспільства, призвів до негативних трансформацій у міжособистісних і соціальних взаєминах (сім'я), політичній свідомості, економіці. Власне, роздуми автора над минулим і сьогоденням підпорядковані меті з’ясувати: що і яким чином треба зробити для того, аби люди матеріально жили так добре, як до революції, але на засадах соціалізму?

Мемуари І. Стріонова доволі опукло окреслюють загальновідомі ознаки кризи «радянського соціалізму» кінця 70 — початку 80-х рр. в усіх сферах. Автор з прикрістю відзначає, що країна з неосяжнимиземельними ресурсами внаслідок екстенсивності сільськогосподарського сектору змушена закуповувати збіжжя у північноамериканських фермерів, у народі шириться низькопоклонство перед товарами масового вжитку іноземного виробництва. Молодь політично інертна, байдужа до комуністичних гасел та ідей («Нині ж усюди якесь прохолодне ставлення до всього державного (до праці, соціалістичного надбання, зміцнення могутності батьківщини та ін.»)) Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. — С. 125. Народ і влада розділені, влада не має дійсної підтримки мас і не поважається ними. Влада розкладається, комуністи перетворилися на чванливих кар'єристів, опікуються лише корисливими цілями.

Найболючіша тема — занепад і безмовне вмирання радянського, зокрема грецького, села, яке неспроможні були зупинити ані величні Будинки культури ані гастролі міських митців. Причини занепаду села І. Стріонов вбачав у знищенні класу селян-власників. «…Основною і головною причиною відтоку людей з села є їх незадоволення — матеріальне і духовне. Селяни нині не відчувають себе справжніми господарями в радгоспах і колгоспах, а вважають себе сторонніми людьми, які заробляють собі матеріальні блага на життя, аби існувати. Більшість з них не зацікавлені в розвитку суспільного господарства і ставиться до нього байдуже. Байдуже ставлення до економіки та праці, а також до науки, є основним злом відставання цих сфер у розвитку», — констатує комуніст І. Стріонов і цілком органічно, з піднесеним пієтетом зображує ставлення селян (наводячи приклади з життя батьківської родини) до землі та господарства у дорадянську епоху. Якими високими словами описує він річний цикл робіт грецького селянина! Які щирі, душевні вирази підбирає він, відтворюючи діяння рук людських та щедрий вдячний урожай! На тих сторінках, здається, селянин-Стріонов цілком витісняє Стріонова-комуніста. Стріонову-селянину неозорий донецький степ дорожчий за усі принади міста: «Якщо в містах переважно у буржуазних верств населення їх духовно-етичні потреби задовольнялися в театрах і на балах, то основним і головним джерелом задоволення духовних і моральних потреб селян була сама природа з її багатою фауною і флорою та змінами пор року: навесні, влітку, восени і взимку. Хіба можна замінити всю цю красу природних явищ видуманими людиною закладами мистецтва і різними кривляннями артистів на сценах? … Праця для селян-власників була водночас і відпочинком і душевною насолодою, а це — саме те, що потрібно для прогресу сільськогосподарського виробництва»⁹ Там само. — С. 68.

Намагаючись з’ясувати витоки виродження соціалізму, І. Стріонов аналізує суспільно-політичну історію Країни рад та особливості її економічного розвитку і створює власну її інтерпретацію. Схема І. Стріонова не оригінальна, втім, доволі цілісна. В епіцентрі соціалістичної квазімутації він розміщує антагоністичні, на його погляд, взаємини між сталінською («ворог народу, варвар, людожер, головоріз, нелюд, бандит — всі вони здаються м’якими і слабкими для його характеристики. Він набагато гірший усіх цих слів, узятих разом» Там само. — С. 128.) та ленінською моделями побудови соціалізму в окремо взятій країні. Примусовий характер колективізації та масове насилля в політичній царині виокремлюються ним в якості системоутворюючого фактору сталінської внутрішньої політики. Все інше, в його розумінні, — похідне. Внаслідок цього всі факти суспільнополітичної та економічної реальності групуються не лише за хронологічною ознакою, а й у оціночному ключі, коли все, що було за часів Леніна, змальовується як добре, а за Сталіна — погане. За такою схемою майже нереальних міфізованих ознак набувають відносини влади і народу («трударі радянської країни, отримавши від своєї народної влади безліч матеріальних благ і моральну свободу, стали беззавітно відданими батьківщині і радянському уряду і були готові, не рахуючись із власним життям, захищати свою радянську батьківщину» Там само. — С. 119.), місцевих органів влади («вони користувалися великим авторитетом у народу, і народ із любов’ю звертався до своїх органів влади — рад», «в перші роки радянської влади, після громадянської війни, таких явищ, як бюрократизм та тяганина, не було. Всі питання трудящих вирішувалися радами невідкладно. Також, імовірно, немалу роль відігравала для обраних в органи рад довіра маси виборців» Там само.), повсякденного життя радянського села («в селах був належний лад, зловживання не відбувалися. Народним судам не було чого робити. Люди працювали продуктивно і жили добре матеріально забезпеченими» Там само. — С. 119.).

Характерною і типовою ознакою формату спогадів є те, що автор, з одного боку, послідовно вибудовує власну концепцію історії радянського соціалізму за схемою ревізії ленінських засад Й. Ста-ліним («користуючись необмеженою владою в країні, вони збочили партію з ленінського шляху, припустившись невиправних помилок у розвитку економіки країни (надіндустріалізація та насильницька колективізація» Там само. — С. 130.)), з іншого, добросовісно описуючи події, свідком яких він був особисто, не бажаючи того, спростовує власну схему фактами свого власного життя. Наважимося стверджувати, що таким чином матеріалізувалася криза масової свідомості часів брежнєвського застою, коли явища суспільного порядку (міфізовані державою) та особистісний історичний досвід дійшли такого рівня суперечності, що не складали єдиного цілого, а розколювали реальність та історію на взаємовиключні сегменти.

Орієнтовний час написання спогадів — кінець 1970;х рр. — початок 1980;х рр. Висловлені в них думки стосовно наслідків сталінського управління для свого часу, враховуючи інформаційний вакуум, вражають самостійністю та широтою. Це свого роду народне, тобто неінтелектуальне, дисиденство всередині КПРС. Роздуми І. Стріонова про дореволюційне життя, так зване соціалістичне будівництво, роль вождів і народу в реалізації більшовицьких ідей, внутрішні причини кризи соціалістичного ладу червоною ниткою проходять крізь текст джерела. Багатократно ставлячи перед собою запитання: «Де і коли були припущені фатальні помилки? Що привело до незворотних деформацій радянського ладу?», І. Стріонов намагався віднайти вихід з замкненого кола нездоланних суперечностей. Занадто малим виявився його власний досвід, і занадто втаємниченою була справжня історія СРСР, аби віддана комуністичним ідеалам людина могла самотужки розірвати психологічну залежність від комуністичної доктрини. Вона монолітними блоками формувала світогляд особистості, позбавляючи її можливості адекватно сприймати буття.

Спогади І. Стріонова, таким чином, можна розглядати як віддзеркалення масової народної свідомості, в надрах якої формувалися підоснови розвалу радянської імперії. Не цілком усвідомлені комуністом І. Стріоновим, ці глибинні соціально-економічні та політичні процеси формували обриси недалекого майбутнього України.