Соціально-психологічний тренінг як засіб розвитку аутопсихологічної компетентності студента-психолога

У статті проаналізовано дефініції поняття «аутопсихологічна компетентність» в контексті моделювання практичної діяльності майбутніх психологів. Емпірично обгрунтовано роль і значення соціальнопсихологічного тренінгу в структурі навчально-професійної діяльності як засобу розвитку аутопсихологічної компетентності та окремих її складових у студентів-психологів.

Ключові слова: аутопсихологічна компетентність, акмеологічний підхід, професійний саморозвиток, соціально-психологічний тренінг, саногенна рефлексія, стрес-менеджмент.

аутопсихологічний компетентність психологічний тренінг Постановка проблеми дослідження. Професійна діяльність психолога в умовах сучасного українського суспільства, яке на початку 21 століття переживає важкий кризовий стан, вимагає від фахівця напруження усіх внутрішніх потенціалів і адаптивних здібностей для збереження власного психічного здоров’я і професійної придатності. Актуальним стає формування особистості нового — кризового — типу: гнучкої, лабільної, готової до роботи в умовах ситуаційної невизначенності і ризиконебезпечності, відповідальної, самостійної, конкурентоспроможної, орієнтованої на досягнення успіху у професійній діяльності, здатної пристосовуватися до соціально-економічної кон’юнктури і навчатися упродовж життя; резистентної до стресу, з високим рівнем емоційної саморегуляції і самовідновлення; аксіологічно спрямованої на саморозвиток і самовдосконалення.

Ретельно проаналізувавши структуру навчальних планів спеціальності «Практична психологія» КПІ ДВНЗ «КНУ» за останні 5 років, ми дійшли висновку, що частка дисциплін циклу практичної підготовки (як нормативної, так і варіативної частини), спрямованих на навчання основам психологічної саморегуляції, механізмам подолання стресових ситуацій (копінг-поведінки), психотехнікам відновлення емоційної рівноваги, тобто на розвиток аутопсихологічної компетентності, дуже незначна.

Так, ці питання конспективно розглядаються в структурі окремих модулів фахових дисциплін (наприклад, таких, як «Основи клінічної психології», «Основи патопсихології», «Психологія травмуючих ситуацій та кризова психологічна допомога» у відповідності до затверджених КПІ ДВНЗ «КНУ» навчальних планів бакалавріату і магістатури від 01 вересня 2012 і 2015 р.), але цього недостатньо.

Отже, виявляється принципова суперечність між наявною системою практичної підготовки майбутніх психологів у КПІ ДВНЗ «КНУ» й необхідністю упровадження в структуру діючих програм з клініко-психологічних дисциплін активних форм і методів навчання, що забезпечать розвиток умінь і навичок студентів зі стресменеджменту, саморефлексії, психологічної амортизації та готовності до ухвалення рішень у ризиконебезпечних ситуаціях.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аутопсихологічна компетентність досліджувалася низкою вітчизняних (І.В. Альошина, Б.Г. Ананьєв, Г. Ф. Біаметова, О. О. Бодальов, А.С. Гусєва, А. А. Деркач, Г. Е. Єгорова, В.Д. Зазикін, І.О. Зимня, І.В. Кулькова, Н.В. Кузьміна, Є.В. Кучеренко, А. К. Маркова, Л.М. Мітіна, О. В. Москаленко, В. Б. Нарушак, А.П. Ситніков, Л. А. Степнова, А. Н. Сухов, Т.Є. Єгорова) і зарубіжних (М. Хенсей, X. Хекхаузен, А. Маслоу, К. Роджерс, У. Джеймс) учених у контексті вивчення особистості, детермінант успішності професійної діяльності, психології саморозвитку, самоактуалізації, самоконтролю. Водночас проблема розвитку аутопсихологічної компетентності студентів-психологів залишається недостатньо методологічно обґрунтованою.

Метою статті є уточнення поняття аутопсихологічної компетентності студента-психолога, визначення її детермінуючого впливу на успішність у майбутній професійній діяльності та розгляд методологічного потенціалу соціально-психологічного тренінгу як засобу її розвитку.

Виклад основного матеріалу. Серед вітчизняних учених одним з перших аутопсихологічну діяльність як спосіб трансформації внутрішнього світу розглядав ще Б.Г. Ананьєв [1]. Однак упроваджене у науковий обіг і концептуально розкрите дане поняття було завдяки роботам Н.В. Кузьміної та її послідовників, які визначали аутопсихологічну компетентність як поінформованість фахівця про себе, знання сильних і слабких сторін власної особистості і діяльності, а також готовність і спроможність до цілеспрямованої роботи над собою, здатність до розвитку особистісних рис і поведінкових характеристик на основі знань про шляхи і способи самовдосконалення [4], визнаючи за нею важливу роль у становленні і розвитку педагогічного професіоналізму.

Л.А. Степнова у своїх роботах довела, що аутопсихологічна компетентність передбачає усвідомлення людиною власних індивідуальних особливостей, а також розуміння того, як треба діяти на основі саморефлексії в різних життєвих ситуаціях, у тому числі і в контексті професійної діяльності. В основі даної компетентності полягає уміння особистості розвивати і використовувати власні психічні ресурси, створювати сприятливу для діяльності ситуацію шляхом зміни свого внутрішнього стану; набувати, закріплювати, контролювати, коректувати знання, вміння, навички, перебудовуватися при виникненні непередбачених обставин, створювати вольову установку на досягнення значущих результатів [11; 12].

Згідно з авторкою, аутопсихологічна компетентність складається з умінь, спрямованих на: самодіагностіку (комплекс навичок самоаналізу, самооцінки, самовизначення, самоусвідомлення, самоконтролю); самокорекцію (включає використання технік вирішення особистісних проблем: конфлікт-менеджменту, тайм-менеджменту, ресурс-менеджменту тощо; технік емоційної саморегуляції: стрес-менеджменту, самонавіювання, самопереконання, релаксаційно-медидативних практик тощо); саморозвиток (оволодіння техніками зміни особистісних рис: рефреймінгу, самопрограмування, НЛП); самомотивування (формування і прийняття образів досягнення, ресурсне підкріплення власних дій, БМАИТтехнологія постановки цілей тощо); ефективну роботу з інформацією (швидке читання, мнемотехніка, оволодіння методами раціональної переробки й аналізу інформації); психолінгвістичну компетентність (всі види робіт з текстом, формулювання контекстно-адекватних фраз, розуміння прихованого значення фраз тощо) [11].

В.Б. Нарушак стверджує, що аутопсихологічна компетентність є інтегральним показником здатності особистості до саморозвитку [9].

На думку Г. Ф. Біаметової, високий рівень самосвідомості і саморегуляції в структурі аутопсихологічної компетентності фахівців соціономічних професій сприяють розвитку механізмів стресозахисту (копінгу), виробленню стратегій індивідуальної психотерапевтичної допомоги в ситуаціях підвищеного ризику, кризової самоінтервенції. Аутопсихологічна компетентність виступає однією з головних передумов формування психологічної стійкості, що виявляється у високій мобілізації, готовності і здатності до максимальних вольових напружень, умінні активно долати негативні емоції, зберігати самовладання і витримку в будь-якій ситуації [2, с. 117].

Аутопсихологічна компетентність, в розумінні Т.Є. Єгорової, є одним з показників розвитку особистості. Високий рівень аутопсихологічної компетентності спостерігається у осіб, які «досягли значних успіхів у розкритті своїх резервних можливостей, що забезпечило їм високий рівень саморегуляції фізіологічних та інтелектуальних процесів, емоційного стану; які мають високий рівень самосвідомості, що дозволяє гармонійно будувати відносини зі світом, дотримуючись етики загальнолюдських цінностей [6, с. 10].

Вивченню аутопсихологічної компетентності приділяє увагу й І.О. Зимня, яка виокремлює компетентність самоудосконалення, саморегулювання, саморозвитку, особистісної і предметної рефлексії, що полягає в основі ефективної поведінки в особистому, професійному і соціальному житті [7].

На наш погляд, аутопсихологічна компетентність студента-психолога посідає особливе місце у системі його професійних знань й інтегрує в самосвідомості майбутнього фахівця інші види компетентності: соціальну, комунікативну, прогностичну, акмеологічну, терапевтичну тощо. Виокремлення аутопсихологічної складової в структурі професійної компетентності надає можливість концептуалізувати дане поняття і вдосконалити організацію професійно-практичної підготовки студентів.

Ми визначаємо аутопсихологічну компетентність як органічне поєднання фахових знань, рефлексивних умінь і навичок самоспостереження і сапопізнання з професійно важливими якостями психолога (енергійністю, активністю, адаптивністю, емоційною зрілістю, стресостійкістю; високим рівнем розвитку соціального та вербального інтелекту; аналітичністю, системністю, критичністю, самостійністю, гнучкістю мислення; інтуїтивністю; самодостатністю, самостійністю, інтернальністю; комунікативністю, асертивністю, помірно вираженою емпатією, делікатністю, толерантністю; безпристрасністю; здатністю до безоціночного судження; доброзичливістю, відповідальністю, розвинутим почуттям обов’язку; чесністю; незалежністю поглядів; позитивністю Я-концепції, здатністю до особистісного розвитку та ін.), що надає можливість виконувати різні види практичної діяльності на високому професійному рівні.

Погоджуючись з думкою Т.Є. Єгорової, як основні компоненти аутопсихологічної компетентності ми також розглядаємо показники рівня розвитку самосвідомості і саморегуляції. Високий рівень самосвідомості виявляється у «розширенні сфери усвідомлюваного в галузі своїх можливостей, інтересів, ціннісних орієнтацій, потреб, звичок, психічних станів», а високий рівень саморегуляції репрезентує себе як «вольовий компонент самосвідомості, що дозволяє людині виявити толерантність до розузгодження і усвідомленої трансформації образу Я шляхом зміни способу життя… Звідси завдання самопізнання полягає, перш за все, в розумінні власної „Я-концепції“ за допомогою самоспостереження, самооцінки, саморефлексії» [6, с. 14].

Саморегуляція виступає також у якості механізму самоактуалізації особистості студента. Поняття самоактуалізації включає всебічний і безперервний розвиток творчого і духовного потенціалу людини, максимальну реалізацію всіх її можливостей, адекватне сприйняття оточуючих, світу, свого місця в ньому, багатство емоційноїсфери, високий рівень психічного здоров’я і моральності поведінки.

Очевидно, що процес самоактуалізації характеризується певною стадійністю і тривалістю у часі. Ця обставина дозволяє констатувати, що на кожному етапі соціогенезу особистості рівень її самоактуалізації змінюватиметься під впливом тих або інших зовнішніх і внутрішніх чинників.

Як зазначає В. Б. Бондарева, критеріями «зрілості» (розвинутості, сформованості) аутопсихологічної компетентності можуть виступати три блоки показників: блок соціально-психологічних якостей (комунікативна, соціальна, психологічна компетентність тощо); блок особистісних якостей (самоповага, адекватна самооцінка, висока мотивація досягнень тощо); блок світоглядних установок (ціннісно-смислові орієнтації, світоглядні установки, моральні переконання тощо) [3, с. 121].

Однією з функцій аутопсихологічної компетентності майбутнього психолога є регуляція його навчально-професійної діяльності. Важливу роль у цьому процесі виконує самооцінка студента. Вона опосередковує інтерпретацію власного досвіду і зовнішнього — навчального — впливу, визначаючи перспективи саморозвитку і конструювання типу ставлення до навколишнього світу (його природної і соціальної складових). Адекватна самооцінка дозволяє критично підходити до наявних внутрішніх ресурсів і розробляти ефективні стратегії професійного саморозвитку і самовдосконалення, що є однією з передумов успішної і продуктивної діяльності. Самооцінка регламентує встановлення конгруентності між рівнем домагань студента й оцінюванням його здібностей і досягнень референтними особами — викладачами [3, с. 90].

При аналізі професійної самооцінки С. А. Дружилов виокремлює самооцінку результату (задоволеність досягненнями) і самооцінку потенціалу (упевненість у собі). Низька самооцінка результату не корелює з професійною незрілістю або «комплексом професійної неповноцінності». У поєднанні з високою оцінкою індивідуального ресурсу (внутрішнього потенціалу) вона може стати чинником саморозвитку особистості [5].

Вагомим компонентом аутопсихологічної компетентності є локус суб'єктивного контролю. На думку Дж. Ротера, кожна людина займає певну позицію на континуумі від екстернального до інтернального типу. Локус контролю є універсальною характеристикою поведінки індивіда у будьяких життєвих ситуаціях — і у разі невдач, і у разі досягнень [цит. по 6].

У системі професійної підготовки майбутнього психолога, на нашу думку, засновану на даних емпіричних спостережень, слід навати перевагу розвитку інтернальності, оскільки інтернали менш навіювані, здатні чинити опір маніпуляціям у спілкуванні; більш неупереджені і самостійні в думках і переконаннях; більш активно шукають інформацію і зазвичай краще обізнані про те, що відбувається; частіше уникають ситуативних пояснень поведінки; у міжособистіних стосунках більш популярні, доброзичливі, упевнені в собі, толерантні; прослідковується зв’язок високої інтернальності з позитивною самооцінкою, з більшою узгодженістю образів реального й ідеального «Я».

У інтерналів краще розвинута саногенна рефлексія — виважене ставлення до свого здоров’я: вони краще поінформовані про свій об'єктивний стан здоров’я, тяжіють до раціонального способу життя і частіше звертаються за профілактичною допомогою, а тому, гіпотетично, своєчасно помітять і скоригують перші ознаки синдрому професійного виснаження, надаючи перевагу, як правило, недирективним методам психокорекції.

Емпіричний досвід показує, що знання про типологію суб'єктивного контролю дозволяє студенту сформувати компетентну стратегію навчально-професійної діяльності, залишаючись конгруентним по відношенню до самого себе, і визначити сприятливі власні аутентичні перспективи у професії і кар'єрному просуванні.

СПТ як засіб розвитку аутопсихологічної компетентності — це цілеспрямована система професійних акмеологічних дій, орієнтована на комплексне подолання проблем студентів, відновлення резервів їх особистості і включення їх в повноцінний процес розвитку з подальшою успішною адаптацією в професійному середовищі.

Необхідність розробки модуля розвитку аутопсихологічної компетентності заснована на наступних положеннях [12]:

аутопсихологічна компетентність є метакомпетентністю, яка бере участь у розвитку інших видів психологічної компетентності (комунікативної, соціально-перцептивної, соціально-психологічної);

формування загальної аутопсихологічної здатності особистості відбувається внаслідок розвитку та акумулювання специфічних аутопсихологічних здібностей (умінь і навичок у сфері емоційної саморегуляції, самоменеджменту, самомотивації тощо);

аутопсихологічна компетентність розвивається в процесі формування акмеологічної самоперетворюючої діяльності, усвідомлене формування цієї діяльності дозволяє керувати процесом саморозвитку;

існує алгоритм формування самоперетворюючої діяльності.

Алгоритм формування АК включає послідовну реалізацію наступних стадій [10]: актуалізації особистісно-професійних проблем; формування суб'єкта самоперетворюючої діяльності; створення орієнтовної основи самоперетворюючих дій; формування операціонально-технічної складової самоперетворюючої діяльності; переходу від зовнішніх матеріалізованих до внутрішніх психологічних дій.

На підставі даного алгоритму було розроблено типову структуру тренінгового модуля, згідно якої зміст навчання в ході занять слід групувати за такими основними напрямками [11]:

Формування суб'єкта саморозвитку: налагодження процесу мотивації і цілепокладання; опрацювання цілей саморозвитку (уточнення, прояснення, опис ознак досягнення); конкретизація завдань; смислове обгрунтування мети; планування; актуалізація процесів самоідентифікації; досягнення позитивного самосприйняття.

Підвищення аутосензитивності: зниження порогів чутливості (абсолютних і диференційних) до власних психічних процесів та емоційних станів, ціннісно-смислових відтінків, характерологічних проявів, смисложиттєвих орієнтацій.

Підвищення інструментальної гнучкості: збагачення рольового репертуару і стереотипних сценаріїв поведінки; розширення арсеналу активно використовуваних засобів саморозвитку.

Навчання засобам управління психічними станами (стрес-менеджмент): фіксація станів довільності-мимовільності поведінки; формування навичок довільного керування за рахунок первісної екстеріорізаціі дії та подальшої інтеріоризації її у внутрішній план.

Потенціювання загального особистісного потенціалу на основі розвитку навичок: самопереконання, самонавіювання, самозаохочення; центрування Я як стрижня управління саморозвитком; визначення перспектив подальшого особистісного і професійного зростання, кар'єрного самоменеджменту.

Реалізація тренінгу включає три основні етапи: 1) підготовки; 2) проведення циклу занять; 3) аналізу та оцінки досвіду тренінгу та його ефективності.

На підготовчому етапі розробляється програма тренінгу з урахуванням замовлення і специфіки навчально-професійної діяльності передбачуваних учасників тренінгу.

За метою програми СПТ з розвитку аутопсихологічної компетентності можна розподілити на два типи: спеціалізований тренінг та універсальний тренінг [3].

Спеціалізований тренінг спрямований на відпрацювання умінь у певній галузі саморозвитку (наприклад, підвищення стресостійкості, толерантності до невизначеності й екстремальності, оволодіння навичками тайм-менеджменту — управління часом, мистецтвом самопрезентації, раціональним розподілом інтелектуальних ресурсів і т.п.).

Універсальний тренінг передбачає формування базових навичок самоврядування: в емоційній сфері: зняття м’язової і психічної напруженості, навчання навичкам позитивного самоприйняття та ін.; в когнітивної сфері: навчання прийомам мнемотехніки, концентрації уваги, гнучкості мислення, креативності, мовленнєвій експресії тощо; в мотиваційно-смисловій сфері: навчання прийомам усвідомлення і формулювання цілей, визначення приоритетів, особистісної адаптивності та ін.

Групи (у нашому випадку — 4) були гетерогенними за віком (21−54 роки) і за статтю (48 жінок і 12 чоловіків). Відбір учасників проводився на основі попереднього тестування та індивідуальної співбесіди, під час якої верифікувалася наявність конкретної особистісно-професійної проблеми і бажання її скорегувати (незнання технологій кар'єрного росту, занижена самооцінка, невміння працювати в умовах дефіциту часу і браку ресурсів та ін.).

Загальна кількість учасників окремої групи становила 15 осіб. Усі учасники надали письмову згоду на участь у СПТ з розвитку аутопсихологічної компетентності. Цикл занять був розрахований на 10 академічних годин тривалістю 1,5−2 години кожне.

Висновки. Після поетапної реалізації програми СПТ з чотирма групами студентів-психологів, з’ясувалося, що провідною метою даного тренінгу було стимулювання розвитку властивостей суб'єктності майбутнього фахівця, коли студент поступово розвивав активність, відповідальність, амбітність, психологічну проникливість, саногеннне мислення, стресостійкість, самомотивацію, самонавіювання і саморефлексію.

Студенти навчилися не тільки розробляти індивідуальну самоосвітню траєкторію і планувати майбутню практичну діяльність й етапи професійної кар'єри, а й рефлексувати сьогоднішній день — актуальний стан самопочуття, рівень успішності у навчанні, соціальної активності і наявних професійних досягнень у зіставленні з початковим рівнем самоефективності. Тобто кожен свій вибір або рішення вони переглядали крізь призму найближчих та віддалених наслідків не тільки для себе особисто, а й для інших осіб з навчально-професійного середовища, кола друзів, родичів та близьких, суспільства вцілому. Часто виникали труднощі з прогнозуванням професійного майбутнього, зумовлені інертністю мислення значної частини сучасного студентства і звичкою переадресовувати відповідальність.

Апробація СПТ розвитку аутопсихологічної компетентності на чотирьох академічних групах студентів-психологів показала, що послідовно здійснювана акмеологічна діагностика, з метою формування психологічного запиту, на основі якого моделюється зміст розвивального модулю, дозволяє суб'єкту освіти реалізовувати самопроектування і самопрогнозування, що забезпечує максимальну включеність студентів у процес професійного саморозвитку і кар'єрного самоменеджменту.

Список літератури

• 1. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. — СПб.: Питер, 2001. — 288 с.
• 2. Биаметова Г. Ф. Аутопсихологическая компетентность специалистов морских профессий // Психологические технологии в экстремальных видах деятельности. — Донецк, 2008.
• 3. Бондарева В. Б. Аутопсихологическая компетентность как психологическая детерминанта карьерной успешности государственных служащих: Дис. … канд. психол. наук. — Москва, 2007.
• 4. Деркач А. А. Акмеологические основы развития профессионала. — Москва-Воронеж, НПО «МОДЭК», 2004. — 752 с.
• 5. Дружилов С. А. Становление профессионализма человека как реализация индивидуального ресурса профессионального развития. — Новокузнецк, Изд-во СибГИУ, 2000. — 157 с.
• 6. Егорова Т. Е. Аутопсихологическая компетентность личности. — Нижний Новгород, 1997. — 35 с.
• 7. Зимняя И. Л. Ключевые компетенции — новая парадигма результата образования // Высшее образование сегодня. — 2003. — № 5. — С. 34−42.
• 8. Кулькова И. В. Социально-психологический тренинг развития психологической наблюдательности у госслужащих / Сборник трудов аспирантов. — М.: РАГС, 1996.
• 9. Нарушак В. Б. Оптимизация развития аутопсихологической компетентности государственных служащих: Автореф. дис. … канд. психол. наук. — М., 2001.
• 10. Огнев А. С. Субъектогенез и психотренинг саморегуляции. — Воронеж: ВДУ, 1997. — 336 с.
• 11. Степнова Л. А. Развитие аутопсихологической компетентности специалиста. — М.: РАГС, 2009. — 140 с.
• 12. Степнова Л. А. Сущностные характеристики аутопсихологической компетентности личности. — М.: Эдельвейс, 2000. — 100 с.