Сумщина та військовополонені Першої світової війни

Сумщина та військовополонені Першої світової війни

військовополонений війна промисловий німецький.

1917 р. відкрив відлік нового століття, позначеного війнами тотального характеру. Залучення колосальних людських резервів і матеріальних ресурсів, військової техніки, поширення воєнних дій на територію кількох держав призвели до небачених військових втрат. Військовополонені, поряд з пораненими, біженцями, виявились однією з найбільш уразливих соціальних груп. Роки війни стали суттєвим випробуванням суспільства на етнічну, соціальну, релігійну толерантність і на гуманізм в цілому. Вивчення історії військового полону має не лише пізнавальну цінність. На початку ХХІ ст. у військових конфліктах та локальних війнах, як і сто років тому, потребують вирішення проблеми визначення статусу військовополонених, гуманного ставлення до них, повернення на батьківщину. Засвоєння історичних уроків Першої світової війни сприятиме утвердженню у суспільній свідомості, міжнародно-правовій та політичній практиці антивоєнних цінностей, унеможливить відтворення «втрачених поколінь» у майбутньому.

Однією з провідних тенденцій сучасної історіографії є зміщення дослідницького інтересу з суто воєнних, дипломатичних аспектів у бік соціальних. Як зазначають О. Реєнт і Б. Янишин, «війна — це не лише бойові дії, але й життя соціуму в режимі екстремального часу, глибокі соціальні, економічні, психологічні, ментальні зрушення» [1,20]. 2013 р. побачила світ колективна праця українських істориків — «Велика війна 1914;1918 рр. і Україна». Це — перше в українській історіографії узагальнююче видання, присвячене впливу війни на суспільні процеси. Певне місце у дослідженні приділено становищу військовополонених австро — угорської та німецької армій, які віднесені до тимчасових маргінальних груп населення. Подаються узагальнені кількісні дані полонених Центральних держав, аналізуються правові документи щодо становища військовополонених, які діяли в період війни, у загальних рисах охарактеризовано їх становище [2, 476−480].

Дослідження німецького історика Р. Нахтігаля розкриває історію розташованого у селищі Дарниця під Києвом табору військовополонених, що існував з весни 1915 р і через який пройшла більша частина військових бранців Центральних держав [3]. Й. Саєвич дослідив роль української громади в утворенні таборів військовополонених українців російської армії в Австро-Угорщині та Німеччині, національно-патріотичну та культурно-освітню працю галицько-буковинських і наддніпрянських громадсько-політичних діячів серед полонених українці; показав матеріально-побутові умови табірного життя [4]. Існує досвід вивчення історії військового полону у регіональному контексті [5−6]. Проте, на матеріалах Сумщини ця проблема ще не досліджувалася. У роботі М. Манька — «Суми та сумчани у документах та спогадах сучасників» згадується табір для військовополонених австро-угорської та німецької армій, що знаходився в Сумах, поблизу залізничного вокзалу, але відомостей про нього немає [7]. У статті сумських краєзнавців Н. Євтушенко та І. Скворцова, присвяченій повсякденному життю Сумського повіту в роки війни, є згадка про сумчанина — солдата А. Фоменка, який потрапив у полон 1915 р., перебував у таборі німецького міста Зальцведель, цитуються його листи до родини [8].

Джерельну базу цієї статті склали документи з фондів Держархіву Сумської обл. Нами залучено документи місцевих органів управління із фондів 814 — «Конотопська міська управа», 1001 — «Земські начальники», 1064 — «Поліцейський пристав 2-го стану Роменського повіту», 1045 — «Поліцейський наглядач Павлівського рафінадного заводу», навчальних закладів, зокрема ф. 820 — «Конотопська чоловіча гімназія» та ф. 2362 — «Колекція документів з історії Сумщини». Тут містяться матеріали, що характеризують становище, умови перебування та праці військовополонених на території Сумщини, а також напрями переміщення полонених наприкінці війни. Документально зафіксовані факти втеч і розшуку місцевою поліцією полонених, а також наводяться приклади гуманного ставлення до військових бранців з боку місцевої влади та цивільного населення.

1994 р. у Сумах відновився вихід газети «Сумской голось» (видання під такою назвою виходило в 19 051 906 рр.). До 80-х роковин від початку Першої світової війни побачив світ тематичний номер газети (за редакцією І. Скворцова), який складався з публікацій «Сумского вестника» 1914;1917 рр., листів та щоденників сумчан — безпосередніх учасників війни [9]. На сторінках газети вміщено декілька публікацій, присвячених військовополоненим німецької та австро-угорської армій, що перебували на території Сумщини.

Серед епістолярних джерел особливе місце належить спогадам учасників Першої світової війни. Так, уродженець Канева Олексій Варавва (літературний псевдонім — Олекса Кобець) 1931 р. опублікував автобіографічний твір «Записки полоненого», в якому детально розповідається про участь автора — вояка російської армії - у війні, полон, перебування у таборах Угорщини, втечі з полону та переміщення до табору у німецькому м. Фрайштаті, де провадилася патріотично виховна робота серед полонених українців [10]. Цей твір відтворює події війни очима солдата — українця в лавах армії Російської імперії. Сповнені антивоєнним пафосом, емоційні спогади О. Варавви є суворим вироком «світовому божевіллю». Втім, інформаційний потенціал як архівних, так і опублікованих джерел доволі обмежений, вони висвітлюють тему частково, залишаючи чимало питань відкритими.

Автор, спираючись на архівні документи, опубліковані джерела, ставить за мету проаналізувати правове та соціально-побутове становище як військовополонених російської армії за кордоном, так і полонених армій Центральних держав, зокрема, на території Сумщини. Певне місце приділено становищу такої специфічної групи, як «інородці» — представників корінних народів Середньої Азії, що в умовах війни залучалися до виконання трудової повинності і тим фактично прирівнювалися до військовополонених. Термін «Сумщина» відносно того часу носить умовний характер: фактично йдеться про території, що в період Першої світової війни перебували у складі чотирьох російських губерній: Харківської (Сумський, Лебединський повіт), Полтавської (Роменський, частково Г адяцький, Лохвицький та Зіньківський повіти), Чернігівської (Конотопський, Кролевецький, Глухівський повіти, частина Новгород — Сіверського повіту) та Курської (Путивльський, частково Суджанський повіти). На землях Сумщини квартирувалося декілька військових формувань, зокрема в Сумах — Новгородський драгунський полк, що ввійшов до складу 8-ї армії Південно-Західного фронту, під командуванням генерала О. Брусилова.

Вперше міжнародно-правові норми, що регулюють становище військовополонених, були закріплені у Брюсельській декларації 1874 р. і кодифіковані в Гаазьких конвенціях про закони та звичаї війни 1899 і 1907 рр. [11, 531]. Аналіз публікацій, присвячених проблемі військового полону часів Першої світової війни, дозволяє зробити висновок про порушення зазначених міжнародно-правових норм обома воюючими сторонами.

Після оголошення мобілізації у Київському військовому окрузі, до якого належала територія Сумщини, наприкінці липня 1914 р., було оприлюднене розпорядження полтавського губернатора про необхідність вважати військовозобов'язаних німецьких і австро-угорських громадян військовополоненими [12, 22 зв.]. З метою попередження шпигунства, поліцмейстерам і повітовим справникам належало забезпечити стеження за іноземними громадянами, німецькі й австро-угорські піддані, яких підозрювали у шпигунстві, мали бути заарештовані та вислані у Заволзькі губернії. З сумських підприємств, зокрема найбільшого в регіоні Бельгійського анонімного акціонерного товариства «Сумські машинобудівні заводи» (нині - Сумське машинобудівне науково-виробниче об'єднання ім. М. Фрунзе) були звільнені іноземні робітники та службовці, а директор заводу А. Бероунський — чех за походженням — прийняв російське підданство і залишився керівником підприємства [7, 178].

Найбільша кількість військовополонених російської армії була захоплена впродовж весни-літа 1915 р., під час «Великого відступу». Того року військовими бранцями стали 750 тис. вояків [13, 149]. Серед них були і уродженці Сумщини, що служили у Новгородському драгунському полку. Певні спроби полегшити долю полонених здійснювали громадські гуманітарні організації, зокрема й міжнародні. У середині 1915 р. в Петрограді створене Всеросійське товариство допомоги військовополоненим. Згідно з уставом, основним завданням товариства визначалося «збирання необхідних полоненим предметів і відправка пожертвувань полоненим російським воїнам у німецькі табори» [14, 4−7]. Доставка зібраних речей була налагоджена за допомогою Червоного Хреста, при тому до відправників поверталися розписки про отримання надісланих речей від воїнів. У відозві Комітету містився заклик: «Граждане! Ваша жертва спасает не менее как человеческую жизнь, может быть, жизнь близкого вам человека. Приготовьтесь к ряду жертв, к продолжительному служению ближнему». Обов’язковими умовами вступу до товариства були повнолітній вік, відсутність судимості та членський внесок у розмірі 3 крб. Найбільше відділення товариства (600 членів) працювало в Петрограді, місцеві осередки мали налічувати не менше 5 осіб. Крім збирання грошових пожертвувань, члени товариства влаштовували концерти, вистави, видавали літературні твори, з метою їх розповсюдження. Отримані від благодійних заходів кошти витрачалися на подарунки полоненим. Важливою функцією товариства було збирання інформації про місця перебування полонених. При Російському товаристві Червоного Хреста функціонував особливий комітет допомоги військовополоненим. У спогадах О. Варавви (Кобця) наводиться опис відвідин табору для російських військовополонених в Угорщині делегацією у складі представників Червоного Хреста, військового командування, а також «якоїсь російської князівни з царського двору» [10, № 7−8, 76−78]. Як свідчить автор, ця місія мала суто формальний характер і жодним чином не покращила нелюдських умов перебування полонених.

Деяку допомогу родинам військовополонених російської армії надавали місцеві органи управління. Наприклад, у червні 1917 р. до Конотопської міської управи було подано заяву біженки Є. Войтюкової, чоловік якої, прапорщик, понад 2 роки перебував у полоні. Жінка просила допомогти їй отримати дрова. Прохання було задоволене [15, 25].

З іншого боку, даних щодо перебування військовополонених армій Центральних держав на території Сумщини до 1916 р. нами не виявлено. У фондах Держархіву Сумської обл. зберігається «Именной список военнопленных австрийской и германской армии, взятых в плен в войну 1914;1917 гг. и прибывших на работы Павловского рафинадного завода», датований 22 вересням 1916 р. [16, 24]. Базуючись на дослідженні.

P. Нахтігаля, можна припустити, що вояки прибули з Дарницького табору військовополонених, який на той час був перевантажений [3,108]. Список налічує 119 осіб, вік прибулих — від 19 до 44 років. За національністю — угорці (найбільше), а також румуни, словак, чех, поляк, німці, що походили з Угорщини, Моравії, Богемії, Австрії. Зустрічаються також «русини» (західні українці) із Закарпаття та Буковини. Військові звання полонених: старші та молодші унтер-офіцери, фельдфебелі, єфрейтори, але найбільше — рядових піхотних полків і саперів. Було також 3 гусари кавалерійського полку. Деякі полонені мали поранення. У графі: «Де і коли потрапили у полон» зазначено: Карпати, березень 1915 р.; Перемишль, травень 1915 р.; Волинь, травень 1916 р.; Буковина, травень 1916 р.; Люблін, червень.

1914 р.; Броди, станція Самбор, травень 1916 р.; Луцьк, травень 1916 р.; Берестечко, червень 1916 р. До війни полонені мали найрізноманітніші професії: ковалі, слюсар, муляр, чоботарі, купці, робітники, тесля, м’ясник, токар, каретник, пекар тощо.

Гостра нестача робочих рук, внаслідок мобілізацій в російську армію 1914;1915 рр., зумовила необхідність залучення військовополонених до праці у промисловості та сільському господарстві. У квітні 1915 р. Міністерством внутрішніх справ, спільно з військовим відомством і міністром землеробства, були затверджені «Правила про порядок використання військовополонених на сільськогосподарських роботах» (опубліковані російською, польською, німецькою, угорською мовами) [17, 62]. Згідно з ними, умови праці (тривалість робочого дня, харчування) полонених мали бути не кращими, ніж для місцевих працівників, регламентувалися святкові та вихідні дні. В разі злісного ухилення від роботи, полонені могли бути піддані покаранням: арешт «на хлібі і воді» до 7 діб, примусові надурочні роботи у святкові дні. Якщо господар маєтку, в якому працював полонений, відмовлявся від його праці, то в подальшому цей полонений направлявся у розпорядження військової адміністрації.

На місцях розподілом військовополонених відали земства, а загальний нагляд за ними здійснювала поліція. Про масштаби залучення військових бранців до сільськогосподарських робіт свідчить інформація, опублікована у «Сумском вестнике» (серпень 1916 р.): «Для Харківської губ. відпущено 10 тис. полонених» [9, 5]. В період збирання врожаю праця полонених набувала значної ваги. Відповідно до розпорядження, Сумським земством було знято 30% військовополонених з економій Сумського повіту, що призвело до значного скорочення працівників. Розв’язати цю проблему земство намагалося шляхом залучення робітників з Китаю, для чого звернулося до управління Східно-Китайської залізниці, але отримало відмову, з посиланням на заборону китайського уряду.

Частина військовополонених зі згаданого вище «Списка» у травні 1917 р. була відправлена на роботи в Угроїдський маєток, 5 — на роботи у Вихринську економію нащадків П. Харитоненка, 3 — у розпорядження військового начальника, 1 — у Грязнянський маєток. Один полонений, хронічний хворий, направлений у розпорядження Сумської повітової земської управи, ще один втік [16, 25]. До речі, випадки втеч військовополонених траплялися нерідко. Так, у вересні 1916 р. до Полтавського губернського правління надійшов рапорт від Золотоніського повітового справника про втечу та розшук полоненого австрійської армії на ім'я Юзиф, який працював на сільськогосподарських роботах у козака Ф. Кандибова [18, 159].

Певний час військовополонені працювали разом з місцевими робітниками на Павлівському рафінадному заводі. У серпні 1917 р. 23-річний військовополонений Людвіг Шмідт, рядовий 250-го піхотного полку німецької армії, під час роботи у цеху, внаслідок порушення техніки безпеки, отримав важку травму, був доставлений у заводську лікарню, де знаходився під наглядом військовополоненого офіцера. Травмованому була надана медична допомога, але, не приходячи до тями, Л. Шмідт помер. Про цей нещасний випадок надзирателем міліції Павловського заводу було складено протокол за відповідною формою для подання до губернського правління [16, 169].

Сучасні дослідники вказують, що становище військовополонених певною мірою залежало від їх національності [2, 477]. Так, південні слов’яни та румуни користувались деякими привілеями (вільне пересування поза межами табору, пом’якшений режим утримання), а також залучалися до національних легіонів, які мали воювати проти Центральних держав. У вересні 1916 р. було видано циркуляр начальника Харківської місцевої бригади щодо з’ясування бажання полонених сербів, хорватів і словенців, що перебували на сільськогосподарських роботах, служити у Сербській армії. В разі отримання згоди, вони мали терміново прибути на збірні пункти для подальшої відправки на фронт [19, 327 зв.].

Особливу соціальну групу, що за своїм становищем була подібна до військовополонених, становили так звані «інородці». За російським законодавством того періоду, представники деяких етнічних груп Середньої Азії, Кавказу, Сибіру були звільнені від військової служби, але, внаслідок нестачі робочої сили в період війни, залучалися до трудової повинності, в тому числі, й на території українських губерній. 29 жовтня 1916 р. були затверджені «Правила про порядок використання інородців, які залучались для робіт на території імперії на державну оборону» [15, 10−11]. Відповідно до них, робітники-інородці за виконання робіт мали отримувати заробітну плату в розмірі, що дорівнював зарплаті місцевих робітників. Вони забезпечувались харчуванням, медичною допомогою, для них створювалися належні побутові умови, надавалася допомога у відправленні зароблених ними грошей на підтримку залишених родин.

Робітники-інородці перебували під наглядом адміністрації підприємств, яка, в разі втечі робітника, нещасного випадку, негайно повідомляла відповідні відомства. У роз’яснені Чернігівського губернатора уточнювалися розцінки за працю інородців: якщо робітник забезпечувався харчуванням, то поденна оплата праці становила 1 крб., без харчування — 1 крб. 50 коп. 3 грудня 1916 р. Міжвідомча комісія з розподілу військовополонених ухвалила рішення направити до Конотопа 25 інородців з Туркестану. Вік прибулих становив 19−42 роки. Вони направлялися на сільськогосподарські, лісові роботи, а також на підприємства. Зокрема, на Конотопському снарядному заводі працювала група робітників-сартів (узагальнена назва уродженців Середньої Азії), на чолі зі старшим сотником Сулейманом Шамшидіновим, який володів російською мовою. За період роботи на заводі впродовж 5 місяців, сарти зарекомендували себе з позитивного боку, а сотник отримав подяку від Конотопської міської управи за виконання обов’язків перекладача.

Після революційних подій у лютому — на початку березня 1917 р., в умовах дезорганізації господарського життя та державних структур, становище військовополонених суттєво змінилося. Вони отримали фактично необмежену свободу пересування, інколи вдавалися до дрібних крадіжок, про що повідомляла місцева преса [9, 6] й навіть долучилися до громадських заходів. Так, у гучному святкуванні Дня народної свободи 1 травня (18 квітня) у Сумах, поряд з місцевими мешканцями, брали участь військовополонені, які працювали на підприємствах міста. Органи влади всіх рівнів не могли забезпечити охорони та утримання полонених. У квітні 1917 р. до Конотопської управи надійшло розпорядження Петроградського мобілізаційного відділу, що стосувалося подальшого переміщення 1918 «інородців», з яких 123 перебували у розпорядженні Чернігівської земської управи, 100 — Новгород-Сіверської, 131 — Глухівської, 60 — Ніжинської, а також 446 — Сосницької, 160 — Стародубської, 264 — Мглинської, 308 — Новозибківської повітових управ та 153 — Остерської, 148 — Кролевецької і 25 — Конотопської міських управ. «Інородці» мали бути відправлені до Курської губ., міст Самари, Саратова, Рязані, Кургана, Омська, Томська тощо [15, 25].

27 травня 1917 р. був оприлюднений наказ начальника гарнізона м. Суми, який містив директиву командуючого військами Московського округу: «Втечі військовополонених набули за останній час масового характеру. Є факти, що вони, видаючи себе за біженців з Польщі, безперешкодно переходять кордон і повертаються на Батьківщину, де поповнюють лави ворогів» [20, 31]. Командування вимагало негайно взяти під варту усіх полонених.

Після проголошення Центральною Радою незалежності України та підписання мирного договору з Центральними державами, розпочалася масова репатріація полонених. Так, згідно з наказом Глухівського повітового коменданта УНР від 20 квітня 1918 р., всі військовополонені австрійці, які перебували на території Глухівського повіту і працювали в економіях, на підприємствах, установах, шпиталях тощо, мали бути негайно відправлені через Путивль-Ворожбу Києво-Московською залізницею до головного табору військовополонених на станцію Дарниця [21, 5]. Звідти для військових бранців починався шлях на батьківщину.

Таким чином, військовополонені, які перебували на території Сумщини в період Першої світової війни, мали певний вплив на господарське життя і загальну атмосферу повсякдення. Як зазначалося, джерельна база дослідження недостатня для глибокого вивчення цієї проблеми. Уточнення потребують кількість військовополонених, їхній склад, обставини перебування, взаємини з місцевою владою та цивільним населенням. Залучення ж до наукового пошуку архівних та інших джерел сприятиме більш глибокому вивченню всіх аспектів історії військового полону. Автор вважає за приємний обов’язок подякувати головному спеціалісту відділу інформації та використання документів Держархіву Сумської області І. Кузьменко за допомогу у підборі та опрацюванні документів.