Становлення та розвиток Європейського Союзу

Характерною рисою сучасного світового соціально-економічного розвитку є бурхлива динаміка інтеграційних процесів у світі та Європі зокрема. При цьому навіть ті країни, які не входять до складу інтеграційних об'єднань, неминуче відчувають на собі їх відчутний вплив. На європейському континенті таким інтеграційним угрупованням є Європейський Союз.

Вперше ідея створення єдиної Європи була висловлена ще на Паризькій Валютній конференції 1867р. Як відомо результатом цієї конференції стало визнання золота як єдиної форми міжнародних грошей та прийняття золотомонетного стандарту.

Наступним кроком в просуванні ідеї об'єднаної Європи стала знаменита промова видатного британського державного діяча Уїнстона Черчіля в Цюрихському університеті, 1946 р. Своєю промовою Черчіль закликав народи Європи об'єднуватись, створювати, так звані, Сполучені Штати Європи. Він наголосив на тому, що на момент 1946р., Європа, скалічена і розбита, повинна знайти в собі сили для відновлення.

5 червня 1947р., виступаючи в Гарвардському університеті, державний секретар США Джордж Кетлетт Маршал представив публіці план відновлення економіки європейських країн, постраждалих в результаті Другої світової війни, а також в результаті надзвичайно холодної зими, що мала місце на європейському континенті в 1946;1947 рр., про який було згадано вище. Згідно цього плану, уряд США брав на себе зобов’язання виділити до 20 мільярдів доларів економічної допомоги збіднілим країнам Європи, які в свою чергу мали скоординувати свої зусилля та розробити план розумного використання наданих коштів [4].

Сьомого ж лютого 1992р. в місті Маастрихт було підписано документ, що поклав початок Європейському союзу. Договір про Європейський Союз офіційно вступив в силу 1 листопада 1993р. Необхідно усвідомити те, що Договір про Європейський Союз не був доповненням чи продовженням Римських договорів 1957р., а був окремим самодостатнім документом.

Маастрихтським договором передбачалась заміна назви Європейської економічної спільноти на Європейський Союз (ЄС). Стаття 2 Договору про ЄС виділяє такі основні завдання ЄС, як: встановлення спільного ринку, економічний та валютний союз, сприяння гармонічному і збалансованому, стійкому розвитку економічної діяльності на всій території Союзу, контроль над охороною навколишнього середовища, високий ступінь конвергенції економічних показників, підвищення рівня і якості життя, сприяння економічній та соціальній згуртованості та солідарності між державами-членами.

Стаття 3 містить повний перелік цілей Європейського Союзу, головними з яких є:

• — ліквідація митних зборів та кількісних обмежень на імпорт та експорт товарів та всіх інших заходів, що мають еквівалентний ефект;
• — спільна торгівельна політика;
• — внутрішній ринок, що характеризується скасуванням перешкод при вільному русі товарів, послуг та осіб в рамках території Європейського Союзу;
• — загальні політики в сферах сільського господарства, рибальства, транспорту тощо;
• — спільна політика в соціальній сфері;
• — зміцнення економічної та соціальної згуртованості;
• — спільна політика в галузі охорони навколишнього середовища;
• — сприяння науковим дослідженням та технологічному розвитку,
• — внесок в розвиток освітньої системи та підготовка висококваліфікованих фахівців;
• — розвиток політики співробітництва;
• — внесок у зміцнення захисту прав споживачів.

Маастрихтський договір створив систему трьох «опор». В першу опору входили три Спільноти (ЄОВУ, ЄЕС та Євратом), в другу — Спільна зовнішня політика та політика безпеки, в третю — внутрішні справи та юстиції. Перша опора включала в себе всі традиційні області інтеграції, в основному економічної, де Союз добре розвинувся, та де значна частина компетенції вже була передана на наднаціональний рівень. Тому в першій опорі рішення приймаються інститутами Союзів та знаходяться під контролем Європейського Суду. В другій та третій опорах рішення приймаються країнами ЄС на основі міжурядового співробітництва, а відповідальність за прийняття цих рішень несуть самі держави [5, c. 287−288].

Велика увага Договору приділена питанням регулювання імміграції та надання притулку. Для боротьби з організованою злочинністю та наркоторгівлею створювалось європейське поліцейське відомство — Європол. Також вперше вводилось громадянство ЄС, яке давало змогу кожному громадянину Союзу проживати в будь-якій його країні. Громадянам держав-членів незалежно від того, де на території ЄС вони знаходились, було надана право вибирати та бути обраним в місцеві органи влади та в Європарламент.

Маастрихтський договір зіграв величезну роль в сучасній історії ЄС та усієї Європи. Проте і в ньому був присутній важливий недолік. В текст повинно було бути включено розділ про глибоку реформу усієї системи органів ЄС — з врахуванням нових задач інтеграції та збільшеної кількості учасників. Проте домовитись про цю реформу так і не вдалось. Ряд держав сильно заперечували проти подальшого розширення повноважень органів ЄС та коли питань, які вирішуються більшістю голосів.

• 1 січня 1993 р. був встановлений єдиний ринок з його «чотирма свободами»: вільний рух товарів, послуг, осіб та грошей. З 1986р. було узгоджено більше 200 регулюючих законів, що охоплювали податкову політику, регулювання підприємницької діяльності, професійної кваліфікації та інших перешкод на шляху до відкритих кордонів. Вільний рух деякий послуг був відхилений.
• 1 січня 1995р. відбулось іще одне розширення ЄС: до його складу ввійшли Австрія, Фінляндія та Швеція. Тепер 15 держав-членів ЄС заполонили майже всю Західну Європу. Оскільки в жовтні 1990р. Німеччина об'єдналась, то і Східна її частина теж ввійшла до Європейського Союзу.
• 26 березня 1995р. Шенгенська угода набуває чинності в семи країнах — Бельгії, Німеччині, Іспанії, Франції, Люксембурзі, Нідерландах та Португалії. Це означає, що мандрівники будь-якої національності з вищеперерахованих країн можуть вільно подорожувати між ними без паспортного контролю на кордонах. Взагалі, перша Шенгенська угода була підписана ще 14 червня 1985 р. між 5 початковими членами групи; ще одна була складена 19 червня 1990 р. Проте саме ця угода, підписана 1995 р. скасувала контроль на внутрішніх кордонах, створила єдиний зовнішній кордон. Були прийняті загальні правила відносно віз, прав на притулок та контролю на зовнішніх кордонах. Ці правила передбачали вільне пересування людей всередині тих держав, що підписали угоду, не порушуючи закону і порядку [6, c. 153 — 154].

Підписуючи Маастрихтський договір, його розробники не ставили крапку в процесі інтеграції. Міжурядова конференція почала свою роботу на засідання Європейського Парламенту 29 березня 1996р. Розроблений під час його роботи документ був прийнятий на засіданні Європейської Ради в Амстердамі 17 червня 1997р. Він отримав назву «Амстердамського договору» і, по суті, був зміненим Договором про ЄС. Найбільш важливі зміни стосувались питань внутрішньої політики та юстиції. Питання візового контролю, надання притулку, імміграції, охорони зовнішніх кордонів, а також правове співробітництво по громадянським справам (наприклад, шлюби, розлучення, аліменти, батьківські права) були переведені зі сфери міжурядового співробітництва в сферу компетенції Союзу, тоді як в сфері міжурядового співробітництва залишились кримінально-правове співробітництво, поліцейське співробітництво та співпраця митних служб країн-членів ЄС.

Амстердамський договір приймає особливе значення в проблемі розширення ЄС. Вважається, що в результаті прийняття цього договору 15 держав-членів ЄС наче зарезервували можливість реалізації більш тісного співробітництва в умовах, коли ЄС буде вирішувати питання прийняття нових країн, які можуть виявитись неготовими до повного виконання всіх необхідних обов’язків, які несе із собою членство в Союзі. Крім того, стаття 2 цього договору підкреслює значення захисту навколишнього середовища та вдосконалення якості навколишнього середовища як завдань Європейського Союзу [33].

13 грудня 1997 р. лідери ЄС погодились почати переговори про вступ до Союзу 10 країн центральної та східної Європи: Болгарії, Чеської Республіки, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словаччини та Словенії. Також включались Середземноморські острови Мальта та Кіпр.

Нова редакція Договору про Європейський Союз і Договору про заснування Європейського співтовариства, розглядалася на саміті Європейського Союзу в Ніцці в грудні 2000 р. Підписання узгодженого варіанту тексту договору відбулося 26 лютого 2001 р., і ще кілька місяців знадобилося для його ратифікації. Ніццький договір набув чинності 1 лютого 2003р.

Вступ договору в силу деякий час був під сумнівом після його відхилення громадянами Ірландії, на референдумі в червні 2001. У результаті договір був прийнятий лише після повторного референдуму, що відбувся трохи більше року потому.

Згідно з офіційним визначенням, головною метою Договору є завершення процесу підготовки до функціонування інститутів в рамках Європейського Союзу, розпочатого Амстердамським договором.

Реформуються практично всі інститути Євросоюзу. Змінюється чисельний склад і повноваження Європейського парламенту. Переглядається і суворо фіксується кількість голосів, яку має кожна держава-член в Раді ЄС. Одночасно вносяться зміни в процедуру голосування, визначається квотум і поріг чисельної більшості, необхідної для прийняття рішень (обов'язкова сума голосів встановлюється не тільки для держав-членів, але й для всіх держав-кандидатів на вступ до ЄС). Таким чином, за «четвіркою» європейських «важковаговиків» (ФРН, Великобританією, Францією та Італією) було закріплено однакову кількість голосів — по 29. Польщі та Іспанії дісталося по 27; Румунії - 14; Нідерландам — 13; Бельгії, Греції, Португалії, Угорщини та Чехії - по 12; Швеції, Австрії та Болгарії - по 10; Данії, Фінляндії, Ірландії, Словаччині та Литві - по 7; Люксембургу, Естонії, Латвії, Словенії та Кіпру — по 4; Мальті - 3. Такий розподіл було визнано відносно справедливим, але цілком не влаштувало жодного з європейських лідерів. Франція побоювалася утворення пронімецько налаштованої коаліції всередині Євросоюзу, а ФРН вимагала більш чітко враховувати пропорції населення країн-учасниць, звертаючи увагу й на той факт, що за «новачками» виявилося зарезервовано 108 голосів з 333 (тобто 27%), тоді як їх внесок у сукупний ВВП Євросоюзу поки міг скласти лише 6% [6, c. 287 — 288].

Договір передбачав масштабну реформу судової системи ЄС. Вводиться така структура судових інстанцій як Суд ЄС, Суд першої інстанції (СПІ) та спеціалізовані судові палати. СПІ фактично набув статусу суду загальної юрисдикції та був наділений відповідною компетенцією.

• 1 травня 2004 р. стало визначним днем, адже тоді офіційно відбулось найбільш масштабне по сьогоднішній день розширення ЄС. Було прийнято 8 країн центральної та східної Європи: Чеська республіка, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Польща, Словенія та Словаччина. Кіпр та Мальта теж стали членами ЄС.
• 29 жовтня 2004 25 країн ЄС підписали Договір про створення Європейської Конституції. Він був розроблений для вдосконалення процесу прийняття рішень демократичним способом з врахуванням наявних 25 членів ЄС та можливістю нових кандидатів. Також цей договір ввів нову посаду — європейський міністр закордонних справ. Перед тим, як набути чинності, він мав бути ратифікований усіма 25 країнами. Проте під час референдумів у 2005 р. громадяни Франції та Нідерландів не прийняли конституцію, тому через їхнє «ні», лідери ЄС проголосили «період роздумів» [5, c. 167].
• 1 січня 2007р. теж було датою поповнення ЄС: до 25 наявних членів приєдналось ще 2 країни — Болгарія та Румунія. Також були визначені майбутні кандидати на вступ — Македонія, Хорватія та Туреччина.
• 13 грудня 2007р. 27 країн підписали договір, який набув чинності 1 грудня 2009 р. Він вносить поправки в попередні угоди і призначений замінити собою так і не прийняту Конституцію. Лісабонський договір ризикував повторити історію Конституції ЄС, тому що референдум в Ірландії дав негативний результат, а деякі країни-члени заявили, що ратифікують договір лише після прийняття його Ірландією. Великими зусиллями Євросоюзу все ж таки вдалось продовжити його ратифікацію. Повторний референдум в Ірландії, що відбувся 2 жовтня, дав довгоочікуваний позитивний результат. На позитивне рішення вплинуло те, що ЄС гарантував Ірландії збереження суверенітету в певних сферах (нейтралітет, оподаткування, соціально-етичні норми), а також активна участь Європейського Союзу в подоланні наслідків глобальної економічної кризи. Проте, виникла ще одна перешкода в набранні чинності Договору — Чехія відмовилась його ратифіковувати через свої внутрішньополітичні проблеми. Та після довгих переговорів, консенсусів та компромісів, 3 листопада 2009 року Чехія все-таки підписала Лісабонський договір.

Згідно із цим договором ЄС набуває власної правосуб'єктності. Тепер він може від свого імені укладати міжнародні договори у всіх сферах своєї компетенції. Держави-члени мають право укладати будь-який міжнародний договір при умові, що він не суперечить угодам, підписаним ЄС або не відноситься до сфери компетенції ЄС.

Лісабонський договір вносить зміни в цілі та цінності ЄС. Його основними політичними та соціальними завданнями стають захист громадян ЄС по всьому світу, економічна, соціальна та територіальна єдність, культурне різноманіття тощо. Також завданнями ЄС стає досягнення таких цілей, як: повна зайнятість, соціальний прогрес, високий рівень захисту навколишнього середовища, боротьба проти дискримінації, соціальна справедливість, захист прав дітей тощо.

Була заснована посада Верховного представника ЄС із питань зовнішньої політики та політики безпеки. Європарламент отримує більшу повноту влади. Змінюється система голосування в Європейській Раді; відтепер кваліфікованою більшістю вважаються як мінімум 55% голосів членів Ради, які представляють щонайменше 65% населення ЄС.

Уперше запроваджується принцип спільної солідарності в разі терористичного нападу на одну з країн ЄС чи природної або технологічної катастрофи в ній.

Окремої згадки заслуговує Європейська валютна система (ЄВС) — це визначені правила розрахунків між групою країн — членів ЄС. Це замкнуте валютне угрупування, до складу якого у 1979 р. увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше — Ісландія, Португалія, Греція [7, c. 90].

ЄВС базується на трьох основних елементах: спеціальній європейській валютній одиниці; механізмі валютних курсів та інтервенцій; механізмі кредитування.

З моменту створення і до 1 січня 1999р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ — спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Він використовувався як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між центральними банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Квота національних валют в структурі ЕКЮ визначалася економічним потенціалом країн (їхньою часткою у сукупному ВНП та товарообігом країни).

З 1 січня 1999р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти — євро — в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн на саміті 2 травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу — Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

Отже, з 1 січня 1999р. євро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня 2000 р.

З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.

Механізм валютних курсів та інтервенцій базується на двосторонніх центральних курсах, щодо яких встановлюються допустимі межі коливання. Країни — члени ЄС зобов’язані підтримувати коливання валютних курсів у межах ±2,25%, за винятком італійської ліри, коливання якої можуть досягти +6%. Після кризи 1993 р. межі коливання розширилися до 15% для усіх валют, крім німецької марки і гульдена, для яких зберігся рівень ±2,25%. Підтримують валюти в цих межах за допомогою валютних інтервенцій центральних банків.

Інтервенції центральних банків для підтримання двосторонніх валютних курсів в межах допустимих коливань повинні проводитись у валютах-учасницях. Проте оскільки центральні банки не тримають у своїх портфелях валюти країн ЄС, то вони змушені в рамках ЄВС погоджувати взаємні найкороткостроковіші кредитні лінії без обмеження сум. Залік зустрічних вимог проходить через Європейський фонд валютного співробітництва. Центральні банки зобов’язані депонувати в цьому Фонді 20% своїх золотовалютних запасів і їм надається еквівалентна вартість в ЕКЮ. Якщо під інтервенції є залишки, то про це повідомляється Фонду, який проводить кліринг цих сальдо.

Механізм кредитування визначає умови надання кредиту фінансової допомоги тим урядам, котрі відчувають фінансові труднощі у підтримуванні ринкового курсу своєї валюти в межах узгодженого діапазону відхилень.

Таким чином, Європейський Союз — економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані здебільшого у Європі. Веде свій початок від утворення Європейської спільноти з вугілля та сталі і Європейської економічної спільноти, що були засновані шістьма країнами в 1951 та 1958 роках відповідно. В сучасному вигляді існує на основі Договору про Європейський Союз, підписаному 7 лютого 1992 року і чинному з 1 листопада 1993.Європейський Союз є повноправним членом Світової організації торгівлі, має представництва в ООН, «Великій Сімці», «Великій двадцятці» та постійні дипломатичні місії по всьому світу. ЄС не має власних збройних сил але сприяє військовому співробітництві його країн-членів більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний вплив, Європейський Союз розглядають однією з потенційних наддержав.