Гра як вид людської діяльності

Важливе місце у змісті календарних свят і обрядів займають різноманітні рухливі ігри та забави. Вони значно підвищують емоційний фон святкувань, пов’язують у єдиний цикл всі форми обрядовості. Ігрова дія супроводжується відчуттям піднесення фізичних і духовних сил людини. Ігри дають їй справжню радість і розрядку від психонервового навантаження, спричиненого клопітким буденням нашого життя.

Поняття слова «гра» дуже широке і багатогранне. Відтак існує чимало підходів до його визначення.

Узагальнюючи ці та інші визначення, можна констатувати, що вони розглядають гру як певну діяльність дитини, спрямовану на задоволення її інтересів та вирішення виховних завдань.

Видатні теоретики, філософи, педагоги, досліджуючи рухливі ігри, дають їм різні тлумачення. Вони відводять грі важливе місце у вихованні дітей і молоді та вказують на необхідність використовування їх для розвитку сили і витривалості, гармонійного поєднання та взаємодії духовної і фізичної культури.

Еволюційний підхід до розуміння гри подав ще Г. Спенсер (англійський філософ і соціолог), який дослідив ігри вищих тварин і вказав на їх неутилітарну спрямованість та тренувальну функцію, пояснюючи її як прояв «надлишку сил». Німецький вчений К. Грос розробив теорію, в якій пояснював виникнення гри у тварин і людини необхідністю попереднього пристосування інстинктів до мінливих умов існування, згідно з якими у грі виявляються та тренуються ті інстинкти, які стануть організму в пригоді у майбутній боротьбі за існування. Проти цієї теорії виступив Ф. Бейтендек, який вважав, що у грі реалізується орієнтаційно-дослідницька діяльність тварин та дитини: вони починають грати з незнайомими їм предметами і в грі «досліджують» їх. Ця діяльність спрямовується трьома психічними потягами:

• -до злиття;
• -до звільнення;
• -до відтворення.

Німецький педагог Вільгельм Август Лай вбачав у грі дитини природжені рефлекси, реакції та інстинкти, що ведуть до успішного самовиховання; і це повинно стати головним та висхідним пунктом всього виховання. На його думку, людина створена для діяльності, дитина прагне до діяльності, й самоосвіта у грі є не що інше як діяльність. Завдяки діянню в дитини розвиваються фізичні і духовні сили. Розглядаючи гру як біологічне явище за своєю природою і за своїм походженням, В. Штерн писав, що у грі внутрішні закони діють однозначно. Специфічний матеріал, над яким вправляються інстинкти руху, може змінюватися разом із середовищем, але загальні форми гри залишаються незмінними. За Штерном, мінливість сюжетів ігор під впливом умов життя є лише виявленням незмінної біологічної, інстинктивної природи гри.

Класифікуючи дитячі імпульси, які можуть бути придатні до школи, американський філософ і педагог Джон Дьюі пише: «Інстинкт будь що робити — находить своє висловлювання перш за все в іграх, в рухах, в жестах і в фантазії: після цього він стає більш чітким і шукає вихід в заданому матеріалі довершеної форми. «.

Усі ці концепції нехтують соціальною сутністю цього виду людської діяльності, що штовхає їх авторів на шляхи біологічного ре. цукціонпму.

На пашу думку, особливе відчуття гри до сфери людської діяльності і відношень між людьми показує, що гра не тільки черпає свої сюже’ги з життя дітей, але вона соціальна за своїм внутрішнім змістом І ' біологічним явищем. Між зоологічною поведінкою тварин, їх пристосованими діями і грою людини прямого зв’язку і наступності не існує. Це визначається корінними відмінностями в похо/жеіні ігор людини і так званих «ігор» тварин .

Психолог Л. С. Виготський писав: «Якщо ми звернимося до людини, ми побачимо, що в іграх дітей відбувається реальна їх професійна підготовка до майбутньої діяльності, за те головним представником на діяльності соціального характеру. Дитина помічає діяльність оточуючих його дорослих людей, заохочує її і переносить її в гру, в грі володіє основними соціальними відношеннями і проходить школу свого майбутнього соціального розвитку. «. Саме цс і робить гру дійовим засобом соціалізації дитини, прилучаючи її о норм і цінностей суспільства.

Підтвердження тому, що гра в історії суспільства і в житті людини — явище соціальне, можна знайти в працях: Н.П.Днікієва, Л. С. Виготського, І.Гейзінга, Д.Б.Ельконіна, А. С. Макаренка, Ж. Піаже, Л.С.Рубінштейна, В. О. Сухомлинського, Д. Н. Узнадзе та ін.

Психологи відносять гру до інтрогенної поведінки, тобто поведінки, детермінованої внутрішніми факторами особистості (потребами, інтересами). Своєрідність гри, зауважує Д. Н. Узнадзе, на відмінну від інших форм ентрогенної поведінки, в т >му, що «гра с генеральною формою поведінки: всі форми екстрагснної поведінки можуть скласти зміст гри». Тому гра може бути включеною в будь-який вид діяльності. Вони гру розглядають як різновид діяльності, переважно властивий дітям. Якщо у трудовій діяльності найважливішії і кінцевий продукт, результат, заради якого витрачається фізмчі а і первово-психічна енергія людини, то в ігровій діяльності основне — суб'єктивне вдоволення від самого процесу гри. Цю особливість гри суспільство використовувало як засіб навчання дітей і дорослих.

Для сучасної філософії гра — це термін, що ним традиційно позначають форму поведінки тварин і людини, в якій відтворюються характерні риси об'єктивно доцільних способів дій, в яких моделюються відношення співробітництва або конфлікту між індивідами. Серед ключових цінностей вони виділяють радість. Саме на отримання радості спрямоване інгрогенне або ігрове задоволення духовних потреб як вільної гри людських сил" .

В довіднику «Естетичне виховання» гра розглядається, як вид людської діяльності, коли в певних ситуаціях відтворюються, засвоюються, вдосконалюються специфічні для людської культури форми та способи буття. Це одна з основних сфер естетичного виховання дітей. За допомогою гри індивідам передається досвід життєдіяльності старших поколінь.

Як бачимо, гра — предмет дослідження багатьох наук: філософії, психології, педагогіки, етнографії, культурології, біології тощо. 1 визначення даються стосовно сфери досліджень гри: для чого існує, для чого використовується, на що спрямована або що дає гра.

На думку австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна, поняттю гри взагалі неможливо дати спільне визначення чи схарактеризувати її за загальними ознаками.

Але не викликає сумніву, що гра є вільна і добровільна діяльність. На це ще вказували філософи античного світу Аристотель (384−322 р. до н.е.) та Марк Фабій Квінтліан (42−118 р. н.е.), говорячи про гру як відпочинок на дозвіллі. Вони вважали, що іграм необхідно виділити місце серед діяльності там, де працюючій людині потрібен відпочинок. Гра існує для відпочинку, а вся інша діяльність тягне за собою «напружену працю». На думку Аристотеля ігри повинні мати своє місце, час, зручний момент, бо вони є свого роду ліками, а рухи в них ведуть до заспокоєння душі та її відпочинку.

Продовжуючи думки і погляди філософів античного світу про виховання грою і впроваджуючи їх у життя, представник французького гуманізму Франсуа Рабле, описуючи систему навчання, згадував, що після занять вони виходили на свіже повітря і відпочивали, граючи в м’яч і лапту. При цьому «…вправно розвивали тілесні сили, як тільки що розвивали сили духовні». На думку французького мислителя епохи Відродження Мішеля Монтеня ігри повинні стати невід'ємною і досить значною частиною навчання. Виховувати повинні не одну душу і не одне тіло, а всю людину. Він вважав, що рухливі ігри повинні сприяти розвитку всіх сторін особистості.

Належне місце для гри відводив філософ-матеріаліст XVIII ст. Денді Дідро в плані університету чи школи публічного викладання всіх наук Російського уряду, де перша вільна половина дня від навчання використовувалася для різноманітних ігор, тому що відпочинок був необхідним як для вчителів, так і для учнів. «Відпочинок лише тоді відпочинок, коли він є своєрідною грою фізичних і духовних сил. Привчання дітей до активного, діяльного відпочинку — одне з дуже важливих завдань педагогів і вихователів» — пізніше зауважив В. О. Сухомлинський.

Особливі погляди на вільну гру мав український філософ Григорііі Сковорода. Дня нього гра є загальною основою, що підволікає людину від справ. Гра не особливий різновид діяльності - вона протофеномен діяльності як такої - чистого діяння, і взагалі гра не сумісна з будь-яким примусом. Неможливо грати за наказом. Людина вільно вибирає час і форму своєї гри, відкриваючи особливий естетичний простір. Гра служить для «сердечної радості» .

Автентична гра за Сковородою безкорислива. Вона заснована на неволодінні в найсуворішому смислі слова і виключає примусовість будь-якої зовнішньої «користі» або «цілі». Гра маніфестує незалежність від тих чи інших утилітарних завдань і від дії самих законів, що детермінують діловий світ. Найкорисливіша в світі гра знаменує в духовному творінні людини «ерудоване і корисне». Світ чекає від людини цілісності. Тому світові потрібна людська повнота, користь від якої саме в ній.

Сковорода не дає поняттю «гра» категоріального статусу і не розвиває його в буквальному значенні філософії гри. Скоріше він створює, творить гру в нашому розумінні, надаючи унікальну для нового часу можливість придивитися до пройнятих смислом і свідомістю діянь, до конкретних проявів аутентичної гри людини.

На думку філософа, засновника німецького класичного ідеалізму. Канта, з усіх видів задоволення прекрасного і не зацікавленого є вільне задоволення, яке представлене у грі, де характерною і істотною особливістю є свобода. Для нього гра є найбільш адекватний стан пізнавальних здібностей особистості.

Тому це змушує людину задуматися над об'єктивною доцільністю гри.

Ф.В.Дістервег, послідовник Песталоці, також відстоює вільну самодіяльність у дитячому віці, яка проявляється переважно через фізичну діяльність, тобто через гру, і повинна використовуватися для набуття технічних навиків. А духовний розвиток проявляється через вільну гру уяви.

Таким чином, ми маємо першу з основних ознак гри — вона вільна, вона — сама свобода. Про це зазначає у своєму тлумачному словнику В. Даль: «Грай — лякай, задовільняй, веселися, забавляй, проводь час весело, будьщо роби для забави, від скуки від безробіття», що виражається у довільній різноманітності рухів «тіла і розуму» .

Сучасні теоретики, філософи, педагоги також наголошують на свободі у грі. Зокрема Ю. М. Лютман, характеризуючи гру як моделюючу діяльність, В.І.Устіненко — як структурну модель поведінки, пишуть, що ігрова діяльність проявляється у вільній творчій активності імпровізаційного характеру. Грою можна назвати будь-яку послідовність «розумових дій» (Г.Хуціашвіли, 1989), свобода якої обмежена визначеними правилами і яка не має свідомої матеріальної цінності. «Переважна більшість ігор були лише формою проведення дозвілля» — зауважує В. Скуратівський.

З свободою, безперечно, пов’язана й друга основна ознака — тимчасова діяльність. Вона проявляється в розумовій або у фізичній діяльності, і в залежності від змісту і форми гри вони можуть співіснувати.

З ігрової діяльності випливає третя ознака гри — її обмеженість. Кожна гра має місце дії і визначений час, тобто вона відбувається в певних часових і просторових вимірах. Гра починається і в певний момент закінчується. А поки вона триває, в ній панує рух у просторі, бо гра відбувається в межах своєї ігрової території, де діють власні правила і закони. Якщо правила не дотримуються — то це не гра.

При визначенні формальних ознак гри, всі дослідники наголошують на її незацікавленості, бо гра не виробляє матеріальних благ і цінностей. У грі відбувається самовираження (наслідувати або бути кращим від когось, тобто сильнішим, спритнішим і кмітливішим від своїх товаришів). Воно задовольняє всі види суспільних ідеалів. Самовираження відбувається в основному в іграх, які містять елементи суперництва. Суперництво тримає гравців у напрузі, як кажуть «напружена ігра». Саме елемент напруги переважає в індивідуальних іграх. І він наростає в міру того, як гра набуває характеру змагання. Саме елемент напруги надає ігровій діяльності певної етичної цінності, бо він випробовує гравця з усіх боків: його витривалість, сміливість, винахідливість і моральні якості. І тому дії гравця можуть бути непередбачувані, але в межах визначених правилами у грі. Формальні ознаки також вказують на те, що гра є вільною діяльністю.

Тісний зв’язок гри із святом показав голландський історик культури І. Хейзінг у книзі «Людина яка грає», що була видана в 1938 р" а пізніше багато разів перевидавалася. Книга присвячена вивченню феномену гри, як початкового імпульсу людської історії, що обумовила розвиток всіх форм культури і навіть суспільних інститутів. Поняття «гра» розглядається як дія, що наділена сакральним містом і значенням. Вонане просто гра, а «свячена гра», що веде людину до стану збудження і навіть несамовитості, внаслідок чого у неї виникають уявлення про інший, священний світ.

На думку Хейзінга, для всякої гри характерні дві риси:

• 1) гра є духовна або тілесна діяльність, що не має безпосередньої практичної мети і несе людині радість сама по собі;
• 2) гра проводиться за встановленими і взаємно визнаними правилами.

Ідеї Хейзінга щодо тісного зв’язку свята з грою поділяв Ортега-дс-Гасет. На його думку, втрата святом ігрового елементу негативно впливає на його зміст.

Подібні міркування у своїх концепціях свята висловлювали Й. Пі пер, О. Ф. Больнов, X. Кокс та інші.

К. Гросс розглядав гру з точки зору біологічної доцільності, яка і в людей і в тварин виконує головну мету, — готує їх до життя. На його думку, незважаючи на окремі елементи навчання і виховання, гра визначається інстинктами.

К. Бюхер вважає, що ранні ігри були тісно взаємозв'язані із мистецтвом, виникли раніше від праці як результат наслідування тварин і служили естетичній насолоді.

Із новіших теорій гри звертають на себе увагу дослідження голландського філософа І. Гуіцінга. На його погляд, гра не пов’язана з дійсністю, матеріальними інтересами, не приносять ніякої користі. Культура і праця виникають у процесі гри, під час якої найкраще виявляються творчі здібності людини.

У радянській науковій думці показувалося, що гра виникла пізніше від праці. Одними з перших в цьому відношенні були роботи Г. В. Плєханова, в яких поряд з великим суспільним значенням гри для розвитку мистецтва і зміцнення контактів між людьми підкреслювалася її вторинність відносно до праці.

Пізніше були опубліковані роботи Л.В. Певгової, В. Г. Богораза, A.M. Рейнсона-Правдіна, в яких на фольклорних матеріалах народів Півночі зроблена спроба розкрити соціальні корені ігор, визначити їх виховне і освітнє значення, здійснити їх науково-обгрунтовану класифікацію.

Дуже значний і багатий матеріал про виникнення, зміст та функціонування ігор поданий у докторських дисертаціях В. Г. Яковлева, Е. С. Вільчковського, працях Цьося A.B.