Христианство і російська культура

КАЛІНІНГРАДСЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ИНСТИТУТ.

МВС РФ.

РЕФЕРАТ.

НА ТЕМУ:

. ХРИСТИАНСТВО І РОСІЙСЬКА КУЛЬТУРА (.

Виконав курсант.

_____курсу ____ взвода.

____________________.

Проверил:

____________________.

Калининград.

Запровадження 3.

Християнство і російська культура 4.

Релігія і народна культура 5.

Християнство і мистецтво 9.

Видатні діячі православ’я і російська культура 11.

Російське мистецтво православна віра 13.

Російська життя й мистецтво 17.

Ідеологія і релігія 18.

Проблема взаємодії культури та релігії 18.

Укладання 20.

Список використаної літератури 21.

Залучення до християнства — подія величезного значення, що визначило шляхів розвитку російської культури. Коли більш як тисячу років як розв’язано, в 988 р. Київська Русь прийняла християнську віру, вона почала органічною частиною величезного християнського світу, але тільки східного, а й західного, бо хрещення сталося майже 70 років до формального поділу церков (1054). Давня Русь прилучилася до багатющої скарбниці культури Візантії, а ще через неї — до культури Стародавнього Риму та Стародавню Грецію, і навіть до культурам народів Вавилона, Ассирії, Ірану, Іудеї, Сирії та Египта.

Діяльність освітлені культурно-історичні наслідки прийняття християнства Київської Руссю, роль християнства процес становлення давньоруської культури, взаємодія культури та релігії, внесок діячів Російської православної церкви у розвиток російської культури, релігія і творчість російських письменників та мислителів XIX века.

Християнство і російська культура.

Вибір віри — одне із постійних сюжетів світової культури. Цікавий не тільки самий факт звернення Київської Русі до візантійським варіанту християнства, але те, як і мотивувався. Давньоруські люди використовували під час виборів віри естетичний критерій: їх передусім вразила краса візантійського церковного обряду краса служби, храму, співу. Ось як описано враження від візантійського храму посланих Володимиром в Царгород десяти «славних і розумних» чоловіків у першої російської літописі — «Повісті Тимчасових років»: «І дійшли ми Грецьку землю, й Болгарія запровадили нас туди, де їх служать Богу своєму, і знали — на небі чи землі ми: оскільки немає землі такого видовища та краси такий, і. не знаємо, як розповісти звідси… Не можемо ми забути краси тієї, бо кожна людина, якщо вкусит солодкого, не візьме потім гіркого…» І це зв’язок християнської релігії, і краси, відчута і сприйнята російським людиною, довго і старанно зберігалася у вітчизняній культури і послужила джерелом створення багатьох художніх шедевров.

Вступивши християнський світ, Русь як не загубилася, але знайшла в ньому через кирило-мефодіївське спадщина власне обличчя. Прийняття християнського спадщини нашими предками можна уподібнити багатого весняного дощу, який земля відповідає красою місця свого цвітіння, пахощів і достатку. Коли б побіжно подивитись ті плоди, виплеканих на вітчизняний ґрунт у сфері культури завдяки Благої Вести, то мимоволі дивуєшся як безлічі всього цих плодів, продовжує їх глибинному значенням для самопізнання людини. Не прагнучи хронологічної і жанрової послідовності, наведемо кілька прикладів. І це шедевр давньоруської літератури «Слово про Закон і Благодаті» митрополита Іларіона, і який вражає «принадністю простоти і вимислу» (слова О.С. Пушкіна) Києво-Печерський патерик; і собори Києва, Новгорода, Пскова, Володимира, Суздаля; й загальної картини на біблійні сюжети А.А. Іванова, М. М. Ге, В.М. Васнєцова, М. В. Нестерова; та вірші на біблійні теми, написані А. А. Блоком Г. Р. Державіним, В. А. Жуковським, М. Лермонтовим, О.С. Пушкіним, М. В. Ломоносовим, О. С. Хомяковым, і російська класична релігійна філософія кінця XIX — початку XX в.; і шедеври російської церковної музики (Д.С. Бортнянський, С.В. Рахманінов, П.І. Чайковський); і, нарешті, російська ікона, світове значення сьогодні общепризнано.

Християнська віра сформувала картину світу давньоруського людини. У центрі її перебували уявлення про відносини Бог і погода людини. У російську культуру органічно ввійшло уявлення про кохання як і справу силі, домінуючою у життя покупців, безліч у відносинах з Богом й між собою. Найважливіше для християнської віри ідея особистого порятунку орієнтувала особи на одне самовдосконалення і розвитку індивідуальної творчої діяльності. Людина має низку «оболонок»: зовнішню, тобто. тіло, і внутрішні, хіба що вкладені один на іншу — Душу, Дух. Духовний центр людини — образ Божий. Розвиток, вдосконалення людини планували як перехід від зовнішніх оболонок до внутрішнім — доти краю, поки зовнішні оболонки не стануть цілком прозорими і проявиться в усій повноті та який міститься у людині образ Божий.

Християнська картина світу визначала як відносини Бога, Людини та її Душі, а й становище людини у світі природи й історія. Язичницьке свідомість космогонично і циклично. Християнське ж свідомість має історизмом. Час для язичника рухається із широкого кола, визначеного зміною пір року. Коляда, Овсень, Масниця, Кострома та інші міфологічні персонажі щороку надходила світ покупців, безліч залишали його, аби повернутися наступного року Християнин живе у системі розімкнутих тимчасових координат, відчуваючи свій зв’язок із всесвітньої історія і із майбутнім; сама ж час розглядається їм, як спіраль. Будь-яке історичне і навіть приватне подія може мати аналогію у минулому. Християнське богослужіння завжди включає у собі спомин подіях Священної історії. Напевно, перехід від космогонічного історичного світосприйманню, який стався з російськими людьми межі IX—Х ст., і викликав поява такого неповторного явища, як російські літописі, які буквально пронизані гострим відчуттям потоку рушійної времени.

Людина перетворюється на християнському світі мав талант свободи. А історія — результат творчості людини, підсумок свідомо здійснюваного вибору. Відповідно до уявленням давньоруського людини, історія проявляється дію двох почав — добра і зла. Домінуючим початком російський людина вважала добро; зло ж, як передбачалося, існує у обмеженому масштабі для перевірки людини. Зло здійснює себе у насильство і руйнуванні, добро — в милосердя й у творчої людської діяльності. Найважливіше форма такого творення — творчість у сфері духовної культуры.

Релігія і народна культура.

Вплив християнства російську культуру було надзвичайно багатостороннім. Вище говорилося негативного впливу релігії на народну, «непрофесійну» культуру. Тут зазначимо тільки внесок православ’я на становлення та розвитку «грамотної» культури, формування давньоруської литературы.

Коли чуєш словосполучення «Давня Русь», то, на згадку спадають розмірені, урочисті рядки билин і духовних віршів, дивовижна по своєї до краси і скромності церкву Покрови на Нерлі, величний собор Софії у Києві. Поява всіх таких пам’яток пов’язані з прийняттям православ’я. Разом з християнською вірою з Візантії й Болгарії на Русь прийшли мистецтво кам’яною архітектури та іконопису; книжки Священного Письма, Старого й Нового Завіту (передусім Євангелія і Псалтир); «Палеи» (книжки, толковавшие текст Святого Письма); «Торжественники» (тлумачення тексту Письма, приурочені християнським святам); богослужбова література — численні «Часослови», «Требники», «Служебники», «Тропарі», «Триоди» — Кольорова і Пісна; «Паремийники» (збірники уривків із різних книжок Біблії), «Лествицы», збірники християнських проповідей — «Златоусты», «Златоструи» і «Маргарити»; житія святих, і навіть деякі світські твори — повісті, романи («Олександрія», «Повість про Акире Премудром», «Девгениево діяння») і історичні хроніки (наприклад, грецька «Хроніка Георгія Амартола»). З церковних книжок давньоруські люди впізнавали то нормах основі моралі й моральності, отримували історичні і географічні відомості, інформацію про живої і неживої природі (книжки «Фізіолог», «Шестоднев»). Твори «батьків церкви» — Іоанна Златоуста, Єфрема Сирина, Григорія Богослова, Василя Великого, Іоанна Дамаскина, Іоанна Лествичника та інших. — органічно влилися в російську духовну культуру. Образи, створені ними, у вигляді книжок міцно входили в російське мистецтво послужили джерелом для поетичних одкровень О.С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, Ф. И. Тютчева, А. До. Толстого, А. А. Фета, великого князя Костянтина Костянтиновича (До. Р.).

Давньоруські люди (навіть найбагатші і знатні) були досить скромні у побуті. Невибагливі були їх житла, їжа, що вони вживали, проста одяг. Місцем краси був хром — саме там, серед прекрасних ікон і фресок, знаходила притулок і заспокоєння душа человека.

Давньоруському державі вимагалося багато грамотних людей — для служби у князя, управління державою, через відкликання чужими землями, торгівлі. Судячи з літописам, князі на той час як був знайомий із іноземними мовами, любили збирати й читати книжки, а й виявляли турботу з приводу створення шкіл. Перші навчальними закладами виникли при Володимирі I Хрестителі. Саме він велів «збирати у кращих людей дітей й віддаватиме в навчання книжкове». Ярослава Мудрого, син Володимира, також наказав вчити 300 дітей. На думку сучасних дослідників, це цілком міг бути школи вищого типу — свого роду університети. Вони отримували знання по богослов’я, риториці, граматиці. Дедалі більше ставало на Русі людей, «насытившихся солодощі книжкової». Наприклад, у Давньому Новгороді, як можна передбачити з аналізу берестяних грамот, читати і писати вміло майже всі доросле население.

Давньоруські люди, які засвоїли вчення Іоанна Дамаскина, вважали, що людина і двох субстанцій — душі, й тіла. Відповідно, в нього є дві низки органів почуттів — почуття тілесні («слуги») і почуття духовні: є «тілесні» очі і «духовні» («розумні»); «тілесні» вуха і «духовні». «Розумні» очі звернені до небес («до гори»), тілесні — «вперены в землю». Справжній, духовний світ то вона може побачити лише «розумними» очима, а розкрити їх можуть книжки. Саме тому тогочасні книги й перебувають у центрі давньоруської культуры.

Думка у тому, що має зображати світ, як його сприймає духовне око, співзвучна як давньоруської, а й сучасній культурі. Так, на думку Ф.М. Достоєвського, художник повинен дивитися на «очима тілесними і, понад те, очима душі, чи оком духовним». Тільки така розуміння дійсності то, можливо справжньої художньої правдою, реалізмом у цьому сенсі слова.

Книжка для давньоруського людини була спрямована справжнім осередком духовності, а «книгар» — переписувач древніх рукописів — центральної фюурой давньоруської духовного життя. Переписуванням книжок займалося чимало російські святі, наприклад Сергій Радонєжський. Образ давньоруського «книгаря» — літописця — О.С. Пушкін втілив образ ченця Пимона із трагедії «Борис Годунов». Передаючи свою працю Григорію, Пімен називає основні засади летописания:

< Описывай, не роздумуючи, Усе, чому свідок у житті будешь:

Війну і світ, управу государів, Угодників святі дива, Пророцтва і знаменья небесны…

Книги в ідеалі було неможливо бути предметом чиєїсь наживи, купівліпродажу; їх було зась купувати чи продавати — лише дарувати, заповідати, отримати у спадщину. Книжки були відправлені не матеріальної, а духовної власністю, основною частиною духовного багатства людини. Невипадково в своїх заповітах насамперед які з нерухомістю — землями будинками й будинками — згадували книжки, тож якусь-там потім — інше майно. Книги і було російського людини духовної нерухомістю, цінністю, що від батька мала можливість перейти до синові та допомогти йому протистояти побуті, повсякденності. У цьому й не так людина володів книгою і використовував їх у своїх конкретних цілях, скільки книжки володіли людиною, лікували, «пользовали» його, визначали його духовний шлях збереження та призначення. Книжки були відправлені своєрідними духовними «маяками», светившими людині, указывавшими йому шлях у темряві історії. Вони виступали як мудрих на друзів і порадників. У важкі моменти життя — до книзі звертається Володимира Мономаха, шукаючи у ній рада, що робити в найскладнішої етичної ситуації — як поводитись міжусобної братовбивчої війні: «…Узяв Псалтир, сумують розігнув її, і що мені вынулось…» («Повчання Володимира Мономаха»).

У «Повісті Тимчасових років» сказано: «Велика… користь від вчення книжкового; книжками наставляемы і поучаемы… від слів книжкових знаходимо мудрість і утримання. Це ж — річки, напояющие всесвіт, це джерела мудрості; у книжках адже невимірна глибина; ними ми суму втішаємось; вони — вузда утримання». Староруський людина сприймав це слово майже буквально: головна ріка — Біблія, точніше, Старий Завіт — широка повноводна ріка, а Новий Завіт — це величезна неозоре море, у якому ця ріка впадає. Решта книжки — це річки й струмочки менше, впадающие на головну ріку й море.

У літописі збереглися рядки, щоправда дуже лаконічні, про створення Русі при Ярославі Мудрого першої бібліотеки. Ярослав (про якого літописець з повагою написав: «…книжки любив, читаючи їх вони часто й вночі й удень») зібрав «писце многі», і перекладали вони із грецької на слов’янську мову, і «написали вони книжок безліч», і засіяв Ярослав «книжковими словами серця віруючих людей». Ці книжки — а кількість їх був дуже переконливо — зберігалися у кам’яному віці Софійському соборі, і виховувалися покоління російських людей. Бібліотеки були і давньоруських соборах Новгорода, Полоцька, Ростова і багатьох інших містах. Створено вони були і монастирях разом з прийняттям Студийского монастирського статуту (донині дійшло близько 130 книжок XI—XII вв.).

Переводилися книжки лише з грецького, але й латинського, староєврейського, болгарського і сербського языков.

Древнеболгарский, чи, як він ще інакше називають, старослов’янську, мову ліг основою мови російської культури — церковнослов’янського мови. Багато церковні рукописні книжки, створені у Стародавній Русі, вже самі в собі можна вважати творами мистецтва: вони прикрашені витонченими мініатюрами, багатими окладами, прекрасними заставками і орнаментом, золотими і киноварными літерами, знаменующими початок «червоною рядки». Самій древньої з дійшли до нас книжок вважається «Остромирове Євангеліє», написаний середині ХІ ст. дияконом Григорієм для новгородського посадника Ост-ромира. Процес створення давньоруської книжки обіймав чимало часу, тому наприкінці його іноді зустрічаються написи типа:

«Яко радіє наречений нареченій, так радіє і переписувач, закінчивши свою летопись…».

Християнство і искусство.

Християнство як стимулювало становлення давньоруської писемності та літератури. Видатні діячі православ’я внесли величезний внесок у збагачення культури етносу, розширення сфер художнього творчества.

З православ’ям на Русь прийшло мистецтво красномовства. Давньоруські ораторы-проповедники у промовах стверджували духовно-моральні цінності віри, об'єднували людей, вчили сильних світу цього. Церковне проповідництво — усне і письмове — було школою залучення народу до найвищих цінностям культури, сприяло формуванню національного самосознания.

Але із найчудовіших творів давньоруської писемності, дійшли донині, — «Слово про Закон і Благодаті». Створено він був митрополитом Иларио-ном (першим російським митрополитом на Русі — перед ним митрополити були греками і приїжджали з Візантії), людиною широкого кругозору, відзначеним мудрістю і явним письменницьким задарма. Іларіон був серед тих «книжкових» людей, яких Ярослава Мудрого зібрав навколо себе, і, мабуть, він причетний до створення першої російської літописі — «Повісті Тимчасових років». Іларіон міг стати упорядником гаданого «Сказання про прийнятті християнства на Русі». Деякі історики вважають, що він і князь Ярослав були ініціаторами споруди собору Софії у Києві. Не виключено, щосаме тут храмі — тоді самому величному і розкішному — у присутності самого князя і членів його сім'ї та вимовив він своє «Слово» (то, можливо, справа зрушила невдовзі після освячення храма).

Давньоруські люди, порівняно недавно прийнявши християнство, швидше за все, почувалися провінціалами в християнському світі, і смиренно побирающимися під вікнами європейського храму мудрості. Це почуття духовної неповноцінності, що міг бути з російських покупців, безліч спробував розвіяти Іларіон. У його «Слові» а також місце Руської держави серед інших християнських народів. Благодать, тобто. християнське віровчення, втіленням якого є Новий Завіт, протиставляється Иларионом Закону, сформульованому в Скрижалях-Моисеевых і втіленим у книжках Старого Завіту. Благодать універсальна. Закон має національного характеру. Закон обмежений у просторі та у часі (він дано на одне народу — древніх іудеїв, має початок і поклала край). Благодать має початок (Різдво Христове), але з обмежена ні в часі, ні з просторі (всім народів в усі часи). Явище Благодаті Іларіон пов’язує з істиною, пізнанням, красою та свободою, втіленими у виборі Руссю православної віри. Російський народ з саму природу цієї віри, може бути нижче інших християнських народов.

«Слово про Закон і Благодаті» всотало у собі дуже багато літературних джерел, а дуже швидко і сама стала джерелом для позик і наслідувань. Його часто читали й неодноразово переписували, включаючи в різноманітних «Требники» і «Служебники».

Через століття після митрополита Іларіона розгорнув своєї діяльності інший церковний письменник і чудовий мислитель і проповідник — Кирило Туровський. Його цікавив передусім людина — «вінець твори», його Душа і тіло. «Повчання» і «Слова» Кирила Туровського щодо церковних свят відрізнялися проникливим ліризмом і глибиною духовного розуміння їх змісту. Твори Кирила свідчить про рівні давньоруського ораторського мистецтва, і навіть тому, що книгарі XII в. в досконало оволоділи античної і візантійською традицією словесного творчості. Про Кирила Туровском сучасники відгукувалися так: «Златоуст, паче всіх воссиявший нам на Руси».

Твори цього ченця користувалися гучної славою. Вони ввійшли давньоруські сборники-антологии — «Торжественник», «Златоуст».

Любимейшим читанням російських людей були житія святих (звані також агиографией). Спочатку на Русі, природно, були лише перекладні життєпису. Потім їх почали створювати й у власному матеріалі. Так з’явилися житія перших російських святих Бориса і Гліба, Феодосія Печерського, Мстислава і Ольги, Олександра Невського. Автором перших російських житійних творів — про Борисові і В Україні Глєбі, про Феодосії Пе-черском — був чернець Нестор, одне із укладачів «Повісті Тимчасових років». Пізніше житія включалися в різні книжки — «Прологи», «Четьи-Минеи» (збірники, містять житія святих, «Слова» і «Повчання», розташовані на календарному принципу — в відповідність до днями пам’яті кожного святого), «Патерики» (збірники, в яких описувалися окремі епізоди життя і події подвижників — ченців, самітників — якоюсь однією місцевості). Особливою любов’ю в росіян людей користувався сформований в XII—XIV ст. Кие-Во-Печерский патерик, у якому описувалися діяння ченців Києво-Печерської лавры.

У житіях російських святих висловилися три основних національних ідеалу людської поведінки: добровільний лагідний і в стражданні мученик—страстотерпец в ім'я ідеї, не противитися обмеження і смерть (Борис і Гліб); суворий аскет, яка у усамітненні і який виявляє про при цьому велику силу духу, і розуму (Антоній, Йосип Волоцкий); лагідний дбайливець людського щастя, організатор і заступник (Феодосії Печерський, Сергій Радонежский).

Житія «святих любили читати багато російські письменники в XIX ст. — Н. В. Гоголь, А.І. Герцен, М.С. Лєсков, Л. Н. Толстой. Сліди впливу житійного жанру ми можемо знайти у багатьох їхніх творах — в «Шинелі» і «Вибраних місцях з листування з давніми друзями» М. С. Гоголя, в «Житії однієї баби» Н.В. Лєскова, в «Народних розповідях» і «Отці Сергии» Л. Н. Толстого, в «Братах Карамазових» Ф.М. Достоєвського, вісі оповідань О. П. Чехова.

Жанрові канони житія опинилися у російську культуру настільки такі й продуктивні, що продовжували існувати навіть у радянську добу. Форму житія ми можемо уздріти і в канонізованих біографіях У. Ульянова (Леніна), й у життєписі пионера-героя Павлика Морозова, й у романі про Павлі Корчагине.

Видатні діячі православ’я і російська культура.

Російська Православна Церква жила єдиної життям, єдиними турботами зі своїм народом. Служіння Батьківщині її видатних подвижників діяльно сприяло становленню патріотизму як надзвичайно цінної традиції російської культуры.

На початку вересня 1380 р. князь Дмитро Донський пішов у похід проти полчищ Мамая. Досягнувши Дону, Дмитро засумнівався: йти йому за річку назустріч Орді чи чекати тут. І час князь отримав грамоту: «Без всяким сумнівом, пана, з відвагою піди супроти лютості їх…». Цей вислів належали Сергію Радонежскому, засновнику ТрійціСергиевой лаври, найближчому раднику і однодумцю Дмитра Донського. Про справах, створених преподобним Сергием, ми дізнаємося з його «Житія», належить перу його учня і сподвижника, видатного письменника кінця XIV—начала XV в. Епифания, прозваного Премудрим. Відомо, що, до того як виступити на похід, князь Дмитро заїжджав до монастиря до преподобному Сергію, який, благо-славив його, передбачив успіх у бої і відпустив з військом двох іноків — Пересвітла і Ослябю.

Перемога на Куликовому полі була просто військовим подвигом. Вона була торжеством етнічного самосвідомості. Куликовська битва стала символічним завершенням духовного звільнення російського людини. Покоління Сергія Радонезького було поколінням людей, вперше з часів довгих десятиліть ярма відчули себе вільними. Серед на друзів і однодумців Сергія ми можемо назвати й князя Дмитра, і хрестителя зырянской землі Стефана Пермського, і найбільшого давньоруського художника Андрія Рубльова, і письменника Епифания Премудрого.

Преподобний Сергій Радонєжський, великий святої православної церкви, був людиною широкого їхнього кругозору й великої державної прозорливості. Він енергійно сприяв об'єднавчої політиці московських князів, вніс внесок у розвиток культури свого часу й народної моральності. Річ, якому служив Сергій, продовжили представники кількох наступних поколінь російських людей, яке ім'я вийшло поза межі на той час, у якому він жил.

Діяльність Сергія по духовному збиранню і моральному вихованню російського народу справила величезний вплив на свідомість російських людей. Сергій реформував деякі церковних обрядів і литургически переосмислив свято Святої Трійці (на вшанування якої він і назвав свою обитель), перетворивши його з старозавітної П’ятидесятниці в Трійцю Живоначальную, що містить у собі таємницю предвічного світла, свята «для обраних» в свято для «всіх званих». Трійця Живоначальная була Сергія і символом єднання російських людей (що «ненависну ворожнеча світу цього»), символом взаємного кохання Бог і погода людини. У цьому вся вона бачила основу світопорядку, структуру світу та її гармонію як основний початок. Трійця розкриває тісний зв’язок великих грошей і малью фактів буття. Як писав, відтворюючи думку Сергія, його біограф Єпифаній Премудрий, «тричисленное число паче инех інших чисел болши є дуже чтомо, скрізь бо троечисленное число всьому добру початок». «Сергій був найбільшим будівельником і організатором російської культури. Улюбленими її були святитель. Григорій Богослов, синайський самітник Іоанн Лествичяик — автор знаменитого керівництво до монашому житті «Лествицы», «вчителя Церкви» Василь Великий і Іоанн Золотоустий. У заснованому Сергием монастирі було зібрано велика бібліотека. Початок їй поклав сам Сергій, який був цього разу місце майбутнього монастиря, в дрімучий ліс, «в пустель», маючи при собі дві книжки: Псалтир і Євангеліє. Пізніше монастир став найбільшим культурним центром, місцем виробництва рукописних ікон та книжок. Ігумен Сергій схвалював заняття ченців читанням, дбав про створенні бібліотеки, яка продовжувала поповнюватися і за його преемниках.

З ім'ям Сергія пов’язано й ще одне велике подія російської культури. Саме з замовлення Сергія Андрій Рубльов створив свою геніальну ікону «Трійця», висловивши у ній духовний ідеал давньоруського людини — красу гармонійної, «соборної» жизни.

Батько Павло Флоренський, розмірковуючи про рублевской «Трійці», писав: «З всіх філософських доказів буття Божого найпереконливіше звучить саме те, про яке навіть немає згадки підручників… «Є «Трійця» Рубльова, отже, є Бог».

Російське мистецтво православна вера.

Російське мистецтво православна віра уже багато століттях йшли рука разом. Майже сім століть (але це дві третини історичного шляху Руської держави!) мистецтво розвивалося у межах, встановлюваних релігією. Тісно пов’язані з релігійним каноном були перші світські романи і повісті, які виникли у XVII в. (назвемо хоча б «Житіє протопопа Авакума», що було, власне, першим російським романом), перші драми («Комедія притчі про Блудному Сині» З. Полоцького) та вірші (його ж «Вертоград Багатобарвний»), перші портретні зображення царів («парсуни») і перші лубки.

У цілому нині починаючи з кінця XVII в. у російській культурі, як й у культурі інших народів, починається процес секуляризації. На російської грунті він здійснювався небезболісно, супроводжувався складними коллизиями.

Поділ мистецтва і релігії, що відбулася у початку XVIII в. внаслідок проведених Петром I реформ, стало найбільшої трагедією російської культури. Воно мало сумні наслідки як православної церкви (вони віддалилася від значній своїй частині російської інтелігенції), так мистецтва — літератури, живопису та музики (що втратили частина позитивних цінностей, виражених у релігійних идеалах).

У ХІХ в. у російській культурі досить чітко позначилися два ідейних течії. Одне було з традиційними духовними цінностями, втіленими у дусі православної вірі; інше — з ліберальними цінностями західної культури. Перше протягом орієнтувало суспільство на повільне, поступове розвиток, заснований на дотриманні національних традицій; друге — швидку модернізацію, реформи, які мають зблизити Росію із Західної Европой.

У принципі так, в нормальних умов обидві тенденції мала б доповнювати одне одного, однак у Росії вони викликали протистояння у суспільстві, сприяли трагічним конфліктів, заснованим на взаємній нерозумінні. У житті В. Г. Бєлінського, наприклад, були періоди ще віри і войовничого безвір'я. У такому суспільстві були спроби релігійного синтезу, принципів православ’я із католицтвом чи протестантизмом (релігійні пошуки В.С. Соловйова). Трагічність цього конфлікту добре висловив П.Я. Чаадаєв у «Философических письмах».

Протистояння двох ідейних течій була більш помітно у російській публіцистиці та критики. Ця полеміка між слов’янофілами, чи почвенниками з одного боку, і «західниками», революціонерамидемократами чи народниками (а згодом і марксистами) — з другой.

Менш помітно було протистояння у самому мистецтві: конфлікти між письменниками, митцями і композиторами найчастіше визначалися особистими взаємовідносинами, а потім уже потім набували ідеологічного забарвлення. Різниця з-поміж них більшою мірою оприявнювалась у переважання спростовує чи який підтверджує пафосу творів Останній частіше бував пов’язані з релігійними цінностями. І все-таки, зазвичай, російські артисти прагнули у творчості поєднувати обидва типу ценностей.

Попри зовнішній відрив мистецтва від християнства його церковнобытовом облич, саме християнство слід визнати однією з важливих джерел властивого російського мистецтва морального ідеалу. На цьому джерела черпали натхнення сили письменники і митці, композитори і мислителі. Дотримуючись цієї тенденції, російська культура, на наш погляд, не поривала відносини із своїми християнськими джерелами, а, навпаки, харчуючись від нього, несла суспільству величезні моральні сили, заполонюючи розум і серця тих, хто залишався глухий до церковної проповеди.

На переконання, протягом і XVIII—XX ст. російська література, живопис і музика неодноразово намагалися повернутися до втраченим синтезу релігії, і мистецтва. Такого висновку ми приходимо виходячи з дослідження творчості низки російських художників. Релігійні за походженням мотиви, сюжети і образи можна знайти й у творчості всіх важливих майстрів художнього слова XVIII—XX ст. Цікаво, що за наявності сильних західних впливів, при начебто відриві від православних коренів ця література виявилася справді російської, християнської та значною мірою православної. Людина, про яку ще вона каже, — християнин, і навіть у його приналежність до Церкви чи духовно-морального стану, а сенсі тих цінностей, котрі були йому основными.

Як відомо, О.С. Пушкін у своїй духовній еволюції виконав шлях від безбожжя до християнства і православ’ю. У зв’язку з цим цікава оцінка російським релігійним мислителем XX в. Г. П. Федотовым його «Капітанської доньки» як найбільш християнського твори на в світовій літературі. Як відомо, ніякої специфічної релігійної проблематики в повісті немає. Проте за уважному читанні легко знайти, що у основі твори лежить християнський підхід до людини і до всіх що відбувається подій, тут, як в сімені, закладено ті цінності, які потім розквітнуть і розмножаться в російської літератури, становитимуть її духовно-иравственный ідеал: жалість, співчуття до людські долі, тиха, ненав’язлива краса добродетели.

Християнські ідеї були особливо близькі Н. В. Гоголю. Улюбленим читанням письменника були релігійні твори Єфрема Сирина, Тихона Задонського, Дмитра Ростовського. Читав і давньоруські житія, і проповіді, і книжку «Златоуст». Як і більшість інші російські письменники. Гоголь намагався передати в свою творчість православний морально-етичний ідеал, прагнув розкрити універсальні втілення добра і зла і наполягав за показ такої трактуванні своїх Произведений.

З цінностями християнської віри була пов’язана задум тритомної поеми Гоголя «Мертві душі». Автор разом із читачем і героями мав проїхати шляхом духовної віднови з «пекла» (перший тому) в «чистилище» (другий тому) і далі — в «рай» (тому третій). Передбачалося, то слово «мертвий» *в назві поеми буде вказувати на неминуче майбутнє відродження: душа насправді неспроможна померти і має воскреснути. Глави «Мертвих душ» — це своєрідні сходинки духовної «драбини», по якої йде читатель.

Проте задум поеми «Мертві душі» видався надміру грандіозним навіть для геніального письменника. Гоголь прагнув написати таку дохідливу і переконливу книжку, яку обов’язково прочитав кожен російська людина, а прочитавши, зрозумів, що це, як і жив раніше, тепер далі не можна, й цілком змінив би своє життя. Звідси й духовний криза письменника: хоч би яким хорошим був би другий тому, він усе одно ні міг повністю задовольнити художника — бо його метою, власне, було визнано створення чогось схожого на нове Євангеліє (книжки, змінює життя народів!) — Євангеліє від Миколи Гоголя.

У другому творі, «Вибраних місцях з листування з давніми друзями». Гоголь спробував розкрити свої власні «духовні пошуки (твір створювалося у період роботи над другим томом «Мертвих душ») і обіцяв показати російським людям шлях особистого самовдосконалення. У цьому письменник прагнув єдності слова-откровения (благовестия) в слова.- проповіді, роз’яснював одкровення. У «Вибраних місцях» Гоголь органічно поєднав сповідь і проповідь, слово мирську і слово религиозное.

Перу Гоголя належали та власне релігійні твори («Роздуми про Божественної Літургії»). Осмислюючи православне богослужіння, таїнства сповіді і причастя, письменник прагнув розкрити вищого сенсу церковних обрядов.

Досліджуючи творчість Н. В. Гоголя, російські філософи та критики нерідко відзначали його пророчий (і навіть апокалип-тический) характер, тобто. відбиток Росії. Бачили вони його і вираз одвічною боротьби Бог і погода диявола. На думку великого російського філософа Н.А. Бердяєва, у творах Гоголь зумів розкрити основні хвороби духовного життя Росії. Російський мислитель і письменник Д. С. Мережковський підкреслював важливість зображення на творах Гоголя боротьби людини з чортом: «Бог є нескінченне, кінець і почав сущого; чорт — заперечення Бога, отже, і заперечення нескінченного, заперечення будь-якого кінця так і початку; чорт є розпочате і незавершене, яке дається взнаки за безпочаткове і нескінченне; чорт — нуменаль-ная середина сущого, заперечення всіх глибин і вершин — вічна площину, вічна вульгарність». На думку Мережковського, два головних героя Гоголя — Хлєстаков і Чічіков — є іпостасі саме такої «середнього» і вульгарного черта.

Росіяни письменники часто зверталися до євангельським сюжетів. Євангельські сюжети і мотиви можна знайти навіть у тих творах, що за своїми ідеям дуже далекі від Святого Письма, наприклад, у романі Н. Г. Чернишевського «Що робити?» («христоподобная» постать «особливого» людини Рахметова) чи романі М. Горького «Мати» (Богородиця, відгонить свого сина у жертву для порятунку человечества).

Створення варіант Письма, яка могла б стати Завітом російських людей, робили багато російські письменники. Можна згадати спробу Л. Н. Толстого повернутися до першовитоків християнства і створити свою версію Євангелія («Короткий виклад Євангелія»; «Вчення Христа, викладене для дітей») чи своєрідний задум створення Третього Завіту — завіту Бога Духа Святого, що виникло в Д. С. Мережковського і З. Н. Гиппиус.

Душевний переворот, викликаний зміною ставлень до релігії, пережили багато російські художники. У тому числі Л. Н. Толстой і М. М. Ге, прийшли до новому розумінню відносин релігії, і мистецтва у 80-ті рр. в XIX ст. Ці роки стали нетривалим періодом стабілізації російської культури, коли сталося стисле примирення основних керівництв. І звернення до релігійним цінностям було в цьому етапі цілком закономерным.

Духовні пошуки Л. Н. Толстого виходили поза межі ортодоксального православ’я та значною мірою наближалися до протестантизму (трактат «У чому моя віра?»). Але водночас багато ідей були співзвучні пошукам російської культури. Примітно, що у своєму філософському трактаті «Що таке мистецтво?» Толстой як найважливішого ознаки справжнього твори мистецтва називав би його зв’язку з релігією. Сутність мистецтва вона бачила в єднанні людей Богом і, а відході нового мистецтва від ще віри і в втрати їм всемирности вбачав ознаки «поганого мистецтва». «Мистецтво майбутнього», на думку Л. Н. Толстого, має повернутися до початкового синтезу і здійснювати «вищий релігійний свідомість людей» з метою їхнього «братнього единения».

Показово ставлення Л. Н. Толстого творчості М. М. Ге, яке виявилося багато в чому співзвучно ідеям письменника. У 80-ті рр. художник створив цикл картин на євангельські сюжети. Біблійні образи допомагали Ге долучитися до вищої духовної правді. Ось як характеризував його картину «Що таке істина?» («Христос перед Пілатом») Л. Н. Толстой: «Гідність картини… у цьому, що вона правдива… у самому теперішньому значенні слова… Епоху ж у християнської живопису ця картина буде виробляє вона встановлює нове ставлення до християнським сюжетів». Сутність і актуальніший зміст цього «нового відносини» Толстой бачив над ставлення до Христу як до Бога або до історичної особистості, а «боротьбі морального, розумного людської свідомості, який проявляється в неблестящих сферах життя, — з переказами витонченого і добродушного, і самовпевненого насильства, переважної це сознание».

Вплив релігії на російську літературу не обмежувалося православ’ям. Ми згадували про факти проникнення російську культуру окремих католицьких (П.Я. Чаадаєв і В.С. Соловйов) і протестантських (Л. Н. Толстой) ідей. У кінці ХІХ ст. в російську літературу досить активне стали проникати ідеї мусульманської і буддійської релігійних систем. Про це свідчить і вищезгадана трактат Л. Н. Толстого «Що таке мистецтво?», у якому етичні цінності буддизму, мусульманства і конфуціанства розглядалися щодо одного контексті. Вплив Корану можна знайти у творчості Ф.М. Достоєвського. Проте особливо популярними цей період були буддійські сюжети. До них неодноразово зверталися і Л. Н. Толстой, і С. Я. Надсон, і М.М. Мінський, і Д. С. Мережковський. Як правило, це було пов’язано з прагненням по-новому подивитись проблему, вчинок та її моральне наслідок, ні з спробою знайти східні коріння у російської культуре.

Російська життя й искусство.

Російська життя, російський побут був у в XIX ст. тісно пов’язані із мистецтвом, і з релігією. Усе це наповнювало їхньою високою духовністю і доцільністю, що виявлялося й у системи освіти, й у сімейні стосунки, й у проведенні російських релігійних праздников.

Прекрасне опис побуту російської сім'ї, яким він був у 80-ті рр. XIX в., залишив письменник І.С. Шмельов. У книжці «Літо Господнє. Свята — Радості — Смутку» письменник відтворив атмосферу, панувала у їхній домівці. Соління огірків на Покрову, освячення яблук щодня Преображення Господнього, христосование в Великдень, чудесна Масниця, неминуча дідком в Зарядье, берізки у церкві в Троицын день — всі ці прикмети свят свідчать про можливість синтезу, примирення побуту, щирою ще віри і краси. Дитяче сприйняття чіткіше виявляє суть відтвореної письменником картини минулого: «Здається мені, що у нашому дворі Христос. І на корівнику, й у стайнях, і погребице, та скрізь. У чорному хрестику мого свічки — прийшов Христос. І всі — Йому, що робимо. Двір суто виметений, і всі куточки подчищены, й під навісом навіть, де була гній. Незвичайні ті дні — пристрасні, Христовы дні. Нині мені щось страшно: проходжу темними сіньми — і нічого, оскільки скрізь Христос».

Ось ця сама відчуття — «скрізь Христос» — і це основою стабільності і світопорядку. Зникнення їх у свідомості нашого народу і мистецтві неминуче вело до негативних наслідків як суспільства, так культуры.

Ідеологія і религия.

Релігійні форми надійно ввійшли на російський побут і російську культуру. Навіть тоді, коли як державної ідеології виступав атеїзм, релігія впливала на свідомість людей. Зміст, привнесене нової ідеологією, неминуче втілювалося в старих формах. Іноді нові явища носили пародийно-гротескный характер, як, наприклад, святкування «комсомольської Великодня» чи «комсомольського Різдва», у яких православні обряди були по-блюзнірському вивернуті навиворіт (що підтверджувало християнські ставлення до дияволі як про мавпі Бога). Частіше можна говорити про офіційному, серйозному (і, можливо, вповні усвідомлений) використанні старих культових форм утвердження нової ідеології, яка претендувала те що, щоб стати, власне, религией.

Галереї портретів У. Ульянова (Леніна) і членів Політбюро цк кпрс в парткомах і райкомах відтворювали іконостас; з'їзди партії нагадували церковну літургію, під час якої генеральний секретар, подібно патріарху у храмі, вимовляв ритуальну проповідь. Швидкість проникнення комуністичної ідеології до тями народу багато чому пояснюється її религиоподобностью: змінивши об'єкт схиляння, вона використовувала багато колишні обряди. Релігійний характер мало шанування І.В. Джугашвілі (Сталіна). Віра у комунізм замістила у свідомості низки людей віру в Бога.

Проблема взаємодії культури та религии.

Взаємини російського мистецтва і релігії який завжди була такою ідилічними і безхмарними, як їх змалював І.С. Шмельов. У історії російської культури були періоди, коли він прагнуло відійти, відокремитися від релігії и.

православної церкви (причому як було у XX в.!). Можна з жалем справити й факти протилежного роду, коли окремі церковні діячі намагалися заборонити деякі твору чи цілі види мистецтва, форми культурної діяльності. Пригадаємо, наприклад, гоніння скоморохів XVII в., чи відлучення Церкви письменника Л. И. Толстого. Істини відзначимо: і сам відійшов від нього, написавши «Критику догматичного богослов’я», а Церква своїм анафемствованием лише констатувала цей факт.

Зазвичай, конфлікти між Російської Церквою і діячами культури траплялися тоді, коли деякі церковні ієрархи розпочали силу обставин займатися політикою, та захоплювалися адміністративної стороною дела.

Складний, наповнений трагічними конфліктами і протистояннями шлях російської культури демонструє як неминучість, необоротність процесу поділу релігії, і мистецтва, і неможливість їх повного та остаточного роз'єднання. Характер зв’язків мистецтва і релігії може істотно змінюватися, але де вони постійно перебувають у взаимодействии.

Проблема взаємодії культури та релігії актуалізується, як правило, у найбільш складні, часи критичні, коли суспільство відчуває потреба у перегляді і оновленні духовних основ. Підтвердженням висновку може бути російська історія протягом більш як тисячолітнього свого існування, зокрема й у останнє десятиліття XX в.

Кінець 80-х—90-е рр. XX в. ознаменувався бурхливим зростанням інтересу до релігію у російському товаристві. Збільшення числа віруючих, повернення Церкви зруйнованих храмів і монастирів, потім їхнє поновлення і будівництво нових — усе це характерні прикмети російського життя наприкінці другого тисячоліття. Великими тиражами стала виходити різна релігійна література. Були перевидані роботи російських релігійних філософів (НА. Бердяєва, С. Булгакова, І.А. Ільїна, Д. С. Мережковського, В. С. Соловйова, ПА. Флоренського, Г. В. Флорівського та інших.), твори російських релігійних письменників (Б.К. Зайцева, І.С. Шмельова), твори письменників-класиків (Н.В. Гоголя, Ф.М. Достоєвського, М.С. Лєскова, Л. Н. Толстого), піднімають питання релігії. Посилився вплив релігії, і на творчість сучасних письменників, у творах яких порушувались біблійні притри (Ч. Айтматов) і біблійна символика.

Заключение

.

Десятиліття «атеїстичного» розвитку російської радянської культури, природно, було неможливо пройти суспільству задарма. Зникли що створювалися століттями зв’язок між православної релігією і мистецтвом, незворотно зруйнувався побут, описаний І.С. Шмельов, практично зникли традиції народних релігійних праздников.

Наслідком втрати національних релігійних традицій можна й происходившую у 90-ті рр. XX в. бурхливу американізацію російської культури (культура хіба що втратила імунітет), а якоюсь мірою й посилення аморальності. Проникнення чужорідних вірувань навряд чи заповнить ті стабілізуючі початку, які з часів Водохреща Русі визначали розвиток національної культуры.

Відновлення традиційних природничих російській культурі зв’язків між побутової культурою, мистецтвом і релігією — процес, від якої у що свідчить залежить майбутнє нації. Та цього необхідні тривалі і напружені усилия.

Список використаної литературы.

1. Аверинцев С. С. Хрещення Русі і шлях російської культури // Контекст — 90. — М.: Наука, 1990.

2. Давидова Н. В. Євангеліє і давньоруська література: Навчальний посібник учнів середнього віку. — М., 1992.

3. Златоструй. Давня Русь. Х—Х1П ст. / Сост., автор. текст, коммент. О.Г. Кузьміна, О. Ю. Карпова. — М., 1990.

4. Іванова С. Ф. Введення ЄІАС у храм Слова: Книжка для читання з дітьми у школі і вдома. — М., 1994.

5. Ізборник: Збірник произв. літ. Київської Русі. — М., 1969.

6. Концевич І.М. Наживання Духа Святого щодо шляхів Київської Русі. — М., 1993.

7. Лихачов Д. С. Земля рідна: Книжка учнів. — М., 1983;

8. Лихачов Д. С. Поетика давньоруської літератури // Избр. роботи: У три т. — Л., 1987. Т. 1.

9. Федотов Г. П. Святі Київської Русі / Предисл. Д.С. Ліхачова і А. В. Мене. — М., 1990.

10. Шмельов І.С. Літо Господнє // Вибране. — М., 1989.