Гуманисты. — Валла і Помпонаций

Гуманисты. — Валла і Помпонаций.

И.Вороницын.

Гуманизм зароджується на італійської грунті. Причину цього слід бачити, головним чином, у цьому, що у Італії передусім розвинулося грошове господарство, виробництво товарів на ринку швидко витіснило натуральне господарство феодального періоду, а приморське становище Італії додало її дрібним республікам характер держав торгових. Потреба звільнення від духовного рабства середньовічному католицизму змусила звернутися до тієї древньої культурі, слідів якої у Італії залишалося ще багато, а розвиток торгових зносин з Грецією дозволило ще більше збагатити ця спадщина античного світу еллінської мудрістю, зразкам якої ще довго судилося залишатися неперевершеними. Античне суспільство зупинилося загалом того щаблі розвитку, з якою нового суспільства, освобождающемуся із пелюшок середньовіччя, доводилося починати. Цим і пояснюється те, що старе світогляд, выкопанное з-під сміття минулих століть, виявилося для таких людей чотирнадцятого зовсім новым.

Та сторона історії суспільной думці, яка нас займає, саме сторона релігійна, пережила настільки різкий поштовх свого розвитку, що перехід від сліпий віри католицизму до повного зневіри хіба що переганяє справжню соціальну потребу народу і невдовзі змінюється поверненням до фанатическому католицизму. Цей повернення супроводжував економічного спаду італійських государств.

Религиозное вільнодумство в тому мірою притаманним для більшості італійських гуманістів. Але нас цікавлять лише його найяскравіші форми. Якщо в Данте Алигиери ми можемо вже знаходимо скептичне ставлення до церковним вченням й прагнення до незалежності для держави від церкви, а «Декамероне» Джіованні Бокаччио розказано історія про три кільцях, по суті трактующая три релігії, як усе трьох обманщиків, і скрізь критикується католицизм, то треба пам’ятати, що це перші гуманісти у своєму люди глибоко релігійні. Їх критика ще заперечення, їх вільнодумство ще невіра. Але вже Лоренцо Валла (1407—1457), хоча залишався грунті християнства і лицемірно стверджував, що «вірить разом з матір'ю св. церквою», на порозі і заперечення і неверия.

Валла був охарактеризований першим епікурейцем нової доби. У його творі «Діалог про задоволення» він стверджує, що задоволення є справжнє і єдине благо, випереджаючи цим пізніше відродження епікуреїзму і засновану на принципі задоволення мораль великих матеріалістів XVIII століття. Він вимагає всупереч аскетичним ідеалам попередньої епохи всіх прав чуттєвої природи чоловіки й сягає затвердження, що «природа є те самих або майже то ж, що бог». Щоправда, у тому діалозі між епікурейцем і захисником християнської моралі перемога словесна залишається поза останнім, але не всі симпатії автора з повним очевидністю за першого. Особливе обурення інше твір Бали «Про професію ченців», коли він із надзвичайною різкістю обрушується на інститут монашества.

Гораздо далі Бали йде Помпонаций (Помпонацци, 1462—1525). В нього атеїзм досказан до останньої літери. У даному разі може бути названо і матеріалістом. На цієї оригінальної фігурі дозволимо собі зупинитися трохи більше подробно.

Помпонаций викладав філософію в Падуї, потім у Болоньї. Він примикав до жодної з пануючих шкіл, а заснував власну, пользовавшуюся великим влиянием.

Вопрос про безсмертя душі стояв тоді центрі філософської дискусії, і це саме питання на системі Помпонация розроблений з виняткової на той час повнотою. Підходить вона до нього без звичайній хитруни вільнодумних богословів, навчаючи, відомі речі бувають з погляду теології істинними, тоді як філософія вважає їх хибними. Ця військова хитрість дозволяє йому, як Ланге, «робити, то, можливо, найсміливіші і дотепні нападки на безсмертя, які тільки тоді ми були відомі». У книжці «Про безсмертя душі», вийшла друком в 1516 року і засудженої згодом на спалення, Помпонаций вже частково пориває зі схоластическим методом міркування, які представляють голу еквілібристику поняттями, і апелює до здоровому людському змісту. Виходив він речей, що з його вчителя Аристотеля немає доказів безсмертя душі, й що, отже, цей найбільший розум давнини приймав, що душа смертна.

Бессмертие душі взагалі недовідно. І Помпонаций одна одною спростовує то докази, наведені на користь безсмертя. Між цими доказами є, наприклад, такий: усі релігії стверджують безсмертя і, отже, якби якого було, увесь світ було б обмануть. Помпонаций цього відповідає: в припущенні, що релігії обманюють людей нічого жахливого немає. Існує ж три релігії — христа, Магомета і Мойсея і вони настільки різні, що й в повному обсязі три, то дві їх у разі повинні бути помилковими отже, коли всі людство, то у разі але його ошукано. По Платону і Арістотелеві, релігійний законодавець — це лікар душі людської, її мета не стільки просвітити людини, скільки зробити його доброчесним, і й тому він має враховувати все основні властивості людської натури. Для деяких людей досить нагород і покарань у житті. Для менш шляхетних натур доводиться вигадувати загробні нагороди й незвичні покарання і цього те й вигадана безсмертя. Подібно лікаря, пускающемуся з метою зцілення на всякі хитрості, подібно няньці, діючої на недосвідчений розум дитини обманом, засновник релігії домагається своєї мети теж обманом і хитрістю. Мета релігії по Помпонацию, в такий спосіб, суто політична, утилітарна. З такою поглядом на релігію ми зустрічався, зустрінемося й у дальнейшем.

Приведя цей погляд Помпонация, Ланге зазначає що з освічених людей Італії того часу, і особливо у державотворців, подібне суто практичне ставлення до релігії було досить поширено. Макіавеллі, італійський гуманіст, автор знаменитої книжки «Про государі», проповідує цей погляд на релігію з неменшої відвертістю. «Князі республіки чи королівства, каже він, — повинні підтримувати основи релігії, у разі їм легко буде зберегти свій держави релігійним, отже, добрим і згодним. І усе, що служить на її користь, якщо вони вважає її ложною, вони мають підтримувати і поощрять».

Если б душі були смертні, було б праведного керівництва світом, т.-е. бога. Цей доказ захисників безсмертя Помпонаций відводить тим міркуванням, що чеснота сама нагороджує себе і потребує нагороду із боку. Доброчесний людина щось боїться і потім не надеется.

Душа вмирає разом із тілом. Вона рухає тілом як і, як бик, запряжений в візок, але існувати без тіла неспроможна… Вона не матеріальна у такому сенсі, як і волю, яка поза тіла перетворюється на ничто.

Свободу волі Помпонаций піддає як і сумніву, майже равноценному заперечення. Якщо б чоловік був вільний, — говорить він про, — то бог володів б передбаченням і мав би ніякого стосунку до перебігу подій. Одне з двох, або визнавати провидіння, або свободу волі. Цю труднощі він зумисне ставить перед богословами, сам більше схиляється до того що думці, що наш природа обумовлена зовнішнім і південь від нас незалежним порядком речей. Провидіння він заперечує. Найстрашніше християнське поняття про бога піддається в нього руйнівною критике.

В явища духів, в дива Помпонаций не вірить. Приведення — це частина або обман порушеної уяви чи шахрайські витівки жерців. «Одержимі», біснуваті — просто душевно-больные люди. Намагаючись все пояснити природно, він часто-густо вдається до астрології, до пояснення явищ особливим впливом світил. Але це пояснення він також розглядає, як природний. І справді, у ті ранні часи астрологія грала ще роль науки, т. е. природного пояснення. Багато речей, — каже Помпонаций, — відбувається природним чином, але внаслідок причин, нам невідомих. Ці явища неправильно розглядалися як дива, чи як диявольське навождение. Дар пророцтва він пояснює астрологічними впливами, але дива, вироблені різними реліквіями, мощами тлумачить, як наслідок уяви віруючих, яке створило те ж таки «диво», якби в місце людських кісток були непомітно підсунуті кістки собачьи.

Что само залишалася від віри в бога? У католицькому сенсі нічого, і противників Помпонация, мали усі підстави звинувачувати їх у атеїзм. Збереглося також свідчення однієї з учнів художника, що потай він був атеїстом. З нашою точки зору до повного атеїзму не домовляється, хоча залишає право вважати, що його умовчання були викликані лише страхом переслідувань. Якщо цих переслідувань він таки не накликав він, то пояснити це можна лише вільнодумством, царившим тоді при папському дворі. Проте, нападки і ненависть ченців і священиків, яких не втрачав нагоди зачепити і висміяти, йому довелося зазнати в достатньої дозі. «Усі трутні в рясах, — каже з його сучасників — намагалися вжалити його, але переховувався від своїх жала, запевняючи, що підпорядковується церковному судженню і викладає вчення Аристотеля лише чимось недоказуемое».

Характерна його надгробна напис: «Я тут похований. Чому? не знаю. І ця байдуже, чи ти це, або знаєш теж. Приємно, коли тобі живеться добре. Мені за життя було погано. Можливо добре мені нічого і зараз. Але стверджувати, ні заперечувати того не могу».

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.