Сравнительный аналіз скульптури Поликлета Дорифор і скульптури Донателло Давид

РЕФЕРАТ.

про введення до історії искусств.

Порівняльний аналіз скульптури Поликлета «Дорифор» і скульптури Донателло «Давид».

Мінськ, 2000.

Для кожної доби мистецтві, як й у етапів розвитку людства в цілому, характерне як новаторство, народження нових форм, наповнення їх іншим змістом, і продовження традицій, спадкоємна зв’язок культур.

У цьому роботі я з прикладу двох творів круглої скульптури спробую простежити, якими принципами керувалися художники епохи Відродження і Античності, які художні придбання античності відбито у мистецтві відродження, які нові елементи художньої творчості з’являються у епоху відродження. Я аналізую роботу Донателло «Давид» (1440 — 43) і скульптуру Поликлета «Дорифор» (V в. до н.э.).

Робота Поликлета «Дорифор» належить періоду класики в античному мистецтві. Це епоха вищого підйому античного мистецтва, що з розквітом давньогрецьких государств-полисов в розмірі 5 — 4 ст. е. Найбільш повно позначилося грецький естетичний ідеал у творах мистецтва грецької класики, які у античну епоху було визнано досконалими і зразковими. Виконуючи у мистецькій культурі античності роль центростремительного, організуючого початку, ідеал більшою чи меншою мірою, безпосередньо чи опосередковано позначався на основний. творів мистецтва античної епохи. Одна з найбільш шанованих образів — стрункий, оголений юнак, атлет, не який відає внутрішніх колізій і душевного сум’яття. Його світовідчуття врівноважено, безпристрасно, погляд твердий, спокойный.

В усьому образі фізичного досконалості відчувається цілісність натури, надійність. Творці Стародавньої Еллади прагнули передати в статуях атлетів не стільки індивідуальні, особистісні риси, скільки сутнісні, типові властивості досконалу людину, його універсальні, найцінніші якості з погляду античної культури. Формується значимість образу героя, який виборює твердження землі загальної гармонії із допомогою фізичної сили, спритності, хоробрості, цілеспрямованості. Саме в боротьбі виявлялася цінність героїчного зусилля, готовність до колосальної енергії подолання, отражавшей справжнє досконалість, втілювалося оптимістичне відчуття панування людини над світом. Краса унікального, мінливого, неповторного була чужою грецькому художньому свідомості під час становлення античної культури. Головними об'єктами зображення ставали боги і легендарні герої, уособлюють образ ідеального людини. Цей тип краси висловлене у цій роботах Поликлета.

Як Античність заклала підстави розвитку мистецтва епохи Відродження, Відродження стало джерелом натхнення задля її подальшого розвитку європейської культури Нового часу. Яка ж возрожденческая сутність прекрасного? На формування нових типів художнього світосприймання істотне вплив справила наростання темпу реальної життя, більш динамічне рух суспільства в часу пространстве.

Головним дійовою особою епохи, своєрідним центром культури стає енергійний, вольовий, розкутим людина, мріючи про реалізації захоплюючих земних ідеалів. Возрожденческий людина як вперше відчув розмаїття власних безмежних можливостей, які раніше залишалися незвіданими і незатребуваними. Внутрішній і зовнішній світ розгорнулися в усій своїй небаченої багатоликості, багатстві, блиску, вражаючи уяву, спонукаючи до творчого саморозкриттю. Зросло почуття власної гідності, яке відігравало такої принципової роль античної культурі. Ренесансного людини приваблював героїчний дух поганських уявлень, повна напруженого дії життя. Скульптура, в середньовіччі нерозривно що з архітектурою, отримує ще й самостійне існування, з’являється вільно що стоїть статуя, пам’ятник сучаснику, скульптурний портрет. Теми і образи скульптури черпаються не тільки з Священного писання, але й з античної міфології. Формується новий пластичний мову скульптури, заснований на вивченні натури і античного спадщини. Провідним центром Відродження була Італія, мистецтво культура якої пережили небувалий подъем.

Донателло — яскравий представник епохи раннього Відродження Італії. Одне з її робіт — «Давид» з Барджело. Образ Давида широко представлено європейському мистецтві. До цього персонажеві зверталися А. Вероккьо, Мікеланджело. Найпопулярнішим є зображення Давида як переможця Голіафа. Отже і показаний у роботі Донателло. Ще у одному з своїх творів Донателло не наближався такою мірою до античності. Юний Давид зображений як стрункого голого хлопчика з гнучким тілом, і довгими волоссям, куди одягнутий прикрашена лавровим вінком пастушача шапочка. Маючи важкий меч і поставивши ногу на відтяту голову Голіафа, він стоїть похнюпившись, як не усвідомлюючи величі скоїв подвигу. Статуя Давида (як і оригінал статуї Дорифора) виконано бронзі. З 30 — 40-х рр. XV в. художник дедалі більше звертається до цього податливому і гнучкому матеріалу, таящему у собі багатющі пластичні возможности.

Які ж елементи античного мистецтва є у «Давида»? Уперших, оголеність персонажа, що ми й з прикладу поликлетовского «Дорифора». Одяг Давида становить лише капелюх, прикрашена листям, і багато прикрашені поножи, він спокійно стоїть у недбалої позі, дивлячись згори донизу і висловлює то радісне спокій, яке вражає нашій грецьких творах. Герой Старого заповіту відповідає тілесному ідеалу мистецтва IV століття е. Слід зазначити, що тему герояпереможця — улюблена тема італійського Відродження. Також і Поликлет свій ідеал атлета-гражданина втілить в бронзової статуї юнака з списом, відлитої близько 450 — 440 рр. е. Могутній оголений атлет зображений в спокійною й величної позі. Він тримає в руці спис, що лежить на лівому плечі, і трохи повернувши голову, дивиться в далечінь. Здається, що юнак хіба що ступив уперед і зупинився. Усю тяжкість тіла він переніс на праву ногу. Скутість і умовну нерухомість архаїчних статуй скульптор зумів подолати завдяки продуману систему рівноваги частин тіла: піднятому правому стегну відповідає опущене плече і, навпаки, опущеному лівому стегну — піднесений плече. Скульптор повідомляє позі атлета невимушеність і життєву переконливість. (6).

З незвичайним реалізмом майстер передав у бронзі чудову мускулатуру розвиненого тіла: сильні м’язи рук, рельєфно виступаючі м’язи грудях та живота, міцну шию і добре треновані ноги атлета. Стриманою міццю віє від постаті юнаки. Мужність, ясність духу, і готовність до подвигу проявляється у незворушному спокої прекрасного особи. Перед нами ідеал епохи — різнобічно розвинена і цілісна особистість. Краса людини стає для Поликлета мірою цінності розумно влаштованого світу. Майстер стверджує думка, що кожна людина повинен вдосконалюватися, щоб служити своєму городу.

Насамперед у Донателло Давид — це юнак взагалі, герой з ідеально облагородженим тілом. Давид Донателло абсолютно спокійний, й у замкнутості свого силуету й у пасивної, размышляющей позі. Перемога принесла Давиду не лише переконаність у своїй силі, і правоті, а й роздумі про причини цього й іншого, і може бути, і певний відтінок самозамилування. «Давид» Донателло, незважаючи на молодість, справді герой, атлет, в перемогу якого над гігантом Голіафом ми можемо поверить.

На жаль, оригінал «Дорифора» Поликлета не сягнув нас. Ми можемо судити про цей твір лише з римської копії, і навіть ця копія дає уявлення про чудовому творі Поликлета. До нашого часу «Дорифор» залишається однією з чудових зображень людини у світовому искусстве.

Слід зазначити, що Поликлет був і теоретиком мистецтва. Поликлет з точністю розрахував розміри всіх частин тіла, і їх співвідношення між собою. За одиницю виміру він прийняв зростання людини. Стосовно зростанню голова становила 1/7 частина, обличчя й пензель руки — 1/10, ступня — 1/6. «Успіх мистецького твору, — стверджував майстер, — виходить від багатьох числових відносин, причому будь-яка дрібниця у його нарушить».

Позиція постаті Давида відповідає поликлетовским правилам, відповідно до яким статуя повинна переважно спиратися однією ногу, тоді як інша несе меншу навантаження. Ці правила, надаються до сприймання як вираз чіткого і гармонійного подолання сили тяжкості з допомогою чудесного механізму тіла, дотримувалися в усьому античному мистецтві. Мотив цей не залишився невідомим і послеантичному мистецтву: оскільки його було знайти у будь-яких класичних зразках, то, на нього постійно звертали увагу. Проте за використанні їх у готичних статуях йшлося тільки про збагачення арсеналу мотивів, унаслідок чого задовольнялися окремими натяками нею, — а тепер у творчості Донателло ми виявляємо цей мотив як художню проблему принципового значення, послідовно решаемую розробки оголеного тіла. (4).

Які ж нововведення знаменують статую «Давид» Донателло? По-перше, наготу. Вже сьогодні понад тисячі років нагота не грала жодної ролі мистецтво, звідки християнське неприйняття культу тіла вигнало її, що вона зображувалася лише там, де вміст зображуваного безумовно вимагало цього. І ось Донателло — всупереч усім традиціям — зобразив оголеним героя Старого заповіту, потім перед ним вирішувалося виключно лише під час зображення декоративних фігурок немовлят і геніїв. Весь характер статуї доводить, що справа зрушила під впливом античності. Ні іншого твори Донателло, де одухотвореність було б з такою силою відтиснута другого план: мальчик-победитель стоїть ніби відсторонено, коли б йшлося і про чимось саме собою зрозумілим, але тільки голова з її ідеальної трактуванням, але й тіло слід античним прототипам. Хоча можна побачити, що Донателло ще боїться зображати квітучу і м’язисту наготу, яка так приваблювала скульпторів Високого Відродження. У позі Давида зберігаються відгомони характерного готичного вигину. В нього худі, тонкі руки, його обличчя, затінене капелюхом, теж пережиток готики, — позирає на глядача, поза його ніг замаскована мечем і головою Голіафа. І все-таки у цій статуї Донателло настільки впритул до античності, як ніколи ні з ранніх, ні з пізніх про свої твори. Ми можемо спостерігати виникнення нового розуміння значення тіла для мистецтва. «Геніальне діяння Донателло полягала, по-перше, у цьому, що вона усвідомила першочергового значення цієї проблеми освіти й відбив ця була у творах, а по-друге, — у цьому, що розв’язання цієї цієї проблеми він пов’язав з античними досягненнями. Кожне рух тіла складається з майже неозорого кількості загальних чи локально обмежених, типових чи індивідуальних моментів, прояви й вибір моментів, які зараз є важливими і найбільш виразними для пластичного втілення функцій механізму тіла стосовно нього до статуарному руху членів і суглобів, саме був тією завданням, влади на рішення якої греки століттями зосереджували свої художні силы"[1]. Завдяки накопиченому у своїй досвіду вони у виконанні людського тіла майже недосяжній вершині. Середньовіччя зневажило цим досягненням античного мистецтва. Набуття його наново і з'єднання з недостатнім розвитком нового мистецтва — заслуга Донателло. Це «Давид» відрізняється від готизованих творів скульптора. Можна сміливо сказати, що ця постать завершує період закладання основ Відродження — й те ж час знаменує початок нової доби історія італійського искусства.

Як справедливо зазначає одне із мистецтвознавців щодо розвитку на цьому етапі: «Сучасність розмовляв із давниною однакові, як майстер з майстром. Першим імпульсом було захоплення наслідування, кінцевим результатом небувалий синтез."[2] В. В. Бибихин пише, що «із метою відкрити античність він (Ренесанс) створює щось зовсім новое"[3].

ЛИТЕРАТУРА

.

1. Бибихин В. В. Новий ренесанс. — М.: МАЇК «Наука», «Прогрес — традиція». 1998.

2. Виппер Б. Р. Італійський ренесанс XIII-XVI століття. — М.: Мистецтво. 1977.

3. Гуковский М. А. Італійське відродження. Т. II. — Ленінград: Видавництво державного Ермітажу. 1961.

4. Дворжак М. Історія італійського мистецтва — у епоху відродження. Т. 1. М.: Мистецтво. 1978.

5. Мартинов В. Ф. Філософія краси. — Мн.: Тетра Системс. 1999.

6. Рівкін Б.І. Античне мистецтво /Мала історія мистецтв. — М.: «Мистецтво», 1972. ———————————;

[1] М. Дворжак. Історія італійського мистецтва — у добу Відродження. Т. 1. М.: Мистецтво, 1978.

[2] Chastel A. The acts during the Renaissance. — In: The Renaissance: Studies in interpretator, New York, London, Methuen, 1982. p. 238.

[3] Бибихин В. В. Новий ренесанс. — М.: МАЇК Наука, Прогрес — Традиція. 1998.