Кабачок 13 стільців

«Кабачок 13 стульев»

«Кабачок 13 стільців» — псевдо-польская, найперша та тривала «мильна опера» на радянському телебаченні.

Первоначально ця розважальна програма називалася «Добрий вечір». Її першим провідним був актор театру Сатири Олександр Бєлявський. Саме його й називають автором ідеї «Шиночка» — на початку 1960;х років на радянському телебаченні бракувало гумористичних передач, і тоді «припав доречно» Бєлявський, хіба що який повернувся з польських гастролей. Він подав ідею режисеру театру Сатири Георгію Зелінському зробити невеликі телеминиатюры, на кшталт варшавського уявлення «Кабаре Старих Панов». Бєлявський привіз добірку скетчів з польських гумористичних журналів. Річ «закрутилося».

Вначале розраховували зробити лише три передачі, а й пішли в Останкіно пішли мішками листи на задану тему «Хочемо ще!». Програму вирішили продовжити, а от старе назва було «над касу». Тоді оголосили всенародний конкурс на краще назва. І тоді знайшовся «народний герой» із славнозвісного міста Воронежа, який просто вважав всіх учасників програми, і роздумуючи, написав заповітні слова — «Шиночок 13 стільців». Вдячна вітчизна не забула подвиг героя — щасливого «рахівника» запрошено до Москви на зйомки програми розвитку й видали йому цілих 13 ящиків дефицитнейшего у ті року чеського пива.

Вскоре на «бойовому посаді ведучого» Белявского змінив улюбленець публіки, актор тієї самої театру Сатири, Андрій Миронов. Він провів «два шиночка», і він прибраний з телепередачі назавжди. Знову таки по численним проханням телеглядачів — спільну думку котрі дивилися програму радянських громадян було таке: «Артист Андрій Миронов придушує своїм темпераментом інших учасників. А хочемо дивитися всіх…» Наступним «Паном Провідним» став Михайло Державін. За словами: «Це було вельми заманливо. Ти відразу ставав популярним серед мільйонної аудиторії. Глядачі нашій основному хвалили, давали дружні поради. Це була перша народна телепередача з постійними героями, з єдністю місця і пародіюванням стилю. Більшість телеглядачів наші дурненькі, часом наївні сценки і репризи служили свого роду віддушиною у тому зарегламентованої життя. Пахощі якогось „ненашого“, більшості не знайомого затишку і комфорту. „Шиночок“ для радянських глядачів був маленьким „вікном до Європи“, а важкий „залізну завісу“ перетворювалася на бамбукову фіранку, легко раздвигаемую руками…».

Вначале програма була чорно-білої і записувалась як реального часу, актори працювали звичайним секундоміру і хто з акторів помилявся, то доводилося записувати все спочатку. На випуск однієї програми (з урахуванням репетицій) йшло до півтора місяця. Текст жорстко редагувався, вірніше буде сказати — «цензурировался», і «на розсуд» акторів залишалося лише вибір міміки, інтонації і жестів. Навіть одяг для зйомок, вона видавалася тим «совкових років» шикарно, регламентувалася — так перша «пані Катаріна» (Наталя Селезньова) оштрафували за появу у міні-спідниці. Після переїзду студії в Останкіно, «Шиночок» став «кольоровим», і на радість виконавців, вічно які поспішають за свої вечірні спектаклі, виходити у запису. Найбільш затятим, «до останнього», противником «Кабачка» був прославлений головний режисер Театру Сатири Валентин Миколайович Плучек. Це обумовлювалось тим простим фактом, що більшість «панів і паночек» були з його театру, і з глядачі на драматичних, несатирических спектаклях просто верещали в захваті, побачивши навіч наприклад «пана Ведучого», «пані Монику» чи самого «пана Директори». Хоча феноменальна популярність програми розвитку й сам Театр Сатири зробила популярним.

По думці вже пострадянських оглядачів, «кожна програма була відбитком нашої життя на той час в мініатюрі». Так було в «пані Спортсмені» багато, як у дзеркалі, бачили радянських спортивних «горе-чиновников», які колись зразково-показовими спортсменами. А улюблене в народі «пан Директор» ідеально відбивав радянську номенклатуру, яка «був і не зла і добра», і часом спромоглася і «покерувати». Одяг «пані Моніки» для багатьох радянських жінок єдиним віконцем у світ далекій і загадкової моди. «Шиночок» сміливо можна й «першими Ритмами Зарубіжною Естради» на радянському телебаченні - у програмі уперше прозвучав як провідні артисти польської естради (Ганна Герман), а й пісні Мірей Матьє і Тома Джонса. Тому «пана Ведучого» у численних листах чемно просили «не займатися перекладами текстів», а дати можливість безперешкодно записати пісню на магнітофон. До речі, у перших випусках «Кабачка» його відвідували «вживу» зірки — той самий Ганна Герман, Барбара Брильська й інші, а згодом всі виступи замінила фонограма. Актори лише відкривали рот, іноді потрапляючи над такт — часто нову пісню, яку доводилося «виконувати», вони перед ефіром.

По чуткам, «Шиночок» зобов’язаний свої «долгожительством» не народної любові (що у принципі, у СРСР завжди була безправної і її запізнілою), а інтересам до «панам» навіть однієї людини: самого «дорогого Леоніда Ілліча». Близько знали сім'ю Брежневых, згодом розповідали, що Генсек не пропускав жодного її випуску, якщо це все-таки траплялося, йому демонстрували спеціально зроблену йому запис. Ходили легенди у тому, що «Шиночок» кілька разів закривали, і потім терміново збирали акторів і записували програму, бо ні змели повідомити «коханому вождю», раптом возжелавшему її переглянути, що її немає. Поляки передати не ображалися, напевно яку нині вважає проявом «пролетарського інтернаціоналізму» чи чогось подібного. Коли програмі стукнуло десять ро ків, радянське посібник з ініціативи тієї самої Брежнєва обсипало акторів почесними званнями і поповнюється новими квартирами, а польське керівництво нагородило «Шиночок» лише почесним званням «Заслуженого колективу культури Польської Народної Республіки». «Шиночок» закрили влітку 1981;го, від початку «польського бунту». Саме поняття «Польща» тоді преси й по телебаченню старанно обходилося стороною, і взагалі, із цього питання було до гумору. Ось і стала раптово, без будь-якого завершення, 150-ая передача останньої. Довго потім ще радянські громадяни з надією вчитувалися в «Програму передач», але, на жаль, усе було скінчено, потихеньку, без оголошення кінця.

Через кілька років, як у Польщі все «розсмокталося», було зроблено ще одне спроба — якийсь серіал про мешканців вдома. Хоча у ньому й знялися багато «кабачковцы», його скоро закрили. Цього разу усе минулося без політики — програма просто виявилася нікому непотрібної і затягнутій у додачу. Про неї зараз, на відміну «Кабачка», і пам’ятають. Останню спробу відродити традиційний «Шиночок» була зробив у 1996;му року керівницею театру «У каміна» Ганною Макагон. Більшість знаменитих «панів» (Аросьева, Высоковский, Державін та інші) відмовилися взяти у цьому братиме участь. Прізвищ цих артистів пам’ятають в повному обсязі, але де вони до цього часу залишилися у пам’яті глядачів під іменами знає своїх героїв.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використано матеріали із російського сайту internet.