Русская інтелігенція як отводок європейської культури

Русская інтелігенція як отводок європейської культуры

М. Л. Гаспаров Эта замітка — відгук на статтю Б. А. Успенського «Російська інтелігенція як специфічний феномен російської культури». Це у разі не заперечення: російська інтелігенція другої половини XIX і XX ст. дійсно була специфічним, унікальним культурним феноменом. Але кожна унікальна складність складається з простіших елементів, не унікальних. Б. А. Успенський називає (точніше, намічає) їх собі сама: це духовна культура і це опозиція влади. Сам він зосереджується переважно другою з цих елементів, ми постараємося для рівноваги зосередитися на первом. К статті Б. А. Успенського хочеться поставити епіграф із перших рядків «Повісті одну благополучної селі» Б. Вахтина (цитую з пам’яті): «Коли государиня Єлизавета Петрівна скасувала на Русі страту і тих започаткувала російської інтелігенції…» Тобто, коли опозиція структурі державної влади перестала фізично знищуватись і став, зле чи, чи добре, нагромаджуватися і шукати собі у суспільстві басейн зручніше для такого скупчення. Таким басейном і він той освічена та полупросвещенный шар суспільства, з яких потім склалося те, що Б. А. Успенський називає інтелігенцією як специфічно російським явлением.

Оно могла б і стати таким специфічним, щоб у російської соціальної меліорації була надійну систему дренажу, яка оберігає басейн від переповнення, яке околиці — від революційного потопу. Але про це не Єлизавета Петрівна, ні її наступники з різних причин не позаботились.

Б. А. Успенський пише: «Із Заходу здається, що російська інтелігенція і європейські інтелектуали — один і той ж, із Росії здається, що російська інтелігенція є щось суто специфічне і навіть полярно протилежне». Продовжуючи нашу натягнуту метафору, можна сказати, що на європейські інтелектуали — це налагоджене водосховище, яких можна користуватися стосовно потреб державного господарства. Вода тут де він однакова, але працює по-різному. Б. А. Успенський ухиляється від прямого визначення інтелігенції, але з тексту його виявляються два її ознаки, нетотожні, незв’язані, але скрестившиеся: по-перше, це носителька і головна хранителька духовні цінності, по-друге — опозиція, конфронтуюча як влади, і народу. З першого ознакою вона, справді, тотожна західним інтелектуалам, за другим, справді, протилежна їм. Б. А. Успенський приділяє переважне увагу другому ознакою — різниці, спробуємо пригляньтеся до первому.

(Втім, оскільки інтелектуали у його статті також визначено, то неясно, опозиційні вони або сервильны. Найімовірніше, як і здогадатися, їхнє ставлення до влади народу — високочоле наплевательство.).

Специфику, змальовану Б. А. Успенським, можна сформулювати коротко: російська інтелігенція — це західний інтелектуалізм (носій духовні цінності), перенесений на російську грунт (де зараз його додатково приймає він роль опозиції, в відсталою Росії не передбачену). Чому Росія відсталою, обговорювати тут навряд чи можливий (татарське ярмо, імпортна — третьоримська — гординя Івана Грозного і самобутня — Миколи I, чергування еволюційних смуг, які загрожують перейти в застій, і революційних, які загрожують перейти в надрив…). Однак у епоху, коли виробила конституційну монархію з узаконеною опозицією як противагою влади, — у цю епоху Росія вступила отстало-абсолютистской, на опозицію як беззаконної підривної силою. Конституюватися опозиція лише в передреволюційної Думі (кадети — «партія інтелігенції»), та й Солженіцин досі вважає, що зря.

Было два визначення інтелігенції — європейське, «шар суспільства, вихований в розрахунку що у управлінні суспільством, але через відсутність вакансій що залишилося зі своїми освітою без роботи» (слово intelligenttsia у сенсі запозичене саме з російської, але цьому парадоксі колись зупинятися) — і радянське, «прошарок суспільства, обслуговує панівний клас». Перше перегукується з російським відчуттям, що інтелігенція передусім опозиційна: коли ти не дають місця, яким ти розраховував, ти, природно, починаєш дутися. Друге, навпаки, перегукується з європейським відчуттям, що інтелігенція (інтелектуали) — це передусім носителька духовні цінності: оскільки влада керувати потребує не лише у поліцейському, а й у духовному насильство над масами (проповідь, школа, печатку), вона охоче користується придатними при цьому духовними цінностями з арсеналу інтелігенції. «Цінність» — не абсолютна величина, це завжди цінність «комусь», зокрема й у влади. Зрозуміло, не всяка цінність, і з выбором.

В залежність від того, наскільки духовний арсенал інтелігенції відповідає тому вибору, інтелігенція (навіть російська) виявляється неоднорідна, кількашарова, вимагає уточнення слововжитку. Чи можемо назвати інтелігентом Льва Толстого? Чехова? Бердяєва? гімназичного вчителя? інженера? автора бульварних романів? З погляду «інтелігенція — носителька духовних цінностей» — безумовно: навіть автор «Битвы росіян із кабардинцами» робить свою культурне справа, приохочивая напівграмотних до читання. А погляду «інтелігенція — носій опозиційності»? Бульварні письменники зі своїми офіціозної ідеологією відпадають відразу, інженери, професійно байдужі до політики, певне, теж, гімназійних учителів і університетських професорів, певне, доведеться сортувати, цілком по-радянському, на «консервативних», обслуговуючих влада, і «прогресивних», котрі підривають її надміру сил (а скільки виявиться сумнівних випадків! наприклад, Ключевський, читає лекції і демократичним студентам, і царському сімейству!), під питанням навіть Чехов, з яких сучасна критика не могла вичитати ніяких опозиційних ідей, а нинішня вичитує їх слід тільки софістичними подгонками під відповідь: «раз визнаний класиком — отже, разів у ньому ховаються опозиційні ідеї». Єдиний, хто має видно «духовні цінності» і «опозиційність», — це Лев Толстой, але в кого ніхто не можу вказувати назву «представником російської інтелігенції». Чому ж? Адже він дворянин, поміщик, забезпечений нетрудовими статками і розмовляє з владою як рівний. Тож ми мимоволі включаємо в визначення інтелігенції один критерій — економічну незалежність від влади: той, хто служить, — не інтелігент. По під цей критерій всю систему разом перебудовується: відпадають вчителя і професори, відпадає більшість письменників (Гончаров служить цензором, Борхес бібліотекарем, Сеферис консулом), і на право зватися інтелігенцією притязает лише художня богема. Коли мене називають інтелігентом, я відповідаю: «Ні, я — працівник розумової праці, я отримую потім від держави зарплатню і маю політичних амбиций».

«Свет і свободу передусім» — формулював Некрасов народне благо, «світ і свобода» були програмою перших народників. Певне, цієї формули доводиться розчленувати: світло суспільству можуть нести одні, свободу інші. а схрещення і зрощення з завдань — справді, специфіка російської соціально-культурної ситуації, починаючи з другої половини в XIX ст. Звідки ця специфіка? Від постійної нашої особливості — від прискорений розвиток російського суспільства на останні 300 років. У Франції покоління батьків робило Просвітництво (у самому чистому вигляді — як Енциклопедію), а покоління синів робило Революцію, у Росії цим доводилося займатися одночасно, або навіть у порядку: спочатку революція (чи реформи) згори, потім подстраивающееся під них просвітництво — звісно, з відставанням. «Розум випереджає, серце відстає», висловлювався Тойнбі, маю на увазі, звісно, не російські. а загальнолюдські особливості сучасного прогресса.

«Современного прогресу» — ми задарма згадали як кордон друга половина в XIX ст. (у Росії, але в Заході — напівстоліттям чи століттям раніше). Тільки відтоді суспільство стало така багата, що могли з’явитися, нехай нечисленні, люди вільних професій — неслужащие, заробляючи пером і пензлем, мають пряму і зворотний зв’язку з суспільством, минаючи держава: що більше розходиться тираж книжки, тим автору писати таку. Гонорарна система у Росії встановлюється при Пушкіна, для Пушкіна вона була приробітком (хоч і важливим), для Бєлінського — вже із єдиним джерелом існування. Проте опозиційність тут було ні до чого: Дюма заробляв більше, ніж Курье, і Булгарін — більше, ніж Герцен.

Разделив «світло» і «свободу», можна спробувати простежити традицію цих форм громадського служіння раніше, до їх схрещення у російській інтелігенції останніх 150 лет.

«Свет» — вона завжди привноситься із боку. Б. А. Успенський підкреслює як специфіку Росії її пограничность Європою і Азією (починаючи з «шляхи виходу з варяг в греки»): спочатку, при Володимирі, вища культура привноситься з Візантії, потім, при Петра, — із Європи, потім, за Леніна, — також із Європи. Усі тричі вона поширює згори, болісно, з кров’ю. («Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем» — нам важко уявити, скільки поколінь після Володимира Свята Русь жило ошалілому двоеверии.) «Впроваджувати просвітництво з помірністю, по можливості уникаючи кровопролиття» — ця похмура щедринская жарт справді специфічна саме з Росії. Але — хай не такої криваво — культура привносилась від виконавця і привносилась.

Именно згори у Росії, а й. Сам Б. А. Успенський пише, що й Росія своєму кордоні почувалася культурної колонією Німеччини, то Німеччина почувалася той самий культурної колонією Франції, додамо цьому, що двома століттями раніше Франція почувалася той самий культурної колонією ренесансної Італії, а ренесансна Італія — античного Риму, а античний Рим — завойованої їм Греції. «Контакти цивілізацій у просторі й у часу» (вираз Тойнбі) — явища однотипні, і всіх таких контактах чітко різняться цивілізації: більш престижна й менш престижна, впливає та яка приймає вплив. Навіть коли реального контакту немає, він вигадується: греки представляли політичні новації як відродження забутих «Тесеевых статутів», а римляни протиставляли грецькому впливу відродження так само міфологізованих «моралі предків». Як вона потім це нововоспринятое просвітництво проникало згори донизу, це вже справою тактики батога чи пряника: Петро заганяв недоуків в навігаційні школи силою і штрафами, а Олександра Другого заганяв мужиків в церковно-парафіяльні школи, обіцяючи грамотним укорочений термін солдатської служби. Зрозуміло, щоразу чужі тексти новому грунті складалися у новий контекст, Венеція не нагадувала Афіни, Київ на Константинополь, а Петербург на Париж: ніякої специфіки російської культури тут нет.

(Заметим, що з Володимирі і за Леніна переважно прищеплювалася ідеологічна, духовна сторона культури, а при Петра — матеріальна, технічна (те, що деякі називають на відміну «культури» «цивілізацією»): з початку реформ до створення університету минуло 55 років — більше. ніж від завоювання Мексики і Перу аж до створення університетів у Мехіко і Лімі. Було в вищого рівня цікаво порівняти вестернізацію Росії при Петра (і потім за Олександра II) з вестерн изацией Японії — у другий випадок майже одночасної. Коли гуманізм в Європі відвойовував собі місце біля схоластики, а эллинофильство Сципиона Молодшого — у катоновых «моралі предків», ця идеологичность — «духовні цінності» — ще очевиднее.).

Таким чином, всяке суспільство чинився розшарованим, двухкультурным. Культура низів забезпечувала його стабільність, міцність, замкнутість, культура верхів — динамічність, устремління до заданому ззовні ідеалу, інтернаціональність. Звісно, такий поділ функцій відбувалося з огляду на те, що вищі стану були відповідальнішим за і мали більші можливості спілкуватися із сусідами, або читати старовинні книжки. Росія — не виняток, і навіть випадок: у будь-якому разі, у ній ніколи справа не сягала здобуття права півтораста літ правляча стан говорило однією мовою, а керовану — іншою, як і був у Англії після нормандського завоювання, але в материку — після німецьких переселений.

Специфика російської інтелігенції — прийняття західної культури та передача її народу («при всієї невизначеності та історичної мінливості цього поняття»), пише Б. А. Успенський. Цей процес відбувається відбувався і по в XIX ст. Визнання візантійської християнської культури та передача її народу здійснювалися духовним станом — його верхами з сторонніх греків та низами з їхньої російських учнів. Визнання західної культури та передача її народу здійснювалися дворянським станом, що у армії навчало мужиків рушничним артикулам, а маєток й у місті подавало приклад незвичних форм побуту. (Коли хатах, крім звичних крамниць, з’явилися стільці? За спогадами Гілярова-Платонова — після грабежу Москви у 1812 року: не французами, звісно, а тими околишніми селянами, які спустошили місто в стислому проміжку між відходом французьких військ та приходом російських.) Але ми називаємо інтелігенцією ні духовенство, ні дворянство, оскільки обидва стану займалися цим неминучим просвітительством лише між іншим, між службами Богові і государеві, словосполучення «дворянська інтелігенція» стосовно Герценові (і навіть до Сумарокову) можна натрапити у учених книгах, однак самі Герцен і Сумароков аж ніяк себе не називали. Поняття інтелігенції з’являється з «буржуазною епохою — з приходом в культуру різночинців (необов'язково поповичей), т. е. вихідцями з тих станів, що їм самостійно і доведеться просвіщати. Психологічні коріння «боргу інтелігенції перед народом» саме тут: якщо Чехов, син таганрозького крамаря, зміг закінчити гімназію і університет, він почувається зобов’язаним постаратися, щоб наступне покоління лавочниковых синів могло швидше, і легше відчути себе повноцінними людьми, ніж він. Якщо й вони вести себе, як і, то поступово просвітництво і відчуття людської гідності поширяться все народ — по тверезій чеховської прикидці, років за двісті. Опозиція тут жодної до чого, і Чехов спокійно співпрацює в «Новому часу». Але чеховські двохсотрічні терміни були нереальні, оскільки Росії доводилося поспішати, аби стати колонією Заходу вже у буквальному значенні слова, — доводилося рухатися стрибками через сходинку, кожному стрибку ризикуючи зірватися в революцию.

Выяснение стосунків з Заходом, як цілком слушно пише Б. А. Успенський, самі осмыслялись повністю за логікою західного зразка. Гегель склав схему історії: Схід — теза, античність — антитезис, германство — синтез, й інші народи, чужі цієї саморазвивающейся світової ідеї, — поза історією, вони суть лише сміттєві відходи історичного процесу. Росії прикро відчувати себе сміттєвим відходом, і її заявила, що теж бере участь у процесі: чи є у тому самому синтезі, що германство і романство (західники), чи несе власну національну ідею, верховий синтез якої у майбутньому (слов'янофіли). Чіткої визначення цієї національної ідеї нікому ще не вдавалося, це був область і не філософії, а месіанської публіцистики. У ньому згадувався і Далекий Схід (то візантійський, по Леонтьєву, то степовій, по євразійцям), але оскільки Захід сам, а Востоков багато, це щоразу лише заплутувало справа. Як комічно після цього виглядають нинішні спроби терміново адміністративним порядком скласти національну ідею, яка виведе з кризи сьогоднішню Росію, — відчуває каждый.

Важно пам’ятати, що двухкультурье будь-якого суспільства — у різниці між динамічною верхівкою і повільної масою. Є двухкультурье чи іншого роду — між духовної культурою і мирської. У Європі він починається тоді, коли грецькі філософи побачили два життя: споглядальний, для просвітленого меншини (bios theoreticos), і діяльний, більшість (bios practicos). У середньовіччі продовженням першого стала християнська система цінностей, продовженням другого — світська (лицарська, потім буржуазна) система цінностей. Поміж себе вони були непримиренні: лицарська етика вимагала вбивати, бюргерська — лихоимствовать, християнська забороняла і й інше. Компроміс, як відомо, досягався двояким чином: по-перше, чергуванням періодів (шість днів людина грішить, на сьомий отмаливает гріхи), по-друге, виділенням особливого духовного стану, яке молиться за усіх мислимих і тим хіба що надає іншим двом станам, а то й право, то можливість грішити спокійно. Коли за середніми століттями настала секуляризація культури, то роль духовного стану, нагадує людям про вічне, взяла він інтелігенція — спочатку особі ренесансних гуманістів, потім у особі салонних філософів Просвітництва. Їх прямий спадкоємицею і з’явилася сучасна інтелігенція — як хранителька духовні цінності, споглядального образу життя, «bios theoreticos». Нагадуємо, ні про яку опозиційності тут не було. І філософи, і клірики, і гуманісти, і енциклопедисти, цілком під радянської формулюванні, обслуговували пануючий чи що йде до партії влади клас: задоволених своїм становищем виправдовували, а незадоволених відволікали. Грецькі філософи перебували радниками при царів і вельможах (чи прагнули до цього, чи — якщо не вдавалося — вдавали, що вищі цього), середньовічне духовенство утворювало самостійне стан, добре організоване, имущее і допущене до своєї влади через Генеральні штати, гуманісти і енциклопедисти перебували при меценатствующих князів, королів і вельможах. Матеріально вони були залежать від своїх покровителів, духовно дивилися ними зверхньо — ситуація досить обычная.

Эту наступність інтелігентської «bios theoreticos», традиціоналізму духовної культури, добре відчув в 1921 р. Про. Мандельштам. У статті «Слово і культура» він писав: «Відділення культури потім від держави — найбільш значне подія нашої революції. Процес обмирщения державності не зупинився на відділенні церкви потім від держави, як він розуміла Французька революція. Соціальний переворот приніс глибший секуляризацію. Держава нині виявляє до культури то своєрідне ставлення. котрий від всього передає термін толерантність. Але водночас передбачається і органічний тип нових взаємовідносин, що пов’язують держава з культурою на кшталт того, як удільні князі пов’язані з монастирями. Князі тримали монастирі для ради. Цим все сказано. Внеположность держави за відношення до культурним цінностям ставить їх у повну залежність від культури…» тощо. буд. Ми: Мандельштам (у юності близька до есерів) не пишається, а тяготиться інтелігентської опозиційністю і вважає природною для інтелігенції лише роль хранителя і розпорядника культури при протекційною влади — він сподівається, що опозиційна обов’язок інтелігенції нарешті і у минуле разом із царським режимом. Розчарування настало через рік, а 1928 р. вона вже точно формулює: «…почуваюся боржником революції, але приношу їй дари, у яких вона поки що не нуждается».

Заметим, що у понятті, похідному від слова «інтелігенція», — «інтелігентність» — семантика опозиційності майже звучить, а звучить скоріш протилежне: делікатність, м’якотілість. Звідси — напівзабутий парадокс: Горький в 1924 р. писав, що Ленін — цілковитий зразок інтелігента, а Троцький заперечував, що Ленін — кінцевий антагоніст інтелігента. Втім, поняття «інтелігентність» цікаво старше поняття «інтелігенція». У XVIII столітті його синонімом була «світськість», у середні віки — «вежество», у минулому — humanitas, причому визначалася ця humanitas здавалося б наївно, а, по суті дуже глибоко: по-перше, це розум, а по-друге, вміння тримати себе у суспільстві. Особливість людини — розумність у ставленні до природі й humanitas в ставлення до суспільству, т. е. усвідомлена готовність піклуватися як себе, а й інших. Якщо сучасний pусский мову мимоволі підібрав при цьому багатовікового поняття слово «інтелігентність», це отже, що відтінку опозиційності, готовності до боротьби у цьому слові не відчуває. Втім, це — відступ в сторону.

Революция 1789 р. і весь наступна серія європейських революцій змінила ситуацію і склад інтелігенції. Зникли меценати: працівникам розумової праці довелося групуватися навколо університетів, академій, гімназій, хоча б жити чиновниками на посадах на кшталт консульських чи бібліотекарських, найбільш щасливі отримують унікальну можливість жити лише літературної роботою, найменш щасливі розділяються в богему. Стали стиратися станові межі: в університетах різниця між студентами з дворян і недворян змінюється різницею між вихідцями з багатих і бідних сімей. (У чому вона позначається, — питання, мало вивчений, у будь-якому разі, у Росії «студентство» як социально-полицейское поняття виступає єдиним.) Інтелігенція оформляється як особлива соціальна група. Не впевнений, що сказати, як Б. А. Успенський, що хоче й не так самовизначитися, скільки «визначити своє ставлення решти соціальним явищам»: це можна сказати про будь-якому соціальному групі. (Є хороша формулювання в несподіваному місці — в записках актора Про. Фрелиха: «Російська інтелігенція опозиційна та й народу: прибрати те чи як це, і її обессмыслится в вождизм чи чиновництво». Лев Толстой, за записами Маковицкого, отримав лист мови за підписом «громадянка»: «Якщо народ буде благоденствувати, тоді робити інтелігенції?») У ньому відбувається — між «володарями думок» й розповсюджувачами дум, між журнальним авторитетом і шкільним учителем. Перші можуть почуватися незалежнішими і вже опозиційніше, другі більш залежать від влади. Навіть у пізніше радянські часи дисиденти, які у двірники, опалювачі і ліфтери, були меншістю. Більшість займало дрібні посади всередині радянської системи та співпрацювало із нею, намагаючись лише, щоб менше було шкоди свого сумління. (Про це нещодавно дуже тонку роботу написав А. До. Жолковский.) Б. А. Успенський, здається, схильний відмовляти цьому більшості у праві зватися інтелігенцією: він пише, що «інтелігент неспроможна належати до бюрократичної адміністрації», та хіба школа, бібліотека, чи науковий інститут в радянській системі не частина (ідеологічна) державної адміністрації?

Орудием діяльності російської інтелігенції була передусім література. Характеристика російської класичної літератури, як спадкоємиці і заступниці середньовічної учительської літератури — найблискучіша сторінка у статті Б. А. Успенського. Але знов-таки, специфічно це саме з російської літератури? Чи можна сказати, що боротьба Добра і Зла яскравіше продемонстровано в Євгенії Онєгіні, ніж у Жюльене Сореле? Чи можна сказати, що «проблеми соціальні нею [російської літератури] менш характерні» і «обговорюються, зазвичай, у тих більш загальної [філософської] проблематики» — це у російської літератури ХІХ ст., з якою кожен критик запитував насамперед відповіді соціальні питання є? Якщо російські люди навчалися жити в Льва Толстого, не з «Війни і світу», а, по його публіцистиці. Якщо став, яким (нехай в повному обсязі, але, як переконливо показала історія, досить багато) навчалися жити, це був «Що робити?» Чернишевського. Хто це зі світових письменників був беззастережним ідеалом Чернишевського? Лессінґ — самий кінцевий, самий ясний діяч європейського Просвітництва. Як російська інтелігенція була західним интеллектуальством, пересаженным на російську казармену грунт, так російський реалізм був західним просвітительством, які прийшли з Росією із запізненням на сто років — запізненням, таких вже рідкісним історія російської культури, — і реалізованою в окремо взятому злиденній стране.

Так ж неоднозначно видається і інший бездоганно відзначений факт — відгук російської інтелігенції на триєдину формулу Уварова «Православ'я, Самодержавство, Народність». Звісно, ця формула була відповіддю на формулу французької революції — «Свобода, Рівність, Братство». Можна додати, що така революційна формула своєю чергою була відповіддю на ідеологічну програму феодалізму (до жалю, ніким не висловлену так лаконічно): свобода — проти прикованности до свого стану, рівність — проти нерівності станів, братство — проти насильницьких коштів підтримки цього нерівності. Отже, маємо не подвійний, а потрійний зигзаг, потрійний зворотний переведення з різних ідейних мов, і уваровский переклад теж у разі не відновлює старорежимний оригінал, а підновляє його досвідом, нагромадженим Реставрацією і романтизмом. Але набагато важливіше, що третій, інтелігентський варіант цієї тріади, зовсім по-іншому однозначний, як і представляється у статті Б. А. Успенського. Одне роздвоєння зазначає сам автор: відповіддю на «народність» були, з одного боку, «космополітизм», з другого боку, «простонародность», культ мужика. Інше роздвоєння впадає правді в очі ще більше: відповіддю на «православ'я» була лише «духовність» (у статті це поняття не уточнено), а й, навпаки, «атеїзм і матеріалізм» — але тільки від імені нігіліста, ріжучого жаб, а й у особі безбожника-идеалиста Фета і скептика-материалиста Чехова. Відштовхувалися від одного, але ішли у різні стороны.

Может бути, громадську роль інтелігенції було б визначити не словом «опозиційність», ні тим більше широким: «авангард, розвідка, експеримент»? Будучи ширше освіченою, більшої позитивної динаміки, менш заскнілої у традиційному мисленні, вона виступає першому плані тоді, коли суспільство перебувають у незвичній критичну ситуацію, і реакції накопиченого масового досвіду не спрацьовують. Звідси й відмічувана Б. А. Успенським несплоченность інтелігенції (минулої і з теперішньою), різнонаправленість її програм: коли несеш розвідувальну службу при суспільстві, то пошуки доводиться ведуть у різні боку, і що ширше, краще. (Невипадково формування інтелігенції як більш-менш самостійної громадської групи починається до кінця XVIII в.: саме у цей час у історії всього людства відбувається перелом, від оборонної боротьби із дикою природою воно переходить до наступальної, а наступі незвичні критичні ситуації виникають набагато частіше, ніж у обороні.) Це однаково стосується й західним інтелектуалам, і до російської інтелігентам. А далі починаються місцеві відмінності: західне суспільство має гнучкішим державним механізмом на вирішення нетрадиційних проблем, російське — жорсткішим, там вдається обійтися реформами, тут не кожному повороті загрожує революція. Є чудова сентенція (невідомо чия): «Найбільшим подією» ХІХ століття стояла пролетарська революція, яка відбулася у Англії" (де, за Енгельсом, але тільки за Енгельсом, у неї вже в порозі), можна додати: «найбільшим подією ХХ століття була пролетарська революція, яка відбулася у Росії» (де, у всій логіці марксизму, вона неможливо могла статися). Причина — опозиційність до революційності, яку історія нав’язала російської интеллигенции.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.