Тема моральності у сучасній литературе

Тема моральності у сучасній литературе.

/По повісті У. Тендрякова «Шістдесят свечей"/.

1. Що таке добро і зло?

2. У чому причини морального вырождения?

Відповідальність людини перед обществом.

Художня література вчить нас пізнавати світ, досліджувати дійсність. Найкращі твори сучасних письменників відкривають нам такі аспекти життя, які ми й не намагалися осмислювати. Художники слова жадають ми розуміння: що є добро? Що зло? Що таке істина? Яка ж відповідальність людини перед обществом?

«Що ти від є й світло чого ти собою незадоволений?» — запитує авторка повісті «Шістдесят свічок» У. Тендрякова.

Сюжетною основою Шевченкових творінь є критичні ситуації, важливі у тому, щоб виявити причину події: чому хороші хлопці, випускники школи, майже стали співучасниками вбивства? Чому розпалася цілком благополучна сім'я? Як сталося, що застрелив власного отца?

У повісті «Шістдесят свічок» У. Тендряков розповідає нам про вчителя історії Ніколає Степановиче Ечевине, хіба що отпраздновавшем своє шістдесятиріччя. У потоку вітальних телеграм вчитель раптом наштовхується на лист, у якому невідомий автор говорить про собі, що він нікчема, людина без професії, без сім'ї, хоча злодій і преступник.

Людина, який написав лист вчителю, називає себе «представником людських покидьків» і вважає, що цим він й не так своєму характеру, скільки йому, вчителю історії, Миколі Степановичу. І як остаточний вирок звучать останнє слово: «Ви, Микола Степанович, скалічили мене! Не бачу іншого способу змусити мене вислухати, як — вбити Вас… Пусть суд з мене стане судом над Вами «.

Читаючи цей витвір, я мимоволі подумав: а чи завжди досить з оцінки діяльності одних досягнень? Адже в Миколи Степановича перемог України й досягнень було чимало. Його успіхи є й помітні. Їх легко можна виміряти відсотком успішності, успіхами колишніх учнів. Хіба згадати Гришу Бухалова, вихованого Миколою Степановичем і героїчно полеглого за Родину?

Так, успіхи і досягнення педагогічного праці є й помітні, а втрати ж бувають приховані, та й забуваються легше. Це ж забув ж старий вчитель про Сергія Кропотова, автора неймовірного листи, яке штовхнуло Миколи Степановича до серйозним розмірковуванням. Він спробував «Відчути себе з вивороту». Це призвело до його до несподіваного перегляду всієї своєї жизни.

Ще благополучний і самовпевнена людина, Микола Степанович Ечевин раптом відчув, що «немає впевненості нічого й, розруха й страх у душі»; згадав, перед скількома ж людьми виявляється його провина! Зрадив свого вчителя Івана Семеновича Граубе, свою подругу, першу любов — Таню, скалічив життя як Сергію Кропотову, а й дочкам, особливо молодшої, та й дружині своєї …

Намагаючись розібратися у собі, чому ж вона став винуватцем зруйнованих доль, Ечевин зрозумів одне: страх самостійної думки, страх узяти під себе відповідальність почали вносити його вчинків .

Цей страх з’явився його життєвим, більше — педагогічним принципом. Адже проти Граубе Ечевин виступив лише оскільки злякався, хоч як мене подума—, що він «проти коллектива».

Сергію Кропотову, вступившемуся честю свого обмовленого батька, Микола Степанович вселяв: «Не слід кричати і обурюватися, протиставляти себе колективу «. Саме після цієї розмови і «зламалася» доля Сергія, котре повірило вчителю, і почав він «сиротеть «. Стрімко. Сиротеть і портиться.».

Найбільше боїться Микола Степанович самостійності думки. Над твором десятикласниці вона розмірковує: «Поощри самостійність, а Зоя в наступного разу викопає чиїсь запліснявілі судження, манера присвоювати собі „ненаші“ погляди стане нормою. Зоя почне негаразд дивитися, як дивляться інші, негаразд думати, негаразд надходити. Отже, протиставлений суспільству человек».

Плодом педагогічного праці Миколи Степановича є Льова Бочаров, котрий заявляє свого вчителя: «Ви підкажіть, а я скажу. Те, що потрібно. Завжди напоготові … Мені, Микола Степанович, наплювати на царя Івана Канівця та не наплювати оцінку, яку ви поставите в журнал».

Отже, спроба перекласти на когось відповідальність за власні судження не не залишає сліду, вона обертається байдужістю, у якому зрости найстрашніше преступление.

Недарма улюблена учениця Миколи Степановича, добре яка засвоїла уроки, заявляє, що з неї не головне, карав чи Іван Грозний безвинних людей , — набагато важливіше, що з нього була приєднана Казань і почалося книгодрукування. Для неї найдорожче власне спокій благополучие.

Отак відбувається падіння моральності, відсутність в людини самостійності судження, народження страху прийняти відповідальність за події довкола .

Повість У. Тендрякова змусила мене серйозно замислитися над питаннями: що згоду? Що зло? Що таке істина? Чи можна жити оскільки головним героєм повести?