Человек та палестинці час вісі оповідань Л. М. Андрєєва

Человек та палестинці час вісі оповідань Л. М. Андреева

Творчество Леоніда Миколайовича Андрєєва, так волновавшее сучасників, слугувало предметом полеміки і породившее велику критичну літературу, безсумнівно, має бути віднесене до найскладніших і суперечливих явищ в історії російської культури кінця XIX — початку ХХ століття.

Писатель великого таланту, оригінальний художник зі своїми романтико-трагическим баченням світу, Леонід Андрєєв у яскравій й досі своєрідною формі зобразив що з істотних чорт переломній історичної епохи глибокої кризи капіталізму і періоду назрілих пролетарських революцій, різко рвущих з попередніми традиціями і силою перетворюють суспільство.

Леонид Андрєєв залишив багате та різноманітніше мистецька спадщина. Талановитий фейлетоніст і автор цих тонких психологічних новел, створених переважно у ранній період творчості, він був однією з провідних драматургів свого часу. Він створював багатопланові філософські трагедії, писав побутові п'єси і мелодрами, складав пустотливі сатиричні мініатюри.

Наибольший інтерес у читацької публіки завжди викликали його повісті й оповідання.

Первые розповіді було написано Андрєєвим на кшталт традицій критичного реалізму: «Жили-були», «Мовчання», «Кусачки», «Навесні». У основі сюжету чинився якесь невеличке подія, випадок, щось, що сприяє розумінню гуманного запрацювала одним і нелюдського за іншими. Хоч якою була дійсність, Андрєєв відчував палке прагнення до високого і світлого, шукав їх й у життя, й у людської душі.

В розповідях Андрєєва завжди добро здобуває моральну перемогу над злом і несправедливістю. Носіями морального початку постають істоти страждають, бідні, але чесні, праведні. Умовою їх людяності є непричетність до соціальної механізму ані як командуючого, ні з мене як виконавець. Соціальне неблагополуччя життя з особливою силою представлено вісі оповідань дітей. Андрєєв вважає жорстоким той світ, де доводиться існувати його тендітним, з ніжними серцями героям оповідань: «Петько дачі», «Ангелочок», «Гостинець». Власне, ці діти позбавлені самого світло го — дитинства. За інших своїх розповідях Андрєєв показує, як показує життя спустошує людей, перетворюючи на нудьгуючих рабів буденності. Це найчастіше бідний люд й ті, кого прийнято вважати «покидьками суспільства». Пронизливою жалістю наповнена остання сцена оповідання «Баргамот і Гараська»: ридаючий захлинаючись Гараська, якого вперше у житті звернулися по батькові, з повагою…

В реалістичних розповідях Андрєєва вже з’являються два світу — світ дійсності і світ добра і світла, куди прагнуть потрапити герої. Звичайний людина, виявився в орбіті «світового зла», підпорядковується антигуманних законам суспільства, зливається з ворожим йому світом, втрачає «природність», набирає рис, які його часткою «світового зла». У розповідях «У вікна» і «Великий шолом» відтворено приблизно і той ж тип відносин героя з середовищем, зі світом дійсності, коли герой відмежовується від себе, усвідомлюючи, що таке життя йому — власний страх і жах. Підкоряючись тому високому почуттю, яке недоступно для споглядання й розуміння, усвідомлюючи даремність протистояння цієї вищої силі, головним героєм іде у світ ілюзій з надією там знайти порятунок.

В оповіданні «Великий шолом» закон, норма, рок знаходять символико-фантасмагорические риси. Будні настільки знецінюють духовний зміст людського життя, що вона стає справляє враження гру, у якій укладено сенс усього життя персонажів. У подальшому творчості Андрєєв буде широко користуватися чином маскараду, де людина — лише маска чи маріонетка. З тієї страшної гри немає виходу. Розмови партнерів гри акторів-професіоналів у гвинт, навіть смерть однієї з них — ніщо неспроможна зупинити дію безглуздого закону. Наприкінці оповідання «Великий шолом» зливаються воєдино сарказм і крик болю, іронія й крик розпачу.

В одному з найкращих оповідань Л. Андрєєва — «Жили-були» (1901) — однаково страждають від безладдя життя умираючий купець Кошеверов й молодий студент. Знову порушена письменником проблема життя і смерть знаходять у цілому оптимістичне дозвіл. Смерть купця Кошеверова — це тільки епізод серед вічно оновлення життя.

Проблемы добра і зла, долі й щастя, життя і смерть — усе це іноді вирішується у двох пластах: реальне тісно переплітається із, містичним, а деякі твори є алегоричні і символічні картини з духовним узагальненням. Своєрідне переломлення знайшла цю тему в повісті «Життя Василя Фивейского». Герой оповідання — сільський священик, від природи обдарований шпп собностью співпереживати людям. Під час сповідей почув стільки непідробленого горя і крайнього розпачу за тими словами городян, які приходили до нього, що засумнівався в розумності світобудови і божественному милосердя. Дивним і зловісним здається реальний світ, де можлива трагедія катастрофи віри. Повість завершується катастрофою — розчарований у житті її герой, батько Василь Фивейский, гине.

Второе видання оповідань, доповнене творами «Стіна», «Набат», «Безодня» і «Червоний сміх», підтвердило, що і справжній письменник Андрєєв вже сформувався. Він був декадентом, ні символістом. В нього свій неординарний метод. Його умонастрої — це трагедія самотньою особистості, яку втрата віри в Бога, найбільша втрата всієї епохи, поставила перед абсурду. Андрєєв шукає розгадку буття у самій життя, сталкивающей світову волю з людським розумом.

Беспокойная душа письменника влучним словом відгукувалася усі події, потрясавшие суспільство. У «Оповіданні сім повішених» Андрєєв нагадує про неминучість возмездия, пала-чам. Цю тему спричинило розгулом чорносотенного контрреволюційного терору. «Хочеться крикнути: «Не вішай, наволоч! «— так письменник визначив громадянське призначення свого твору.

Андреев, чуйно улавливавший знаки громадського піднесення та предчувствовавший швидкі зміни, писав напередодні революції: «Вигляд Росії сумний, її незначні, а десь вже народився веселий поклик до нової, важкої революційної роботі…» Але саме сенс жовтневих подій ні зрозумілий письменником. Залишилася віра у те, що російський народ «зуміє своє прагнення до свободи ув’язнити у розумніші форми і принести справжню свободу як собі, а й усьому світу».

Принадлежа всім складом свого мислення до тієї частини російської інтелігенції, що у кризову епоху напружено шукала виходу з соціальних конфліктів дійсності, але не змогла зв’язати своїх вільнолюбних, демократичних устремлінь з пролетаріатом та її ідеологією, Леонід Андрєєв був приречений на постійні коливання між «осанною» і «анафемою» життя, які були у прямій залежність від підйомів і спадів хвиль російського визвольного руху. Выделявшийся серед писателей-современников особливої гостротою образно-эмоционального сприйняття дійсності, він піддав жагучої критиці буржуазний лад, його мораль і «цивілізацію». Разом про те Леоніду Андрєєвим сутнісно завжди залишалися чужі ідеали йде змінюють капіталу соціалістичного суспільства. І це оберталося справжньої трагеди їй для письменника, мислителя й сумлінності маляра, бо викриття їм виразок і пороків сучасного йому буржуазного світу позбавлялося історичної перспективи. Більше того, все темне, зле, відразливе, що навколо себе.

Л. Андрєєв, набувало у його сприйнятті грандіозні, «космічні» масштабы.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.