A.C.Пушкін

[pic].

Пушкін (Олександре Сергійовичу) — найбільший російський поет, народився 26 травня 1799 року, у четвер, щодня Вознесіння Господнього, у Москві, на Німецької вулиці. Про своїх предків по батькові він пише в 1830 — 1831 роках: «Ми ведемо свій рід від прусського вихідця Радши чи Рачи (чоловіка чесна, каже літописець, т. е. знатного, шляхетного), въехавшего з Росією під час князювання св. Олександра Ярославовича Невського… Ім'я предків моїх зустрічається щохвилини в нашої історії. У малому числі знатних пологів, уцілілих від кривавих опал царя Іоанна Васильовича Грозного, історіограф іменує і Пушкіних. Григорій Гаврилович (помилка: треба читати Гаврило Григорович) Пушкін належав до числу найбільших осіб, у епоху самозванців. Інший Пушкін, під час міжцарів'я, начальствуя окремим військом, сам із Ізмайлов, за словами Карамзіна, зробив чесно свою справу. Четверо Пушкіних підписалися під грамотою про обрання на царство Романових, та, окольничий Матвій Степанович — під соборним діянням про знищення місництва (що робить честі його характеру). При Петра Першому син його, стольник Федір Матвійович, звинувачують був у змові проти государя і страчений разом із Цыклером і Соковниным. Прадід мій, Олександре Петровичу, був одружений зі меньшой дочки графа Головіна, першого андріївського кавалера. Він помер дуже молодий, в припадку божевілля зарізавши своєї дружини, розташовану під час пологів. Єдиний син його, Лев Олександрович, служив у артилерії й у 1762 року, під час обурення, лишився вірним Петру III. Він був посаджений до Петропавлівської фортеці, де містився двох років. З того часу він службу не вступав, а жив у Москві і у селах. Дід мій був людиною палкий і вкрай жорстокий. Перша дружина його, уроджена Воєйкова, померла на соломі, ув’язнена їм у домашню в’язниці мниму чи справжню її зв’язку з французом, колишнім учителем його синів, і якого він дуже феодально повісив на чорному дворі. Друга дружина його, уроджена Чічеріна, досить від цього натерпілася. Якось він велів їй одягтися і з нею кудись гості. Бабуся панувала останніх днях й відчувала себе нездорової, але з змела відмовитися. Дорогий відчула борошна. Дід мій велів кучерові зупинитися, і оцінюється він кареті вирішилася хіба що моїм батьком. Породіллю привезли додому напівмертву і поклали на постіль всю виряджену й у діамантах. Усе це знаю досить темно. Батько мій не казав про дивацтва діда, старі слуги давно перемерли «(вид. літературного фонду, V, 148 — 149). Батько поета, Сергій Львович (1771 — 1848), як і старшого брата його, поет Василь Львович [pic](1770 — 1830), не мав характером нічого спільного з дідом. Здобувши гарну на той час освіту, т. е. оволодівши як французької прозаїчної промовою, а й віршем, і поглинувши все видатне у французькій літературі XVII і XVIII століть, він у все життя зберіг пристрасть до легким розумовою занять і до прояву дотепності і винахідливості в різних jeux de societe; через те також все життя він опинявся нездатним до практичного справі. Він був у малолітстві записаний у Измайловский полк, потім за Павлі переведений у гвардійський егерський і дуже тяготився нескладними обов’язками гвардійського поручика. Одружившись у листопаді 1796 року, він у відставку і став користуватися досконалої свободою, спочатку Петербурзі, де 20 грудня 1797 року народився в нього перший дитина — дочка Ольга (згодом Павлищева), і потім (з 1799 року) у Москві в підмосковному маєтку своєї тещі, сельце Захарове. Управління домом цілком надав дружині, a завідування маєтками — управляючим і прикажчикам, які обкрадали його й розоряли мужиків. Сергій Львович терпіти було села, якщо вона нагадувала подгородную дачу; проживаючи у своїх маєтках (в інші, втім, він і зазирав), він провів усі час в себе у кабінеті за читанням. Будинку запальний і дратівливий (коли обставини примушували його зайнятися дітьми — або господарством), він пройшов за гостях робився пожвавленим, веселим і уважним. За словами Анненкова, в нього був часу для власних справ, оскільки він просто дуже ретельно займався чужими. Він до старості вирізнявся палким уявою і вразливістю, доходившей по-смішному. Зазвичай марнотратний і недбалий у грошових справах, він часом ставав дріб'язково розважливим і навіть жадібним. Він міг гострословити у смертного одру дружини — зате іноді від дрібниць розливався в сльозах. Нікому було він навіяти страху, зате нікому не вселяв і; приятелі любили його, а власних дітей, що вони підросли, він часто здавався жалюгідним і саме наполегливо не вимагав від них, що вони опікали його, як дитини. Його улюблена приказка «que la volonte du ciel soit faite «зовсім не від була вираженням щирою віри і готовність підкоритися волі Провидіння, лише фразою, якій він прикривав свій егоїстичний индифферентизм до всього у світі. Мати Пушкіна, Надія Осипівна Ганнібал (1775 — 1836), панувала 4 роки молодший чоловіка. Засновником її прізвища був «арап Петра Великого », абиссинский князьок, Абрам Петрович Ганнібал (див. VIII, 87). Він помер 1781 року генерал-аншефом і александровским кавалером, залишивши 7 людина дітей і більше 1400 душ. Це була «м'яка, боягузлива, але запальна абиссинская натура », похила «до неуявної, необдуманной рішучості «(Анненков «Пушкін в Олександрівську епоху », стор. 5). Сини його успадкували його запальність; кріпаків людей, возбудивших їх гнів ними покараних, «виносили на простирадлах ». Двоє їх, Іван і Пьотр (якого поет відвідав у його селі в 1817 року; див. вид. фонду, V, 22), досягли високих чинів, та заодно Петро писав зовсім безграмотно. Третій брат, рідний дід поета (він також Осип, ж і Януарий), одружений з дочки тамбовського воєводи Пушкіна, Марье Олексіївні, одружився, кажуть, вдруге, сфальшувавши засвідчення смерті дружини. Марія Олексіївна скаржилася государині, і право його були відновлено. Вона жило селі Захарове, зі своїми дочкою Надією, під охороною свого шурина і хрещеного батька дочки — Івана Абрамовича Ганнібала, будівельника Херсона і наваринского героя. Марія Олексіївна була «добра дружина й прекрасна господиня сільського старорусского складу, але дочка свою вона розпестила порядком, «що повідомило удачі молодою вродливою креолки, як його потім називали у світі, той відтінок гарячковість, завзяття й примхливого владолюбства, який помічали у ній згодом і приймали за твердість характеру «(Анненков). Чоловіка свого Надія Осипівна настільки забрала в руки, що до старості курив таємно від нього; про дітей і обслузі бувала непомірно сувора і мала здатністю «дутися «за тими, хто порушив її невдоволення, цілими місяцями і більше (то з сином Олександром вона розмовляла майже цілий рік). Господарством вона займалася схоже ж майже не і чоловік, і подібно йому пристрасно любила світ і розваги. Коли Пушкін переїхали до Петербург, будинок їх «він був навиворіт: лише у кімнаті багата стародавня меблі, на другий — порожні стіни чи солом’яний стілець; численна, але обірвана і п’яна двірня з надмірною неохайністю; старі рыдваны з худющими шкапами і вічне недолік в усьому, починаючи з грошей аж до останнього склянки ». Приблизно така сама була її життя й у Москві, але цю над такої міри впадало правді в очі: багато заможні дворянські сім'ї жили таким чином. Пушкін відрізнялися від інших тільки більшою, як кажуть, літературністю; цьому плані тон давав Сергій Львович, що й з власної ініціативи, і крізь брата Василя був у дружбі із багатьма літераторами і тодішніми розумниками; у його будинку, навіть камердинер складав вірші. У ранньому дитинстві Олександр Пушкін не тільки представляв нічого видатного, але зі своєю неповороткістю і мовчазністю наводив у розпач мати свою, яка кохала його набагато менше, ніж сестру його, Ольгу, й молодшого брата, Льва (1806 — 1852). Коли приймалися занадто енергійно виправляти його характері і манери, він втікав до бабусі Марье Олексіївні Ганнібал (після заміжжя дочки вона оселилася з Пушкиными) і ховався у її робочу кошик, де його не змели тривожити. Бабуся була найпершою наставницею Пушкіна у російській; від нього ж, мабуть, наслухався він розповідей про сімейної давнини. У його сельце Захарове (чи Захарьине), про яку Пушкін довго зберігав приємні спогади, він чув пісні і бачив він хороводи інші народні втіхи (Захарово належало до приходу багатого села Вязёма, що було колито власністю Бориса Годунова [pic]и пам’ятало про своє царственном власника). Інший зв’язком майбутнього поета з народністю служила відома Аріна Родионовна, колись вынянчившая мати Пушкіна, тепер нянчившая всіх його дітей — жінка чесна, віддана і дуже розумна; вона знала незліченну кількість приказок, прислів'їв, пісень і казок і з бажанням повідомляла їх своєму вихованцю. Тільки з ним і з бабусею і ще з законоучителем своїм Беликовым (дуже освіченим людиною) Пушкін мав випадок розмовляти російською мовою: батько, мати, тітки (Ганна Львівна Пушкіна та Єлизавета Львівна, за чоловіком Солнцева, теж мали вплив у домі), майже всі гості, а головне — гувернери і гувернантки (здебільшого погані; про один гувернере, Шеделе, відомо, що улюбленим його заняттям була гра в карти з обслугою) пояснювалися з дітьми виключно французькою, тож і між собою діти привчилися розмовляти тією самою мовою. Пушкін спочатку навчався погано (особливо важко давалася йому арифметика) і південь від гувернанток відчував великі неприємності, отравившие йому згадки дитячі роки. Близько 9 років від народження Пушкін приохотився до читання (зрозуміло, французькому) і, почавши з Плутарха і Гомера у перекладі Битобе, перечитав хіба що всю досить багату бібліотеку свого батька, що складалася із класиків XVII століття і з поетів і мислителів епохи Просвітництва. Передчасна начитаність в творах еротичних і сатиричних, якими була така багата французька література XVII і XVIII століть, сприяла передчасному розвитку відчуття провини і розуму Пушкіна, а літературні звичаї будинки і особлива любов, яку Сергій Львович відчував до Мольеру — він читав її вголос для повчання дітям — порушили в хлопчика полювання катувати свої сили у творчості, зновутаки головним чином французькою мовою. Між найбільш ранніми його творами переказ називає комедію «L «Escamoteur «- рабське наслідування Мольеру — і жартівливу поему «La Tolyade «(сюжет: війна» між карликами і карлицами у період Дагоберта), розпочату на зразок численних французьких пародій XVIII століття високий «штиль «героїчних поем. Є ще зовсім достовірне вказівку на цілу зошит віршів, між якими було і росіяни. Раннє розвиток, очевидно, не зблизило Пушкіна з батьками; його вдачу продовжували виправляти, ламаючи його волю, і надавав энергическое опір. Через війну відносини загострилися настільки, що 12-річний хлопчик з усіх домашніх відчував прихильність лише у сестрі й із задоволенням залишив рідний дім. Пушкіна думали віддати у єзуїтську колегію у Петербурзі, де він тоді виховувалися діти кращих прізвищ, але 11 січня 1811 року був оприлюднено про майбутньому відкритті Царскосельского ліцею і, завдяки наполяганням і клопотам А.І. Тургенєва [pic], і навіть дружнім зв’язкам Сергія Львовича Пушкіна з директором нового навчального закладу, В. Ф. Малиновським, Пушкіна було вирішено туди помістити. Готуючись до вступу, Пушкін жив у дядька Василя Львовича і вона вперше зустрівся з представниками петербурзького світла, і літератури. 12 серпня Пушкін разом із Дельвигом [pic]выдержал вступний іспит та19 жовтня був присутній на торжестві відкриття ліцею. Викладачами ліцею були люди чудово підготовлені і здебільшого здатні. Програма була суто обдумана і широка; крім загальноосвітніх предметів, у ній входили і філософські, і суспільноюридичні науки. Кількість вихованців обмежувався, і вони були обставлені найкраще: ніяких принизливих покарань був; кожен мав свою особливу кімнатку, де зараз його користувався повної свободою. У звіті перший рік конференція ліцею каже, що учням «кожна істина пропонувалася так, щоб порушити самодіяльність потужні мізки і спрагу пізнання… а все пишне, пишномовне, шкільне цілком удаляемо було від своїх поняття і слуху »; але звіт, як стверджує Анненков, більше висловлює ідеал, ніж дійсність. Прекрасні викладачі, почасти внаслідок поганий підготовки слухачів, почасти на інших громадським і особистим причин, виявилися нижче свого завдання — давали зубрити свої зошити (зокрема й Куніцина); інші, як, наприклад, улюбленець ліцеїстів А.І. Галич, брали участь в гулянках своїх аристократичних учнів, і мирволили їм у класах і іспитах. Навіть сама свобода чи, точніше, безнадзорность приносила певний шкода занадто юним «студентам », ознайомлюючи його з такими сторонами життя, які вигідніше впізнавати пізніше. До того ж, втретє рік існування ліцею помер його перший директор, і майже двох років (до призначення Е. А. Енгельгардта, в 1816 року) справжнього глави в закладі не було; викладання і особливо виховна частина постраждали від цього відчутно. Але з іншого боку, той самий свобода, у зв’язку з хорошою педагогічної обстановкою, розвивала в лицеистах почуття людського гідності й прагнення до самоосвіти. Якщо солідні знання і набутий доводилося які закінчили курс набувати своєю працею згодом, то ліцею вони були зобов’язані полюванням до цього праці, загальним розвитком та багатьма гуманними, світлими ідеями. Ось вони і відгукувалися з такою теплим почуттям до своєму навчального закладу й дуже довго чекати і одностайно поминали 19-те жовтня. Читання римських прозаїків, і поетів було поставлене у ліцеї досить серйозно: класичну міфологію, давнини і літературу ліцеїсти, у цьому числі Пушкін, знали-не гірше нинішніх студентів. Здібності Пушкіна швидко розгорнулись у ліцеї: він читав надзвичайно багато і всі прочитане чудово пам’ятав; найбільше цікавився він французької і російською словесністю і історією; він був однією з самих запопадливих співробітників у рукописних ліцейських часописах Nature і однією з діяльних членів гуртка ліцейських новелістів і поетів (Илличевский, Дельвиг, Кюхельбекер [pic]и ін.), які, збираючись вечорами, експромтом складали повісті та й вірші. Навчався Пушкін далеко ще не ретельно. Кайданов, викладав географію і історію, атестує його так: «при малому старанності, надає дуже гарні успіхи, і це має приписати самим лише прекрасним його талантам. У поведінці жвавий, але менш супроти колишнього ». Куніцин, професор логіки й моральних наук, говорить про ньому: «дуже зрозумілий, замысловат і дотепний, але дуже неприлежен. Він здатна лише до таких предметів, які прагнуть малого напруги, тому успіхи її дуже не великі, особливо в плані логіки ». З товаришів хто знав його вразливу натуру і чуйне, м’яке серце, щиро любили його; більшість, замечавшее лише його непомірну жвавість, самолюбство, запальність і схильність до злий глузуванню, вважало його себелюбним і гоноровим; його прозвали французом, переважно за чудове знання французької - але у 1811 і наступних роках це був, у разі, епітет не похвальний. Дратівливість, принесена Пушкіним ще з хати, отримала тут нову їжу внаслідок таке ставлення більшості товаришів; майбутній поет сам наштовхувався на сварки, a оскільки він, попри величезні здатності розуміти й дотепність, не вирізнявся швидкої винахідливістю, то й далеко який завжди міг залишатися переможцем і дратувався ще більше. Віддаючись неумеренной веселості днем, Пушкін часто проводив безсонними ночами включно у своїй № 14 (тут прожив він цілі 6 років), то обливаючись сльозами і звинувачуючи себе та інших, то обмірковуючи способи, хіба що змінити до кращому своє становище серед товаришів. У 1814 року Сергій Львович Пушкін знову влаштувався службу у Варшаві по комісаріату (чиновником що вона, звісно, вкрай недбалим), яке 15-річний син вперше виступив у друку з віршем «До другу-стихотворцу «(4 липня, в № 13 «Вісника Європи »), по підпис «Олександр М. До. ш. п. ». Попри підйом патріотичного почуття, що було природним наслідком подій 1812 — 1814 років, перші поетичні досліди Пушкіна направлялися над цей бік, були наслідуванням любовної і вакхічній ліриці й почасти, сатири французьких і російських учнів, і продовжувачів Горація. З французьких поетів Пушкін найбільше наслідував Хлопці, від росіян — Батюшкову [pic], Жуковському [pic], Василю Пушкіну. Та й у цих «напівдитячих піснях па чужій голос «місцями чується майбутній Пушкін, то щирості почуття, то оригінальності думок та відчуттів, то силі, і сміливості окремих стрічок і віршів. У цих пробах пера мушу помітити й вміння засвоювати від кожної зразка краще й швидко відбуватися з його недоліків: так, псевдоклассический арсенал власних імен, дуже багата у найбільш ранніх віршах Пушкіна, скоро поступається місце поміркованому вживання ствердились формул; слов’янські висловлювання, на кшталт: пренесенный, взмущенны хвилі, розточив ворогів, чорний вран стрежет — швидко рідшають і вживаються лише у найменш задушевних його п'єсах. У вищій ступеня є вражаючим факт, що зі творів 15-річного ліцеїста, який протягом трьох роки тому думав французькою, зробилося майже народної песнью і від 20-х перепечатывалось на лубочних аркушах; це званий «Романс «(«Під вечір восени колись непогожою »), від якої потім, через забудькуватість, відмовлявся сам автор. У перших (1814 рік) віршах вражає також раннє розвиток чуттєвості («До Наталі «, «До молодий акторці «, «Красуні, яка нюхала тютюн »). Те, що вірші 15-річного Пушкіна потрапили до печатку, були дуже висунути його між товаришами: редактори на той час дуже любили заохочувати юних талантів, особливо з хороших прізвищ, і перше вірш Дельвига надруковано були ще раніше. Та настав день публічного іспиту 8 січня 1815 року (перехідного в старший клас), який приїхав Державін [pic]. Пушкіну веліли прочитати власного вірша «Спогади у Царському Селе », написане (за порадою Галича) в державинском і навіть, почасти, ломоносовском стилі (та де-не-де зі справжнім почуттям, дуже й красиво вираженим), у славу Катерини [pic], її співака та її переможного онука. Державін був зворушений, хотів обійняти поета (який втік внаслідок юнацької конфузливости) й матері кажуть, визнав Пушкіна гідного собі спадкоємця. Цей вірш, за повної підписом автора, було надрукований «Російському Музеуме », який того року помістив і ще кілька творів Пушкіна. Відтоді Пушкін набуває відомість і поза стінами ліцею, що змусило оцінювати нього іншими очима та її самолюбних батьків, хіба що переселившихся до Петербурга на постійне проживання. 16-річний ліцеїст віддався поезії як покликанню, тим більше через батька і дядька він мав можливість ознайомитися з її найшанованішими представниками: у його ліцей заїжджали Жуковський і Батюшков, підбадьорювали його і давали йому поради (особливо й благотворно було вплив Жуковського, з яким він швидко і близько зійшовся влітку 1815 року; див. вірш «До Жуковському »). Професори починають оцінювати нього було як на майбутню популярність; товариші розспівують хором його п'єси, в ліцеї ж призначені із музикою. У межах своїх досить численних віршах 1815 року Пушкін вже усвідомлює силу свого таланту, висловлює глибоку подяку музи, яка скрасила йому життя божественним задарма, мріє про тихою життя жінок у селі, за умови насолоди творчістю, але частіше подає себе епікурейцем, учнем Анакреона, улюбленцем раювання і ліні, поетом хтивості і оспівує гулянки, які, очевидно, були набагато розкішнішими і чисельніша від у його уяві, ніж у дійсності. Саме тоді у Пушкіні починає вироблятися здатність істинного художника переселятися повністю в далеке йому світогляд, і він переходить від суб'єктивної лірики до об'єктивної (див. вірш «Лицинию ») і навіть до епосу («Бова », «Козак »). Судячи з уривку його ліцейських записок (вид. фонду, V, 2), написане їм у нинішнього року представляє собою лише малу частину задуманого чи розпочатого: він обмірковує героїчну поему («Ігор Смєшко й Ольга »), починає комедію, і пише повість в роді фантастикотенденційних повістей Вольтера, вивчає дуже серйозно. Вірш Пушкіна стає більш витонченим та легкою; місцями образність висловів сягає небувалою з нашого нової словесності ступеня («Мрійник »); зате місцями (особливо у похвальних, псевдоклассических віршах, наприклад, «На повернення государя з Парижа ») навіть свіжа, оригінальна поетову думу ще вміє знайти собі ясного висловлювання. У 1816 року популярність Пушкіна настільки велика, що стареющийся лірик НелединскийМелецький [pic], якому імператриця Марія Федорівна [pic]поручила написати вірші на заручення великої княжни Анни Павлівни з принцом Оранским, прямо вирушає до ліцей і замовляє п'єсу Пушкіну, що у годину або два виконує замовлення цілком задовільно. Відомі світські поети (князь П. О. Вяземський [pic], А.А. Шишков) шлють йому свої вірші й компліменти, і він відповідає їм, як рівний. Дмитрієв і Карамзін [pic]выражают дуже висока думка про його обдаруванні (останній влітку цього року жив у Царському, і Пушкін у нього у домі своєю людиною); з Жуковським, якого по смерті Державіна вважали першим поетом, Пушкін вже співпрацює («Боже царя бережи! »). Коло літературного освіти Пушкіна значно розширюється: він перечитує старих поетів, починаючи з Тредьяковського [pic], і як про неї самостійне судження; він знайомиться із німецькою літературою (хоча й у французьких перекладах). Анакреонтические мотиви Батюшкова починають в творах Пушкіна поступатися місцем романтизму Жуковського. У найбільш задушевних віршах Пушкіна панує елегійне настрій, що у в самісінькому кінці п'єси своєрідно закінчується примирним акордом (наприклад «Послання до Горчакову »). Взагалі останні рядки віршів Пушкіна вже тепер набувають особливу повноту думки, рельєфність і звучність. Великий факт внутрішнє життя поета цей час — юнацька, поетична любов до сестри товариша, К.П. Бакуніної, яка жило Царському Селі влітку, і іноді відвідувала ліцей взимку; найтонші відтінки цього ідеального почуття, то пережиті, то вичитані в інших ліриків (Хлопці і Вольтер досі залишаються його улюбленцями), Пушкін може висловити своєю лагідною і ніжним віршем, яким він іноді дозволяє собі грати, подібно трубадурам чи мейстерзингерам (див. вірш «Співак »). Ідеальна любов Пушкіна, очевидно, не заважала захопленням іншого; але і їх він умів знаходити витончене вираз, то полународной формі романсу — не пісеньки у тоні Дмитрієва і Нелединского («До Наташі «, покоївкою князівни Волконської [pic]), те з привнесенням оригінальної ідеї (наприклад, «До молодій удові «). Розумні думки, щире відчуття і витончені пластичні образи знаходимо ми в Пушкіна навіть у именинных поздоровленнях товаришам й у альбомних віршах, які їм перед випуском і копії із яким зберігав: видно, що тоді вже він дорожив кожним віршованим словом своїм і не брався перо лише тим, щоб наповнити порожню сторінку. У мові його тепер частіше колишнього зустрічаються сміливі у тому часу, суто народні висловлювання (на кшталт: частехонько, не взвидел тощо.), до того часу освячені прикладом одного Крилова [pic](его Пушкін вивчав вже з 15-річного віку; див. «Містечко »). Завдяки ліцейської свободі, Пушкін і його товариші близько зійшлися з офіцерами лейб-гусарского полку, що стояв в Царському Селі. Це було зовсім вдале суспільство на 17-річних «студентів », і вакхическая поезія Пушкіна саме тут могла перейти з області мріянь у дійсність; але не забувати, що з лейбгусар Пушкін зустрів однієї з освічених людей епохи (притому переконаного ворога будь-яких надмірностей), П.Я. Чаадаєва [pic], що мав на нього сильне і сприятливий вплив у сенсі вироблення переконань і характеру; та й що прославився своїми витівками і «скифскою жагою «В.П. Каверін навчався у Ґеттінґенському університеті, і недаремно ж Пушкін бачив у ньому живе доказ того, Что жвавих пустощів під легким покрывалом И розум піднесений і серце, можна скрыть.

(см. «Послання до Каверіну », у початковому вигляді). Дружні стосунки з лейб-гусарами, свіжа пам’ять війнах 1812 — 1815 рр. змусили і Пушкіна перед закінченням курсу мріяти про блискучому мундирі; але батько, посилаючись на можливість нестачу коштів, погодився лише з надходження їх у гвардійську піхоту, а дядько переконував віддати перевагу службу громадянську. Пушкін, очевидно, без особливої боротьби, і невдоволення, відмовився від міста своєї мрії й у віршах став підсміюватися над необхідністю «красиво мерзнути на параді «. Його значно більше приваблювала надія «ховати покійну академію і Розмову згубників російського слова «(лист князя Вяземського від 17 березня 1816 року); він рвався у бій, але у бій літературний. По родинним і дружнім зв’язкам, та ще більше за особовому почуттю і переконання цілком за послідовників Карамзіна і Жуковського і усе нового і сміливого в поезії. На ліцейської лаві він був палким «арзамасцем », в ранніх віршах воював із «Бесідою «і князем Шаховским [pic]и ними вперше вигострював своє дотепність. «Арзамас «оцінив його талант і старанність і вважав його заздалегідь своїм дійсним членом. На публічному випускному іспиті Пушкін читав своє написане за обов’язком (на кшталт часу), та де-не-де глибоко щире вірш «Безвітря ». 9 червня 1817 року государ з’явився на ліцей, сказав молоді і нагородив їх усіх платнею (Пушкін, як який закінчив по 2-го розряду, отримав 700 рублів). Через 4 дня Пушкін найвищим указом визначено у колегію закордонних справ і 15 червня прийняв присягу. На початку липня він виїхав у відпустку в Псковську губернію, до села Михайлівське, де рідні його проводили літо. Пізніше Пушкін згадував, як він «зрадів сільського життя, лазні, полуницях і іншому; але, — продовжує він, — усе це подобалося мені недовго. Я любив і досі люблю шум і натовп ». Вже за 2 тижня остаточно відпустки Пушкін був у Петербурзі і писав у Москві князя Вяземського, що «нудьгував в псковському усамітненні «. Але й з короткочасного перебування у селі Пушкін виніс кілька плідних спогадів (ознайомлення з родичами Ганнибалами і поетична дружба з мешканками сусіднього Тригорського). Життя, яку вів Пушкін в Петербурзі продовження трьох зим (1817 — 1820), була строката, на очах людей, нічого поганого розташованих щодо нього — навіть порожня, безладна і аморальна, але у всякому разі багата різноманітними враженнями. Він швидше значився на службі, ніж служив; жив разом зі своїми батьками на Фонтанці, біля Покрова, у невеликий кімнаті, оздоблення якої з'єднувало «ознаки житла молодого світського людини під поетичною безладдям вченого ». Будинку він читав, і працював над поемою «Руслан і Людмила », задуманої ще ліцеї, а, а поза домом палив «свічку життя «з обох кінців. Він проводив вечора навчався і цілі ночі із найбільш несамовитими представниками «золотий молоді «, відвідував балет, брав участь у блазнівському «оргиальном «суспільстві «Зеленої лампи », винаходив мудрі, але з безневинні пустощі і завжди був готовий ризикувати життям через незначних причин. «Молодих джиґунів щаслива сім'я «полягала, проте, з людей розвинутих країн і в розумовому, й у естетичному відношенні; з їхньої веселих вечерях сміливо обговорювалися політичні й економічні теорії та літературно-художні питання. З іншого боку, палке агресивне самолюбство Пушкіна, посилене ранніми успіхами, деякі особисті зв’язки і сімейні перекази (Сергій Львович було дуже марнославний цьому плані) вабили їх у так званий великий світ, на бали графа Лаваля та інших., де його найбільше залучали красиві і розумні жінки. Петербурзька життя Євгенія Онєгіна є поетичноидеализированное (очищене від прозових дрібниць, на кшталт нестачі грошей та інших невдач) відтворення цих обох сторін життя Пушкіна після виходу з ліцею. Істотне розбіжність у тому, що з поета, крім задоволень, була серйозна справа, яким він мріяв возвеличити як себе, а й Росію: були ще третє суспільство, де зараз його відпочивав і зажадав від гульб, і зажадав від світла. Наприкінці вересня чи жовтні 1817 року Пушкін вперше (й у останній, за припиненням засідань) відвідав «Арзамас », цей «Єрусалим потужні мізки і смаку », і зав’язав міцні, протягом усього життя, відносини з його членами. Але «Арзамас », за всієї свіжості ідей своїх, усе було лише літературної партією, гуртком, і Пушкін скоро переріс його. Вже 1818 року якого є до П. О. Катенину [pic], погляди якого далеченько йшли супроти принципами Арзамаса, зі словом: побий, але вивчи. Катенин, як визнавав Пушкін згодом, приніс йому велику користь: » …ти відучив мене однобічності у 17-их літературних думках, а однобічність є пагуб думки «(лист 1826 року, № 163). Пушкін знаходить час часто бачитися з Дельвигом і Кюхельбекером, з його передусім з'єднує любов до літературі; він постійний відвідувач субот Жуковського, частий гість у домі Карамзіна. Коли він, після 8 місяців такий занадто переповненій життя, схопив гнилу гарячку і був потім відлежуватися у ліжку, він «з жадібністю і з увагою «проковтує хіба що котрі вийшли 8 томів «Історії «Карамзіна і повністю опановує їхніми складним змістом. Він вміє привертати до користь своєму великій справі: любовні інтриги дали то 19 років таке знання психології пристрасті, куди інші доходять шляхом довгого спостереження (див. вірш «Мрійнику », I, 192 — 193); з іншого боку, віра у високе покликання рятувала його від мереж низькопробного кокетства розпусниць (див. «Спокусниці «, I, 191). У цю добу вірші йому — єдиний спосіб виливати свою душу; як далеко ступив він у них вперед себто краси форми і сили висловів, це випливає з мимовільного захоплення друзів-суперників, які тонко розуміли це державне діло (князь Вяземський пише Жуковському 25 квітня 1818 року: «Вірші чертенка-племянника чудово хороші. У диму століть — цей вислів — місто. Я все віддав би для неї рухоме і нерухоме. Яка бестія! Треба нам її до жовтої будинок: чи цей безтурботний шибеник нас всіх заест, б нас і батьків наших »). На думку і змісту чимало їх («До портрета Жуковського », «Зневіра », «Село », «Відродження ») справедливо вважаються класичними; у яких маємо вже справжній Пушкін, найбільший російський лірик, котрій все наше попередня поезія була тим самим, ніж англійська драма XV — XVI століть для Шекспіра. Настрої, у яких висловлені, як і різноманітні, як показує життя самого поета, але кінцю періоду сумний тон бере явний перевага: Пушкін незадоволений собою — і часто «обійнятий тугою за чашею ликованья ». Тільки селі він почувається краще: більше працює, зближується з народом, палко співчуває його тяжкого становища; там він повертається до виденьям «початкових чистих днів ». Деякі друзі Пушкіна цінували гідно ці багатообіцяючі хвилини смутку і просвітління; інші, засмучуючи його «великими пустощами «і надаючи значення його «дрібним віршам », покладали сподівання публікацію його поеми: » …побачивши себе, — писав А.І. Тургенєв (Пушкін у документах Ост. арх. I, 28), — серед надрукованих і, отже, шановних авторів, і сам стане поважати себе і кілька зробиться розсудливим ». Над «Русланом і Людмилою «Пушкін працював 1818 і 1819 роки, по мері обробки читав поему на суботах у Жуковського і закінчив написане навесні 1820 року. Походження її (ще цілком обстежене) надзвичайно складно: усе, що у цьому подібних пологах багато і читав юний Пушкін І що справляла нею враження, як і що, їм пережите, позначилося першій великому творі. Ім'я героя і пояснюються деякі епізоди (наприклад, богатирська голова) взяті з «ународившейся «казки про Еруслане Лазаревиче, яку у дитинстві від няньки; бенкети Володимира, богатирі його взяті з Кирши Данилова, Баян — з «Слова про похід Ігорів »; сам Пушкін вказує (пісня IV і тв., V, 120 — 121) на «Дванадцять сплячих дів «Жуковського, якого він наважився пародіювати, і «зм'якшене наслідування Ариосту », з яких взято деякі подробиці (наприклад, битва Руслана з Черномором) і навіть порівняння. Ще ближче зв’язок «Руслана «зі знаменитої «Pucelle «Вольтера, якого Пушкін вже у «Бове «називає свою музою; з неї взяв Пушкін й ідею викрити ідеальну «ліру «Жуковського «у брехні чарівної «; неї він познайомився і з манерою Аріосто і Пульчи (Morgante Maggiore); з нього і її зразків він запозичив (також у пом’якшеному вигляді) іронічний тон, часті відступу, довгі ліричні запровадження і манеру миттєво переносити читача з місця цього разу місце, залишаючи героя чи героїню у самому критичний стан; з неї ж взято й окремі думки і образи. Читання чарівних казок Антуана для Гамільтона та лицарських романів, які у прозовому викладі «Bibl. des romans «повинні бути відомі Пушкіну з дитинства, як і близьке ознайомлення з «Душенькой «Богдановича [pic], також мали впливом геть «Руслана і Людмилу ». Ще важливішими й несомненнее, як довів професор Владимиров, безпосередні запозичення Пушкіна з «Богатирських повістей «віршем («Алиоша Попович «і «Чурила Пленкович »), вигаданих Н. А. Радищев (Москва, 1801) і заснованих на виключно «Російських Казках «М. Чулкова [pic](1780 — 1783), звідти взято й ім'я героїні, і чимало подробиць. Історико-літературний значення першої поеми Пушкіна грунтується не так на цих подробицях (які сам поет називає «легким дурницею »), не так на мозаически складеному сюжеті й не характерах, про котрих тут відсутні, як й у усякому казковому епосі, але в щасливою ідеї надати художню форму з того що вважалося тоді «преданьем старовини глибокої «, на принади самої форми і те юношески задерикуватої і глузливої, то щирою, зворушливої і «глибоко продуманої, але завжди живої, легкої й те водночас ефектною, пластичній до осязательности. У такій формі все отримує нову промовистість та краси; так, наприклад, вигадка про живою і мертвою воді, ледь гідний, очевидно, уваги розумну дитину, у фортепіанній обробці Пушкіна всім видався повним смислу і поезії. Хоч би звідки хто взяв Пушкін епізод про кохання Фінна до Наїні, але знаменитий вірш «Герой! Не люблю тебе «зробив його дужим і високо художнім. Сам Пушкін вважав згодом свою першу поему холодної (Тв. V, 120) — і у ній, справді, мало відчуття провини і теплоти душевної, порівняно з «Кавказьким бранцем », «Бахчисарайським фонтаном «тощо. І це відношенні, проте, вона незрівнянно вища всього, було написано перед нею подібному роді. Національний елемент у ній надто слабкий й усе складається з імен, полушутливых вихвалянь російської сили, так з півдюжини простонародних образів і висловів; але у 1820 року і це були нечуваної новиною. Добродушний, але розумний гумор поеми, сміливе з'єднання фантастики з реалізмом, життєрадісне світогляд поета, яким мимоволі переймається кожен читач, засвідчили, що відразу ж російська поезія назавжди звільняється з формалізму, шаблонності і напускного пафосу і мені стає вільним та щирим вираженням душі людської. Тому ця легонькая казка і викликала такий сильний враження; від того Пушкін на свої сучасників і залишалося передусім співаком Руслана, що вже 1824 року потрапив у театральні підмостки (князь А. А. Шаховськой становив чарівну трилогію «Фін », а Дидло всю поему обробив у великих балет). У числі приятелів Пушкіна було чимало майбутніх декабристів. Він належав до «Союзу благоденства «(за небажанню і чи оскільки друзі не хотіли наразити на небезпеку його талант: по-перше, тоді ще ніякої серйозній небезпеці не передбачалося, а по-друге, політичних діячів дуже рідко керуються такими міркуваннями, — а скоріше тому, що Пушкіна вважали замало цього серйозним, нездатним віддатися одній меті), а цілком співчував його вольнолюбивым мріям і енергійно висловлював своє співчуття й у розмовах, й у віршах, які швидко розходилися між молоддю. При сильнішому тоді реакційному настрої Пушкін був у поганому рахунку в представників влади. Коли Пушкін переймався друкуванням своєї поеми, його ода «Вільність «(т. I, стор. 219) і кілька епіграм (в тому числі очевидно: він тут показував своїх знайомих портрет Лувеля, вбивці герцога Беррійського) виробили його долі несподівану і насильницьку зміну. Граф Милорадович [pic]- звісно, не без дозволу государя, — закликав Пушкіна й на його велів зробити обшук. Кажуть (коли ми не маємо документальних відомостей звідси справі і дружина мають задовольнятися розповідями сучасників), Пушкін заявив, що обшук непотрібний, оскільки він встиг винищити все небезпечне; потім він попросив папери, і написав напам’ять майже всі свої «зловредні «вірші. Цей вчинок виготовив сприятливе враження; тим щонайменше доповідь було зроблено тому сенсі, що мав піддатися суворої каре; запевняють, ніби йому загрожувала Сибір чи Соловки. Але знайшов багатьох заступників: Енгельгардт (за його словами) просив государя пощадити прикрасу нашої словесності; Чаадаєв ніяк не, в неприйомні годинник, проник до Карамзіним, який почав клопотатися за Пушкіна перед імператрицею Марією Федорівною та графом Каподистрией; ретельно клопотав і Жуковський, клопоталися та інші високопоставлені посадовці (О.Н. Оленін [pic], президент академії мистецтв, князь Васильчиков [pic]и інші), й у результаті розширення зрештою посилання замінили простим перекладом «на користь служби «чи відрядженням у розпорядження генерала Инзова, попечителя колоністів Південного краю. Тим більше що по Петербургу поширилися чутки, ніби Пушкін був таємно підданий ганебного покаранню; чутки сягнули поета й виробництвом призвели їх у жахливе обурення, тож він, за його словами, «жадав Сибіру, як повернення честі «й гадав про самогубство або про злочині. Висилка хоча почасти досягала тієї самі цілі, і 5-го травня Пушкін, на вельми порушену настрої духу, на перекладной, помчав по Білоруському тракту в Катеринослав. Ось що писав Карамзін півтора тижні, після його від'їзду князю П.О. В’яземському: «Пушкін був останні кілька днів зовсім на пиитическом страху від своїх віршів волю та деяких менших епіграм, дав слово угамувалися і благополучно поїхав до Крим (sic) місяців п’ять. Йому дали рублів 1000 дорогу. Він був, здається, зворушений великодушністю государя, справді зворушливим. Довго описувати подробиці; якщо Пушкін і тепер виправиться, він чортом ще до його відбуття свого до пекла «(«Російський Архів », 1897, № 7, стор. 493). Багато приятелі Пушкіна, а пізніше його біографи, вважали це виселення на південь великим благодіянням долі. Чи з цим можна безумовно погодитися. Якщо нові, і різноманітні враження можна припустити сприятливими для художнього розвитку молодого поета, то тут для нього стільки було потрібне спілкування з передовими умами часу й повну свободу. Геній Пушкіна зумів привернути до себе велику собі користь вигнання, але останнє не перестає від послуг цього бути нещастям. Сумний і навіть озлоблене (наскільки спромоглася до озлобленню його добра й вразлива натура) настрій Пушкіна в 1821 й наступні роки відбувалося тільки від байронічної світової скорботи і південь від сумних умов тодішній внутрішній і до зовнішньої політики, а й від цілком природного невдоволення своїм становищем піднаглядного вигнанця, життя якого насильно хотіли відлити в несимпатичную йому форму і відвернути їхню від те, що він вважав своєї вищої завданням. Пушкін віз із собою схвалене государем лист графа Каподистрии, яке мав вручити Инзову: упорядник його, очевидно виходячи з слів Жуковського і Карамзіна, намагається пояснити провини Пушкіна нещасними умовами його домашнього виховання і своє надію, що він виправиться під благотворним впливом Инзова й з нього вийде прекрасний чиновник «чи з крайнього заходу перворазрядный письменник ». Ще характерніша відповідь Инзова на запит графа Каподистрии з Лайбаха від 13 квітня 1821 року; добрий старий, очевидно підкоряючись навіюванням згори, розповідає, як і займає Пушкіна перекладом молдавських законів тощо., унаслідок чого юнак помітно виправляється; щоправда, у розмовах він «виявляє іноді пиитические думки; але, переконаний, — додає Инзов, — що літа та палестинці час образумят їх у цьому разі «. Перші місяці вигнанства Пушкін провів у несподівано приємною обстановці; ось що пише він своєму молодшого брата Льву: » …приїхавши Катеринослав, я скучив (він пробув там лише двох тижнів), поїхав кататися Дніпром, викупався і схопив гарячку, з мого звичаю. Генерал Раєвський, який їхав у Кавказ з і двома дочками, знайшов моїй жидівської хаті, маренні, без лікаря, за кухлем зледенілого лимонаду. Син його (молодший, Микола) запропонував мені подорож до кавказьким водам; лікар, що з ними їхав, обіцяв моїй дорозі не заморити. Инзов благословив мене розмовляє щасливий шлях — я ліг в коляску хворий; за тиждень вилікувався. Два місяці жив я на Кавказі; води мені були дуже корисні, і надзвичайно допомогли, особливо сірчані гарячі… (слід ряд живих вражень кавказької природи й побуту). З півострова Тамані, древнього Тмутараканского князівства, відкрилися мені берега Криму. Морем приїхали ми Керч (слід стисле опис старожитностей Пантикапеи). З Керчі приїхали ми Кефу (т. е. Феодосію)… Звідси морем вирушили ми, повз полудневих берегів Тавриди, в Юрзуф (інакше Гурзуф, тоді належав герцогу Рішельє), де було сімейство Раєвського. Вночі потім кораблем до написав я елегію («Погасло денний світило »), яку тобі надсилаю; відійшли її Гречку (в «Син Батьківщини ») без підписи… Корабель зупинився у вигляді Юрзуфа. Там прожив я за три тижні. Мій друг, найщасливіші хвилини життя моєї провів я посеред сімейства шанованого Раєвського. Не вбачав у ньому героя, славу російського війська; зробив у ньому любив людини з ясним розумом, з простої, прекрасної душею, поблажливого попечительного друга, завжди милого, ласкавого хазяїна. Свідок катерининського століття, пам’ятник 12-го року, людина без забобонів, із сильним характером і чутливий, він мимоволі прив’яже себе будь-якого, хто ж гідний розуміти й оцінювати його висока якість. Старший син його (Олександр, мав сильний вплив на Пушкіна) буде більш, ніж відомий. Всі його дочки — принадність; старша — жінка незвичайна. Суди, був я щасливий; вільна, безтурботна життя колу милого сімейства, життя, що її так люблю і з якої я будь-коли насолоджувався, щасливе полуденне небо, чарівний край… «Там Пушкін знову відчув ідеальну прихильність; там він поповнив свою літературну розвиток вивченням Шеньє і особливо Байрона; там-таки він почав писати «Кавказького бранця ». З Гурзуфа, разом із генералом та її молодшим сином, Пушкін через Бахчисарай пішов у Київську губернію, в Кам’янку, маєток матері Раєвського, а звідти цього разу місце служби до Кишинева, оскільки під час мандрів Пушкіна Инзов тимчасово призначили намісником Бессарабської області. Пушкін оселився спочатку найманої мазанці, a потім перейшов до будинок Инзова, який виявився гуманним і «душевним «людиною, здатним зрозуміти й оцінити Пушкіна. Поет користувався майже повної свободою, використовуючи його іноді не краще, ніж у Петербурзі: він відвідував найрізноманітніше суспільство як тубільне, і російське, охоче і багато танцював, залицявся до дами і дівицями, так само охоче брав участь у дружніх гулянках і дуже грав у карти; через карток і жінок в нього було кілька «історій «і дуелей; на минулих він тримав себе з чудовою самовладанням, але у перших, занадто різко, і іноді буйно висловлював своє неповагу до кишинівському суспільству. Це була його зовнішня життя; життя домашня (переважно вранці) полягало у посиленому читанні (з виписками й нотатками), задля задоволення лише, а у тому «щоб у освіті стати зі століттям нарівні «, й у енергійної роботі думки. Його заняття були такі напруженіше і більш плідно петербурзьких, що він здавалося, ніби тепер у вперше пізнав «і тихий працю, і спрагу роздумів «(«Послання Чаадаєву », 1821). Результатом цього стала ще небувала творча діяльність, поощряемая успіхом його першої поеми і 50-ті роковини на день посилюється любов’ю та увагою найбільш живої частини публіки (так, через 1,5 місяця після приїзду Кишинів Пушкін, на підставі пісні трактирної служниці, написав «Чорна шаль », а грудні цього року, набагато раніше її надрукування, за оповіданням В. П. Горчакова, її вже стверджували напам’ять у Києві). Вже у перші півтора року після вигнання Пушкін, попри часті поїздки до Києва (де Раєвський [pic]командовал корпусом), в Кам’янку, до Одеси тощо., написав понад 40 кримінальних віршів, поему «Кавказький бранець «і підготував «Братів розбійників «і «Бахчисарайський фонтан ». Але це чи становитиме третю частину творчих робіт, займали їх у Кишиневі. Він працює над комедією чи драмою, обличающей жахи кріпацтва (пан програє в карти свого давнього дядькавихователя), над трагедією у смак Алфиери, героєм який мав бути Вадим, захисник новгородській свободи, потім обмірковує поему той самий сюжет; збирає матеріал і виробляє план великий національної поеми «Володимир », де він хотів скористатися і билинами, і «Одне слово про похід Ігорів », і поемою Тассо, і навіть Херасковым [pic]. Під враженнями аракчеевско-голицынского режиму він пише ряд віршів (зокрема досить велику мало гідну його поему «Гавриилиада «- останній відзвук його схиляння перед «Дівчиною «Вольтера) задля друку. Крім того, Пушкін веде свої записки, веде журнал грецького повстання, яким цікавився більш, ніж багато греки і успіх якого вгадав один із перших у Європі; пише «Історичні зауваження «і робить без сторонньої допомоги низку історичних, історико-літературних і психологічних невеликих пошуків, про рівень оригінальності що їх можемо бачити з небагатьох випадково що дійшли до нас вказівкам (наприклад, про гербі Росії, визначення західного джерела казки про Бове Королевичі, французьке лист братові № 32 тощо.). Енергія Пушкіна у роботі тим поразительнее, що у продовження всіх 1 ½ років свого перебування у Кишиневі, не хотів не міг змиритися з думкою про тривалості вигнанства, жив, як на біваках, мріяв не завтра побачитися з петербурзькими друзями й постійно переходив від надії розпачу. 13 січня 1823 року просився в нетривалий відпустку, що довели до відомості государя, але найвищого дозволу ніякої. Це посилювало опозиційне настрій Пушкіна, яка того ж підтримувалося «демагогічними спорами «» конституційних друзів «їх у в Києві й Кам’янці. Найбільшим подією художнього життя Пушкіна цей період було створення умов та поява «Кавказького бранця », якого він у Кам’янці 20 лютого 1821 року (епілог й посвяту написані Одесі 15 травня тієї самої року) і який вирушив у Санкт-Петербурзі у серпні 1822 року (вид. М.М. Гнєдич, печат. у друкарні Гречка [pic]). У поемі сам автор розрізняє (лист № 18) частини, на його думку погано пов’язані між собою: описательно-этнографическую (краще удалу) і романтическопсихологічну; на другий він хотів змалювати «це байдужість до життя і його насолодам, цю старість душі (старість молодості, як виражається він про собі у листах), які стали відмітними рисами молоді XIX століття ». За переказами, основою поеми покладено розповідь якогось Нємцова (чуту Пушкіним ще до його посилання) у тому, як він нібито визволила з полону влюбившаяся до нього черкеска. Перша думка обробити цей сюжет прийшла Пушкіну у серпні 1820 року, на Кавказі; стрижневу ідею і характеру героя, списаного Пушкіним від себе (ні з такого, яким він був у дійсності, і з такого, якою їй хотілося бути), з’ясувалися автору під впливом вивчення Байрона. Зовнішню обробку, за всієї суворістю до собі і привабливий «Бранця », не міг визнати кроком вперед проти «Руслана ». Успіх поеми української публіки був величезний; у власних очах молодій Росії на той час саме неї Пушкін став великим поетом («Руслан «зробив його лише знаним громадським і порушив очікування), та й Росія стареющаяся мала визнати за «лібералом «Пушкіним «талант прекрасний «(Карамзін «Листи до Дмитрієву », стор. 337). Насамперед підкуповувала читачів форма поеми, витонченість і сила віршів (у тому числі інші негайно стали приказками), потім разючий по з'єднанню простоти і ефектності план поеми і глибоко правдиве почуття; вона, справді, «таємний глас душі «поета, тим паче зрозумілий читачам, як і вони переживали таку ж «хвороба століття », різноманітніше і різнобічно, але навряд чи рельєфніше і дуже виражену Байроном. Характер і доля цього черкешенки (недолік «місцевого колориту «у її зображенні було бути той час помітний) всім переконували глибоку симпатію і навіть порушували у кращих критиків (князя Вяземського) наївну досаду на поета, який висловив співчуття до такого великодушному і шляхетного суті. Пізніша критика помітила в сюжеті мелодраматичность в окремих місцях зайву піднесеність тону у смак Державіна, але сучасники було неможливо вважати цю вадами. Примітки Пушкіна, в яких розтлумачувалося, що таке шашка, аул, кумис тощо., осязательно показують, що «Бранець «був родоначальником нашої дуже великої та важливою кавказької поезії й прози. У 1920;х року він викликав і безпосередні наслідування («Киргизький бранець », «Московський бранець ») і вже у 1823 року тепер переробили в балет, свого часу дуже популярний. У 1821 року Пушкін написав чи, вірніше, накидав поему з російського життя: «Брати розбійники ». Він був незадоволений нею, і спалив начерк, але один уривок, основою якого треба було належить дійсне подія — втеча двох закованих арештантів плавом, що сталася у Катеринославі при Пушкіна, — він обробив і надіслав до друку в 1823 року (виник «Полярної Зірці «за 1825 рік), а іншими скористався набагато пізніше для дуже красивою балади «Наречений ». «Брати розбійники «у цьому своєму нинішньому вигляді цікаві в историко-литературном відношенні, провісниками про прагнення Пушкіна з'єднати байроническое співчуття сильним натурам, извергнутым з суспільства, із зображенням, поки що дуже недосконалим, російського народного побуту. У формі мушу помітити строкатості і нерівності: сильні, істинно російські висловлювання, які свідчать про уважному вивченні народної поезії, стоять поруч із висловлюваннями занадто штучними, навіть вигадливими. У Кишиневі Пушкін працював також над «Бахчисарайським фонтаном «і задумав поему «Цыганы », одне із мотивів та фарби на яку дала йому життя. Наприкінці 1822 року, щоб уникнути неприємних наслідків «історії «за картами, Инзов послав поета у відрядження до Ізмаїл; в Буджацького степу Пушкін зустрівся з циганським табором і бродив із нею якийсь час. У Кишиневі ж, у травні 23 року, розпочато «Євґєній Онєґін ». З творів меншого обсягу цього періоду особливе значення і вплив мали вірші: «Наполеон », у якому (особливо у останньої строфі) поет виявив таке шляхетність відчуття провини і силу думки, що інші російські лірики мали видатися проти нього пігмеями, і «Пісня про віщому Олега «(1 березня 1822 року), далеко ще не перший по часу, але хто першим за красою про силу продукт національного романтизму в Росії. Наприкінці кишинівського періоду Пушкін, все ясніше і ясніше сознававший своє значення, входить у діяльну листування за двома молодими критиками: Плотовим [pic]и Бестужевым-Марлинским. У грудні 1822 року вийшла 1-ша книжка «Полярної Зірки », мала метою керувати громадської думки; цього потрібно було зробити, як кажуть, серйозну ревізію мало чого зробленому воєдино кращих кувачів. Тепер Пушкін більш ніж колинибудь засмучується вигнанням, лишившим його можливості прийняти особиста участь у важливій справі, і рветься з напівдикого Кишинева в культурну Росію. Оскільки їй немає дозволили навіть тимчасово поїхати до Петербург, він зрадів випадку переїхати у найближчий цивілізований місто — Одесу. Ось як Пушкін у листі до брата від 25 серпня 1823 року описує своє переселення: «Здоров'я моє давно вимагало морських ванн; я насилу уламав Инзова, що він відпустив моїй Одесу. Я залишив мою Молдавію і став до Європи (на початку червня); ресторації і італійська опера нагадали мені старовину і, їй-богу, оновили мені душу. Тим більше що приїжджає Воронцов, приймає то мене дуже ласкаво, оголошує мені, що переходжу у його начальство, що залишуся Одеси ». Цей переклад влаштував А.І. Тургенєв. Спочатку поет відчував лише втішні боку запопадливої одеської життя; він захоплювався європейськими задоволеннями, найбільше театром, уважно придивлявся до всього навколишнього, із неослабною інтересом стежив над перебігом грецького повстання, ознайомився з інтелігентними російськими і іноземцями і незабаром захопився дружиною місцевого негоціанта, красунею Ризнич. На одеську молодь, як людина, він виробляв двояке враження: кого він був зразком байронічної сміливості і душевної сили, від наслідування якому їх насильно утримували турботливі батьки (див. «Записки «графа Бутурліна, «Російський Архів », 1897, книга V); інші вбачали у ньому «якесь бретерство, suffisance і бажання висміяти, вколоти інших «(«Записки «Н.В. Басаргіна [pic], «XIX століття «Бартенєва [pic], стор. 89); але, як перед поетом, проти нього схилялися все які цінували поезію. Медовий місяць життя Пушкіна Одеси був, проте, нетривалий; вже у листопаді 1823 року називає Одесу прозаїчної, скаржиться на відсутність російських книжок, а січні 1824 року мріє втекти з Одеси, але і із Росії; навесні у нього почалися настільки великі неприємності з начальством, що він почувається у гіршому становищі, ніж колись. Річ у тім, що граф Воронцов та її чиновники дивилися на Пушкіна з погляду його придатності до служби і розуміли його претензій на інше, вище значення; а Пушкін, тепер більш самотній, ніж у Кишиневі (друзів у ділової Одесі важко було купити), озлоблялся і протиставляв табелі про ранги то демократичну гордість потужні мізки і таланту, то навіть своє шестисотлетнее дворянство, і мстився епіграмами, їдкість яких відчував і саме граф, мав можливість «знищити «колезького секретаря Пушкіна. Якщо одеський рік було одне із найбільш неприємних для поета, він був зате одне із найбільш корисних щодо його розвитку: різноманітні одеські типи розширили і поглибили його світогляд, а ділове суспільство, дорожившее часом, давало йому більше дозвілля працювати, ніж приятельські гуртки Кишинева, і він користувався цим, як ніколи раніше. Він довчився англійської мови, вивчився італійському, займався, здається, іспанським, приохотився придбання книжок і поклав початок, згодом величезної, бібліотеці. Він читав новини по іноземної літератури і виробив собі тільки цілком певні смаки матимуть різні погляди (з цих далеких часів ячмінь віддає перевагу англійської і навіть німецьку літературу перед французької, де було вихований), і навіть провісницьке візіонерство майбутніх доль словесності, яка вражає нас трішки пізніше (див., наприклад, лист № 115). По нової російської літератури він стільки прочитав цей час, що тепер першим знавцем її й замислюється ряд статей про Ломоносову [pic], Карамзине, Дмитриеве і Жуковському. У той самий час, не без впливу комерційного духу Одеси, де чесний заробіток нікого не вважався ганебним, і ще випадкового обставини, що «Бахчисарайський фонтан », завдяки князя Вяземського, дав поетові можливість вибратися із електромережі боргів, Пушкін дійшов відрадному переконання, що література може створити йому матеріальну незалежність (спочатку така точку зору на поезію він називає цинічним, пізніше ж вона каже: «Я пишу під впливом натхнення, але якщо вірші написані, вони мені лише товар »). У основу «Бахчисарайського фонтана «покладено розповідь Катерини Миколаївни Раєвській про князівні Потоцької, колишньої женою хана Керим-Гирея. Сам Пушкін і князь Вяземський (предпославший поемі «Розмова між видавцем і класиком з Виборзької сторони — чи з Василівського Острови ») вбачали у ньому хіба що маніфест романтичної школи, що призвело до відсутності визначеності та сюжету, елегійному тоні і яскравості місцевого колориту. У цьому відношенні зразком для поета служив Байрон (див. лист № 110), вплив якого очевидно ще й у багатьох деталях, й у окресленню титанічного характеру Гірея: але протилежність двох однаково живих і рельєфних жіночих характерів, ефектна і повна щирого почуття сцена між Заремой і Марією і задушевний ліризм останньої частини — невід'ємна власність Пушкіна. «Фонтан », порівняно з «Бранцем », представляє важливий крок уперед повним відсутністю «елемента високості «(Бєлінський [pic]), який ще пов’язував Пушкіна з попереднім періодом. Кількість ліричних творів Пушкіна, написаних у Одесі, невелика: він був занадто поглинеться самоосвітою і роботою над двома великими поемами — «Онєгіним «і «Циганами ». «Онєгіна «автор називає спочатку романом віршем «на кшталт Дон Жуана »; у ньому він «забовтується донезмоги », «захлинається жовчю «і сподівається опанувати з ним через цензуру, чому й пише «абияк »; але поступово він захоплюється роботою та, після закінчення 2-ї глави, дійшов переконання, що це завжди буде краще його твір (VII, 70). Їдучи від Одеси, він везе із собою 3-ю главу і «Циган «без закінчення. Від'їзд Пушкіна був недобровольный: граф Воронцов, то, можливо, з добрим наміром, дав йому відрядження «на сарану », але Пушкін, який пас зважується на власну службу як у просту формальність, на платню — як у «пайок засланця », побачив у цьому бажання її принизити і став всюди різко висловлювати невдоволення. Граф Воронцов написав 23 березня 1824 року графу Нессельроде (буквальний зміст її листи — на користь Пушкіна, але у ньому мушу бачити сильного роздратування вельможі проти нешанобливого і самомнительного підлеглого), що, на його думку, Пушкіна було б перевести куди-небудь вглиб Росії, де б на свободі шкідливих впливів і лестощів розвинутися його щасливі спроможністю і що виникає (sic) талант; Одеси чимало людей, які кружляють йому голову своїм поклонінням нібито що відрізняється письменнику, тоді як і поки «лише слабкий наслідувач далеко ще не шанованого зразка », т. е. Байрона. Цей відгук Воронцова у відсутності б сумних наслідків Пушкіна, якби приблизно той час не розкрили на пошті листи самого поета до когось у Москві (№ 6), коли він пише, що бере «уроки чистого афеизма… система має не настільки втішлива, як зазвичай думають, але, на жаль, найбільше правдоподібна ». Відразу ж Пушкін був усунутий від служби й засланий в Псковську губернію, в родовий маєток, причому їй було призначений певний маршрут без заїзду у Києві (де проживало Раєвські). 30 липня 1824 року Пушкін виїхав із Одеси й 9 серпня з’явився на МихайлівськеЗуево, де було його рідні. Спочатку його прийняли сердечно (лист № 7), а згодом Надія Осипівна і письменник Сергій Львович (мав необережність прийняти він офіційно обов’язок наглядати над поведінкою сина) стали страшитися впливу опального поета на сестру та братові. Між батьком і сином відбулася важка сцена (яких багато пізніше Пушкін скористався в «Скупого лицаря »): «батько мій, скориставшись відсутністю свідків, вибігає і всього дому оголошує, що його бив, потім — що бити. Перед тобою (пише Пушкін Жуковському) я — не виправдуюся, але чого він хоче мені із кримінальним обвинуваченням? Рудників сибірських і вічного мого безчестя? Порятуй мене! ». Зрештою рідні Пушкіна поїхали до Петербурга, і письменник Сергій Львович відмовився стежити сином, залишився у веденні місцевого дворянина і настоятеля Святогорського монастиря. У самотині Пушкін розважався лише частими візитами в сусіднє Тригорське, до П.О. Осиповій, матері кількох дочок, що має, крім того, мешкали молоді родички (між іншими — і пані Керн). Жительки Тригорського, очевидно, більше цікавилися поетом, ніж цікавили його, оскільки його серйозна прихильність була до одеської його знайомої. Хоч як значна була напруженість роботи Пушкіна у Кишиневі та Одеси, у Михайлівському, особливо у зимовий період, він читав, і думав по крайнього заходу ще більше колишнього. «Книжок, будь ласка, книжок! «- майже постійний його приспів в листах до брата. Від самого ранку до пізнього обіду сидить з пером до рук в єдиною опалювальної кімнатці михайлівського вдома, читає, робить нотатки і пише, а, по вечорам слухає і записує казки своєї няньки і домоправительки. Під упливом обстановки нині він більше, ніж раніше, цікавиться всім вітчизняним: історією, пам’ятниками писемності та традиційної народної живої поезією; він зібрав пісні (навіщо іноді перевдягається міщанином), сортує їх за сюжетів і вивчає народну мова, ніж поповнює прогалини свого «проклятого «виховання. Але це вивчення батьківщини іде на шкоду його занять літературою і історією всесвітньої. Він вчитувався в Шекспіра, тоді як яким Байрон як драматург тепер здається йому слабким і одноманітним. У той самий короткий час він відтворює з дивовижною точністю поетичний стиль і об'єктивне світогляд Магометова Корану. Схід, Шекспір вивчення історичних джерел, разом із роками, і самотністю, змушують його спокійніше дивитися на Божий, більше вдумуватися, ніж відчувати, філософськи ставитися поваги минулому і справжньому, за умови що останнє не збуджувало пристрастей його. У 1825 року Пушкіна відвідав майбутній декабрист І.І. Пущин [pic], який привіз йому «Горі з розуму »; він зазначив в поета зміну на краще: Пушкін став «серйозніше, простіше, розсудливішими ». Мигцем прослухана комедія викликала відоме лист Пушкіна до Бестужеву (№ 95), що показує незвичайну тонкість і зрілість критичного судження (написане двома місяцями пізніше лист при цьому Бестужеву № 103 — застосовує ті ж самі критику до всього ходу сучасної йому літератури та збігається багато в чому з найбільш світлими ідеями Бєлінського). Розумова і художня зрілість, ясно сознаваемая поетом (трішки пізніше Пушкін пише М.М. Раєвському: «Я відчуваю, що дух мій цілком розвився: можу творити »), але рішуче усталене світогляд, що виявляється в віршах цього періоду, не заважали йому страшно нудитися самотою та вигадувати досить незбутні плани для свого звільнення з «обителі пустельних хуртовин і хлада ». З братом Левом і дерптским студентом Вульфом, сином Осиповій, він становив щось на кшталт змови із єдиною метою влаштувати собі втеча зарубіжних країн, через Дерпт, й один час настільки вірив у можливість цієї справи, що прощався з Росією прекрасним (незакінченим) віршем (I, 333; порівн. I, 349). У той самий короткий час він відчув і легальне засіб: під приводом аневризма він просить дозволу їхати для операції, і лікування жодну з столиць чи кордон. План втечі не здійснився, а лікування Пушкіну було надано Псков. Навесні Пушкіна відвідав барон Дельвиг. На осінь він залишався сам-один, за тимчасовим від'їздом сусідок. Від цього посилюється і бажання свободи, та творча продуктивність: до зими він закінчує IV главу «Онєгіна », «Бориса Годунова «і поему «Граф Нулін ». Дізнавшись про 14 грудня Пушкін спочатку хотів їхати у Петербург, потім, щоб почекати більш позитивних звісток, а отримавши їх, спалив свої зошити. З вкрай важким почуттям стежив за ходом арештів. Заспокоївшись і розміркувавши, вирішив скористатися відсутністю своє ім'я до списків змовників і почав клопотатися своє повернення, спочатку приватно, потім офіційно. У 1826 року Пушкін послав через губернатора лист государеві висловлювати каяття і рішучого наміру не суперечити своїми думками загальноприйнятому порядку. Невдовзі опісля коронації він його з фельдъегерем повезли до Москви й 8 вересня, просто на дорозі, представлений государеві, з яким мав задовгий і відверта розмова, після чого отримав дозвіл жити деінде (поки що крім Петербурга, куди доступ був відкрито травні 1827 року), причому імператор зголосився бути його цензором. Напружена робота думки Пушкіна в михайлівський період наочно висловилася тим, що відтоді він почав писати і прозові статті: в 1825 року він надрукував «Московському Телеграфі «дуже їдку замітку «Про M-me Сталь і Пана М. «(мови за підписом У розділі ст. Ap., т. e. старий арзамасец), де висловив свою повагу і подяку знаменитої письменниці за симпатію, з якою вона сприйняла Росії, — й статтю: «Про передмові пана Лемонте до переведення байок І.А. Крилова », де він дає глибоко обдуманий нарис історії російської мови й таку розумну і точну характеристику Ломоносова, що її й досі сміливо, із великою користю, можна вводити в підручник словесності. Ці дві року — із найплідніших і для лірики Пушкіна. Спочатку він обробляє мотиви, привезені з півдня, яскравих барв якого видно в «Аквилоне », «Прозерпине », «Іспанському романсі «та інших. Потім виявляється у його п'єсах знову дозрілі думки і більше колишнього урівноважені почуття («Розмова книгопродавца з поетом », два «Послання до цензора »); навіть «Вакхическая пісня », по вихідної точки тотожна з юної його лірикою, закінчується глибоко гуманної думкою. Форма ще досконаліший від: на мимовільному дозвіллі навіть жартівливі п'єси, як «Ода графу Хвостову », обмежуються надзвичайно старанно. Наприкінці періоду нечисленні ліричні твори висловлюють лише скоропреходящие настрої хвилини: Пушкін повністю повантажений у поеми і драму. Ще десять жовтня 1824 року закінчив поему «Цыганы », розпочату Одесі 10 місяцями раніше. Хоча і вона надрукована лише у 1827 року, але мало дуже великий і сприятливий впливом геть публіку набагато раніше, оскільки стала відомій у величезній кількості списків. Ім'я героя (Алеко-Александр) показує, що у початкового задуму він повинен відтворити самого поета; потім, принаймні звільнення Пушкіна з-під впливу Байрона, Алеко виявляється першим яскраво і тому об'єктивно окресленим характером, у фортепіанній обробці якого байронізм піддається жорстокому осуду. Тверезість і гуманність змісту, незвичайна ясність плану, небувала простота і мальовничість мови, рельєфність всіх трьох дійових осіб та його положень, драматизм головних моментів, повний реалізм обстановки і, нарешті, цнотливість під час зображення напівдикої, вільного кохання — усе це риси нові навіть у Пушкіна, що вже казати про сучасної йому поезії. Протиставлення егоїзму грізного викривача громадських зол Алеко, який «собі лише хоче волі «, істинному свободолюбию та справедливості яких старого цигана — перший цивільний подвиг Пушкіна, «сміливий урок », що дає поет черні; найкраще свідчення його переконливості і великої корисності - натхненно лагідні рядки великого критика, Бєлінського. Цілком михайлівському періоду належить «Граф Нулін », про походження якого автор каже: » …перечитуючи «Лукрецию », досить слабку поему Шекспіра, я подумав, що й б Лукреції прийшла б у неї думка дати ляпас Тарквинию? Можливо, це остудило його підприємливість, і він з соромом змушений був відступити… Думка пародіювати пам’ятати історію та Шекспіра ясно випала, не міг противитися подвійному спокусі й у два ранку написав цю повість ». «Граф Нулін », по незвичайній легкості вірша і стрункості оповідання, і робить враження примхливого натхнення хвилини. Критика жорстоко натрапила на Пушкіна за аморальність його поэмки, але читачі (як і свідчить граф Бенкендорф, імператор Микола) були надзвичайно задоволені нею. Це з небагатьох творів Пушкіна, які свідчать про його таланті зображати і негативний бік життя. У порівняні з Гоголем [pic], його сатира здається легшим, начебто поверхневою; але неможливо вказати й у нашої літературі інше зображення непристойності російських парижан на той час, більш типове і різке сутнісно; та й уся поміщицьке життя, на вигляд така патріархальна, виявляється наскрізь проїденої розпустою. На поэмке також і вплив «Беппо «Байрона, і вивчення російської літератури XVIII століття, воювала з петиметрами, і захоплення уїдливим сарказмом Крилова; але витончений реалізм цілого і подробиць повністю належить Пушкіну. У Михайлівському написана також народна балада «Наречений »; сюжет її - уламок з кишинівської поеми «Брати розбійники », тепер, під впливом оповідань Орини Родіонівни, оброблений як сказка-анекдот, з ефектною розв’язкою. Як у форми вірша, і у змісті Пушкін, очевидно, суперничає з Жуковським (з «Громобоем «і іншими російськими баладами) й у значенні народності здобуває над учителем блискучу перемогу. Найбільше і задушевне твір михайлівського періоду — «Бориса Годунова «чи, як сам Пушкін озаглавив його, «Комедія про справжньої біді московському державі, про царя Борисові і Гришке Отрепьеве ». Пушкін почав її наприкінці 1824 року й закінчив у вересні 1825 року, ретельно підготувавшись до неї читанням. «Вивчення Шекспіра, Карамзіна і старих наших літописів дало мені думку оживити в драматичної формі жодну з найдраматичніших епох нашої історії. Шекспіру я наслідував у його вільному і широкому зображенні характерів; Карамзіним дотримувався зробив у світлому розвитку подій; в літописах намагався вгадати мову тодішнього часу — джерела багаті; встиг я ними скористатися, не знаю ». Сам Пушкін називає «Бориса Годунова «романтичної драмою і тих свідчить про головне теоретичне посібник — «Читання про драматичному мистецтві «А. В. Шлегеля, звідки ж він сприйняв різко негативне ставлення до місця трагедії класичною та ідею національної драми (тому й заголовок), але відринув все узкоромантическое, мрійливе і містичне (як і з Карамзіна виключив все сентиментальне). Над кожним, навіть третьестепенным, обличчям він із незвичайним старанністю; цілі сцени, цілком оброблені, він виключав, щоб не послабити враження цілого. Після закінчення праці, Пушкін був страшенно задоволений їм. «Я перечел його вголос один, бив долонь і кричав: оце Пушкін! ». Але не поспішає друкувати «Бориса «і має їх у портфелі цілі 6 років: він усвідомлює, що його п'єса — революція, до розуміння якої доки доросли ні критика, ні публіка, і передбачає неуспіх, котрі можуть невигідно позначитися на ході дорогого йому справи. Навіть захоплення московських літераторів, яких при зачитуванні 12 жовтня 1826 року «кого кидало в жар, кого озноб, волосся ставало дибки «тощо. (Барсуков «Життя невпинно й праці Погодіна », Париж, 44), навіть видимий успіх «Сцени в келії «, яку Пушкін надрукував початку 1827 року («Московський Вісник », № 1), не заглушили його побоювань, і вони справдилися цілком. Коли на початку 1831 року вийшов «Борис », зусебіч почулися вигуки здивування і невдоволення чи різкого осуду: класики шукали «сильних, піднесених почуттів «- і знаходили лише «вірні списків із звичайної природи »; шанувальники Пушкіна та романтики шукали «блестков », властивих поетові, розгулу пристрастей і разючих ефектів — і знаходили, що тут усе занадто просто, буденно, майже нудно; величезне більшість визнавало Бориса «виродком », який підходить ні для сцени, ні на читання. Катенин називає драму «учнівським досвідом », «шматком історії «, розбитим на дрібні сцени, а жіночий крик за сценою визнає прямо «мерзотністю »; І.А. Крилов докладає до неї анекдот про горбуне. З іншого боку, князь Вяземський знаходять у «Борисові «» мало створення »; Кюхельбекер ставить його нижче від «Т. Тассо «Лялькаря [pic]. Тільки Киреевский [pic]в «Европейце », так почасти Надєждін [pic]поддержали Пушкіна. Пізніше всі, навіть і Бєлінський, ще від часів студентства восторгавшийся прекрасними подробицями, дорікали Пушкіна за рабське проходження Карамзіним. Пушкін була засмучений нападами, на які відповіла для неї історія: цей «вилупок «з'явився батьком всієї національної Російської драми, й внутрішня соціальність велична стрункість цих «уламків «Карамзіна тепер зрозуміла кожному учневі гімназії. Зиму 1826 — 1827 рр. Пушкін провів головним чином Москві (виїжджав восени в Михайлівське, де з насолодою роздивлявся «покинуту в’язницю », й у Псков), живучи у Соболевського [pic]на Собачої майданчику у селі Ренкевич. Він цілком насолоджувався своєю свободою та громадянським суспільством, тим більше москвичі було його прийнято із радісними обіймами як найбільшого поета (на початку 1826 р. вийшло 1- e видання його «Віршів »), ліберальна молодь бачила у ньому дивом врятованого друга декабристів, яким він шле «Послання у Сибір », а переконані захисники існуючого стану раділи щирого його примирення з урядом («Станси »). Пушкін широко користувався до тих пір мало знайомої йому прихильністю долі; він відвідував і салони розумних дам (наприклад, княгині З. Волконської), і світські бали, і сходбища так званої «архівної молоді «, і вільні гулянки. Розсіяна життя не заважала йому працювати. Незадоволений що існували тоді журналами і альманахами, він у Михайлівському мріяв про створення серйозного і сумлінного журналу; тепер стало можливим здійснити ці мріяння. Серед «архівної молоді «, з якої інші, як Д. Веневітінов [pic], імпонували навіть Пушкіну розумом своїм і таланту, знайшла людей, йому співчуваючих. Вирішили видавати, при постійному участі Пушкіна, «Московський Вісник «редактором якого було обраний М.П. Погодін [pic]. У продовження трьох років Пушкін сумлінно служив новому журналу (до того ж короткий час він вважав своїм моральним боргом підтримувати альманах барона Дельвига «Північні Квіти »), хоча у його відносинах до московського кухоль мушу помітити деяку двоїстість. Він цілком співчував його серйозного погляду на літературу, його переконання у праві на безмежну волю і бажанню скинути панування французького смаку, але зовсім не від хотів підкоряти нашу юну словесність філософським німецьким теоріям (що він і розумів неясно). До московському року життя Пушкіна ставляться «Записка про народну освіту », написана за дорученням государя, і «Сцена з Фауста ». «Записка », очевидно, випливала із розмови імператора з Пушкіним, у якому поет зазначив погану систему виховання російських дворян, як у причину появи декабристів: вона розвиває ряд думок оригінальних і розумних, іноді односторонніх, але у всякому разі які відповідали видам уряду. «Нова сцена між Мефістофелем і Фаустом «написана впливом Веневітінова, що у віршованому посланні переконував Пушкіна вивчати Гете. Зміст її вигадано і не цілком у дусі Гете; Фауст Пушкіна висловлює тільки один бік прототипу — рефлексію, убиваючу всяке насолоду, і становить амальгаму з Гете і Байрона. Нещадний аналіз Мефістофеля ближчі один до джерелу, а й у ньому видно відзвук «демона «юності Пушкіна. У травні 1827 року Пушкіну дозволено було їхати у Петербург, і він поспішив скористатися дозволом; але осені він, «почуя рими », виїхав у Михайлівське. Там, усвідомивши майбутність роману і повісті, він почав історичний роман «Арап Петра Великого », у якому, попри новина йому цього були творчості, виявив велике майстерність, головним чином серйозному, об'єктивному тоні оповідання, в відсутності слащавого перебільшення, ненатурального зображення старовини. Зиму 1827 — 1828 рр., як і весну, літо і частина осені 1828 року, Пушкін провів здебільшого у Петербурзі (жив у Демутовом трактирі), звідки іноді виїздив до Москви (зупинявся зазвичай у Нащокіна). Його душевного стану цей час — тривожне, часто важке; медовий місяць його насолоди свободою давно пройшов; через графа Бенкендорфа він чимало разів отримував догани, хоча у делікатній формі; неодноразово йому давало себе відчувати недовіру нижчих органів влади (наприклад, надто безглуздому, разбиравшемся в Сенаті справі про список вірші «Андрій Шеньє «). З з іншого боку, Пушкін незадоволений умовами особистому житті: гурток близьких людей сильно порідів (брат далеко на службі, сестра у грудні 1828 року вже вийшла заміж); молодість, хвилинами яка бачилася йому поруч помилок (див. «Спогад », Париж, 37; порівн. «26 травня 1828 року », Париж, 38), пройшла, і Пушкін відчував потреба влаштуватися, покласти край душевним скитаниям, але що знаходив до того що можливості. Навесні 1828 року Пушкін звернувся з жаданням прийнятті їх у діючу армію й відмова прийняв за вираз немилості государя (див. А.А. Івановський «Російська Старина », 1874, IX, 392 і слід.); як і даремно він просився їхати зарубіжних країн. Туга і прикрощі так само мало перешкоджали енергійної творчої праці Пушкіна, як й більше і більше усиливавшееся недоброжелательство критики, яке за на той час, як став належати одному літературному органу, і навіть наївне невдоволення публіки, яка чекала від транспортування кожної нової рядки поета якогось дива. Досить численні скарги й по формі, і за вмістом бездоганні ліричні вірша цього періоду представляють літопис душевне життя поета; окремі («Спогад », Париж, 37; «26 травня 1828 року », Париж, 38) служать вираженням безутішного розпачу. Але творчі сили поета у своїй навіть ростуть: у жовтні 1828 року Пушкін почав «Полтаву «і закінчив її менш як протягом місяця. Перша думка про поемі піти з життя Мазепи виникла в цього ще при читанні «Войнаровського «Рилєєва [pic]; дізнавшись із неї, що Мазепа звабив дочка Кочубея, «я здивувався, — каже Пушкін, — як могла поет пройти повз настільки страшного обставини ». З’явилося туга зобразити любовну історію старого гетьмана, навіщо підготовчу роботу становила читання «Історії Малої Росії «Бантиша-Каменського [pic]и інших посібників; тим часом план визрівав у голові Пушкіна; його розсовувалися, і романтична поема природно спліталася з, із зображенням однієї з найважливіших моментів до своєї історії нової Росії (тут початок захоплення Пушкіна Петром, такого важливого щодо його майбутньої діяльності). Поема вийшла 1829 року і досягла успіху: не знайшли у ній того блиску і яскравості, якими пленялись у Пушкіні, не зрозуміли необхідності злиття приватного із загальним, що становить особливість всіх кращих художніх воссозданий минулого. Деякі істинні шанувальники Пушкіна (наприклад, Кюхельбекер) оцінили й у те час «Полтаву «гідно, тепер, попри успіхи історичної науки, нам важко, практично неможливо втриматися поетичного колориту, яким Пушкін пануючі в селі Полтавську битву, Кочубея [pic], Мазепу і ін. «Полтава », опоэтизировавшая природу Малоросії і його побут, відкрила дорогу повістям Гоголя і «Тарасові Бульбі «. Перелом у характері і спосіб життя поета, колись надзвичайно живого («верткого », за словами М.П. Погодіна) і жадібного до розвагам, тепер схильного проводити впродовж дня мовчки канапі, із люлькою в роті («Матер. », 216), було вирішено пропозицією, зробленої юної (народилася 1813 року) московської красуні М.М. Гончарової. Отримавши недостатньо сприятливий відповідь, 1 травня 1829 року поїхав на Кавказ, провів близько 2-х тижнів протримала у Тифлісі і потім пішов у діючу армію (де був брат його), з якою ввійшов у Арзерум. Результатом подорожі було реалізовано кілька кавказьких віршів і «Подорож в Арзерум », вид. набагато пізніше. Після повернення Москву він був такий холодно прийнято у Гончаровых, що негайно поскакав до села, і потім (у листопаді) переїхав до Петербурга. На початку 1830 року, попри найжаркіше участь в «Літературної Газеті «барона Дельвига, до котрої я Пушкін відчував незрівнянно велику симпатію, ніж до «Московському Віснику «Погодіна (в «Газеті «діяли майже його друзі і однодумці), він почувався настільки важко, що просив дозволу поїхати зарубіжних країн чи, по крайнього заходу, супроводжувати посольство до Китаю. Але це були тимчасове розпач, обумовлене особистими причинами. Почувши, як М. М. Гончарова блищить на балах, і переконавшись, що про неї відгукуються краще, що вона очікував, він відбув до Москви, відновив пропозицію відкинув і отримав згоду. Сімейство Гончаровых стояло вищого щабля громадської драбини, ніж Пушкін, але було розорене щонайменше. Главою сім'ї вважався дідусь, велике підприємство якого готовий був повалитися майже щодня через брак готівки. Мати Наталі Миколаївни, нареченої Пушкіна, була «тонка », але, очевидно, досить розважлива дама. Прийнявши пропозицію Пушкіна (6 травня була заручини), експлуатували його зв’язку, а весіллям не поспішали і зажадав від нареченої тримали їх у шанобливому віддаленні, причому майбутня теща іноді влаштовувала йому досить великі неприємності. У результаті від цього Пушкін іноді впадав у відчай, що й висловлював близьких людей (див. лист № 241); але щиро любив свою наречену, і напади «хандри «в нього швидко змінювалися душевної бадьорістю і розумової енергією. У цьому настрої, наприкінці серпня 1830 року, він поїхав до Болдіно (Нижегородської губернії), частину доходів якого батько виділяв йому через одруження, щоб улаштувати заставу маєтку і вирішить скористатися осіннім часом до роботи. У результаті холери і карантинов, Пушкін тримався 3 місяці на повному усамітненні, але з такою припливом натхнення, якого в нього давно вже не бувало. Після повернення він пише Плетньову (№ 261): «Ось що привіз сюди: два останніх глави «Онєгіна », восьму і дев’яту, зовсім готових печатку; повість, писану октавами (віршів 400), яку видам anonyme; кілька драматичних сцен чи маленьких трагедій, саме: «Скупий лицар », «Моцарт і Сальєрі «, «Бенкет під час чуми «і «Дон-Жуан ». Понад те написав близько 30 дрібних віршів. Добре? Ще в усіх (дуже секретне, тобі єдиного): написав я прозою п’ять повістей, від яких Баратынский рже і б'ється і який надрукуємо також anonyme. Під моїм ім'ям не можна буде, бо Булгарін залає «. Немає сумніву, що багато з переліченого отримала Болдіну лише остаточну обробку, а дещо доделывалось і пізніше; так, наприклад, один уривок із листа подорожі Онєгіна, «Одеса », був надруковано в 1827 року, а лист Онєгіна до Тетяні дописывалось в 1831 року у Царському Селі; тим щонайменше болдинский період вважатимуться часом завершення знаменитої поеми-роману, яка, по підрахунку самого поета, писалася 7 років 4 місяці та 17 днів, а справі більш 9 років (з 28 травня 1822 року по 3 жовтня 1831 року) й близько 5 років тримала у напрузі читаючу публіку. 1-ша глава була вийшла друком 1825 року разом із «Розмовою книгопродавца з поетом », з передмовою, в якому автор порівнює «Євгенія Онєгіна «з «Беппо, жартівливою твором похмурого Байрона », і саме свідчить про подібність героя з «Кавказьким бранцем ». Її розкупили з надзвичайною швидкістю й викликала жваві чутки. Близькі до Пушкіну люди (Катенин) ототожнювали з Онєгіним самого поета: літературні старовіри підняли крик проти аморальності поеми і низьких предметів, нею зображуваних. Полєвой [pic]считал її втіленням романтизму, а романтик Бестужев обурювався нікчемством сюжету. Середні читачі був у захопленні від вишуканості форми і життєвості змісту. 2-га глава, выводящая на Майдані сцену Ленського й дає перший абрис Ларін, також написана Півдні, а вийшла друком 1826 року. Вона збільшила інтерес публіки, але викликала лише двозначну похвалу Булгарина [pic]и посмертний відгук Веневітінова, який вітав поворот в поезії Пушкіна до національних типам і життя. Гол. 3-тя («Панянка », як його собі озаглавив Пушкін, найбільш психологічна), написана Михайловському та надрукована у 1827 року, довела інтерес публіки до небувалого у Росії рідкісного по закордонах напруги: про Тетяні говорили повсюдно як «про живому особі, і Пушкіна просили краще влаштувати її долю. 4-та і 5-та глави (написані також у Михайлівському, як і 6-та), найдраматичніші, видані разом у 1828 року, викликають довга низка рецензій, що є поворотний пункт в відносинах Пушкіна до сучасної йому літературі. Більшість критиків, визнаючи «рідкісне обдарування «і називаючи автора «улюбленим поетом », з безпристрасності нападають на зокрема і в немає в поемі ні плану, ні зв’язку, ні характерів; нападу останнього роду, виявляли повне нерозуміння цілого, глибоко засмутили і озлобили Пушкіна. 6-та глава («Поєдинок »), що становить розв’язку драми, зробила критиків розумнішими. Глава 7-ма («Москва ») написана московськими враженнями; вона виявилася в 1830 року, коли Пушкін мав вже свій орган, стояв на чолі літературної партії і жорстоко розправлявся із супротивниками, які з свого боку намагалися її принизити усіма заходами (див. Барсуков «Погодін », Ш, 15, 25 і ін.). Тепер у Болдіну, не переможений, але стомлений безпринципністю боротьби, поет поспішає відмовитися від героїнею і героєм, залишивши останнього як на середині життєвого шляху. Неослабний інтерес публіки, ніби між іншим, наочно висловився у цьому, що з вкрай простий і природною розв’язки в долі героїні негайно почали приискивать живі оригінали (див. «Спогади «Францевой, «Історичний Вісник », 1888, травень, і В.А. Тімірязєва, «Історичний Вісник », 1896, червень, стор. 977). І тепер вкрай важко оцінку роману Пушкіна, нього із боку: так зріднилася з його дійовою особою, що вони нам видаються живими і близькими. Ми лише можемо зіставляти їх з іншими творіннями тієї самої поета. За характером героя і з основний завданню, що у сюжеті, «Євґєній Онєґін «найближче «Циганам »; Онєгін хоча б Алеко, лише реалізований, приурочений повсякденною дійсності великоросійського дворянського побуту. Завдання поета — відтворити його з усіма її добрими і дурними сторонами, — бо як останні виявляються дуже істотними, то розвінчати його (не жаліючи у ньому й себе), зберігши, проте, душевне щодо нього участь спостерігача; розвінчання виробляється у вигляді вказівки його «літературних джерел «(«Іль маскою щегольнет інший »; «Москвич в Гарольдовом плащі, не пародія він? »), а участь зберігається його оскільки усе ж таки краще організувати і морально крупніша те, які, і тому, що тяготиться він безцільністю існування й поруч змушених дурниць. Як Алеко виявляється неспроможним і при співставленні з близькими до природі дикунами, так Онєгін неспроможним і при співставленні з простої, але морально здоровою сільською дівчиною. Створення поетичного типу цієї дівчини — велика заслуга Пушкіна, мала важливе історичне значення; звідси тургєнєвські жінок і жінки «Війни та світу », почасти й пізніше прагнення російських жінок до подвигу. Загалом «Євґєній Онєґін «- цілковите дерегулювання та правильне відтворення полукультурной життя російського дворянства того часу у всіх її різноманітних областях і відтінках. «Повість, писана октавами «- «Будиночок в Коломні «- це «іграшка, зроблена рукою великого майстра «(Бєлінський), нагадує середньовічні фабльо, джерела «казок «Лафонтена. У основі її, судячи з місця дійства, лежить анекдот з юнацьких років Пушкіна. Хоча Пушкін теоретично і відкидав ціль десь у поезії, а таку безцільну пустощі його вирішили видати лише анонімно. У историколітературному відношенні важливіша за саме повісті її запровадження, що представляє щось небувале історія поетичної форми. Це така майстерне жонглювання розміром і звучним римою, після цього й у повсякденній мові проза мала замінитися віршами, чи літературному оповіданні вірші мали поступитись місцем живої прозаїчної промови. З цього часу Пушкін для дрібного розповіді віршованій форми не вживає. Маленьку трагедію «Скупий лицар «Пушкін приписав англійської поетові Ченстону, якого, як довів ще Анненков, у світі немає. Причина такого «підробки «- сімейні спогади, якими почасти скористався поет: батько його часто виявляв крайню скнарість (хоча загалом і був дуже необачний) стосовно синам. «Скупий лицар «- повна драма, з розвитком характерів і катастрофою; по завданню це — глибоке психологічне дослідження, перейнятий гуманної ідеєю пробудження «милості до переможених »; искалечившая сильну душу барона пристрасть, розвинена грунті песимізму і честолюбства, робить її страждальцем, — і страждання примиряє з нею. П'єса «Моцарт і Сальєрі «б у рукопису була названа «Заздрість «базується на анекдоті про відносини двох композиторів. Тут теж вирішується важкий психологічний питання джерелі та розвитку низькою пристрасті сильна душі; попутно живими образах встановлюється відмінність між генієм і хистом. «Бенкет під час чуми «- ряд сцен, справді переведених з англійської (з п'єси Джона Вільсона «The City of the Plague », що вийшла 1816 року); але пісня Мері і пісня президента, кращі місця п'єси, складено Пушкіним. Чотири сцени, складові «Кам'яного гостя », утворюють повну драму, яка зображує героя народних переказів, іспанського Фауста, з більшою глибиною і людяністю, ніж в попередників Пушкіна (посібниками йому служили Мольєр і Да-Понте). Поет скористався лише типом Лепорелло і розв’язкою: решта — його власне, дивовижне по життєвості осіб і положень (характеристику див. у Бєлінського). «Близько 30 дрібних віршів », написаних чи оброблених в Болдіну, представляють разюче розмаїтість формою, тем і настрою поета. Панівний тон — бадьорий, життєрадісний (навіть в елегії «Божевільних років… »); навіть малосимпатичные приводи надихають поета до прекрасним п'єсам (особиста полеміка Булгарина — в «Моєю родоводу »). Поруч із цим обробляються мотиви, нічого спільного з моментом які мають («Поетові «, «Стамбул », «Вельможі «тощо.), іноді глибоко сумні (наприклад «Пустощі «). «Повісті Белкина «(разом із «Літописом села Горохина ») — важливий крок у літературної кар'єрі Пушкіна. Разом із підлітковому віці високо цінував не лише У. Скотта, а й Филдинга і Стерна. Придивляючись тепер до ходу європейської словесності, він вгадав швидке торжество нравоописательной повісті та й роману і він вирішив випробувати свої сили, пробуючи різні тони, але завжди залишаючись реалістом, переконаним противником романтичних повестей-поэм в стилі Бестужева-Марлинского. Він дуже дорожив успіхом «повістей », але приховав своє ім'я, просячи, проте, шепнути його Смирдину [pic], щоб він шепнув покупцям. Критика зустріла їх украй вороже (навіть пізніше Бєлінський не надавав їм значення), але де вони розкуповувалися і читалися з задоволенням, попри недбалість обробки, і Пушкін, більше доверявший публіці, ніж критиці, вважав досвід вдалим. Після повернення Москву Пушкін «знайшов спільної мови з тещею «і розпочнеться новий 1831 рік зустрів у дуже бадьорому стані духу; навіть «Бориса Годунова «кілька днів тішив його успіхом. 19 січня він отримав звістку про «смерть Дельвига; «Постараємося бути живі «, — пише він Плетньову, і начебто скоро примиряється з сумної необхідністю — але вдова і брати його покійного товариша назавжди залишаються предметом його діяльної дбайливості. 18 лютого відбулася весілля Пушкіна. «Я одружений і щасливий » , — пише він Плетньову 24 лютого. «Одне бажання моє, щоб нічого у житті моєї не змінювалося; кращого не дочекаюся. Цей стан мені так нове, що, здається, і це переріс ». До цього періоду московської життя Пушкіна належить його зближення з найсерйознішим з з літературних ворогів, Надєждіним, в «Телескопі «якого за десятилітній цього року Пушкін помістив дві полемічні статті: «Торжество дружби «і «Декілька слів про мізинці р. Булгарина », по підпис Феофилакта Косичкина (він почав вдаватися до прози, замість епіграм, ще з 1829 року з більшої систематичністю і крайнім захопленням продовжував це у «Літературної Газеті «Дельвига): ці статті - гору отрутного дотепності, рідкісне з'єднання тонкої і злий іронії із різкої хлесткостью. Відповідно до заздалегідь визначеним плану (у якому не останню роль відігравало бажання бути подалі від тещі), Пушкін у травні їде під СанктПетербург, звідки негайно переселяється до батьків в Царське Село. Там Пушкін залишався безвиїзно остаточно жовтня, відділений від Петербурга холерою і карантинами, але у суспільстві Жуковського. Попри погане стан своїх фінансових справ (про які тепер Пушкін піклується набагато більше, ніж раніше), поет продовжують бути в радісному настрої, що дуже сприятливо віддзеркалюється в його творчості. Бачачи майже з Жуковським (третім у тому розмові часто бував юний Гоголь, хіба що введений їх суспільства, але ухвалений по-братськи), — Пушкін вступив з нею, певним чином, в суперництво у ролі обробки казок: написав «Казку про царя Салтана «(сюжет який обіймав би його ще Кишиневі) і жартівливу «Казку про попці й про його Балді «(римованої прозою, на кшталт підписів під лубочними картинками) — і кому був сумніви, що він знову переміг свого вчителя яскравістю і життєвістю образів. Пушкін йде рука разом з Жуковським (а ще через нього — і з двором) в своїй політичному моменту, який переживала тоді Росія. 2 серпня написано «Наклепникам Росії «, а 5 вересня — «Бородінська річниця «(і обоє вірші надруковані разом із віршами Жуковського, особливої брошуркою). Ще липні Пушкін (очевидно, заохочений до того що понад) через графа Бенкендорфа висловлює бажання бути корисним уряду виданням політичного літературного журналу і просить дозволу працювати у архівах, щоб «виконати давнє бажання написати історію Петра про Великого і його спадкоємців до Петра III ». На перше пропозицію Митрополита поки промовчали, а друге задовольнили більшою мірою, ніж міг сподіватися; його прийняли знову на службу до колегії іноземних справ, з платнею в 5000 крб., без обов’язкових занять, але з правом працювати переважають у всіх архівах. Переїхавши до Петербурга й за можливості влаштувавшись (нього ще залишалися карткові борги від холостий життя, а витрати, з його словами, збільшилися вдесятеро), Пушкін надзвичайно енергійно розпочав роботу у архівах, не залишаючи і такі суто літературних праць. Відвідуючи різноманітні кола суспільства (аж від самісіньких вищих, де дружина його блискуче виступала на балах), Пушкін мав змогу переконатися, що вітчизняна література стала порушувати неабиякий інтерес навіть у тих галузях, де колись ігнорували її існування, й українська молодь починає оцінювати звання літератора, як у щось гідне заздрості. Він переймався то більшим бажанням стати на чолі впливового органу. Влітку 1832 року старання його увінчалися, і літературно-політична газета була зроблена йому дозволена. Щоб пустити цю справу хід, він у вересні виїздив до Москви де він, разом із С. С. Уваровым, відвідав Московський університет, де по-дружньому розмовляв із своїм колишнім противником, професором Каченовским [pic]. Там від Нащокіна Пушкін почув оповідання про якомусь Островського, який, внаслідок утисків багатого сусіда, втратив маєтку і став ворогом суспільства; йому відразу ж прийшла ідея зробити цього роман, яким, після повернення Петербург, він і нарешті зайнявся з такою захопленням, що неможливість здійснити план видання газети дуже слабко засмутила його. У три 1/3 місяці роман закінчився і навіть оснастили випискою з справжнього справи o несправедливому віднімання маєтку у законного власника. Але, наближаючись до розв’язки (і хоча продовжують до того ж час збирати по архівам матеріали для історії Пугачевского бунту), Пушкін, очевидно, відчув невдоволення своїм твором і став обмірковувати інший роман — з епохи Пугачовщини, а «Дубровського », уклавши нашвидку накиданими двома ефектними сценами, залишив б у рукопису і навіть непереписанным (він надрукували лише у 1841 року). Пушкін мав рацію й у своєму захопленні, й у розчаруванні: за задумом, «Дубровський «- одна з найбільших Шевченкових творінь, починаюче нову добу у літературі: це — соціальний роман з рельєфним зображенням панського самодурства, чиновницької продажності і відкритого бессудия. За формою, у якому відлилася ідея, це — звичайний разбойничий роман, гідний імені Пушкіна лише простотою і жвавістю викладу, гармонією частин, відсутністю всього зайвого і фальшивою сентиментального і з декількома сценами і подробицями. Те, що роман Пушкіна з такою завданням був перепущено цензурою в 1841 року, служить дотикальним доказом його невдачі, а поглинаючий інтерес, з яким він і час читається підлітками, показує, що Пушкін був справжнім митцем і в слабких своїх начерках. Поруч із «Дубровським «Пушкін працював над так званими «Піснями західних слов’ян », які, саме у рік появи в друку (в «Бібліотеці для читання », 1835 рік), її намагався висміяти французький літератор, дав йому сюжети більшості з. Тепер доведено, що Пушкін зовсім не від був такий наївний, як уявляв містифікатор. У 1827 року у Парижі вийшла невеличка книжка «La Guzla ou choix de poesies illyriques, recueillies dans la Dalmlie etc. ». Упорядник її, Меріме (XIX, 118 — 120), заявивши в передмові про своє близькому знайомство з мовою иллирийских слов’ян і зі своїми бардами і розказавши біографію одного співака, Маглановича, дав прозаїчний переклад 29 його пісень. Відчуваючи сумнів щодо їх безумовною дійсності, Пушкін зі них всього 11, та й з тих 4 переклав штучним розміром з римами, і до них додав 2 пісні, перекладені нею самою із зібрання Вука («Соловей », «Сестра і брати »), дві вигадані їм у тоні справжніх («Про Георгія Чорному «і «Воєвода Мілош ») й одне («Яныш Королевич »), складену виходячи з югославянского сказання. Збираючись друкувати їх, за Соболевського звернувся безпосередньо до Меріме з проханням роз’яснити, «тоді грунтується винахід дивних цих пісень ». У ній своєму (надрукованому Пушкіним при виданні «Пісень «в IV т. «Віршів ») Меріме запевняв, ніби під час упорядкування книжки він керувався лише брошуркою консула в Баньялуке, знав по-слов'янському як і майже не вона сама, та однією главою з італійської «Подорожі в Далмацію «Фортиса (1774 рік). І це повторив він пройшов за 2-му виданні «Гузлы », в 1840 року. Насправді, Меріме більше містифікував публіку у 2-му виданні, ніж у 1-му: він у ранньому дитинстві провів кілька років в Далмації, де батько його перебував при маршала Мармоне, та й під час складання «Гузлы «мав більше посібників, ніж запевняв в 1835 і 1840 роках. У всякому разі, Пушкін як із виборі, і при обробці його пісень продемонстрував рідкісне поетичне чутті та розуміння духу національної слов’янської поезії. Сюжетом пісні «Яныш Королевич «Пушкін скористався для «Русалки », з якої він працював у таку ж зиму 1832 — 1833 рр. (почав її набагато швидше — ще 1828 року), то, можливо готуючи її як лібрето для опери A. П. Есаулова; до жалю, ця дивовижна народна драма залишилася незавершеним. Це найвищий пункт, якої досяг Пушкін насамперед у вмінні примирити одвічну національне творчість з особистим, з'єднати казкову фантастику і первісний ліризм з драматичностью положень цих та глибоко гуманної ідеєю. Про так званому Зуевском закінченні «Русалки «(надрукований «Російському архіві «, 1897, № 3) див. ст. Ф. Е. Корша [pic]в «Звістках Відділу Російської мови і словесності «(1898, III, кн. 3). У цю другу зиму своєї петербурзької життя Пушкін поколишньому щасливий любові до дружині, проте незадоволений становищем своїх справ. 23 лютого 1833 року він пише Нащокину: «Життя моя у Петербурзі ні те ні се. Турботи заважають мені нудьгувати. Ось тільки в мене дозвілля, вільної холостий життя, яка потрібна на письменника. Кружляюся у світі; дружина моя у великих моді; це потребує грошей, гроші дістаються мені через мої праці, а праці вимагають усамітнення ». Літо 1833 року Пушкін жив дачі на Чорній річці, звідки щодня відправлявся у архіви працювати над епохою пугачовщини, маючи у своєму виду це й історичний нарис, і роман (майбутню «Капітанську дочку »). Торішнього серпня він попросив собі двомісячний відпустку, щоб оглянути край, де розігралася пугачовщина, побував на Казані, Симбірську, Оренбурзі, Уральске і майже 1 ½ місяців провів у Болдіну, де упорядкував «Записки про Пугачову », перевів 2 балади Міцкевича, обробив кращу зі своїх казок — «Про рибака і рибку «- і поему «Мідний вершник », яка спочатку мала становити одне з «Родовідній мого героя », а згодом, безперечно для своєї вигоди, відокремилася від нього. По основній ідеї, противополагавшей стоять особисті інтереси — загальним, державним, маленького, слабкого людини з його особисте щастя — страшної сили, що символізується в мідному велетні, особистість постраждалого має висуватися вперед; досить одного натяку на колишнє ім'я його предків. Ідею вступу Пушкін зі статті Батюшкова: «Прогулянка до Аграрної академії мистецтв ». Думка зробити висновки з статуї Фальконета палладиум Петербурга прийшла поетові, кажуть, під впливом оповідання графа М. Ю. Вьельгорского про баченні, сообщенном Олександру I [pic]в 1812 року князем О.Н. Голіциним [pic]. По достовірному переказам (див. кн. В. П. Вяземського [pic] «Пушкін у документах Остафьевского архіву », Санкт-Петербург, 1880, стор. 71), у початковому тексті була дуже велика монолог Євгена проти петровській реформи, нині зникле. «Мідний вершник «ні перепущено цензурою (надруковано по смерті Пушкіна в «Современннике », т. V), що несприятливо озвалося на справах Пушкіна (див. лист № 358). До того ж 1833 року ставляться казки: «Про мертву царівну «і «Про золотом петушке », безперечно, засновані на старих записах Пушкіна, і поема «Анджело «- переробка п'єси Шекспіра «Міра за міру », у якій Пушкіна, очевидно, полонив психологічний питання, як нетерпимість до пороків інших може уживатися зі своїм падінням. Нарешті, при цьому 1833 року і остання редакція глибокої по ідеї та чудно-прекрасной з виконання, але доведеної лише майже половину поеми «Галуб ». Вона задумана під час мандри Кавказу в 1829 року і, судячи з обох програмах, до нас що дійшли (III, 547), мала зображати героя Тазита свідомим носієм ідеї християнську любов і готовності на страждання. «Галуб «- одна з великих вказівок на властиве Пушкіну тим часом щире і сильне релігійне почуття. Наприкінці 1833 року Пушкін пожалуваний камер-юнкером, а березні 1834 року дано 20 000 крб. на друкування «Історії Пугачевского бунту ». Попри це, Пушкіну стає дедалі тяжче й важче жити у Петербурзі: свій річний бюджет він вичислює за 30 я 000 крб., а доходи його дуже невизначені. До того ж справи батьків були такі заплутані, що він змушений був узяти, їх на себе, після чого став і батько, і брат звертаються щодо нього по свої гроші, як і власний скриня. Маленька придворне звання, принуждающее його, разом із молодиками з найкращих прізвищ, бувати усім торжествах, доставляє йому чимало неприємностей і уколів його чутливого самолюбства. Влітку 1834 року, примушений залишитися у Петербурзі роботу і відпустивши сім'ю у село до рідних дружини, він пише їй: «Не мав вступати на службу і що гірше, обплутати себе грошовими зобов’язаннями… Залежність, яку налагаем він з честолюбства або з потреби, принижує нас. Нині вони сприймають мене, як у холопа, з яких можна їм надходити, як він завгодно «(№ 387). Згодом, роздратований поруч дрібних неприємностей, Пушкін подав у відставку; але Жуковський та інші добродійники поспішили його «напоумити », а государ обвинуватив його в невдячності, так що він повинен взяти своє прохання з висловленням глибокого каяття. У вересні 1834 року, коли Пушкін жив у Болдіну, влаштовуючи справи батька та чекаючи натхнення, в нього починає знову дозрівати думка про журналі. Взимку 1834 — 1835 рр. з Пушкіним живуть сестри Наталі Миколаївни, що збільшує кількість світських знайомств Пушкіна. У Смирдинской «Бібліотеці для Читання «з'являються, ніби між іншим, його «Гусар «і «Пікова дама «(остання виробляє фурор навіть у вищому петербурзькому світлі) — два найбільш характерні висловлювання російського реального романтизму, створеного Пушкіним, де фантастика невіддільні від пластично вираженої дійсності. Пушкін як і ретельно працює у архівах, збираючи матеріали для історії Петра про Великого і втішається розвитком російської літератури, вступавшей, з одночасним посиленням впливу Гоголя, у новий фазис. Особисті справи Пушкіна заплутані як і, і він примушений просити про нове милості - позику за 30 я 000 крб., з погашенням боргу його платнею: милість це була йому надано, але з врятувала його від труднощів. Восени 1835 року у Михайлівському він довго очікує натхнення: йому перешкоджають піклування про те, «ніж нам житиме? «(лист № 428). Для поправлення своїх справ Пушкін разом із Плотовим, при неодмінному участі Гоголя, задумав видати альманах; а коли матеріалу виявився більш ніж потрібно, вирішив видавати тримісячний журнал «Сучасник ». Можливість здійснити своє давнє бажання дуже підбадьорила Пушкіна; після повернення Петербург, куди він була викликана раніше терміну відпустки небезпечної хворобою матері, він почав працювати з давно небувалою енергією. Цей посилений працю нічого поганого відгукувався на нервах Пушкіна, і так непомірно порушених і розгойданих. Ко 2-ї половині 1835 року Пушкін почав писати історичну драму «Сцени з лицарських часів »; плану його був дуже широко задуманий. Брат Бертольд, займається алхімією, запроваджено сюди зовсім не від поповнення середньовічної обстановки: його знамените відкриття мало обумовити розв’язку. Поет мав на оці не морок середньовіччя, a загибель їх під ударами пробудженого народу і великих винаходів. Тоді ж заходився за обробку надзвичайно оригінальної і за формою, і за вмістом повісті «Єгипетські ночі «, куди входила антична поема, сюжет якої обіймав її від Кишинева. Важливе автобіографічне значення має тут незакінчена елегія «Знову я відвідав ». Як небувалою ні раніше, ні після енергії дійшов вірш Пушкіна, це випливає з його оды-сатиры «На одужання Лукулла «(проти С.С. Уварова), популярність якої був потім вкрай неприємна самому автору (див. лист № 448). Початок 1836 року Пушкін присвячує приготуванням до «Сучаснику », 1-ша книжка якого, складена дуже старанно й вміло й открывавшаяся віршем «Бенкет Петра Першого «(високохудожній відзвук архівних занять поета), вийшла 11 квітня у відсутність Пушкіна, яка має 29 березня померла мати: він поїхав до Михайлівського (в Святогорський монастир) ховати її й, до речі, відкупив собі могилу. Усі літо, яке Пушкін провів дачі на Кам’яному Острові, пішло на роботи з «Сучаснику ». У 4-й його книзі надрукували повністю найкращий роман Пушкіна «Капітанська дочка »; поет задумав його ще 1838 року, під час посилених робіт над пугачовщиною, але зовсім будь-якому іншому вигляді - лише як романический епізод із часів Смути (по 1-ї програмі герой Шванвич, по 2-ї - Башарин, особи більш-менш історичні; основу нинішньої редакції - оповідання про офіцера, замішаному в пугачевском процесі, якого врятував старий батько, особисто що звернувся до імператриці. (Подробиці див. у книзі Н.І. Черняева «Капітанська дочка, историко-критический етюд », Москва, 1897.) Простота і правдивість тону й інтриги, реалізм характерів і картин, тонкий, добродушний гумор були оцінені гідно сучасниками Пушкіна, але майбутні долі російського історичного роману «Капітанська дочка «мала величезне і сприятливий вплив. Залишаючись істинним і консультації безумовно правдивим художником, Пушкін свідомо заступається за принижених і ображених; «недолюдку «Пугачову він надає добре серце, а героїнею, восстановительницей правди, робить зовсім просту і боязку дівчину, яка двох слів сказати не вміє, але інстинктом і сердечністю заміняє блиск потужні мізки і силу характеру. «Капітанська дочка «- найяскравіше прояв повороту у творчості Пушкіна, який відчувається вже після 1830 року й яка сама поет називає оспівуванням милосердя і закликом милості до переможених («Пам'ятник »). Ще 1832 року він задумав повість «Марія Шонинг «(IV, 372 і сл.), основу якої лежала історія молодої дівчини і вдови, страчених за нещире злочин. Від повісті залишилися самі два початкових листи, що й лагідна героїня, і його подруга ще встигли випробувати всіх жахів потреби і жорстоких законів, але вже настав почалася війна» між нещасної сиротою і безсердечним суспільством. Слід визнати кревного кревності між Марією Шонинг і Машею «Капітанської доньки ». З цією поворотом збігається прагнення поета до зображення сучасного суспільства, «як він є «: в 1835 року Пушкін обмірковував роман «Російський Пельгам «(IV, 406), до якому надихнув його юнацький соціальний роман Бульвера «Пельгам, чи Пригоди джентльмена ». У обох збережених планах Пушкіна герой очищається від своєї легкодумства стражданням і тих, що вважається у очах суспільства падінням (він у в’язниці за обвинуваченням у кримінальному злочині); лиходія роману Пушкін характеризує словами «tres comme il fant ». Але це поворот справ не встиг завершитися і висловитися у стиглих і закінчених художніх роботах: дні Пушкіна були полічені. У петербурзькому великому світлі, куди Пушкін вступив після одруження, і дружина його були «модно »: дружина — за вроду й витонченість манер, він — за розум і талант. Однак такі їхні любив і з бажанням поширювали про неї самі отруйні плітки. Навіть лагідна Наталіє Миколаївно порушувала злий заздрість сусідам наклеп (див. лист Пушкіна до П.О. Осиповій, № 435); ще більше ненавиділи самого Пушкіна, минуле якого інші знаходили сумнівним, a інші - прямо жахливим, і характеру якого, й раніше не який відрізнявся стриманістю, тепер, під впливом важкого і найчастіше помилкового становища (він повинен представлятися багатшими, ніж дійсності), бував різкий до крайності. Його агресивне самолюбство, його злі характеристики, деякі його вірші («Моя родовід », «На одужання Лукулла «тощо.) порушували щодо нього приховану, але непримиренну злість дуже впливових і спритних людей, майстерно раздувавших загальне щодо нього недоброжелательство. Пушкін відчував його за кожному кроці, дратувався їм, і найчастіше сам шукав випадку зірвати на кому-небудь своє обурення, щоб навести страх інших. 4 листопада 1836 року Пушкін отримав три примірника анонімного послання, заносившего їх у орден рогоносців і він був переконаний, який на наполегливі залицяння над його дружиною кавалергардского поручика барона Дантеса (Х, 119), гарного і спритного іноземця, прийнятого у російську службу і усыновленного голландським посланником, бароном Геккереном. Пушкін які вже помічав ці залицяння (лист № 478) і скористався отриманням пасквіля, щоб втрутитися у справа. Він відмовив Дантесу від дому, причому Дантес грав роль таку «жалюгідну », що якийсь співчуття, яке, то, можливо, живила Наталіє Миколаївно до такої «високою пристрасті «- співчуття, старанно подогревавшееся бароном Геккереном, — потухло в «заслуженому презирство ». Оскільки плітки не припинялися, то Пушкін викликав Дантеса на дуель; той прийняв виклик, та за барона Геккерена (див. лист № 477; порівн. «Спогади «графа В. Д. Сологуба, Москва, 1866, стор. 49) просив відстрочки на 15 днів. Упродовж цього часу Пушкін дізнався, що Дантес зробив пропозицію його своячці Ек. М. Гончарової - і взяв свій виклик тому. Весілля відбулася 10 січня 1837 року; друзі Пушкіна заспокоїлися, вважаючи справа покінченим. Але зайві і з боку інших злісні старання зблизити нових родичів знову все зіпсували: Пушкін дуже різко висловлював своє презирство Дантесу, що продовжував чи з Наталею Миколаївною і говорити їй люб’язності, і Геккерену, який посилено інтригував проти нього. Плітки не припинялися. Виведений остаточно з терпіння, Пушкін послав Геккерену вкрай образливе лист, яким той відповідав викликом від імені Дантеса. Дуель відбулася 27 січня, в 5-му години вечора, на Чорній річці, при секундантах: секретаря французького посольства буд «Аршиаке (із боку Дантеса) і лицейском товариші Пушкіна, Данзасе. Дантес вистрілив перших вражень і смертельно поранив Пушкіна в праву бік живота; Пушкін упав, а згодом піднявся вигідна, підкликав Дантеса до бар'єра, прицілився, вистрілив і закричав «Браво! », коли побачив, що супротивник його упав. Але, відчувши небезпеку свого становища, Пушкін знову став добрим і сердечним людиною: передусім намагався не злякати дружини, потім постарався дізнатися правду від докторів, послав імператора просити вибачення для свого секунданта, сповідався, прилучився, благословив дітей, просив не мстити для неї, попрощався з і книжками, перемогал найстрашніші фізичні страждання і втішав, скільки міг, дружину. Він помер 3-му години пополудні 29 січня 1837 року. Його відспівували у придворній стаєнної церкви, після чого А.І. Тургенєв відвіз його тіло для поховання в Святогорський монастир біля Михайлівського. Російське інтелігентне суспільство було сильно уражена несподіваною смертю Пушкіна (див. Барсуков «Погодін », IV, 434 і слід.); за кордоном, у Німеччині й Франції, газети за кілька днів були наполняемы подробицями (часто дуже фантастичними) про його життя і смерть. Саме відразу ж з’являється інтерес до вивчення російської літератури. Поезія Пушкіна настільки правдива, що про нього не можна отримати ясного поняття, не дізнавшись його, як людина. Обдарований незвичайними здібностями, вразливістю, жвавістю і енергією, Пушкін від початку поставлене вкрай несприятливі умови, і весь його життя було героїчної боротьбу з різноманітними перешкодами. Він збуджено, завжди нервовий і різкий, самолюбив, часто самовпевнений, найчастіше запеклий, але у душі нескінченно добра й завжди віддати всього себе користь справі чи ближніх. Зухвалість його й цинізм (на словах) часом переходили кордону дозволеного, натомість його діяльна любов до людей (прихована від світла), та її смілива правдивість далеко залишали у себе кордону повсякденного. Розум, надзвичайно сильний і такі суто російський по відразі від всього туманного, незрозумілого, характер прямий, ненавидів будь-яку фальш і фразу, енергію, нагадує Петра і Ломоносова, Пушкін віддав на служіння жодній зі справ — служінню рідний літературі, і її класичний період, зробив її повним вираженням основ національного духу, і великої вчителькою суспільства. Пушкін зробив свій подвиг з безприкладним працелюбством і безприкладної любові до справі. Переконаний, що праці немає «істинно великого », він навчається все життя, навчається в усіх своїх попередників і сучасників і всіх літературних шкіл, від будь-якої бере усе, що був у ній кращого, істинного і вічного, відкидаючи слабка й тимчасове. Але не стає в придбаному, а веде далі і з кращої дорозі. Псевдоклассицизм залишив у ньому схильність до дотриманню заходи, до суворому обмірковуванню результатів натхнення, до ретельності обробки і до вивчення рідної мови. Але він у такому випадку далі, ніж академіки численних академій Європи, разом узяті: він звернувся безпосередньо до історії мови і до рідної мови народному. Сентименталізм Бернардена, Карамзіна і Річардсона, проповідь Руссо наштовхнули Пушкіна створення пленительных образів простодушних і люблячих дітей природи й інстинкту. Апофеоз поезії і відраза від прози практичної, філістерської життя, доведена абсурдно Шлегелями, в Пушкіна виразилося непохитним переконанням незалежно мистецтва від яких би не пішли ззовні накладених цілей у його высокогуманном вплив. Балади Бюргера і Жуковського, поеми Вальтера Скотта і «озерних поетів «надихнули Пушкіна до створення «Віщого Олега », «Потопельника », «Русалки «тощо. Поклоніння середнім століть і лицарству стало в нього як розуміння їх і художню відтворення в «Скупого лицаря «і «Сценах з лицарських часів ». Байрон був довго «володарем його дум »; він засвоїв в нього сміливий та глибокий аналіз душі людської, але знайшов примирення щодо його безутішної світової скорботи в діяльної любові до людству. Власне художнє чуття й критичні становища Лессінга, хоч і які дійшли до Пушкіна через треті руки, звернули його до вивченню Шекспіра і романтичної драми, який привів їх до сліпій наслідуванню зовнішнім прийомів, а до створення «Бориса Годунова », «Кам'яного гостя «та інших. Гаряче національне почуття, завжди що у душі Пушкіна, укріплене відродженням ідеї народності у Європі, привело їх до квасному патріотизму, немає китайському самовдоволенню, а до вивчення рідний старовини та народну поезію, до створення «Полтави », казок тощо. Пушкін став цілком європейським письменником саме відтоді, як став російським народним поетом, бо тільки з цього часу міг сказати Європі своє слово. Глибоко щира поезія Пушкіна завжди була реальна себто вірності природі й завжди представляла живий і впливовий протест як проти академічної бундючності та умовності, і проти найсентиментальнішою фальші; але спочатку вона зображувала тільки один красиву бік життя. Пізніше, керований власним інстинктом, — проте без впливу західних вчителів своїх, — Пушкін стає реалістом й у значенні всебічного відтворення життя; та в нього, як в істинного художника, і повсякденне дійсність залишається прекрасної, просякнуту внутрішнім світлом люблячої душі людської. Так само істинним художником залишається Пушкін, пробуджуючи «добрі почуття «і закликаючи закликати до переможених. Захист принижених і ображених будь-коли переходить в нього в штучний пафос й у антихудожественную тенденційність. Глибока правдивість його відчуття провини та здоровий склад розуму піднімає його з усіх літературними школами. Він вірно визначає себе, кажучи: «Я літературі скептик, ніж сказати гірше, і її секти мені рівні «. Пушкін був творцем і російською критики, без якої, на його думку, немислима впливова література. «Стан критики, — пише він, — показує ступінь освіченості всієї літератури »; від нього залежить «спільну думку », головна рушійна сила в цивілізованої країні; вона лежить бездоганним показником духовного прогресу народу. Сам Пушкін, спираючись на глибоке вивчення французької та англійською літератури, розбирає сучасні її явища як «влада має «, з повним вірою в правоту свою. У виконанні вітчизняної літературі він жорстоко таврує педантизм (Каченовский і Надєждін), легкодумство (Полєвой) і, индустриализм (Булгарін і Ко°) — і якщо одні засуджують його з це, за роботу, його негідну, інші справедливішою бачать тут высокополезное і порівнюють Пушкіна з працьовитим американським колоністом, «який однієї рукою обробляє полі, а інший захищає його від набігів диких ». Виступати проти своїх російських побратимів він вважав незручним; зате він перший оцінив і Гоголя, і Кольцова [pic], яких пізніше так недоречно протиставляли йому. «Сучасник «для цього й задумав, щоб зробити справжню російську критику на першому ж номери надихнув Гоголя для її відомої статті «Про русі журнальної літератури ». Тоді ж вона одне із всього гуртка свого вгадав майбутнє значення юного Бєлінського й хотів би віддати йому критичний відділ у своїй журналі. Пушкін завершив великий працю, розпочатий Ломоносовим і подовжений Карамзіним — створення російського літературної мови. Те, очевидно, несприятливе обставина, що у дитинстві він вільнішою володів французькою мовою, ніж рідним, сталося лише користь: почавши писати російською, він то з більшим увагою прислухався до правильної російської мови, з суворішої критикою ставився до кожну лінію своєї фразі, часто до кожного слову, і намагався опанувати російську мовою всебічно — а за його здібностях, вміння підійти до справи і енергії, хотіти — означало досягти. Він вивчає мову простого народу як поетичний, і ділової, не пропускаючи і говірок; заради мови він штудіює всі пам’ятники старовини, які тільки міг дістати, не нехтуючи і бундючним мовою одописців XVIII століття, і незабаром допрацьовується до таких положень, котрі почали загальноприйнятими лише крізь два покоління після нього. Вже 1830 року він пише: «Манірність і пишномовність більш ображають, ніж простонародность. Відверті, оригінальні висловлювання простолюдинів повторюються й у вищому суспільстві, не ображаючи слуху, тоді як манірні натяки провінційної ввічливості порушили б загальну усмішку ». Він палко повстає проти умовності, педантизму й фальшу з так званого правильного й образотворчого мови та, після появи Гоголя, наполегливо вимагає розширення кордонів літературної промови. Вони і розширилися у напрямку, що не хотів Пушкін; проте і тепер, через100 років його народження, його вірш та прозу залишаються нам ідеалом чистоти, сили та художності. А. Кирпичников.