Человек і світ людини у творчості Ф.М.Достоевского

СТАВРОПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНИВЕРСИТЕТ.

РЕФЕРАТ.

на тему:

«Людина й світ людини у творчестве.

Ф.М. Достоевского".

Виконала: студентка 2 курса.

ФМФ п/м гр.Б.

Войленко.

Светлана.

Перевірила: преподаватель.

Золотова Белла Хусиновна.

Ставрополь, 2001 г.

План Введение Вывод (заключение).

Світ людини широкий, багатогранний, глибокий і у своїй таємничої неосяжності відкритий як нескінченному вдосконаленню, і безмежному падіння. Але водночас світ єдиний, що дозволяє вести балачки про цілком визначених закономірності і можливих шляхах його развития.

До такого розмові і запрошує нас класична література, у якій занепокоєність долями всього й пильна дослідження душі окремої особистості злиті в нерозривне ціле. Характерне для найбільших вітчизняних письменників глибинне вивчення людської природи дозволяло їм у надрах сучасності бачити процеси будущего.

Останніми роками відновлюється пріоритет загальнолюдських цінностей з усіх іншими. Визнання цього пріоритету і незабаром обіцяє справжню духовну, світоглядну революцію, що є обов’язковим умовою встановлення адекватних відносин між людьми.

Творчий досвід російської класичної літератури є своєрідним камертоном усвідомлення суті тих чи інших традицій, для розрізнення справжніх і мнимих цінностей, без чого неможливо чітке уявлення справжніх шляхів поліпшення громадських отношений.

Для варто звернутися творчості воістину великого (…) Ф. М. Достоевского (…подивитися в сочинениях).

У зв’язку з … метою даної роботи (є) — дати раду … — скласти загального уявлення про … — з'ясувати … — висвітлити підхід Достоєвського до баченню світу человека.

.

Одного розуміння природи людини мало — потрібно з'єднувати знання і набутий життя, словом, і справа. Таке з'єднання сприяє морального очищення і зміцненню свідомості, поширенню енергії добра у світі. І навпаки — без нього приречені на провал найвищі, самі гуманні начинания.

По Достоєвському, вище зміст життю людина знаходять у власної особистості, у її невичерпності, у взаєминах своїх решти, теж невичерпні, бесконечны.

Третья філософська тема роману «Брати Карамазови» — мораль співчуття і духовної любові для людей. Достоєвський сподівається через братню любов повернутися на радість, очищеної від «карамазовщины». Достоєвський проповідує у романах любов, і братство, людське рівність; з тими ідеями ввійшла в російську й світову литературу.

Карамазовы становлять єдине сімейство лише біологічно і лише юридично. Їх більше пов’язує ворожнеча, ніж згоду. Вони жорстоко роз'єдналися: син і її батько — суперники в претензії на жінку, цей син і інший син знов-таки входять у важкий суперечка, і навіть предмет спору — теж жінка, цього разу з іншого громадського кола. Між батьком і старшим сином непримиренні грошові рахунки, з чотирьох синів один Альоша дивиться на батька без злоби. На думку Достоєвського, сімейство Карамазових — вся Росія, якою вона є тепер, у своїй добро і зло, а більше — у злі, в темних своїх состояниях.

Берковский.

(В закл.) Тернистий шлях боротьби, і страждання, що відбувається осіб у шляху до оновленню, до ідеалу — ось головною темою романів Достоєвського «Злочин покарання» і «Брати Карамазовы».

Тюнькин.

Разом із всієї російської думкою Достоєвський — антропроцентричен. Ні для Достоєвського нічого дорожче і значніша людини, хоча, можливо, немає і нічого страшніше людини. Людина — загадковий, зітканий із протиріч, але в той час — від імені самого навіть незначного людини — абсолютною вартістю. Воістину — й не так Бог мучив Достоєвського, скільки мучив його людина, — у його реальності й у його глибині, у його фатальних, злочинних у його світлих, добрих движениях.

Сила і значущість подібного антиномизма у Достоєвського у цьому, що обидва члени антиномії дано в нього у вищій своєї формі. Основна таємниця людини, Достоєвського, у тому, що вона є істота етичне, що він незмінне й нездоланне стоїть завжди постала дилема добра і зла, від якій він неспроможна нікуди піти: хто йде шляхом добра, той необхідно ступає шлях зла.

Ця етична сутність людини, його етична спрямованість не упереджена ідея у Достоєвського, а вихід із його спостережень над людьми.

Філософське творчість Достоєвського має одну, а кілька вихідних точок, але це найбільш важливою й навіть визначальною йому була тема про людину. Разом із всієї російської думкою Достоевский—антропоцентричен. Ні для Достоєвського нічого дорожче і значніша людини, хоча, бути може, немає і нічого страшніше людини. Людина — загадковий, зітканий із протиріч, але в той час — від імені самого навіть незначного людини — абсолютною вартістю. Воістину — й не так Бог мучив Достоєвського, скільки мучив його людина, у його реальності й у його глибині, у його фатальних, злочинних у його світлих, добрих рухах. Зазвичай — і безсторонньо, звісно, усі прославляють те, що Достоєвський з неперевершеною силою розкрив «темну» бік у людині, сили руйнації і безмежного егоїзму, його страшний аморальність, таящийся у душі. Так, це правильно. Антропологія Достоєвського передусім присвячена «підпіллю» у людині. Було б, проте, дуже однобічно не зважати на те з який глибиною розкриває Достоєвський й світлі сили душі, діалектику добра у ній. У цьому плані Достоєвський, звісно, примикає до споконвічній християнської антропології. Часом не тільки гріх, порочність, егоїзм, взагалі «демонічна» стихія у людині розкрито у Достоєвського з небувалою силою, але з менш глибоко розкрито руху правди щастить у людській душі, «ангельське» початок у ньому. У тому сила і значущість антропологічного антиномизма у Достоєвського, що обидві члена антиномії дано в нього у вищій своєї форме.

Ми назвали персоналізм Достоєвського етичним, — і це що означає, колись всього, що цінність і неразложимость людської істоти пов’язані ні з його «цвітінням», ні з його вищими творчими достижениями,—они властиві й маленькому дитинчаті, ще безпомічному і неспроможному, ще здатному яке нічим себе проявити. Персоналізм Достоєвського належить до онтології, а чи не до психології людини, — для її суті, а чи не до емпіричну реальності. Але саме сприйняття людини в Достоєвського внутрішньо пронизане етичної категорией,—он як описує боротьбу добра і зла у людині, але шукає їх у ньому. Людина, звісно, входить у порядок природи, підпорядкований її законам, але він може і бути незалежний від природи. Саме «Записках із підпілля» з разючою силою висловлена ця незалежність духу людського від природы,—и там-таки проголошується, що справжня суть людини — у його волі і лише у ній. «Вес-те справа людське, здається, справді у тій і полягає, щоб молода людина щохвилини доводив собі, що он—человек, а чи не штифтик»,—читаем у тих-таки «Записках із підпілля». Це самоствердження є твердження своєї відносної незалежності від природы,—все гідність людини у цьому таки состоит.

Але саме тому справжнє у людині і лише у його етичної жизни—здесь, і тільки тут, людина уже є щодо суті нове, вище, непорівнянне буття. У цьому сенсі вже у «Записках із підпілля» ми бачимо такий апофеоз людини, що перетворює його коли у центр світу, то найважливіше і драгоценнейшее явище. Достоєвському цілком чужий і огидний той «антропологизм», який ми бачили раніше в російських позитивістів і полупозитивистов (Чернишевський, Лавров, Кавелін, навіть Михайлівський) , — він найближче до Герценові з його патетичному твердженням незалежності людського духу від природи. Натуралізм в антропології висміяний нещадно Достоєвським в «Записках із підпілля», — і тому всі його подальше вчення про людину так глибоко відмінно від (більш пізніх) навчань, які, сходячись з Достоєвським у навчанні про аморализме в людині, трактують це у характері примітивного натуралізму. Для Достоєвського аморальність, прихований у глибині людини, є теж апофеоз людини, — цей аморальність — явище духовного порядку, а чи не пов’язані з біологічними процесами в человеке.

Але що категоричніше це онтологічне звеличення людини, тим нещадніше розкриває Достоєвський фатальну невпорядкованість духу людського, його темні руху. Основна таємниця людини у тому й полягає, Достоєвського. що вона є істота етичне, що він незмінно і нездоланне стоїть завжди постала дилема добра і зла, від якій він не може нікуди піти: хто йде шляхом добра, той необхідно ступає шлях зла. Ця етична сутність людини, його етична спрямованість не упереджена ідея у Достоєвського, а вихід із його спостережень над людьми.

Але тут починаються парадокси, у яких розкривається не тільки ця основна етична сутність людини, а й уся проблематика людини. Насамперед, з виняткової їдкістю Достоєвський висміює той поверховий інтелектуалізм у сенсі людини, що досягла найбільш плоского свого висловлювання на побудовах утилітаризму. «Записки з підпілля», в безсмертних сторінках, свідчать, що «людина є істота легковажне», чинне найменше для власної вигоди: «коли, в усі тисячоліття бувало, щоб молода людина діяв з одній своїй вигоди?» Ставлення до людині, як суть раціональному, тож і благоразумном, є чиста фікція, — «оскільки натура людська діє вся повністю, — всім, що есть—сознательно і несвідомо». «Хотіння може, звісно, сходитись із розумом., проте не вельми вони часто й навіть здебільшого цілком і вперто разногласит з розумом». «Я дуже хочу жить,—продолжает свої зауваження людина з подполья,—для того, щоб задовольнити всієї моєї здібності жити, — а чи не у тому, щоб задовольнити самої лише моєї розумової здібності. Розум задовольняє лише розумової здібності людини, а бажання є прояв всієї людського життя». Найдорожче в людини — «своє власне, вільне так і вільний бажання, свій власний, хоча ще й дикий, каприз»; найдорожче та найважливіше в людини — «зі своєї дурної волі пожити», і тому «людина завжди і скрізь, де б був би, любить діяти оскільки хоче, а не оскільки велить йому розум і совесть».

Психологічний волюнтаризм переходить у Достоєвського непомітно в ірраціоналізм, в визнання, що ключем до розуміння людини лежить глибше його свідомості, його совісті й розуму, — у цьому «підпіллі», де зараз його «сам». Етичний персоналізм Достоєвського вбирається живцем плоть дійсності: «ядро» людини, його справжня суть дано у його свободі, у його жадобі і його індивідуального самоствердження («зі своєї дурної волі пожити»). Онтологія людини визначається цієї жагою свободи, жагою бути «самим собой»,—но саме оскільки Достоєвський бачить у свободі таємну суть людини, ніхто глибше їх зазирав в таємницю свободи, ніхто яскравіше їх розтинав її проблематику, її «невпорядкованість». Бердяєв справедливо помітив, що з Достоєвського «в свободі підпільного людини закладено насіння смерті». Якщо свобода дорожче всього людині, тоді як ній остання його «суть», вона ж виявляється тягарем, знести яке вкрай важко. З іншого боку, у нашій подполье,—а «підпільний» чоловік і є саме «природний» людина, звільнений від будь-якої традиції, і условности,—в підпіллі нашому, по вираженню Достоєвського, відчувається сморід, оголюється внутрішній хаос, злі, навіть злочинні, у разі ганебні, незначні руху. Ось, наприклад, Раскольніков: розклавши у роботі розуму усіх розпоряджень традиційної моралі, він став впритул перед спокусою, що «все дозволено», і зробив злочин. Мораль виявилася позбавленої підстави у глибині душі, свобода обертається аморализмом, нагадаємо, що й каторзі Раскольніков так важко відчував ніякого каяття. Поворот прийшов пізніше, як у ньому розквітла любов до Сонею, а у його свободі не знаходив ніякого натхнення до роздуму. Це розкриває якусь загадку у душі людини, розкриває сліпоту нашої свободи, оскільки він з'єднана тільки з голим розумом. Шлях на добро не визначається однієї свободою; він, звісно, ірраціональне, але у тому сенсі, що ні розум рухає на добро, а воля, сила духу. Тому в свободі quand meme, відірваної від живих рухів любові, це і є насіння смерті. Чому смерті? І тому, що людина неспроможна сутнісно від Добра,—и якщо, віддаючись вільної грі пристрастей, відходить від добра, те в нього починається болісна хвороба душі. Раскольніков, Ставрогін, Іван Карамазов по-різному, але не всі страждають від цього, що заглушили у собі живе почуття Добра (тобто Бога), що залишилися самі з собою. Свобода, якщо вона залишає нас собою, розкриває лише хаос у душі, оголює темні і нижчі руху, тобто перетворює нашій рабів пристрастей, змушує болісно страждати… Це означає, що людина створено етичним істотою не може перестати бути їм. З особливою силою і болем каже Достоєвський у тому, що не означає природної аморальності, а, навпаки, свідчить (негативно) у тому, що, відходячи від добра, людина втратила щось, без що їй далі не можна. Ще в «Записках з Мертвого вдома» він писав: «скільки великих сил загинуло тут задарма! Адже треба вже всі сказати: так, це була незвичайна народ, може бути, самі обдаровані, найсильніші з народу». Безсумнівно, що що це люди, наділені як велику силу, а й свободой—и свобода-то їх і зірвала із рейок «традиційної» основі моралі й штовхнула на злочин. Ось чому і насіння смерті! У «Щоденнику письменника» останніми роками Достоєвський писав: «зло таїться у людині глибше, ніж це припускають зазвичай». Шестов даремно бачить у цьому «реабілітацію підпільного человека»,—наоборот, підкреслюючи всю таємничість зла у людській душі, Достоєвський показує невпорядкованість людського духу чи краще — розлад його, а разом із тим гаслам і неможливість для людського духу. Відійти від етичної установки. «Сім'я смерті», закладений у свободі, означає, що розлад духу має корінь не так на поверхні, приміром у останньої глибині духу, оскільки немає нічого глибше у людині її волі. Проблематика волі у людині є вершина ідей Достоєвського в антропології; свобода не є остання щоправда про человеке—эта щоправда визначається етичним початком у людині, тим, до добру чи злу йде чоловік у своєї свободі. Тому в свободі є, може бути, «насіння смерті» і саморуйнування, але ж може піднести особи на одне висоти перетворення. Свобода відкриває простір демонізму у людині, але ж може підняти ангельське початок у ньому. Є діалектика зла в рухах свободи, але є й світло діалектика добра у яких. Чи не тім полягає сенс тієї потреби страждання, яку любив говорити Достоєвський, що за страждання (часто через гріх) починає рухатися ця діалектика добра?

Ця сторона в антропології Достоєвського часто забувається чи недостатньо оцінюється, — тим часом ній лежить ключі до поясненню тієї системи ідей, що її характеризували вище, як «християнський натуралізм» у Достоєвського. Наведені мигцем (в «Ідіоті») в тому сенсі, що «краса врятує світ», розкривають цю своєрідну естетичну утопію Достоєвського. Всі його сумніви щодо людині, все оголення хаосу і «сімені смерті» у ньому нейтралізуються у Достоєвського переконанням, що у людині таїться велика сила, котра рятує його й мир,—горе лише тому, що людство не вміє використати цю силу. У «Щоденнику Письменника» (1887 р.) Достоєвський написав якось: «найбільша краса людини, найбільша чистота його… звертаються ні в що, проходять без користі людству єдино оскільки всього цього дарам забракнуло генія, щоб управить цим багатством». Отже, ключі до перетворенню, до улаштуванню людини у ньому є, і ми тільки вміємо опанувати цим ключем. Старець Зосима висловив таку думку: «ми розуміємо, що таке життя є рай (вже нині, У три.), бо треба лише нам захотіти зрозуміти, і моментально він стане маємо у усім своїм красі». У чудових словах Версилова («Підліток») по приводу картини Лоррена виражена той самий думка, що світ і щоправда вже є у світі, але залишаються нами непоміченими. «Відчуття щастя, мені бачити ще невідоме, минуло крізь серце моє до болю». У чудний формі це відчуття святині у людині передана у геніальному «Сні смішного людини». У матеріалах до «Бісів» знаходимо такому місці: «Христос потім і кільця приходив, щоб людство дізналося, що його земна природа, дух людський в змозі з’явитися у тому небесному блиску, насправді й у плоті, інакше що у однієї мрії й у ідеалі, — що те й природно, і можливо». Як зрозуміло з цих слів, це основне вчення Достоєвського про людину ближчі один до антропології Руссо (з його основним принципом про радикальному добро в людині), ніж до антропології Канта (з його вченням про «радикальне зло в человеке»).

Проте, діалектика «природного й причини можливого» добра передбачає в людині релігійне життя. «Весь закон буття людського лише том—говорит в „Бісах“ Стефан Трофимович,—чтобы людина могла схилитися перед безмірно великим; Безмірне і Нескінченне як і необхідні людині, як та малу планету, де його живе». Нещастя людства у цьому, що він «схибнулася естетична ідея»; від того тепер краса стала «страшна і жахлива річ», він і «таємнича вещь—тут диявол з Богом бореться, а полі битвы—сердце людське» (Бр. Карамазови! Ось це «помутніння естетичної ідеї», з якого диявол оволодіває людиною, як у ньому пробуджується естетичний восторг,—и пояснює, чому втрачено людьми «вміння» володіти святинею, відкритої його сердцу.

Антропологія Достоєвського стосується останніх глибин людського духу, розкриває непереможну силу етичного запрацювала людині, а й помутніння людського серця, через що прямий шлях на добро закритий. Свобода увібрала у собі «насіння смерті», у душі, скаламученої гріхом, завівся сморід і грех,—но сила добра продовжує жити у людині. Лише страждання і найчастіше через злочин звільняється людина від спокус зла і знову звертається до Бога. Тому у відповідь Альоша про старця Зосимові: «в його серці таємниця відновлення для всех,—та міць, яка нарешті встановить правду землі…» Соціалістична мрія минулих років, романтична мрія про «відновленні» добра в людях (термін, узяте в V. Hugo) трималася, в такий спосіб, на все життя у Достоєвського, та її антропологія стоїть посередині між суто церковної і секулярної ідеєю про людині. Для повній відповідності поглядів Достоєвського вченню Церкви йому бракувало поставляння на верховне місце того центрального вчення християнства, яке бачить у стражданнях, і смерті Спасителя необхідне попереджання рятівного Його воскресіння. Ми говорили про тому, що у християнському світорозумінні Достоєвського підкреслено то одкровення світ і людині, яке дано в Боговтілення і Перетворенні, але немає тої, що дано в Голгофі… І все-таки віра у людини тріумфує у Достоєвського з усіх його «відкриттями» хаосу і сморідного підпілля человеке,—и у тому моменті антропологія Достоєвського пронизана променями великодніх переживань, настільки істотних для Православ’я та її основний тональності. Естетичний гуманізм, настільки характерний російських мислителів, зберігається у Достоєвського, лише саму природу естетичних переживань трактується у Достоєвського по-новому (див. нижче § 10).

Часто вважають, що у «Легенді про Великого Інквізитора» особливо суворо і жорстко малює Достоєвський нікчема людини, якому під силу «тягар» християнської свободи. Але забувається, що у тому, що Христос «судив людей занадто високо», що «людина створено слабше і від, ніж Христос про неї думал»,—что усе це слова Великого Инквизитора—нарочито їм сказані, щоб виправдати те перетворення церковного народу рабів, яке він затіває. Невіра на людину в нього таки відхиляється Достоєвським, хоча «Легенда» і у собі так многоглубочайших думок проблему свободи. Основний істиною про людину залишається для Достоєвського те, що людині неможливо прожити без Бога—и хто зневірюється в Бога, той стає (хоча би сягаючи кінця) на шлях Кирилова («Біси»), то є ступає на шлях человекобожества. Хто відкидає Богочеловечество, як одкровення про людину, яка має свою повноту у Богові, той неминуче вдаряється в человекобо-жество…

9. Ми підкреслювали вже кількаразово, що у антропології Достоєвського, і самому сприйнятті людини в нього з боку першому плані виступає етична категорія. Справді, роздуми на етичні теми, заповнюють його твору, визначаються цим початкових этицизмом думки Достоєвського. Його етичний максималізм, вся жагуча напруженість етичних пошуків, що надає таку глибоку значущість його основним художнім образам,—все це речей, що він домінує над всім проблематика добра і шляхів щодо нього. Він була самостійний етичних його розвідках — і у цій галузі особливо великий вплив Достоєвського на російську філософську мысль—кто лише у наступних поколіннях російських мислителів не відчув у собі найглибшого впливу Достоєвського. Достоєвський сповнений етичного пафосу і чи не головний корінь його філософських роздумів лежать у сфері этики.

Коли Достоєвський (після повернення з каторги) почав висловлюватися й у публіцистичних статтях, та мистецьких творах на теми етики, то він вважався, передусім, про те спрощеним, можна сказати, пласким розумінням моральної сфери у людині, яку ми знаних за Чернишевському, Кавелину та інших представникам утилітаризму чи полупозитивизма. Сам Достоєвський почасти (та лише почасти) близький до цих течіям на той період її життя, що він захоплювався соціалізмом. Досить патетичні сторінки, присвячені цьому періоду у спогадах про який вплив Жорж Санд (в Дневн. Писат. за 1876 р., Липень). Але елементи натуралізму, які йшли через Фур'є від Руссо збереглися лише релігійних поглядах Достоєвського (у цьому, що ми називаємо «християнським натуралізмом» в нього), у сенсі ж етичної психології це зовсім зникло в нього після каторги. У такій ранньої речі, як «Записки із підпілля», ми зустрічаємо виключно гостру, нещадну критику утилітаризму й моральної раціоналізму. У «Злочині і покарання» етична тема постає вже у такий глибині, що була нової задля однієї російської думки. Ми вже бачили під час аналізу антропології Достоєвського, що він розкриває рішучу неподоланість етичної установки у людині, розкриває внутрішню діалектику добра у людській душе.

Етичний максималізм у Достоєвського отримує виключно яскраве і сильне вираз. Весь бунт Івана Карамазова проти Бога визначається саме етичним максималізмом, не які вживають світу оскільки його «майбутня гармонія» має у основі страждання. Особливо страждання детей—мотив надзвичайно котре непокоїло Достоєвського— неприйнятні для морального свідомості. Не під впливом чи цих пристрасних промов Ів. Карамазова задумав Влад. Соловйов своє «Виправдання добра». У всякому разі, в Достоєвського етичний максималізм сягає найбільш глибокого і сильного свого висловлювання й входить вже далі непереборним елементом в етичні побудови наступних мыслителей.

Так само гостре, неперевершено глибоке вираз знаходить у Достоєвського й назва свободи, як останньої сутності людини. Те розуміння свободи, що з такий силою відкидає Великий Інквізитор, є воістину найвища насичення таємницю свободи, відкриту у Христі: ніхто у тому годі вище Достоєвського. Але й всю проблематику свободи хто б розкриває з такою силою, як Достоєвський — ми досить казали про це у минулому параграфі. Можна сміливо сказати, що никто—ни до, ні після Достоевского—не сягав такий глибини, як і, в аналізі рухів добра і зла, тобто у аналізі моральної психології людини. Віра на людину у Достоєвського спочиває не так на сентиментальному воспевании человека,—она, навпаки, тріумфує саме за зануренні у найтемніші руху людської души.

Слід визнати великим перебільшенням те, що писав Гессен про етичних поглядах Достоєвського. Та одне вірно те, що Достоєвський відкидав не лише етику розсудливості, а й етику автономізму, що свідомо захищав етику містичну. Передусім це означало для Достоєвського, що моральні руху визначаються не почуттями, не розумом, не розумом, а передусім живим відчуттям Бога,—и де випадає таке відчуття, там неминучий або знає меж цинізм, що веде до розпаду душі, чи человекобожество. З іншого боку, Достоєвський (й тут він примикав до вченню слов’янофілів) дуже глибоко відчував неправду самозамыкающегося індивідуалізму («відокремлення», з його коханому вираженню). Достоєвському належить формула, що «все винні за всіх», що пов’язані таємничим єдністю, потенційно заключающим у собі здібності справжнього братства. Достоєвський палко приймав ідеї М. Ф. Федорова (див. про нього в II томі гол. V.) про дусі «небратства» в современности—достаточно згадати його нещадні слова в «Зимових нотатках про літніх враження». Саме ці слова: «Хто, крім відстороненого доктринера, міг би взяти комедію буржуазного єднання, що її у Європі, за нормальну формулу людського єднання землі?» Так, ідея справжнього братства був у основі раннього соціалізму у Достоєвського, вона продовжувала жити його життя, — і її визначала собою ту релігійну утопію, якої забарвлене було світогляд Достоєвського (утопію перетворення держави, тобто усієї земної ладу у церковь).

Містична основа моралі виражена з великою силою і сміливістю в передсмертних промовах старця Зосима («Бр. Карамазови»). «Бог взяв насіння з світів інших і посіяв цей землі… і зійшло все… але вибуяле живе і жваво лише почуттям дотику свого до таємничим світам іншим». «Багато чого землі ми приховано, але натомість того даровано нам таємне таємне відчуття живого зв’язку нашої зі світом іншим». Усе це— формули містичної етики у Достоєвського: справді, живе і справжнє ставлення до життю нас вимірюється лише любов’ю, переступающей межі і розуму, і розуму. Любов стає сверхразумной, подымаясь до відчуття внутрішнього зв’язку з усім світом, навіть мертвим, і з речами («Брати, любите будь-яку річ. Будеш любити будь-яку річ і таємницю осягнеш в речах»). Цей універсалізм любові весь тримається все-таки живим почуттям Бога.

1. Карякін Ю.Ф. Достоєвський і переддень ХХІ сторіччя. — М.: Радянський письменник, 1989. — 656 з. 83.3Р5 До 279 2. Тарасов Б. М. У людини. — М.: Сучасник, 1986. — 319 з. Р1.3 Т 191 3. Достоєвський Ф. М. Злочин покарання. — М.: Дитяча література, 1981. — 400 з. Р1 Д 706 4. Берковский О. Н. Про російської літератури. — Л.: Худож. літ., 1985. — 384 з. 8Р1 Б 489 5. Кашина Н. В. Людина перетворюється на творчості Ф. М. Достоевского. — М.: Худож. літ., 1986. — 318 з. 8Р1 До 312.