Автор та її герой в повісті А. І. Купріна Поєдинок

Автор та її герой в повісті А. І. Купріна «Поєдинок «.

Повесть А. І. Купріна «Поєдинок «з'явилася світ у травні 1905 року у шостому томі збірника «Знання «з присвятою А. М. Горькому, Вона відразу привернула до собі загальне увага фахівців і зробила ім'я вчора ще маловідомого письменника знаменитим. Двадцять тисячі примірників збірника розійшлися буде настільки швидким, що вже місяць знадобилося нове видання. Після цього «Поєдинок «не була раз видано окремою книжкою і його перевели на багато іноземні мови. Яка Викликала гаряче схвалення російських демократичних і революційних кіл, найбільших сучасних письменників та критиків і різкі протести реакційної друку, представників тодішньої вояччини, повість був і залишилася самим соціально значним твором Купріна, вершиною його демократизма.

Трудно назвати й у попередньої й у наступної літературі інший твір, де з такого художнього силою і неординарним психологічним майстерністю було б показано справжнє стан царської армії, протиприродність і антилюдяність військової служби за царської Росії, твір, який би захищало весь світлий в людині, так немилосердно пригноблювана косной й неосвіченою військової средой.

Повесть вийшла світло після історичних подій падіння Порт-Артура і 9-те січня 1905 року, коли стала очевидною тяжке поразка царату в російсько-японської війні та швидке наростання революційного руху. Адміністративний гне і цензурні утиски тим часом кілька послабшали, проте «Поєдинок «зміг уникнути заборони чи серйозних вилучень з тексту тільки завдяки хитрим маневрів комерційного директорка вид-ва «Знання «До. П. Пятницкого.

Материал для «Поєдинка «дала А. І. Купріну саме життя. Майбутній письменник навчався у кадетському корпусі, потім у юнкерському училище, закінчивши що у 1890 року отримав призначення у 46-ї піхотний Дніпровський полк. Ось він прослужив майже чотири роки і на початку 1894 року пішов у відставку у званні поручика. Протягом часу служби в полку, що стояв у Кам’янець-Подільському, Проскурові, Волочиську, Купрін і нагромадив ті враження і, що дозволило йому створити цілу кунсткамеру типів офіцерів та солдатів і правдиві, рельєфні картини армійської життя жінок у провінційному захолустье.

Полковая життя, яку малює Купрін в «Поєдинку », безглузда, пішла, безвідрадна, отупляюща. Вирватися з її можна тільки двома шляхами: піти з армії, чи намагатися діяти за академію і, закінчивши її, піднятися більш високі щаблі військової драбини, «зробити кар'єру ». Доля ж основною маси зображеного Купріним офіцерства — тягти нескінченну і нудну лямку із дальньої перспективою вийшла у відставку, отримавши невелику пенсію. Буденність офіцерів складалася з присутності на стройових заняттях і «словесності «(тобто вивченні солдатами військових статутів), відвідин вечорами офіцерського зборів, випивок поодинці чи у компанії, вульгарних зв’язку з чужими дружинами, традиційних балів і пікніків, гри акторів-професіоналів у карти, іноді поїздок у місцевий публічний будинок. Певний розмаїтість вносили у життя огляди, паради, маневры.

В повісті виведено довга вервечка офіцерів. При безсумнівних найзагальніших рисах його, обумовлених характером служби, побутом, средою, кожен із новачків відрізняється своєрідністю. Тут є й світло невибагливий, добродушний, ні за чим не задумується Веткин, і тупий служака ротний командир капітан Зливання, і Бек-Агамалов з постійними спалахами диких кровожерливих інстинктів, і Осадчий, оспівує «люту нещадну війну », і жебрак вдiвець поручик Зегржт, бракує його жалюгідного платні, щоб прогодувати четверо дітей, і підполковник Рафальский, на прізвисько Брем, шанобливий душу у своїй домашньому звіринці, і Бобетинский, фат і пустушка, прагне скидатися на гвардійця, розігруючий роль світського людини, і картковий шулер Арчаковский, і ще. Навіть найкращі з офіцерів, яких вивів в «Поєдинку «Купрін, не викликають співчуття. Рафальский-Брэм, бережно пестующий свій звіринець, колись був розлютований тим, що сурмач, очманілий утоми, виконує інший сигнал, і він вдарив солдата по ріжку, що сурмач разом із кров’ю виплюнув на грішну землю скришені зуби. Стельковский піклується про своє солдатів, в нього найкраща рота в полку, але він развратник.

Действие повісті належить до середини 90-х уже минулого століття (відомо, що дуелі між офіцерами, заборонені раніше, були знову уведено підрозділи до ужиток наказом по військового відомства, відданим у травні 1894 року). Але картини армійського життя десятирічної давності не приховували від читачів сучасного звучання «Поєдинка »: у яких можна було пояснення тієї катастрофи, яку зазнала царська армія фінансовий боєць і під Мукденом, Ляояном, Порт-Артуром. Сучасники, як і це випливає з відгуків критики і мемуарних свідчень, і побачили в повісті передусім осуд порядків царської армії, викриття її офіцерського складу, а образі хворого, незграбного, жебрака, замученого безглуздою муштрою солдата Хлєбнікова — уособлення пригніченого і попираемого народу. Картини навчання солдатів під час занять лавах чи класі (вивчення статутів), проведених малограмотними молодшими командирами Рындой, Шаповаленко, Сероштаном, сцени постійного тортури над солдатами будили в читачі почуття обурення і протеста.

Однако сенс повісті не тільки в нещадної критики царської армії, як відсталою військової організації з косной офіцерської кастою і доводимыми до очманіння солдатами. «Поєдинок «розкриває то обесчеловечивание, той душевний спустошення, якому піддаються люди, поставлених умови армійської життя, здрібніння і опошлення них. Гуманістичний сенс повісті проявляється у протиставленні армійської середовищі героя «Поєдинка «підпоручника Ромашова та її старшого друга офіцера Назанского.

Критики і історики літератури справедливо відзначали в Ромашове багато автобіографічних чорт Купріна. Як вона та сам письменник, Ромашов відбувається із міста Наровчата Пензенської губернії, він має лише мати, батька не пам’ятає, дитинство його відбулися Москві, навчався він у кадетському корпусі, потім у військовому училище. Усі це збігаються з обставинами життя Купріна. Ромашов пробує сили у літературі, пише «третю за рахунком «повість «Останній фатальний дебют «(Купрін, коли був в юнкерському училище, написав і опублікував 1889 року у московському журналі «Російський сатиричний листок «розповідь «Останній дебют »).

Однако подібність біографій героя та її творця має значення переважно для історика літератури. Для читача Ромашов передусім чарівний, що привертав своєї душевної чистотою образ молодої людини, намальований письменником з великим психологічним майстерністю. Ромашову, з його багатих і яскравим уявою, юнацької, часом майже дитячої мрійністю, властивою маестро гуманністю, співчуттям до чужого нещастю, неможливо ужитися в армійської середовищі. Він — людина, яке оточують здебільшого опускаються і .отупілі, заяложені в забобонах і разучившиеся мислити бурбони — служаки, вульгарні міщани, моральні потвори. Ромашов тяготиться службою у війську і прагне піти з її на простір життя, це її намір полум’яно підтримує Назанский. Людяність Ромашова позначається у .всім: в засудженні офіцерських розправ зі «шпаками », у цьому, як він ставиться до свого денщика черемису Гайнану й між іншим, для її поганським віруванням, у нічній драматичної зустрічі з який намагався Хлєбніковим, у цьому, як Ромашов, ризикуючи життям, залишилася сама перед збожеволілим Бек-Агамаловым і захистив від цього жінку, у цьому, як болісно тяготився Ромашов вульгарним романом з Раїсою Петерсон, у цьому, нарешті, і суто і самовіддано полюбив він Олександру Петрівну. У образі Ромашова привабливі навіть у його юношески наївні риси, наприклад, звичка думати скоріш про собі в третій особі словами шаблонних романів, що їх встиг начитатися, чи надто захоплене ставлення до його до Назанскому.

Однако світогляду Ромашова, її розумінню історії держави та суспільства притаманна й зарплатовій деяка обмеженість, характерна, очевидно, у період, коли створювався «Поєдинок », й у самого Куприна.

Так, наприклад, в мріях Ромашов бачить себе блискучим офіцером генштабу, що домагаються успіху лише з маневрах, на війні, чи ролі таємного розвідника, а й у ролі… приборкувача робочого повстання. Звісно, картини, що у уяві Ромашова, підкреслено написані саме тими банальними, мнимокрасивыми словами «шаблонних романів », якими захоплювався двадцятирічний підпоручик. Для Ромашова шпигунство у вражому стані, бою на війні та придушення революційного руху на загальному рівнозначні, це — боротьби з ворогом. У другому місці повісті, коли Ромашов дуже й несподівано яскраво усвідомлює свою Я, свою індивідуальність, надалі міркуванні він дійшов індивідуалістичним висновків. Йому представляється, що поняття батьківщини, іноземних ворогів, військової честі й інші лише у свідомості. «Але зникни батьківщина, і честь, і мундир, і великі слова, — моє Я залишиться недоторканним. Отже, все-таки моє Я важливіше всіх таких понять про обов’язок, про честь, про кохання? «.

Более того, йому представляється, що варто тільки тим мільйонам Я, що є людство, раптом сказати: «Не хочу! «— не хочу воювати — «і відразу ж війна стане немислимої «. «Усе це військова доблесть, і дисципліна, і чиношанування, і честь мундира, і весь військова наука — все грунтується лише з тому, що гребує, або вміє, або сміє сказати «не хочу! » .

В цих міркуваннях оголюється суб'єктивістська, ілюзорна думку Ромашова, ніби самим лише бажанням можна змінювати хід історії, скасовувати ті чи інші суспільні інститути, — наприклад, армию.

В розвиненішою і доповненої формі ми бачимо самі думки у Назанского, іншого персонажа «Поєдинка », який, певне, висловлює заповітні погляди письменники та, власне, тільки тому і є в повісті. Назанский — найменш життєва постать цього твору, він у суті резонер, покликаний доповнити Ромашова, котрий за про його молодість й рівнем освіти було б стати виразником настільки розгорнутої философии.

В вуста Назанского Купрін вклав нещадну критику царської армії тогочасна і її офіцерства, критику, яка нібито узагальнює намальовані в повісті картини життя полки та створені письменником типи офіцерів. «Ні, подумайте ви нас, нещасних армеутах, про армійської піхоті, звідси головному ядрі славетного й хороброго російського війська. Адже все заваль, голодранці, покидьки » , — говорив Назанский.

Куприн віддав Назанскому своє величезне життєлюбність, своє захоплення радісною красою життя. «А подивіться, немає, подивіться лише, яка чудова, як зваблива життя! — вигукнув Назанский, широко простираючи навколо себе руки. — Про радість, про божественна краса життя! «Він продовжує: «Ні, якщо потраплю під поїзд, і мені переріжуть живіт, і свої нутрощі змішаються з піском і намотаються на колеса, і тоді як цей останню мить мене запитають: «Ви що, і нині життя прекрасна? «— я скажу з вдячним захопленням: «Ой як воно прекрасне! «Це відчуття принади життя, жадоба її радощів були головним у світосприйнятті Куприна.

Столь само близькі письменнику натхненні промови любові до жінки, які каже Назанский. Він обожнює жінку: «Гадаю часто про ніжних, чистих, образотворчих жінок, про їх світлих сльозах, і чарівних усмішках, гадаю про молодих, незайманих матерів, про коханок, які йдуть заради любові до до страти, про прекрасних, безневинних і гордих дівчат з білосніжною душею, знають усе й щось бояться ». Найбільш захоплені тиради присвячує Назанский нерозділеним любові. «Тобто ви, скільки різноманітного счастия і чарівних мук залежить від нероздільної, безнадійної любові? Коли був молодший, у мене жила одна мрія: закохатися в недосяжну, незвичайну жінку, таку, як відомо, з якою в мене й і щось може бути. Закохатися і життя, все думки присвятити їй ». Назанский говорить про щастя одного разу на рік випадково побачити цю жінку, цілувати сліди її ніг на драбині, разів торкнутися її сукні, «дні, місяці, роки вживати всі сили винахідливості і наполегливості, і вже — великий, запаморочливий захоплення: в тебе до рук її хустку, папірець від цукерки, зронена афіша ». Разом із захопленням оспівує готовність віддати за цю жінку, «до її каприз, до її чоловіка, за коханця, до її улюблену собачку «життя й, і честь, «і всі, що тільки можливо віддати! ». Слова Назанского всією душею приймає і схвильований Ромашов, у такий спосіб любить він Олександру Петрівну. Мрію про таку любові Купрін перетворив на образи «Гранатового браслета », написаного п’ять років після «Поєдинка ». Саме такими любить чиновник Жовтків княгиню Віру Шеину, зберігаючи роками забутий нею хустку, її єдину записку, якою вона забороняла Желткову писати їй, забуту нею програму художньої выставки.

Очевидная зв’язок цих думок Назанского з світоглядом Купріна дає підстави вважати, як і інші погляди цього героя на нинішнє і майбутнє, на історію людства носять для письменника програмний характер. На них чимало помилкового, суперечливого і ложного.

В двох розмовах з Ромашовым Назанский постає як проповідник анархо-индивидуализма, змішаного з ницшеанством, і його сповіді знаходять саме захоплене схвалення Ромашова. При останньому побаченні йому хочеться сказати Назанскому: «Прощавайте, вчитель ». Голова Назанского представляється Ромашову схожою «однієї з тих грецьких героїв, або мудреців », що їх бачив на гравюрах.

Назанский каже, наприклад: «З'явилися нові, сміливі, горді люди, загоряються умонастроїв полум’яні вільні думки. Як у останньому дії мелодрами, руйнуються старі башти і підземелля, і через неї вже бачиться сліпуче сяйво ». «Страшну і непоправну «провину офіцерства Назанский бачить у тому, що офіцери «сліпі і глухими «до цієї «величезної, нової, светозарной життя », що вони зустрічають її вигуками: «Що? Де? Мовчати! Бунт! Застрелю! «.

Современному читачеві може спочатку видатися, під цими «новими, сміливими і гордими «людьми маються на увазі революціонери, борці проти самодержавства. Але подальші міркування Наэанского показують, що він має у виду зовсім інше. Він відкидає як євангельські повчання: «Люби ближнього, як найбільш себе », а й будь-яку думка про громадському боргу і служінні. «Більше чесні, сильніші, більш хижі говорили нам: «Візьмімсь разом, підемо і загинемо, але майбутніх поколінь приготуємо світлу і легку життя ». От і будь-коли розумів цього, — заявляє Назанский. — Хто мені доведе з чіткою переконливістю, — чим пов’язаний з цим — чорт його узяв! — моїм ближнім, з підлим рабом, з заражених, ідіотом?.. Ух, ненавиджу! Ненавиджу прокажених і люблю ближніх. Ну, а потім, наскільки змусить мене розбивати свою голову заради щастя людей тридцять другого століття? «.

Но цього досить. Яке ж уявлення Назанского про майбутнє, який його ідеал? Його буква стверджує, на зміну любові до людства йде «нова, божественна віра… Це любов себе, до свого прекрасному тілу, до свого всесильному розуму, до нескінченному багатством своїх почуттів. Ні, подумайте, подумайте, Ромашов: хто вам дорожче і стають ближчими себе? Ніхто. Ви — цар світу, його гордість та окраса. Ви — бог всього який живе. Усі, що ви бачите, чуєте, відчуваєте, належить лише вам. Робіть, що хочете. Беріть усе, що вам подобається. Не страшитеся нікого у всієї всесвіту, оскільки над вами і хто б дорівнює вам. Настане час, і велика віра у своє Я осінить, як вогненні мови святого духу, голови всіх покупців, безліч вже нічого очікувати ні рабів, ні панів, ні калік, ні слів жалості, ні пороків, ні злоби, ні заздрості. Тоді люди стануть богами » .

Пышная і гучна тирада Назанского містить у собі проповідь індивідуалізму, анархії і божественної сильної особистості дусі філософії Ніцше. У ньому позначилися слабкість і неправдивість соціально-філософських поглядів Купріна, які пояснюють його відхід від передових демократичних позицій у роки реакції, розбіжність з Горький, створення творів, далеких зі своєї тематики і духу від соціальних подій времени.

Та любов до своєму Я, «божественна віра «до цього Я, яку виголошує Назанский, твердження на думці, що немає нікого дорожче і стають ближчими його самого, відкидання всього, «що пов’язує мій дух, гвалтує мою волю, принижує моє повагу до своєї особистості «, таїть у собі самий черствий егоїзм. А. У. Луначарський справедливо зазначав у статті, що й в людини його життя «найвище », його, отже, «можна купити життям «», тобто заради своєї дорогоцінної особистості може пожертвувати іншими життями, вдатися до будь-яке злочин і подлость.

Назанского зближує з Ромашовым відразу порядків, традиціям, побуті царської армії й її офіцерства, до придушення цих умовах людського у людині, до животінню в твані життєвої пошлости.

Однако Ромашову чуже ніцшеанське презирство Назанского до слабкого, до «ближньому, підлому рабові, зараженому, ідіоту », згадати, як бережно поставився вона до Хлебникову. Це — але тільки це — відрізняє Ромашова від Назанского. Ромашов живе за теоретичним концепціям свого вчителя. Перебравши про себе безліч людських занять, Ромашов доходить думки, що «існує лише три гордих покликання людини: наука, мистецтво вільний фізична праця ». Звісно, Ромашов прагнув б у майбутньому до жодного з цих покликань, і було його мрія про «вільному «праці бачився неможливим за царської Росії, вона викликає в читачів симпатію і місцезнаходження до нему.

Античеловеческая, разлагающая і тупа атмосфера армійського життя охоплює всіх, хто з ним соприкасается.

Жены офіцерів, як та їхні чоловіки, живуть слабо, одноманітно, пішло, грузнуть у багні невігластва і міщанства. Найбільш опукло тип такий офіцерської дружини представляє в повісті Раїса Петерсон. Ми спочатку знайомимося з ним з двох листів, надісланим нею Ромашову, вже ці листи, вульгарні, дурні, сентиментальні разом із тим злісні, ясно окреслюють образ Петерсон. Її пояснення з Ромашовым на балу і його мерзотна помста йому — анонімні листи, що призвели до дуелі і загибель Ромашова, — доповнюють цей образ.

Но талант і чуйність художника Купріна виявляються майже більше коштів у створенні образу Шурочки — Олександри Пет-рівни Николаевой.

Поначалу вона виглядає хіба що прямий протилежністю Петерсон — в неї чарівна зовнішність, вона розумна, чутлива, тактична, і найнедовірливіший читач цілком розуміє, чому таку жінку у цьому затхлому закутку закохався Ромашов, як ще раніше включилися полюбив її Назанский. Її лякає перспектива животіння: «Обер-офицерша, вісім рублів платні, шестеро дітей, пелюшки, злидні… Про яку жах! «— вигукує Шурочка. Але що вона хоче? «Ти ж знаєш, — каже вона Ромашову, — я ненавиджу до дрожу це міщанське, злиденне офіцерське суспільство. Я дуже хочу бути завжди чудово одягненою, красивою, витонченої, хочу поклоніння, влади! «Заради цієї мрії вона живе з нелюбимим чоловіком, пестощів якого їй огидні, домагається, що він вступив у академію і зробив кар'єру, через своїх планів цурається любові до Назанскому і, нарешті, заради них зраджує Ромашова. Вона віддається Ромашову, щоб остаточно зв’язати його волю, що він навіть випадково не зруйнував її намерений.

Шурочка стала маємо спочатку чарівним людиною, душа її видається близькою, спорідненої душі Ромашова. Але Шурочка вже понівечене, обесчеловечена. Прагнення вибитися з тьмяною провінційної життя в що там що, ввійти у вищий привілейований коло, бути успішним у тому колу — усе це перетворило Шурочку в безжалісну эгоистку і хищницу.

Повесть загалом — надзвичайно сильне і яскраве твір Купріна. Попри хибні теорії, спрямовані на вуста Назанского, «Поєдинок «у своїй основі демократичне твір. Людина з усім багатством його обдарувань і запитів, з його любові до природі, зі спрагою життя, вроди й прагненням до високому моральному ідеалу, протиставлено у ньому тому суспільству, яке придушує і перекручує особистість. І це особливо ясно відчувалося царському армії, в усьому її укладі. У цьому вся протиставленні полягає революційний, гуманістичний сенс повісті. Критика армії переростає у Купріна в критику всього який породив її антилюдського, антинародного режима.

Недаром А. М. Горький, ознайомившись із першими главами повісті, всіляко заохочував Купріна довести свою працю остаточно. Через багато років, повернувшись там з еміграції, Купрін згадував: «Якби не вдихнув у мене упевненість у роботі, я роману, мабуть, свого так б і ні закінчив ». До. Паустовський справедливо назвав «Поєдинок „“ однією з чудових і нещадних творів російської літератури » .

По ряду свідчень Купрін був незадоволений кінцем повісті: він дуже поспішало і, відкинувши не дававшуюся йому сцену дуелі, закінчив «Поєдинок «рапортом про ней.

Впоследствии, в кінці 1907 або на початку 1908 року, Купрін у листі до І. А. Буніну пропонував Московському видавництву письменників «не написана главу з «Поєдинка », саме, як Ромашов їде на дуель, його думок і почуття «в останній момент дуелі. Але й рапорт Дица, яким раптово закінчується повість, — чудовий художній завершення її. Він обриває розповідь, як обривається зловісним пострілом коротке життя Ромашова.

Список литературы

Ф. Левін. Автор та її герой в повісті А. І. Купріна «Поєдинок «.