Драматургія Чехова

Драматургия Чехова.

Истоки «нової драмы». На погляд, драматургія Чехова представляє собою певний історичний парадокс. І на насправді, в 90 — 900-е роки, під час наступу нового громадського підйому, як у суспільстві визрівало передчуття «здорової та сильною бурі», Чехов створює п'єси, у яких відсутні яскраві героїчні характери, сильні людські пристрасті, а люди втрачають інтерес до взаємним сутичкам, до послідовною й безкомпромісну боротьбу. Виникає вопрос:

связана взагалі драматургія Чехова з цим бурхливим, стрімким часом, до нього чи занурені її історичні корни?

Известный знавець драматургії Чехова М. М. Строєва так відповідає це питання. Драма Чехова висловлює характерні риси розпочатого на межі століть у Росії громадського пробудження. По-перше, це пробудження стає масовим і втягує у собі самі широкі верстви російського суспільства. Невдоволення існуючої життям охоплює всю інтелігенцію від столиць до провінційних глибин. По-друге, це невдоволення проявляється у прихованому і глухому бродінні, ще осознающем ні чітких форм, ні ясних шляхів боротьби. Тим щонайменше відбувається неухильне наростання, згущення того незадоволення. Воно збирається, зріє, до грози ще. Те тут, то там спалахують сполохи безшумних зірниць, предвестниц прийдешнього грому. По-третє, на нову епоху істотно змінюється саме розуміння героїчного: змінюють героїзму одинаків йде невдоволення всіх. Визвольні пориви стають надбанням як яскравих, виняткових особистостей, а й кожної розсудливої людини. Процес духовного розкріпачення і прозріння відбувається в душах людей звичайних, нічим серед інших не видатних. По-четверте, незадоволеність своїм існуванням цих людей починають відчувати у виняткові хвилини загострення своїх взаємин зі світом, але щогодини, щомиті, лише у буднях життя. Млість, бродіння, неуспокоенность стають фактом повсякденного існування людей.

Именно цих громадських дріжджах, новому історичної грунті і виростає «нова чеховська драма» відносини із своїми особливостями поетики, порушують канони класичної російській та західноєвропейської драмы.

Общая характеристика «новой драмы». Чехову не судилося написати роман, але жанром, синтезуючим все мотиви його повістей і оповідань, стала «нова драма». Саме ній найповніше реалізувалася чеховська концепція життя, особливе її відчуття і понимание.

Чеховские драми пронизує атмосфера загального неблагополуччя. Вони немає щасливих людей. Героям їх, зазвичай, не везе ні з великому, ні з малому: всі вони у тій чи іншій мері виявляються невдахами. У «Чайці», наприклад, п’ять історій невдалої любові, в «Вишневому саді» Епиходов з його нещастями — уособлення загальної нескладицы життя, від на яку страждають все герои.

Всеобщее неблагополуччя ускладнюється посилюється відчуттям загального самотності. Глухий Фірс в «Вишневому саді» у сенсі — постать символічна. Вперше з’явившись перед глядачами в старовинної лівреї й у високої капелюсі, він відбувається за сцені, щось розмовляє з собою, але не можна розібрати жодного слова. Любов Андріївна каже йому: «Так рада, що ще живий», а Фірс відповідає: «Позавчора». По суті, цього діалогу — груба модель спілкування поміж усіма героями чеховської драми. Дуняша в «Вишневому саді» ділиться з котра приїхала з Парижа Ганною радісним подією: «Конторник Епиходов після Святий мені пропозицію зробив», Ганна ж у відповідь: «Я розгубила все шпильки». У драмах Чехова панує особлива атмосфера глухоти — глухоти психологічної. Люди занадто поглинені собою, власних справах, власними бідами і невдачами, а відтак вони погано чують одне одного. Спілкування з-поміж них ніяк не перетворюється на діалог. При про взаємну зацікавленість і доброзичливості Вони аж ніяк що неспроможні пробитися друг до друга, оскільки більше «розмовляють подумки й у себя».

У Чехова особливого відчуття драматизму життя. Зло у його п'єсах хіба що подрібнюється, проникаючи в будні, розчиняючись у трагічному повсякденні. Тому в Чехова дуже важко знайти явного винуватця, конкретний джерело людських невдач. Відвертий і прямий носій громадського зла у його драмах відсутня. Виникає відчуття, що у нескладице відносин для людей у тому чи іншою мірою винен кожен герой зокрема і усе разом. Отже, зло приховується лише у засадах життя суспільства, у самому додаванні її. Життя у його формах, у яких вони існують зараз, хіба що скасовує самому собі, кидаючи тінь приреченості і неповноцінності усім людей. Тож у п'єсах Чехова приглушені конфлікти, відсутня прийняте у «класичній драмі чітке розподіл героїв на позитивних і негативних.

Особенности поетики «нової драмы». Насамперед Чехов руйнує «наскрізне дію», ключове подія, організуюче сюжетне єдність класичної драми. Проте драма у своїй не розсипається, а збирається з урахуванням іншого, внутрішнього єдності. Долі героїв, попри їх відмінності, при усією їхньою сюжетної самостійності, «римуються», перегукуються друг з одним і зливаються загалом «оркестровому звучанні». З багатьох різних, паралельно та розвитку життів, з багатьох голосів різних героїв виростає єдина «хорова доля», формується загальне всім настрій. Саме тому часто кажуть про «полифоничности» чеховських драм і навіть називають їх «соціальними фугами», проводячи аналогію з музичної формою, де звучать українські й розвиваються одночасно від двох чотирьох музичних тим, мелодий.

С зникненням наскрізного дії п'єсах Чехова усувається і класична одногеройность, зосередженість драматургічного сюжету навколо головного, ведучого персонажа. Знищується звичне розподіл героїв на позитивних і негативних, головних напрямах і другорядних, кожен виводить свій партію, а ціле, як і хорі без соліста, народжується в співзвуччі безлічі рівноправних голосами й подголосков.

Чехов входить у своїх п'єсах до нового розкриття людського характеру. У класичної драмі герой виявляв себе у вчинках і діях, спрямованих до досягнення поставленої мети. Тому класична драма мусила все, за словами Бєлінського, завжди поспішати, а затягування дії волочило у себе неясність, непрорисованность характерів, перетворюватися на факт антихудожественный.

Чехов відкрив драмі нові можливості зображення характеру. Він розкривається над боротьбі досягнення мети, а переживанні протиріч буття. Пафос дії змінюється пафосом роздуми. Виникає невідомий класичної драмі чеховський «підтекст», чи «підводне протягом». У ніж його суть?

Островского невипадково називали реалистом-слуховиком, герої у нього цілком і повністю реалізуються в слові, і слово це позбавлене двозначності, твердо й остаточно, як граніт. У героїв Чехова, навпаки, сенси слова розмиті, люди ніяк в слово не поміщаються навіть вичерпатися що неспроможні. Тут є інше: той прихований душевний підтекст, який герої вкладають у слова. Тому заклики трьох сестер «До Москви! До Москви!» зовсім на означають Москву з її конкретним адресою. Це марні, але наполегливі спроби героїнь прорватися у інше життя з іншими людськими стосунками. І це в «Вишневому сад». У другому акті п'єси у глибині сцени проходить Епиходов — живе втілення нескладицы і біди. Виникає такий диалог:

Любовь Андреевна (задумливо). Епиходов идет…

Аня (задумливо). Епиходов идет…

Гаев. Сонце село, господа.

Трофимов. Да..

Говорят про Епиходове і заході сонця, але тільки формально про цьому, а, по суті про інше. Душі героїв через шматки слів співають про невлаштованості і безглуздя усім своїм не сформованій, приреченої життя. При зовнішньому разнобое і нескладице діалогу є внутрішнє душевне зближення, на яке відгукується в драмі якийсь космічний звук: «Усі сидять, замислилися. Тиша. Чутно лише, як тихо бурмоче Фірс. Раптом лунає віддалений звук, з неба, звук розірваної струни, завмираючий, печальный».

В драмі Чехова зумисне стушевана мовна індивідуалізація мови героїв. Йдеться їх індивідуалізована рівно настільки, щоб він не випадала із загальної тональності драми. З тієї ж причини мова героїв Чехова мелодична, співуча, поетично напряженна: «Аня. Я спати піду. Добраніч, мама». Вслухаємося у цю фразу:

перед нами ритмічно організована мова, близька до чистого ямбу. Таку ж роль грає у драмах і такі часто зустрічається ритмічний повтор: «Але виявилося однаково, однаково». Ця ослаблення улюбленою у Островського мовної індивідуалізації і поетична піднесеність мови потрібні Чехову до створення загального настрої, пронизуючого з початку остаточно його драму і зводить в художню цілісність панування лежить на поверхні мовної різнобій і абсурд.

Актеры, виховані мовою драм Островського, не відразу вловили особливості чеховської поетики. І тому перша постановка «Чайки» на сцені Олександрійського театру Петербурзі 1896 року зазнала провал. Не оволодівши мистецтвом інтонування, «підводного течії», актори грали на сцені абсурд, що викликав шум, шикання і вигуки обурення на залі. Тільки актори знову організованого у Москві Художнього театру під керівництвом До. З. Станіславського і У. І. Немировича-Данченка опанували таємницю «нової чеховської драми» й у 1898 року з тріумфом поставили «Чайку», ознаменовавшую народження нового театру з емблемою чайки на занавесе.

В таланті відчувати таємний драматизм буднів життя Чехову допоміг багато в чому російський класичний роман, життя розкривалася у «відомих» його виявах, а й в усій складності її уседенного, неспішної течії. Чехова теж цікавить не підсумок, а процес повільного дозрівання драматичних почав у повсякденному потоці життя. Не отже, звісно, що у його п'єсах немає сутичок і подій. І те й інше є договір навіть у великому кількості. Але особливість чеховського світовідчуття у цьому, що сутички, конфлікти зовсім на дозволяють глибинних протиріч життя і навіть завжди стосуються їх, тож і не підводять підсумків, не розв’язують тугі життєві вузли. Події у драмах Чехова можна лише репетицією, лише перевіркою чи попередньої підготовкою до того що рішучого конфлікту, якому поки розігратися просто немає, а проте напевно відбудеться революції у майбутньому. Поки що ж йде лише повільне накопичення драматичних сил, до рішучим поєдинкам вони ще не готовы.

С таким відчуттям життя пов’язані особливості сценічного руху чеховських драм. Відомий фахівець із історії «нової драми» Т. До. Шах-Азизова так характеризує динаміку четырехактного їх побудови, нагадує своєрідну «драматичну симфонію»: «Перший акт починається з відносно повільного вступу, хіба що експозиції до дії… Рух першого акта досить швидке, бадьоре, з послідовним нарощуванням кількості подій і дійових осіб, тож до кінцю акта ми знаємо всіх персонажів зі своїми радощами та прикрощами, карти відкриті і ніякий «таємниці» нет.

Затем другий акт — уповільнений, анданте, рух і загальна тональність його приглушені, загальний характер — ліричний роздумі, навіть елегія, як тихий вечір у Прозорових, розмови, розповіді себе. У цьому вся акті психологічно готується кульмінація — розвиваються, посилюються намічені спочатку побудови й прагнення дійових осіб, які отримують відтінок нетерпіння, потреби щось вирішити, щось для себя.

Третьи акти у Чехова зазвичай кульмінаційні. Вони завжди відбувається щось важливе… Рух цього акта взагалі жваво й відбувається на тлі захоплюючих всіх событий…

Последний акт незвичайний характером розв’язки. Рух його сповільнюється. «Ефект послідовного наростання замінюється ефектом послідовного спаду». Цей спад повертає дію після вибуху звичайну колію… Буденне плин життя триває. Чехов зиркає в майбутнє, розв’язки як завершення людських доль він не бачить… Тому першим актом виглядає як епілог, останній — як пролог ненаписаною драмы".

При підготовці даної роботи було використані матеріали з сайту internet.