А.С.Пушкін у Москві

А.С. Пушкін у Москві Запровадження.

В останній вечір вісімнадцятого століття, 31 грудня 1800 року, у Пушкіних зібралися гості. Стіл був святково накритий: чекали наступу року, нового, дев’ятнадцятого, столетия.

Ровно опівночі пролунав дзенькіт годин. Перший удар, його другий, третій… останній — дванадцятий. Гості підняли келихи, поздоровили друг друга:

— Із Новим роком! З новим століттям! З новим столетием!

Звон келихів і гучні голоси гостей розбудили спавшего у сусідній кімнаті мати маленького сина Пушкіних — Олександра. Йому було тільки півтора року і. Він зіскочив з ліжечка, тихенько відчинив двері у кімнату, де зібралися гості, й у однієї сорочині, засліплений безліччю свічок, зупинився в порога.

Испуганная, дитину кинулася нянька, фортечна Пушкіних Уляна Яковлєва. Але мати, Надія Осипівна, зупинила її. Зачеплена несподіваним появою сина, прийняла його за руки, високо підняла над головою сказала, захоплено звертаючись до гостям:

— Ну хто відчинив двері нового століття!.. Ну хто у ньому буде жить!..

Пушкин переступив вже двоє століть. Він переступить і крізь тисячоліття.

…Однажды маленький Олександр Пушкін гуляв з нянькою Уляною Яківною алеями старовинного московського парку. Несподівано їм назустріч направився невисокого зросту офіцер у мундирі, ботфортах і трикутному капелюсі. Бистрим військовим кроком він наблизилася однорічному Пушкіну, суворим поглядом оглянув няньку і, тицяючи пальцем на думку дитини, крикнул:

— Зніми картуз!

Няня, збентежившись, не посміла суперечити наказовому наказу і позбавила голови хлопчика картуз. Щойно яка з села і приставлена до дитини нянькою, Уляна не могла, звісно, знати, хто був повстречавшийся їм офіцер. Надія Осипівна (мати А. З. Пушкіна) роз’яснила їй вдома, що це був сам цар, імператора Павла I, незадоволений тим, що де вони вітали его.

Впоследствии Пушкін писав: «Бачив я трьох царів: перший велів зняти з мене картуз і покартав за мене мою няньку…» Посівши після Павла I престол Олек-сандр І і біокібернетик Микола I будь-коли переставали переслідувати поета й виробництвом призвели його до гибели…

1 Ранок життя (1799 — 1811)

Необычно розпочалася, і складалося життя майбутнього поета Росії. Незвична був і родовід Пушкіна: у його жилах яких текла слов’янська африканська кровь.

Отец Пушкіна, Сергій Львович, належав до древньому, поступово збіднілого дворянського роду служивих людей, воїнів державних діячів, сподвижників Олександра Невського, Івана Грозного, Бориса Годунова, Козьми Минина.

Пушкиных вирізняла потяг до поезії й літератури взагалі. Сергій Львович писав вірші французькою і по-російському. Досить відомим поетом свого був дядько Пушкіна, Василь Львович. Писав вірші далекий їх родич Олексій Михайлович Пушкін. Віршами «пустували» старша сестра поета, Ольга, й молодший брат, Лев.

Пушкин пишався древнім походженням свого роду. Пишався і «чорним прадідом», знаменитим «арапом Петра Великого», Ибрагимом. Син можновладного абиссинского князька, Ібрагім восьмирічним хлопчиком було привезено з Росією, у подарунок Петру I. При хрещенні йому надали ім'я Абрама Петровича Ганнібала. До 1716 року — Ібрагіму вже було 28 років — він складався особистим камердинером Петра I. Помітивши великі здатності розуміти й даровитость Абрама Петровича, цар він його до Франції отримати образование.

В повісті «Арап Петра Великого» і у спогадах — «Початок автобіографії» — Пушкін розповідає, що Ганнібал навчався Паризькому військовому училище, випущено був капітаном артилерії, відзначився у іспанської війні та, важко поранений, повернувся у Париж. Імператор часто справлявся про своє улюбленці, і той, за покликом Петра, повернулося на Петербург. Повернувся освіченим инженером.

Абрам Петрович дослужився до чину генерал-аншефа. У 1745 р. йому надано було було понад великі заслуги село Михайлівське під Псковом. Згодом у Михайлівському, який став маєтком Пушкіних, поет згадував у одному з своїх віршованих послань прадеда:

В селі, де Петра питомец, Царей, цариць улюблений раб И їхня забута однодомец, Скрывался прадід мій арап, Где, забувши Елисаветы И двір, і пишні обеты, Под кроною липових аллей Он думав в охлажденны леты О дальньої Африці своей.

Немецкая слобода, розташована березі річки Кукуй, вважалася аристократичної частиною Москви. Тут у петровський час селилися іноземці. Їх усіх називали «німцями», тому й пішло назва — Німецька слобода. Тут, приїжджаючи у Москві, любив веселитися Петро. До нашого часу збереглися у колишній Німецької слободі Лефортовский палац і Слобідської, у якому поміщається тепер Вища технічна училищі ім. Баумана.

В цієї Німецької слободі, на Німецької, нині імені Баумана, вулиці, 40, у невеликому дерев’яному будинку і народився Пушкін. На місці в цього будинку сьогодні височіє багатоповерховий будинок 353 школи імені поета. Нею меморіальну дошку з написом: «Тут було будинок, де 26 травня (6 червня) 1799 р. народився А. З. ПУШКІН». Перед фасадом — скульптурний погруддя юного поэта.

Совсем інший характер, ніж Німецька слобода носили Городники, куди невдовзі переселилися Пушкін. Дитячі враження минулих років поет відтворив яка «Подорож з Москви до Петербург». Пушкін переїхали до невеличкий флігель при палаці князя Юсупова у листопаді 1804 р. Цей чудовий пам’ятник архітектури 17 століття чудово зберігся донині і прикрашає Москву. Таємничий тінистий сад проти палацу — «Юсупов сад» — був, певне, першим сильним враженням маленького Пушкіна. Він мав тоді лише 6−7 років. У вірші «На початку життя школу пам’ятаю я» Пушкін говорить про своїх дитячих враження того времени:

И часто я нишком убегал В чудовий морок чужого сада, Под звід штучних порфирных скал.

Там ніжила мене тіней прохлада:

Я зраджував мріям свій юний ум, И бездіяльно мислити було мені отрада.

Через все своє життя проніс Пушкін ніжну, зворушливу любов зі своєю бабусі, Марії Олексіївні Ганнібал, і до няньці Орині Родионовне. Ні, у світовій літературі інший няньки, яке ім'я настільки тісно б спліталося з її вихованця. Проста, неграмотна російська жінка, фортечна селянка стала супутницею великого російського поэта.

У няньки був створений свій молодість. Двадцятитрирічній дівчиною вона за кріпака Федора Матвєєва. В неї вже було четверо дітей, коли в Пушкіних народилася 1797 р. дочка Ольга, а ще через півтора року тюремного — син Олександр — майбутній поет. Її узяло ним нянькою, вона виростила їх, як й молодшого брата, Льва. Були в Пушкіних ще чотири хлопчика — Павло, Михайло, Платон, Микола — і дочка Софія, але вони померли в младенчестве.

Бабушка Марія Олексіївна і нянька Аріна Родионовна злилися уявою Пушкіна до одного ніжно улюблений образ. І він тепло згадує в вірші «Сон»:

Ах! мовчу ль про мамушке моей, О принади таємничих ночей, Когда в чіпці, у старовинному одеянье, Она, духів молитвою уклоня, С ретельністю перехрестить меня И пошепки розповідати мені станет О мерців, подвиги Бовы…

От жаху не шелохнусь, бывало, Едва дихаючи, пригорнуся під одеяло, Не відчуваючи ні ніг, ні головы.

Александр вийшов із дитинства, й мешканці дому Пушкіних з’явилися, поруч із бабусею і нянькою, гувернери. Це був іноземці, хлынувшие після французької революції" у Росію пошуки щастя. Зустрічалися у тому числі люди гідні та освічені, але, як згадувала пізніше сестра Ольга, большею частиною емігранти вражали своєї некультурністю і наивностью.

Родители Олександра майже брали участі вчених своїх дітей. Батько, Сергій Львович, передав все сімейні турботи дружині, Надії Осиповне, а та щонайменше його обожнювала світ і веселе суспільство. Неприємні спогади дитинства, наголошувані Пушкіним, пов’язані з гувернерами, гувернантками і несправедливим ставленням матері Надії Осиповны, яку постійно дратував наполегливий, самолюбний, схильний до самостійності характер Олександра. Лише ніжна дружба із сестрою Ольгою зм’якшувала його «нестерпне состояние».

Сестра Ольга була вірним іншому дитинства Олександра. Їй він перевіряв дитячі таємниці, із нею ділився першими поетичними мріяннями. Познайомившись вранці рік із французької літературою, чудово володіючи мовою, маленький Пушкін і перші дитячі твори створював французькою языке.

В розвитку поетичного дару Пушкіна чималу роль зіграв дядько Василь Львович. У віршованому посланні «До Дельвігу» Пушкін зізнавався, що став саме дядько пробудив у ньому поэта:

Мой дядюшка-поэт На то мені дав совет И з музами сосватал.

Вместе з батьками Олександр часто бував у жили поруч друзів, так само пристрасних книголюбів, якими були його тато і дядько. Одне з них, Д. М. Бутурлін, був просвещеннейший діяч свого часу, його бібліотека складалася з 25 тисяч томів і викликала захоплення навіть іноземців. Буваючи з батьками у Бутурлиных, Пушкін забирався у тому величезну бібліотеку. Часто зустрічався із дядьком і поетами До. М. Батюшковым, І. І. Дмитрієвим, У. А. Жуковським, байкарем І. А. Крыловым.

Так проходили дитячі роки Пушкіна. Мати любила більше молодшого брата, Льва, і Олександр Самсонович відчував це. Їдучи в 1811 р. в Царскосельський ліцей, дванадцятирічний хлопчик без жалю розлучався з гувернантками і гувернерами. Але тепла і сердечно згадував потім сестру Ольгу, супутницю його дитинства, бабусю і няню.

2 Приїзд у Москві після посилання (1826 — 1827)

Москва… як багато у цьому звуке Для серця російського слилось!

Как багато у ньому отозвалось!

А. З. Пушкін. «Євген Онегин».

Пушкин минав Москву підбадьорливим осіннім вранці. Спогади далекого московського дитинства радість повернення «краю рідні» охопили поета — він схвильовано вилив ці почуття на сьомий главі «Євгена Онегина»:

Ах, братці! який у мене був доволен, Когда Церков та колоколен, Садов, чертогів полукруг Открылся переді мною вдруг!

Как часто у разлуке, В моєї блукає судьбе, Москва, я думав про тебе!..

Москве Пушкін зрадів. Але, як і весь Росія, знаходився під важким враженням хіба що доконаною страти п’яти декабристів і суворого вироку 120 його «друзям, братам, товаришам». До Москви Пушкін змушений був прибути тим часом за наказом царя Миколи I. Ще великим князем, Микола І почув із вуст брата, імператора Олександра, оцінку Пушкіна: «Прочитав чи ти „Руслана і Людмилу“? Автор служить по колегії закордонних справ, — це ледар, обдарований великим талантом».

Вступив на престол і розправившись із декабристами, Микола І дав клятву: «Революція одразу на порозі Росії. Присягаюся вона проникне до нас, поки що збережу подих життя». Микола І змушений піти на примирення з бунтівливим поетом. Бенкендорф дав у своїй царю рада: «Пушкін все-таки порядна гультіпака, але, якщо вдасться подати його ручку і промови, у цьому пряма вигода». Микола І почув раді шефа жандармов.

Пушкина допровадили у Кремль просто на дорозі, неголеного, вкритого дорожньої пилом. У великій кабінеті Чудова палацу зустрілися поет і цар. Аудієнція тривала більше дві години. Микола І спросил:

— Пушкін, прийняв б ти що у 14 грудня, якби був у Петербурге?

— Неодмінно, государ, все друзі мої був у змові, і це було би участь у ньому. Тільки відсутність врятувало мене… — відповів Пушкин.

— Досить ти клеїв дурня, — заперечив імператор, — сподіваюся тепер будеш розважливий, і ми більш сваритися думати. Ти будеш надсилати до мене увесь, що сочинишь; відтепер сам буду твоїм цензором.

Царская цензура виявилася для поета новим найтяжчою ярмом. З рук самодержця Пушкін лише полусвободу.

12 вересня 1826 р. Пушкін вперше відвідав ВЕЛИКИЙ ТЕАТР. Йшла п'єса А. А. Шаховського «Арістофан» з участю М. З. Щепкіна. «Коли Пушкін ввійшов у партер Великого театру, — розповідали сучасники, — миттєво пронісся з усього театру говір, повторявший його ім'я: все погляди, вся увага звернулися на него…».

16 вересня поет відвідав народну гулянку на вшанування коронації Миколи I на Дівочому Поле, у Новодівичого монастиря. На «царський частування» зібралося 200 тисяч жителів. Відігравало 20 оркестров.

Пушкин привіз із собою у Москву «Бориса Годунова». Він багаторазово читав цю трагедію у друзів — Соболевського, Вяземського, Баратинського, в себе у готелі. Вона вразила них незабутнє впечатление.

В Москві Пушкін знайомиться з членами «Товариства любомудрів» белетристом У. Ф. Одоєвськ, поетом Д. У. Веневитиновым та інші. Якось зайшла мова випуску часопису на противагу «Синові батьківщини», издававшемуся реакційними журналістами Ф. У. Булгариным і М. І. Гречем. Ідея сподобалася «Суспільству», і редактором нового двотижневого «Московського вісника» вибрали М. П. Погодіна. У першому номері «Московського вісника» була надрукована сцена з «Бориса Годунова» — «Ніч. Келія в Чудовом монастыре».

В гучної, суєтної Москві поетові часто згадувалося тихе Михайлівське. Згадалася нянька Аріна Родионовна, плакавшая вголос, коли фельд'єгер відвозив його з Михайлівського у Москві. Представляючи собі як заклопотана, хвилюється, Пушкін писал:

Подруга днів моїх суровых, Голубка, а спрацьований моя!

Одна в глухомані лісів сосновых Давно. давно ти чекаєш меня.

Ты під вікном своєї светлицы Горюешь, ніби на часах, И зволікають щохвилини спицы В твоїх наморщених руках.

В першу річницю страти декабристів, котрі прагнуть висловити своє співчуття, відданість та вірність справі декабристів, Пушкін створює твір «Аріон». У його основу він поклав міф про врятування дельфіном грецького поета і музиканта Ариона, прикривши в такий спосіб політичний сенс стихотворения:

Нас було багато на челне;

Иные вітрило напрягали, Другие дружно упирали Вглубь потужні весла. У тишине На кермо схилившись, наш кормщик умный В мовчання правил важкий челн;

А я — безтурботної віри полн Измял із нальоту вихорь шумный…

Погиб і кормщик і пловец!-.

Лишь я, таємничий певец, На берег викинуто грозою, И гімни колишні пою И ризу вологу мою Сушу сонцем під скалою.

Значительное громадське місце у пушкінську пору обіймав Москві салон Зінаїди Волконської на Тверській, 14, нинішньої площі Пушкіна. Коли Пушкін вперше виник салоні, Зінаїда Волконська, вітаючи поета, проспівала романс на свої слова пушкінської елегії «Погасло денний светило»:

Шуми, шуми, слухняне ветрило, Волнуйся під мною, похмурий океан…

Пушкин підніс господині салону поему «Цыганы» і стихи:

Среди розсіяною Москвы, При толках вісту і бостона, При бальному белькоті молвы Ты любиш гри Аполлона.

Царица муз і красоты, Рукою ніжної тримаєш ты Волшебный скіпетр вдохновений, И над замисленим челом, Двойным увінчаним венком И в'ється і палає гений…

Вернувшись до Михайлівського, Пушкін знову і знову переживав яскраві та хвилюючі враження двомісячної московської життя після шестирічного ув’язнення. З Михайлівського Пушкін писав В’яземському: «Село мені прийшла до серця. Є певне поетичне насолоду повернутися вільним в покинуту в’язницю. Ти знаєш, що не корчу чутливість, але зустріч моєї двірні… та моєї няньки — їй-богу приємніше щекотит серце, ніж слава, насолоди самолюбства, неуважності і пр.».

Зимним ввечері 19 грудня 1826 р. Пушкін вдруге після посилання повертається до Москви. Повертається вже вільно, без фельд'єгері поруч. Не за викликом царя, а, по кличу серця й друзей.

И ось Пушкін знову у блискучому салоні Зінаїди Волконської, на прощальному вечорі, влаштованому нею честь Марії Миколаївни Волконської, уезжавшей у далеку, сувору Сибір, до засудженому на каторгу мужу-декабристу. Волконська їхала на каторгу, до котрої я присуджено були два найближчих ліцейських друга Пушкіна — І. І. Пущин і У. До. Кюхельбекер. Пушкін написав вірш «Послання до в’язням» і відправлена їх декабристам з А. Р. Муравйової, також уезжавшей за М. М. Волконської. Пушкін розпочав свій послання декабристам закликом «Прощальної пісні вихованців Царскосельского ліцею» — «Зберігайте, про друзі, бережете… У нещастя — горде терпенье…»:

Во глибині сибірських руд Храните горде терпенье.

Не пропаде ваш скорботний працю.

И дум високе стремленье.

Несчастью вірна сестра, Надежда лиховісного подземелье Разбудит бадьорість і веселье, Придет бажана пора:

Любовь і приятельство до вас Дойдут крізь похмурі затворы, Как у ваші каторжні норы Доходит мій вільний глас.

Оковы тяжкі падут, Темницы заваляться — і свобода Вас прийме радісно у входа, И брати меч вам отдадут.

С А. Р. Муравйової Пушкін передав І. І. Пущину інше вірш, написане 13 грудня 1826 р., напередодні річниці дня повстання декабристів. Пушкін нагадав у ньому Пущину, як і той відвідав її самої, засланця поета, в Михайловском:

Мой перший мій друже друг бесценный!

И я долю благословил, Когда на мою двір уединенный, Печальным снігом занесенный Твой дзвіночок огласил.

Молю святе провиденье:

Да голос мій душі твоей Дарует те утешенье.

Да опромінить він заточенье Лучом ліцейських ясних дней!

3 Зустрічі і вінчання з М. М. Гончарової (1828 — 1831)

В грудневий вечір 1828 р. у Москві, куди знову приїхав Пушкін, відбулася зустріч, фатально змінила увесь перебіг життя Пушкіна: одному з московських балів поет побачив шістнадцятирічну красуню — Наталю Гончарову. Краса дівчини вразили Пушкіна, і він тоді ж сказав, що доля її буде навіки пов’язані з нею. П. А. Вяземський, ще знав про зустріч Пушкіна з юної Гончарової, відразу помітив у ньому зміну і писав 9 січня 1829 р. А. І. Тургенєву: «Він щось постійно не була зовсім з собі. Не вмію пояснити, ні вгадати, що з нею було… і всі не впізнавав колишнього Пушкина».

Пушкин після зустрічі з Наталею Гончарової поїхав 5 или7 січня 1829 р. в Старицу, маю на увазі подбати про випуск «Полтави», але у середині березня знову у Москві. Він був відвідувати домі Гончаровых, познайомився і з 18-річною сестрою Наталі, Александриной, знала напам’ять його стихи.

Наталья Гончарова була дуже сором’язлива, тримала себе з Пушкіним тихо несміливо, і тих ще більше подобалася ему.

Мать, Наталя Іванівна, жінка груба і гонориста, невідь що поважала Пушкіна. Поет з сумнівної політичної репутацією, не маючи, при цьому, певним матеріальним станом, невідь що імпонував їй у ролі чоловіка дочери-красавицы. Власне її маєток було розорене, вона потребувала і розраховувала знайти для дочки кращу партію. І коли 1 травня 1829 р. Ф. І. Толстой з’явився на будинок М. І. Гончарової і від Пушкіна просив руки її дочки Наталі Миколаївни, Наталя Іванівна відповіла ухильно: дочка ще занадто молода, треба подождать…

Пушкин, отримавши відповідь матері Гончарової, той самий день написав їй: «На колінах, проливаючи сльози подяки, був би я писати вам тепер, по тому, як граф Толстой передав мені ваш відповідь: цей відповідь — не відмова, ви дозволяєте мені сподіватися… Ось я їду й у глибині душі відвожу образ небесного істоти, зобов’язаного вам життям…». Відправивши лист, Пушкін відразу, не спитавши дозволу Бекендорфа, виїхав на Кавказ й у Арзрум, де йшла війна Росії із Туреччиною. У що діяла армії перебували тоді брат Пушкіна Лев, ліцейський товариш Раєвський і декабрист Михайло Пущин.

В двадцятих числах вересня Пушкін повернувся до Москви. Він поспішив до Гончаровим але тут на нього чекав холодний прийом. Як брат Гончарової: «Було ранок; мати ще спала, а діти сидів у їдальні за чаєм. Раптом стукіт на ганку, і вирушити вслід те в їдальню влітає з передпокою калоша. Це Пушкін, квапливо раздевавшийся. Увійшовши, він відразу ж запитує про Наталю Миколаївну. За неї пішли, але він не змела вийти, не спитавшись матері, яку розбудили. Майбутня теща прийняла Пушкіна у ліжку.» Пушкін був дуже пригнічений таким прийомом. «Ваша мовчання, ваша холодність, та неуважність і те байдужість, з якою прийняла мене м-ль Наталі… Я забракнуло мужності порозумітися», — писав пізніше Пушкін Наталі Ивановне.

От Гончаровых Пушкін попрямував до своїм шанованим друзям Ушаковым. Він розповідав їм про Арзруме й у знаменитому ушаковском альбомі зробив кілька зарисовок.

Пушкин пробув цього разу у Москві недовго. Виїхавши 12 жовтня 1829 р., він повернув шляхом в Малинники і на початку листопада був в Петербурге.

…Два роки минуло після першої зустрічі Пушкіна з Наталею Гончарової. Вже у лютому призначено було вінчання, але налаштований був Пушкін не весело. За місяць до його весілля він познайомив П. А. Плетньова відносини із своїми планами: «Півроку поживу у Москві, влітку приїду після того. Не люблю московської життя. Тут живи не як хочеш — як тітки хочуть. Теща моя той самий тітка. Інша річ у Петербурзі! Заживу собі міщанином розкошуючи, незалежно і думаючи у тому, що скаже Марія Алексеевна…».

Венчание відбулося 18 лютого 1831 р. на добре знайомої москвичам, чудово збережену донині церкви Старого Вознесіння у Никитских воріт. До церкви пропускали лише рідних і близьких за запрошеннями билетам.

Во час обряду, як розповідали присутні, Пушкін випадково заділ аналой, від нього упав хрест, і Євангеліє, а під час обміну кілець одне з яких теж впала на підлогу та згасла свіча. Пушкін сполотнів і за виході з церкви сказав: «Це недобрі предвещания».

Из церкви Пушкін направився з женою в найняту їм квартиру в що зберігся під номером 53 будинку Арбаті. Наступні дні молодята відвідували бали, маскаради, народні гуляння, робили візити. Молоду подружжя часто відвідували їх друзья.

Пушкин прожив у Москві по весіллі незалежності до середини травня. Метушня московської життя, вимушене спілкування з тещею почали, проте, його втомлювати. Пушкін пише Є. М. Хитрово, що метушня і клопоти першого місяця не дозволяють вказувати назву медовим. «Москва — місто нікчеми. Для її заставі написано: «Залишіть всяке розуміння, про ви, вхідні сюда».

26 березня Пушкін повідомляє Плетньову до Петербурга, що у Москві він залишатися неможливо має наміру, а середині квітня звертається до нього зі проханням найняти квартиру у Царському Селе, «самотою вдохновительном, поблизу столиці, у колі милих спогадів та тощо удобностей».

Самой тещі Пушкін пояснює так причину швидкого від'їзду: Мені випало бути змушений виїхати з Москви щоб уникнути неприємностей, що під кінець могли позбавити мене як спокою; мене розписували моїй дружині, як людина мерзенного, зажерливого, як жалюгідного лихваря, їй говорили: ти дурна, дозволяючи чоловіку тощо. буд. Погодьтеся, що означало проповідувати розлучення… Не вісімнадцятирічній жінці управляти чоловіком, якому 32 року. Я виявив велике терпіння і м’якість, але, очевидно, і те, й те марно. Я ціную свій політичний спочинок і зможу його обеспечить…".

Поселился Пушкін у Царському Селе, у домі, належало колись придворному лакеєві Китаеву. Сьогодні у цих кімнатах Музей О. С. Пушкіна, і самі вулиця, де стоїть будинок, називається поэта.

4 Остання поїздка до Москви (1836)

Пушкин приїхав до Москви 3 травня 1836 р. Їй треба було попрацювати у архівах, залучити московських друзів до брати участь у «Современннике», «сторгуватися» з книгопродавцами щодо видання своїх і журнала.

На другий дня відвідав художника До. П. Брюллова, наполегливо запрошуючи їх у Петербург, але вона відмовлявся. «Він справжній художник, добрий малий, — писав Пушкін дружині, — …боїться клімату і неволі. Я намагаюся його розрадити й ободрить.».

В Москві готувалися до постановки гоголівського «Ревізора», і Пушкін просив дружину: «Пішли за Гоголем і прочитай йому таке: бачив я актора Щепкіна, котрий задля Христа просить його приїхати у Москві прочитати „Ревізора“. Без нього акторам не спеться».

Гоголь у Москві не поїхав, але відправив Щепкину рукопис «Ревізора» листом: «…ознайомившись із здешнею театральною дирекциею, я таке отримав відразу театру, що одне думка про тих приємність, які готують мені й у московському театрі, у силі утримати поїздку і до Москви, та спробу клопотатися про щось. Робіть, що хочете, і з пьесой…».

Премьера «Ревізора» у Москві відбулася 25 травня 1836 р., в Малому театрі. Городничого грав Щепкін, Хлестакова — Ленський. Пушкін, поїхав з господарів Москви, першою поданні «Ревізора» в Малому театрі був відсутній. Але, високо цінуючи розповіді Щепкіна про все, їм пережите, він напередодні від'їзду побував у знаменитого артиста і подарував йому альбом, на першій сторінці якого написав власноручно початок автобіографічних записок Щепкіна: «17 травня 1836 р. Москва. Записки актора Щепкіна. Я народився Курській губернії Обояньского повіту, на селі Червоному, що у річці Пенке…» Далі Щепкін вже продовжував: «1788 року, листопада 6-го числа…» тощо. д.

Из Москви Пушкін виїхав до Петербург вночі на 20 травня 1836 г.

Література

1. Гессен А. І. Життя поета. М., «Дет. літ.», 1972.

2. Дитяча енциклопедія. Дванадцятирічним т. Т.

3. Пушкін А. З. Обрані твору двох томах. Т. 1. М.: «Худож. літ.», 1978.