И. А. Бунін — тема любви

И. А. Бунін — тема любові.

В темі любові Бунін розкривається як людина дивного таланту, тонкий психолог, вміє передати стан душі, пораненою любов’ю. Письменник не уникає складних, відвертих тим, зображуючи у своїх розповідях найінтимніші людські переживання. Протягом двох століть багато художників слова присвячували свої твори великому почуттю любові, і з них знаходив щось неповторне, індивідуальне цій вічній темі. Мені здається, що особливість Бунина-художника у тому, що вважає любов трагедією, катастрофою, божевіллям, великим почуттям, здатним мобілізовувати і безмежно підняти, і знищити людини.

Любов — таємнича стихія, перетворюючою життя людини, що надає його долі неповторність і натомість звичайних життєвих історій, наповнює особливим сенсом та його земне існування.

Эта таємниця буття стає темою бунинского оповідання «Граматика любви"(1915). Герой твори, хтось Івлєв, заїхавши шляхом до будинку недавно померлого поміщика Хвощинского, розмірковує про «любові незрозумілою, в якесь екстатичне житіє яка перетворила цілу людське життя, якої, може, потрібно було бути самим повсякденною життям», але дивне чарівність покоївкою Лушки. Мені здається, що загадка таїться над образі Лушки, яка «зовсім погана була собою», а характері самого поміщика, боготворившего свою кохану. «Але чому за чоловік був цей Хвощинский? Божевільний чи навіть якась приголомшена, вся однією зосереджена душа?» На думку сусідів-поміщиків. Хвощинский «вважався в повіті за рідкісного розумницю. І враз скотилося нею ця любов, ця Лушка, потім несподівана смерть її, — і всі розсипалося у прах: він зачинився у домі, у тому кімнаті, де мешкала й померла Лушка, і понад двадцять років просидів їхньому ліжка…» Як може бути це двадцятилітнє самітництво? Божевілля? Для Буніна у відповідь це запитання зовсім не від однозначний.

Судьба Хвощинского дивно заворожує і турбує Івлєва. Він розуміє, що Лушка ввійшла назавжди у життя, пробудила у ньому «почуття складне, наче то, яке відчув колись щодо одного італійському містечку розглядаючи реліквії однієї святої». Що змусило Івлєва купити у спадкоємця Хвощинского «за дорогу ціну» маленьку книжку «Граматика любові», з якою не розлучався старий поміщик, плекаючи згадки Лушке? Івлєв хотілося б зрозуміти, ніж було наповнене життя закоханого безумця, ніж харчувалася довгі роки його осиротіла душа. І за героєм розповіді розкрити таємницю цього незрозумілого почуття спробують «онуки та правнуки», услышавшие «преданье хтиве про серцях любили», а водночас і і найнедовірливіший читач бунинского произведения.

Спроба зрозуміти природу любовного почуття автором й у оповіданні «Сонячний удар"(1925). «Дивна пригода», вражає душу поручика. Розпрощавшись з чудовою незнайомкою, вона може розраховувати на спокій. Подумавши про неможливість знову зустріти цю жінку «він відчув таку біль, і непотрібність усім своїм життя без неї, що його охопив жах, розпачу». Автор переконує читача в серйозності почуттів, пережитого героєм оповідання. Поручик почувається «страшно нещасним у цьому місті». «Куди ж іти? Що робити?» — потерянно думає він. Глибина духовного прозріння героя ясно виражена у фінальній фразі оповідання: «Поручик сидів під навісом на палубі, почуваючись постарілим десять років». Як пояснити що сталося з нею? Можливо, герой торкнувся тим великим почуттям, яку люд називають любов’ю, і це відчуття неможливості втрати привело його усвідомлення трагічності буття?

Мучения люблячої душі, гіркоту втрат, солодка біль спогадів — такі незагойні рани залишає в долях бунинских героїв любов, та палестинці час не владно з неї.

В оповіданні «Темні аллеи"(1935) зображено випадкова зустріч людей, любили одне одного тридцять років як розв’язано. Ситуація досить пересічна: молодий дворянин легко попрощався з закоханої до нього фортечної дівчиною Надією і одружився з жінці свого кола. А Надія, отримавши наперед від панів вільну, став господарем заїзджого подвір'я і не вже вийшла заміж, вони мали сім'ї, дітей, не дізналася звичайного життєвого щастя. «Скільки не проходило часу, все одним жила, — визнається вона Микола Олексійовичу. — Усе минає, так в повному обсязі забувається… Вибачити би будь-коли могла. Як немає було в мене нічого дорожче вас у світі на той час, і потім був». Вона не могла змінити сама собі, своєму почуттю. А Миколо Олексійовичу зрозумів, що в Надії «найдорожче, що мав у життя». Але це хвилинне прозріння. Залишаючи постоялий двір, він «зі соромом згадував свої останнє слово і те, що поцілував у ній руку, і миттєво соромився свого сорому». Та все ж важко уявити Надію своєю дружиною, господинею петегбугского вдома, матір'ю своїх детей… Этот пан надає дуже велике значення цензовим забобонам, щоб віддати перевагу їм справжнє почуття. Але він розплатився за своє слабкодухість відсутністю власного щастя.

Как по-різному осмислюють що сталося з ними герої оповідання! Для Миколи Олексійовича це «історія вульгарна, звичайна», а Надії - не умираючі спогади, багаторічна відданість любви.

Да, любов багатолика і найчастіше незрозуміла. Це вічна загадка, й у читач бунинских творів шукає власні відповіді, розмірковуючи над таємницями любові. Сприйняття цього відчуття дуже особистісно, і тому хтось сприйме зображеному у книзі як до «вульгарної історії», інший буде вражений великим задарма любові, який, як і таланти поета чи музиканта, дається зовсім на кожному. Але одне, безсумнівно: бунинские розповіді розповідають про сокровенне, не залишать байдужими читачів кінця 20-ого століття. Кожен юний людина знайде в бунинских творах щось співзвучне власним думкам і переживань, доторкнеться до великої таємниці любові. Саме ця робить автора «Сонячного удару», завжди сучасним письменником, викликає глибокий читацький интерес.