Проблема мистецтва — у «Театральному романі» М. А. Булгакова

Проблема мистецтва — у «Театральному романі» М. А. Булгакова

Смысл роману М. А. Булгакова — зображення двох точок зору поняття «мистецтво», перекликающееся з цим почуття втоми, безвиході, слабкості, божевілля, зрештою. І, ясна річ, непереможна сила суспільства, вбиває часом все зачатки істинного мистецтва. Сама собою проблема мистецтва не ізольована, вона безпосередньо з життям людини, переплітається з громадськими проблемами, слабкостями.

Главный герой роману — Сергій Леонтійович Максудов, який працював у редакції «Пароплавства», так йому ненависного, під яким-завгодно приводом він намагався вирватися звідти. Єдине крупицею щастя, спокою була робота над романом. Написавши, роман, він зіштовхнувся з незліченними проблемами. Те, заради що він не спав ночами, лише доступне народжене від усієї душі, перетворилася на «дуже поганий, але цікавий роман», який у жодному разі не пропустить цензура, яка має надзвичайно поганий мову, на думку знайомих журналістів, людини з гітарою в футлярі, розлученою дружини, двох літераторів і Ликоспастова, й дуже пристойного літератора. Та ще і несподіваний благодійник Рудольфи — також) людина мистецтва, причому дуже шановний у своєму колі, який, з’явившись, як Мефістофель у квартирі Максудова, узяв його роман на передрук. Максудов ошелешений, щасливий, разом з радістю приймає все поправки Рудольфи, підписує договір і втягується в роботу історію свого роману.

Максудов, щоб зрозуміти секрети таїнства письменницького справи, накупив творів сучасників: Ликоспастова, Лесосекова, Ізмаїла Олександровича та інших «світочів літератури». І потім знову світ виплив Ликоспастов, а точніше, його роман «Мешканець за ордером», де описувався… Максудов, причому лише в хорошому світлі. І це у той час, коли Ликоспастов називав Максудова своїм хорошим іншому, цікавим і цікавим письменником. Ця особистість ще з’явиться у романі як і видно вже нині, Ликоспастов дуже неприємний людина, він лицемір, просто кажучи. До речі, і є одне з чорт життя, культури у частковості, описувана у романі які з дурістю, несерйозністю, непотрібністю, безумством, безглуздістю.

После цих подій Сергій Леонтійович Максудов став писати п'єсу. Починається бурхливий період у його життя — період роботи у театрі, період знайомства коїться з іншими людьми. Інша річ, якими виявилися цих людей. Розпочалося усе з канцелярської біганини, яка, як павук, пронизала всі сфери життя суспільства, зокрема й мистецтво. Цікавий момент, з яким зустрівся Максудов, — галерея портретів. Одного ряд поставлені імператор Нерон, Грибоєдов, Шекспір, якийсь, нікому невідомий, Плисов, Живокини, Гольдоні, Бомарше, Стасов, Щепкін і генерал-майор Клавдий-Эшаппар де Бионкур, командир лейб-гвардії уланського Його величества полку, який «страшенно любив зображати птахів за сценою». Потім був договір, кожен рядок якого починалося з «автор немає права…», а після слова «винагороду» слід було порожнє місце. Потім Максудов торгувався при цьому порожнє місце з Гавриїлом Степановичем.

Потом почалася метушня різного роду: заздрість Ликоспастова, зміна режисерів, нервова акторка, яку доводять до несамовитості питаннями про її віці, ідеальна секретарка Поліксену Василівна, що займається відразу, здається, мільйоном справ, виховання нетямущого актора Єлагіна, сотні незнайомих людей тощо тощо. Але ця метушня подобалася Максудову, йому це був якийсь заворожливий світ. Йшла робота її романом, актори репетирували інші п'єси, режисери бігали за театром, секретарки стукали по клавішах — всі були зайняті справою і було добре. Ще один цікава постать, безперервно зайнята на роботі, Філіпп Філіппович Тулумбасів. Роботу «театрального гіганта» була напруженої, найпопулярнішим людиною в Москві, здавалося, був він. А фактично, він займався рассортировкой квитків серед населення. Не так характерна ситуація? Коли офіційне заняття одного з найважливіших людей однієї з культурних закладів столиці — поширення квитків серед знайомих чи незнайомих, але викликають жалість людей.

Но ось п'єса перепечатана, і Максудов отримує пропозицію читати її Івану Васильовичу — одного з директорів театру. Із цим пов’язана також дуже цікава історія. У театру два директора. Дуже цікаво те, що директори ці бачить одне одного, що вже кілька років вони у сварці. І управляють театром окремо. І ось Максудов в Івана Васильовича. У глави театру! Як його заздалегідь і попереджали, йдуть питання нежить, на роботу батька і гомеопатії. Читання п'єси також проходить гладко. Під час читання з участю письменника цілком дика, божевільна сцена з участю глави театру. Усе це списують на репетицію. Але явне невідповідність особистості займаному посаді впадає правді в очі. Цікаво, що прийом усіх службовців театру це цілком влаштовує. Варто сказати, що народився Москві, Фома не подобається і нежитем не страждаєш, ти — почесний працівник театру. Та якщо доведеться переробити п'єсу — що кк, не проблема. Поставити улюблену.

Иваном Петровичем акторку на головну роль? Так, звичайно! І що, що вона зовсім підходить? Якщо Іван Васильович скаже, що грубка на сцена мусить бути чорної, її зроблять білої, але з чорним плямою. Важливо погодитися. І це цього Максудов через недосвідченість не зробив. Адже його попереджали, що коли частина п'єси з пострілом читати годі. Але чесний автор прочитав і відразу змусив главу театру глибоке смуток, та був отримав вказівку прибрати головну, на думку автора, сцену п'єси. Принагідно додати кілька героїв.

Затем відбулося кілька знаменних подій: обговорення п'єси серед найвизначніших діячів театру, котрі хотіли ставити п'єсу, але ще хотів віддавати до її автора передачі на другий театр, мотивуючи це бажанням добра письменнику; згоду на постановку п'єси; добір акторів. Чудово, що героям п'єси 19—28 років, а театральні старожили (50—70 років) нізащо хотів поступитися ролі молодим, ображаючись на автора, на режисера, на молодих акторів, друг на друга. Цікаво, що театральні друзі Максудова умовляли його погодитися те що, що роль девушки-невесты відіграватиме чудова акторка свого часу Настасья Іванівна, тітонька глави театру. Усе це довело Максудова до цілком зрозумілої люті, але пов’язаний договором, та й бажанням довести до кінця, він продовжував роботу — безглузду біганину по театральним кабінетах.

Но ось нарешті прорив! Починаються репетиції! Усі бухгалтерські дрібниці, вся канцелярська потерть позаду! Однак зрозуміло, що дива не станеться. Абсолютно у тому дусі мають і репетиції: неподобства в оркестрі, скандал між режисером і диригентом, репетиція однієї ролі усіма акторами, що є сьогодні у театрі, поїздки велосипедом сценою тощо і іншого подібного начиння… Усе це призводило автора в щонайглибше смуток, але ще не міг самотужки жити тоді як морфініст без морфію, попри зіпсовані відносини з режисером, зміну самогубства дуеллю… Він без театру.

Основываясь цих епізодах, на романі загалом, можна вибудувати досить чітку модель взаємодії нашого суспільства та мистецтва. Люди, такі, як головним героєм роману.

— Максудов, мають деякі таланти, спроможні створити щось, у разі роман. Але перш ніж подати свою твір на загальний огляд, автор стає перед вибором: або на компроміс з і поступитися своїми принципами, чи відстоювати свою думку і спробувати просунути друком свою дитину самому. Але це гарантує успіху. Або твір стане відоме без будь-яких поправок, або автор залишиться у забутті. Тільки геніальні, дуже талановиті або дуже вперті люди здатні протистояти суспільству, здатні прорості цю, зберігши увесь цвіт свого дітища. Максудов ж зробив угоду з і, внаслідок, це суспільство перетворило їх у собі подібного. Але це суспільство не можна ані засуджувати, ні вихваляти. Він був, є і. І тільки завдяки йому народжуються генії, вони виростають потім із нього, як квіти з землі. І хоча у романі йде осуд цього суспільства, потрібно зрозуміти, що боротися з нею й не так марно, скільки неможливо, бо вона — частина буття.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.