Аверинцев з нашого історії

Аверинцев з нашого истории

С. Бочаров К Аверинцеву рано встановилося ставлення непросто як до нового автора і вченому, але, як явищем. Явищем він був що тоді, у середині 60-х. Він піднявся тоді до кількох незвичайних явищ десятиліття, і кілька цей багато предвозвещал в що виникла нашої історії загальної, як літературної: Солженіцин, Бахтін, Аверинцев. Вони одна одною з’явилися тоді з не які підозрювалися нами прихованих російських глибин. Згадуючи їх у сумні дні, І. Роднянська згадала, як відомий історик недавно їй говорив, стаття Аверинцева в «Питаннях літератури» про Афінах і Єрусалимі тоді нею вплинула незгірш від, ніж «Один день Івана Денисовича». «Питання літератури» мають сьогодні свої особливі підстави згадати Аверинцева: в «Питаннях літератури» насамперед і відбулося у 60-ті роки його явище: статті як про грецькому й біблійному, а й Шпенглере, Маритене, Юнзі. Грецька, біблійне і філософський двадцятий век.

«Не пам’ятаю, хто, чи Аверинцев, чи Аристотель сказав…» — можна було прочитати у Венедикта Єрофєєва на початку 70-х. То справді був результат за неповне перше десятиліття. Результат була така, що найбільш ім'я стало цінним, ім'я стало звуком культурного мови. На той час в минулому вкотре повернулася, і Аверинцев виявився у цьому повороті дійовою особою. З осені 1969 року почалися лекцію письменника на істфаці, куди збігався московський інтелігентний люд, як колись, напевно, на Володимира Соловйова в Соляному містечку (офіційно це були лише спецкурси для студентів істфаку). Три зимових цикли підряд — Середньовіччі, античність, Візантія. Це було його явище особисте та усну, з тим позою спеціалісти кафедри і з звуком голоси, про яку М. У. Брагинская написала, що у нього було більше нерадянського, ніж у будь-якому дисидентство. Достоєвський напередодні похорону Некрасова їй всю ніч читав її вірші. Я поминальні дні розкопав в паперових покладах і читав невідомі друковані тексти Аверинцева, а свої папери, де намагався тоді записувати ті лекції. До речі, не були потім вичерпані в статтях, отже знайшлися в когось хороші запису і видати б їх. Записували багато, а магнітофонні записи тоді ще, здається, не увійшли до звичай. Ось як чудово, що розшифровані і надруковані магнітофонні записи соравного друга Сергія Сергійовича, Олександра Вікторовича Михайлова, його лекцій в консерватории.

В різних інтерв'ю З. З. любив називатимуть себе кабінетним людиною. Насправді справі він був людиною публічний — як бо став відкриті, хотів того чи ні, тому, що було таким за покликанням, любив аудиторію і шукав аудиторію, був до неї звернений і, то, можливо, почувався людиною місії. Тому, певне, сталося природно, хоча багато хто і дивувалися, що, коли що час громадянської публічної діяльності, кабінетна людина пішов у Верховна Рада. Там він ніби прямо брав участь єдиний раз при підготовці закону про свободу совісті, але здійснив учинок, про яку треба було не забути, — не встав, коли, хто не пам’ятає, проти Сахарова, яка сказали про Афганістані як і справу державному злочині, вийшов «афганець» Червонописский і підняв зал словами: «Держава, Батьківщина, Комунізм!», — і залу піднявся, крім двох у першому ряду — що це Аверинцев та знаменитий штангіст Юрій Власов, з яких вони короткий час там подружилися (болючий тендітний філолог в шапці взимку з зав’язаними вухами із могутнім штангістом!), і в Власова було досить гостре там виступ. У З. З такої там виступи був, але разом із Власовим не встав, коли став увесь зал. До того ж розповідав, як важко було встать.

А у пресі він тоді пішов у публіцистику, і навіть стала хіба що головним жанром. Але й хвороба прийшла тоді, на повороті долі, адже він не випадково, напевно, припала на поворотом долі нашої спільної: 91-го З. З. захворів. І професійна філологічна робота його, загалом, відтоді ослабла. Це скидалося на жертву, і наукову, і людську, що він приніс своєї сучасності. Але, напевно, цей метод неточний, діяльність ослабла, — вона змінювалася, і став здаватися, що ніби його менше на нас, харизма його ослабла. Мало хто помітив його філософські мініатюри щодо одного альманасі середини 90-х («Падав Зіккурат», 1995), серед них — «До дефініції людини» як істоти віруючого: як ми дружимо і любимо. отже, ми повірили у цієї людини, Не тільки його дізналися, повірили понад те, про що дізнаються, тому що знати ми можемо завжди лише «почасти», як Апостол Павло, а прийняти людини, щоб любити, треба цілому, але це отже, до нього повірити понад будь-якого знання, щоб він став єдиним тобі людиною. Аверинцевские «опалі листя», нова в нього форма думки, мала християнська проза — скільки їх в нього залишилося (в альманасі лише дві таких аркушика — «Обрані місця з щоденника читателя»)?

Что до публіцистики, то з’явилися такі його виступи, як «Моя ностальгія» в «Новому світі» 96-го, де зараз його у своїх особистих і загальних прикладах сформулював світовому стані, новому очах, й провів історичну кордон, коли Де Голь, і студентська революція 1968;го, і навіть хіпі це щось означали у світі, і з цього кордону початку втрачати значення і велика кров. Позначив кордон стану, яке назвали постмодернізмом. Схоже, що це хід історії держави та на аналітиці відгукнувся: він розповідав при останньої зустрічі — а було це.

29 квітня 2003 року, за чотири дні аж до останнього сразившего його удару, — що у Відні у його університеті студенти пишуть доноси на професорів, втім, легалізовані характеристики, якими виводиться рейтинг професора, — результат усе ж студентської революції, — отож, він прочитав, що одне студентка про неї написала, — два нестачі: 1) не розуміє значення феміністського руху, і 2) часто каже непонятно.

Тогда, у його давніх лекціях на істфаці (спогад все повертається до них), він відкривав нам світи і пояснив, звісно, багато цікавого. Був просвітителем поколінь переважно старшою за нього. Але головним було й чи, що ми впізнавали, а ту мову, який ми чули. Мова змінювався за доби «відлиги», а й новий ліберальний мову залишався мовою радянським. Від Аверинцева послухали зовсім іншу мову, у принципі інший, і він, а чи не нові знання, змінював аудиторії голову. Наприклад, коли другого лекції він почав говорити про у тому, що означало для середньовічної й у філософії те, як Господь представився Мойсею: Аз єсмь Справжнє, — де «єсмь» не зв’язка, а головне слово. Про бутті і реальності: річ причетна благу не оскільки він є щось, а оскільки він є; річ має буття і має його за собі, предмет має реальність, щоб пред’явити її нам. Восени 69-го звучала ця з кафедри. Вони ж про біблійне та грецькою людині — про Афінах і Єрусалимі, той самий, вже поминавшееся, — що біблійного людині не соромно волати і лементувати на тему болю, забуваючи про зовнішньому гідність, як неможливо людині грецькому: «не постава, а біль, не жест, а трепет». Це були наукові спостереження фахівця, але й як — за простотою своєї, відразу зрозумілою і ми, нинішнім людям, просто людям, — а тим часом такими простими рисами окреслювалися духовні епохи й основні духовні принципи, надсилаючи життя людства від до відома наших часів. Історичний й вічне. Дар так уздріти і як кажуть, і хіба що у своїй спеціальної області? У приватній розмові, спасибі, записаному нам М. Л. Гаспаровым, сказати про Пушкіна оскільки б’ються і знаходять своїх слів присяжні пушкіністи, — про його «миттєвою винятковості» в усій, як російської культуре"Пушкин стоїть зламі ставлення до античності як до зразком як і до своєї історії, звідси його миттєва винятковість. Така і ваймарська классика".

Это либонь у саму точку спору про Пушкіна, що не перебуває пушкінський міф (починаючи з Гоголя, 1834: «явище надзвичайне… єдине явище російського духу») з науковим пушкиноведением, оформившимся у роки саме у полеміці з пушкінським міфом (цінність Пушкіна велика, але «зовсім не від виняткова», і з літературною-літературній-історико-літературної погляду він «лише з багатьох» у своїй епосі, — Тинянов, 1926). Кілька слів Аверинцева підтримують пушкінський міф, але й при цьому залишаються всього лише риторичним вигуком, а мають найкоротший філологічну, наукове обгрунтування по близькому їй як филологу-классику ознакою відносини Пушкіна до античності (про веймарській класиці у тих-таки пушкінських зв’язках — на роботах А. У. Михайлова). Але — найкоротший обгрунтування, конгеніальне пушкінського способу висловлювання на кількома словами про величезних речах. Адже недарма йому це зближення по не епітету з пушкінським словом про разі як миттєвому знаряддя провидіння. Що це що означає — «миттєва винятковість»? Це означає, що Пушкін хоч і став, звісно, результатом якийсь літературної еволюції, але з простим «закономірним», як кажуть, її результатом, а спалахом, сонячним вибухом, тобто по-пушкински, під час літературних закономірностей він як щасливий случай.

Кто був Аверинцев? Він був філолог у тому повноті обсягу цього терміну, що він ж єдиний обгрунтував статті «Філологія» в 7-му томі «Стислого літературної енциклопедії». У період фізиків і ліриків, що він починав, філологія проходила у справі «лірики» і було, за словами поета, «занедбані»; він поставив високо. Переміщення цінностей на загальній свідомості відбувався за епоху Аверінцева та прямо завдяки йому: філолог виходив на становище важливого людини сучасності, нужнейшего сучасності людини; у пострадянський час він це значення почав втрачати і продовжує його втрачати зараз, по смерті Аверинцева, проте, як пам’ятають чули його, він говорив, що «історія не закінчується; вона закінчувалася багато раз», і, можливо і, мабуть, роль філолога у російській історії не исчерпана.

Филолог Аверинцев залишив нам свій енциклопедичний словник непросто найважливіших понять — найважливіших слів нашому житті («любов», «порятунок», «диво», «доля» і мн. ін., див. такий аверинцевский словник — Київ: Софія — Логос, 2001). Філолог, заговоривший про «вищу математику гуманітарних наук» як про рівень, мало ще їм доступному. Філолог і ритор у старовинному розумінні, людина непростого для сприйняття, утрудненого і у тієї свого роду утрудненості гарного усного слова, яке якщо хто чув, лише Аверинцева читав, вивчили її недостатньо. Пам’ятаю, як говорив про дітей: «дітки мої — істоти словесні»; людську «словесність» він дуже любив і переживав про що спостерігається навколо її збідненні, наприклад про втрату смаку складного пропозиції, і оголошував боротьбу точку з коми як знак складного синтаксиса.

Этот філолог був світський проповідник, виступи на теми мимохідь формулировавший уроки поведінки, говорячи, наприклад, у тому, що з диявола дві руками і вона завжди пропонує нам помилковий вибір, який потрібно робити, — скажімо, між лібералізмом і патріотизмом, який нам нинішніми ідейними сюжетами постійно нав’язується. Небожитель Аверинцев у тих сюжетах досить тверезо орієнтувався й чітко давав свої відповіді виклики, коли називав себе середземноморським почвенником. Ця «грунт» обіймала і Афіни, і Єрусалим, знову ті ж самі, як помітила Про. А. Седакова, згадуючи це автоопределение. Але це цей був обсяг інтересів, це був і на ідеологічну злободенність. Так, ось така велика «грунт», але з інтелігентська безпідставність (ідейність і безпідставність — два визначення російської інтелігенції, по Р. П. Федотов) — почва.

Память про Аверинцеве знову повертає до тих давнім лекцій як історичного — можна мовити без пафосу — події. То справді був 69—70-й рік, перепад епох, і лекції на істфаці його позначили. Адже у нас також щойно був які були свій 68-й, із Чехо-Словаччиною і чимось іншим. То справді був кінець знаменитого шістдесятництва, і лекції Аверинцева відбувалися вже з той бік. То справді був вже друге історичний перепад після середини 50-х. Перепад епох і зміна інтересів. Статті у пресі одне, а такі систематичні усні виступи як громадське подія — інше. Статті вже був у 60-ті роки, і четвертий тому «Філософської енциклопедії» з аверинцевскими «православ'ям» і «Протестантизмом» 1967;го з’явилися, але такі лекції, за відчуттям, було неможливо тоді ще відбутися і стільки означати, та й суто бути так почуті — слух ще було приготовлений. Лекціями Аверинцева ми брали іншу епоху, більш глуху, а й складнішу. Її назвуть епохою застою, лише ця епоха застою ідейно була значно складніше й багатше цивільних 60-х. Наприклад, вставали дві такі теми, які дуже, негаразд звучали раніше, як теми релігійна і національна. Історичним часом Аверінцева та стало це глухе та складне час. Суб'єктивне враження, але мені тоді три події позначили історичний перепад. Такого різного тону і пародіюванням стилю події, як «Москва — Пєтушкі», зазвучавший голос Висоцького і лекції Аверинцева. Усі три явища на перепаде 60—70-х. Настільки різні голоси озвучили час, у тому числі аверинцевский — ризикну сказати по пам’ятної аналогії — філологічний тенор епохи. Трагічна іронія є у ахматовської формулі, але він забарвлює головне — розмір людини, що дає своє ім'я эпохе.

Сергей Сергійович Аверинцев зі своїми філологією, коли уявити його шлях, який охоплював увесь тепер маємо, був уплетений в пережиту нами велику пам’ятати історію та був у ній дійовою особою. Кабінетний чоловік був людиною эпохи.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.