Философская проблематика «Віршів в прозі» І. З. Тургенєва

Философская проблематика «Віршів в прозі» І. З. Тургенєва

Кто хоче писати всім часів, та має бути стислий, стиснутий і обмежений істотним: він має до скупості замислюватися над кожної фразою та контроль кожним словом…

Артур Шопенгауер

На протязі всього творчого шляху Тургенєв прагнув з'єднати свої філософські і художні пошуки, з'єднати поезію і прозу. Це досконало вдається письменнику у його останньому творі — «Віршах в прозі». Упродовж років (1877—1882) було написане близько вісімдесяти мініатюр, різних за змісту і малої форми, що об'єднує питання філософії, моралі, естетики. Етюди реальному житті змінюються фантазіями і снами, живі люди діють поруч із алегоричними символами. Хоч би яка тема ні порушували в віршах, в які б образи і жанри вона наділялася, у яких завжди чітко відчувається голос автора. Написані під кінець літературній діяльності, «Вірші в прозі» в концентрованої формі висловлюють багаторічні філософські роздуми Тургенєва, різні грані власної духовної образу. У художньому світі письменника завжди протистояли одна одній два голоси: пантеїстичне захоплення красою та досконалістю природної життя конкурировало у свідомості Тургенєва з шопенгауэровским поданням щодо світі є як юдолі страждань і безсенсових поневірянь безпритульного людини. Закоханість в земне життя з її зухвалої, коротким красою виключає трагічних нот, думок про кінцівки людського життя. Свідомість обмеженості буття долається пристрасним бажанням жити, доходить до спраги безсмертя і зухвалої надії, що людська індивідуальність зникло за інерцією, а краса явища, досягнувши повноти, не згасне.

Дуализм світорозуміння Тургенєва визначає внутрішню полемічність рішення низки філософських проблем, що є основою «Віршів в прозі»: життя й смерть; любов як вища форма буття, усередині якої можливо злиття небесного і земного; релігійні мотиви і інтерпретація образу Христа.

Главной особливістю циклу віршів є злиття індивідуального й загальної. Ліричний герой навіть у сокровенних роздумах виступає виразником вселюдського змісту. У мініатюрах розкриваються різноманітні межі духу, якому властива як напружена пристрасть життєлюбства, а й думку, адресовану универсальному плану буття. Звідси йде двоїстість підходи до проблеми життя і смерть. З одного боку, Тургенєв виступає спадкоємцем Шопенгауера, стверджуючи безпритульність і тлінність людського існування. Це дає змогу говорити про катастрофизме свідомості письменника, обумовленою як общемировоззренческим настроєм, і особливостями життя останніх років наближенням старості. З іншого боку, Тургенєв недостатньо задоволений песимізмом Шопенгауера, за яким, життя є прояв темній і безглуздою волі.

Две межі проблеми втілені у двох групах віршів. Думка про трагічному самотині і безпорадності перед смерті розкривається у віршах «Стара», «Кінець світу», «Собака», «Морське плавання», «Суперник». Звернувшись безпосередньо до аналізу названих творів, легко простежити еволюцію існують, та наповнення її новими нюансами.

Мысль про людському незначності стає наскрізним мотивом в циклі в кожній лирико-философской мініатюрі розробляється з додатковими відтінками.

«Старуха» в однойменному фрагменті уособлює долі й веде людину тільки до могили.

Неотвратимость смерті — доля людини. Споконвічне жах людини перед смертю стоїть у цьому вірші цілком песимістичний характер. Смерть стає єдиною реальністю для індивіда, взятого поза громадських зв’язків, поза нею соціальності. Людина, промовець тут як біологічне істота, співвідносить себе з вселенським світом. Перед його обличчям він почувається незначним і випадковим.

Трагическое уособлення смерті, її неминучості поступається місце песимістичним тлумаченню.

Это настрій катастрофічності буття знаходить граничне вираження у вірш «Кінець світла» з підзаголовком «Сон».

Рассказчику відчувається незвичне подія: провалилася земля, море обступило вцілілий будиночок на колі, «вона зростає, зростає величезно… суцільна жахлива хвиля морозним вихором несеться, крутиться темрявою кромішній». Настає кінець світу: «Темрява… темрява вічна!» Чекання кінця світу пов’язують із Росією, присутні люди обійняті жахом від очікування насування катастрофи.

В як і трактуванні проблем життя і смерть позначилися індивідуалістична налаштованість ліричного героя, що відчуває себе слабким і нещасним відщепенцем, він бачить собі ціле і боїться його. Смерть сприймається як космічна катастрофа, перед якій усе цінності втрачають свій сенс. Смерть стає єдиною абсолютної реальністю. Психологію жаху та страху письменник пов’язує з запереченням вищого розуму у Всесвіті, глибинних сутнісних сил.

В мініатюрах «Собака» і «Морське плавання» розробляється той самий тема безпорадності й приреченості людини, але з новими відтінками у розвитку цього мотиву.

В вірші «Собака» чоловік і тварина виявляються рідними братами перед смерті, остаточного руйнації. Вони об'єднуються загальної сутністю, «трепетним вогником» життя і навіть острахом втратити його. Людина, у якого самосвідомістю, розуміє трагічну доля всього живого землі, а собака «німа, вона без слів, саму себе не розуміє…» Але «сама й той самий життя тиснеться лякливо до інший». Солідарність людини з тваринам, готовність співпереживати йому, теж приреченій на загибель, — про те нове, яке вносять у розробку цієї теми «людського нікчеми» фрагментом «Собака».

В «Морському плаванні» пароплавом два пасажира: чоловік і маленька мавпочка, прив’язана до однієї з лав палуби. У примарною імлистої пустелі моря, цілковитому самотині вони відчули кревність і під час зустрічі друг з одним, якесь заспокоєння: «занурених у однакову несвідому думу, ми перебували друг біля одного, немов рідні». Людина й тварина об'єднуються загальної сутністю — волею до життя, що стає болючої через постійне виснажуючої страху перед неминучістю остаточного руйнації.

В мініатюрі «Суперник» роздумі над тлінністю і скоротечностью існування збагачується новими штрихами і відтінками. Померлої товарищ-соперник з’явився оповідачу як привиду, як обіцяв колись: «і мені здалося, що вікон стоїть мій суперник — і тихо сумно хитає згори донизу головою». Не відповівши одне запитання, він зникає. Напрошується висновок про таємничості життя, її ірраціональності, невичерпності, який звучала і в «Таємничих повістях».

Но Тургенєв в «Віршах в прозі» постає як джерело життєлюбства, з відчуттям красу життя, вміє долати похмурі настрої. Навіть там, де автор розмірковує самітності і старості, чути бадьорий голос людини, не хоче змиритися з мінливостями долі.

О жадобі життя, пробудження почуття «здихаючій радості» від усвідомлення, що живий, каже Тургенєв у вірші «Уа. Уа.!» Письменник згадує у ньому про юності, коли захоплювався Байроном, уявляв себе Манфредом і «плекав думка про самогубство». І нарешті, забравшись високо в гори, вирішив назавжди відмовитися від «незначним світом». Але крик немовляти, несподівано раздавшейся в «цієї пустельній дикої вершини, де всяка життя, здавалося, давно завмерла», повернув її до життя.

Две суперечливі картини намалював тут художник. Мертві скелі і камінь, різкий холод, чорні клуби нічних тіней і страшна тиша — це царство смерті. Низька хатина, трепетний вогник, молода жінка-мати і крик дитини уособлюють життя. У протиборстві життя і смерть перемагає життя. З пробудженням в людині любові до життя йдуть романтичні мрії: «Байрон, Манфред, мрії про самогубство, моя гордощі й моє велич, куди ви все поділися?..».

Плач немовляти вступив у боротьбу з смертю і її, врятував чоловіки й повернув його до життя: «Про гарячий крик людської, хіба що народившийся життя, ти мене врятував, ти мене вилікував!».

Одной форму подолання безглуздості життя є кохання, що входить у цикл як із стрижневих тим.

Для письменника любов — цілком реальна, земне почуття, але що має величезну силу. Воно раптово налітає на чоловіки й повністю поглинає його. Перед потужної, стихійної силою любові людина безпомічна й беззахисний.

Любовь як велике, нескориме почуття, як джерело радість і страждання малюється Тургенєв у вірші «Роза». Люблячий істотою виступає тут жінка, якої автор це не дає ні імені, ні біографії. Він пише про просто — Вона, надаючи цим всьому вірша узагальнений сенс. Любов налетіла її у раптово. Глибину й складність переживань людини, що опинилося при владі любові, передає Тургенєв з допомогою двох образів природи: раптового рвучкого зливи, промчавшегося над широкої рівниною, й молодий, трохи распустившейся, але вже з зім'ятими і запачканными лепесткамирозы, кинутою в палаючий камін. Перший уособлює собою несподіване і бурхливе прояв почуття, друга — руйнівної сили любові, яка у своїй полум’я спалює людини.

Одними з очевидно виражених інтересів Тургенєва є релігійні мотиви, сконцентровані у основному навколо проблеми співвідношення небесної істини і людської правди і інтерпретації образу Христа.

Иногда в розповідях героїв Христос знаходить реальних обрисів. Ликера з «Живих мощів» розповідає свій чудовий сон, коли до неї з’явився Христос.

Образ Христа створено Тургенєв в однойменному вірші. Спочатку вона мала підзаголовок «Сон», а згодом було знято автором. Сон перетворився на бачення.

Мысль про простоті, буденності Христа є основним у вірші. Христос — людина, він той самий, й усе люди.

Написанные в кінці життя Тургенєв і які її своєрідним поетичним заповітом, «Вірші в прозі» яскраво характеризують особистість, світогляд і творчість знаменитого художника слова.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.