Эволюция художніх образів в ліриці А. Ахматової

Эволюция художніх образів в ліриці А. Ахматової

На межі минулого і сьогодення століть, напередодні революції, за доби, вражену двома світовими війнами, у Росії виникла склалася, то, можливо, найбільша в усій світовій літературі нової доби «жіноча» поезія — поезія Анни Ахматової. Народилася поетеса в 1889 року під Одесою, й невдовзі після її народження сім'я переїхала в Царське Село. У першій поемі «Сам моря», написаної 1914 року, Ахматова відтворила поетичну атмосферу Причорномор’я, з'єднавши її з казкою про кохання:

Бухты порізали низький берег,.

Все вітрила втекли у морі,.

А я сушила солону косу.

За версту від землі на пласкому камені.

Ко мені припливала зелена риба,.

Ко мені прилітала біла чайка,.

А була зухвалої, злий й веселою.

И зовсім не від знала, що це — щастя.

Но все-таки чільне місце у життя і творчість Т. Шевченка Ахматової зайняв Петербург. Тут і поезія, сувора і класично розмірна, багато в чому стає спорідненої самому виглядом міста — розворотом його вулиць, площ, мармуровим і гранітним палацам, незліченним левам.

В 1910 року Ахматова повертається у Царське Село. Своє повернення вона зазначає віршем «Перше повернення»:

На землю саван тяжкий покладено.

Торжественно гудять дзвони.

И знову дух збентежений і потривожений.

Истомной нудьгою Царського Сіла.

Пять років минуло. Тут усе мертвий і німо,.

Как ніби світу настав кінець. 298.

Русская література ХХ століття.

Как назавжди вичерпана тема,.

В смертельному сні спочиває палац.

В цьому вірші вперше у творчості Ахматової з’являється мелодія тяжких передчуттів, відчуття певної наближення катастрофи. Також тут тема поетичної долі зливається з темою долі Росії. Уся образна символіка вірші свідчить у тому, йдеться про події загального сенсу, часу, трагічності епохи, долі Росії, з якою поет пов’язує і свій долю. Перші вірші Ахматової з’явилися торік у 1911 року у журналі «Аполлон», а в наступному вийшов поетична збірка — «Вечір». Майже ж Ахматова була дружно поставлена критиками до кількох найбільших російських поетів. Лірика Ахматової періоду перших книжок — «Вечір», «Четки», «Біла зграя» — майже любовна лірика. У його віршах передбачається, що читач повинен або здогадатися, чи постаратися звернутися до свого життєвому досвіду, і тоді здається, що вірші дуже широкі за своїм змістом: їх таємна драма, їх прихований сюжет віднесено до багатьом людям. Образ женщины-героини ахматовською лірики який завжди можна звести до одного числу. При надзвичайної конкретності переживань це людина конкретної долі й біографії — це носій нескінченного безлічі біографій і доль:

Мне з Морозової класти поклони,.

С падчеркою Ірода танцювати,.

С димом летіти з Вогнища Дидоны,.

Чтобы, з Жанною на вогнище знову.

Господи! Ти бачиш, я втомилася.

Воскресать, і вмирати, і починають жити…

Но любов, у віршах Ахматової не лише любов — щастя, тим паче добробут. Часто, занадто часто це — страждання, своєрідна антилюбовь і катування.

Постепенно тема Росії усі більш владно заявляла про себе поезії Ахматової. У вірші «Молитва» вона молить долю про можливість врятувати Росію навіть ціною величезних особистих жертв:

Дай мені гіркі сльози недуги,.

Задыханье, безсоння, жар,.

Отыми і дитини, і друга,.

И таємничий пісенний дар —.

Так молюся за твоєї літургією.

После стількох томливих днів,.

Чтобы хмара над темній Росією.

Стала хмарою в слави променів.

Путь, пройдений поетесою, починаючи із перших її сті хотворений, — це поступового і послідовного відмовитися від замкнутості душевного світу. Глибина і багатство духовного життя, серйозність і висота моральних вимог неухильно виводили Ахматову дорогу громадських інтересів. Дедалі частіше й частіше у її віршах крізь особисті романи і любовні драми на нас дивиться епоха — «справжній XX століття» вже був при самого порога її долі. Пильність, з якої поетеса на пейзажі своєї країни, тремтливість і неясність її патріотичного почуття, відмови від суєтності і світським мішури — усе це говорило про можливість прояви у її творчості певних великих координат национально-гражданского характеру. Наприклад, вірш.

Эта зустріч ніким не оспівана:

Ты, росою окропляющий трави,.

Вестью душу мою ожив, —.

Не для пристрасті, задля забави,.

Для великої земної любові.

Во час революції Ахматової відхиляється думку як про зовнішньому, скажімо, від'їзді з Росії, але й можливість який би не пішли еміграції стосовно до неї. Це яскраво відбито у вірші «Мені голос був…»:

Мне голос був. Він кликав утешно,.

Он говорив: «Іді сюди,.

Оставь свій край глухий і грішний,.

Оставь Росію назавжди…".

Но байдуже і спокійно.

Руками я замкнула слух,.

Чтоб цією промовою недостойною.

Не опоганився скорботний дух.

Если літературна діяльність Ахматової перед революцією охоплювала близько восьмої років і протікала дуже інтенсивне, одразу після революції" і до початку 1930;х років вона переживала внутрішньо замкнутий творчий процес. У на самому початку цього періоду в Ахматової виходять дві книжки — «Подорожник» і «Аппо Волає». Ахматовский вірш післяреволюційних років дуже уважний всім проявам життя. Зберігши свою пильність, він би впустив у собі значно більше простору — повітряного і земного, з морем і сонцем, з ранковими і вечірніми барвами й з усіма подробицями життя:

По твердому гребеню замету.

В твій білий, таємничий будинок.

Такие притихлі обидва.

В мовчанні ніжному йдемо.

И сонце всіх пісень пропетых.

Мне цей виконаний сон,.

Качание гілок зачеплених.

И штор твоїх легонький дзенькіт.

Послереволюционная життя Ахматової трагічна: більшовиками розстріляний її чоловіка, поет Миколу Гумільова; довгі роки провів у тюрмах і таборах її син. Доля Ахматової та її родини — повторення долі мільйонів людей Росії, що й написала поетеса в поемі «Реквієм»:

Уводили тобі на світанку,.

За тобою, як винесення, йшла,.

В темній світлиці плакали діти,.

У божника свіча обпливла.

На губах твоїх холод іконки,.

Смертный піт на чолі. … Не забути!

Буду я, як стрілецькі женки,.

Под кремлівськими вежами вити.

С 1925 по 1939 рік Ахматової не дозволялося друкуватися, і її мусила все займатися перекладами. Вони її творчості мають чимале значення. У 1930;ті роки Ахматова записувала різними клаптиках папери короткі вірші, названі нею згодом «Черепками», Наприклад:

Мне, позбавленої вогню й води,.

Разлученной з єдиним сином…

На ганебний помості біди.

Как під тронним стою балдахіном.

Или:

Вот і доспорился лютий сперечальник.

До енисейских рівнин…

Вам він — бродяга, шуан, змовника,.

Мне він — єдиний син.

Около 40-х років Анні Ахматовій було дозволено видати книжку вибраних творів. Любов до батьківщини в неї не предмет аналізу, роздумів. Буде вона — буде життя, вірші. Ні її — нічого немає. Саме тому Ахматова писала під час Вітчизняної війни:

Не страшно під кулями мертвими лягти,.

Не гірко залишитися без притулку, —.

И ми збережемо тебе, російська мова,.

Великое російське слово.

В цей період своєрідністю поезії Ахматової було те, що вона могла поетично передати саме присутність живого духу часу, історії у сьогоднішній життя людей, наприклад, вірш «Явище місяця»:

Все бревенчато, дощато, гнуто…

Полноценно цінується хвилина.

На годиннику піщаних…

Характерной особливістю лірики Ахматової військових літ був суміщення у ній двох поетичних масштабів — це пильність до дрібним проявам життя, і з з іншого боку — величезне небо над головою земля під ногами. Наприклад, вірш «Під Колонною»:

Из перламутру і агата,.

Из задимленого скла,.

Так несподівано похило.

И так урочисто пливла, —.

Как ніби «Місячна соната».

Нам відразу шлях перетнула.

В «військових» віршах Ахматової вражає дивовижна обмеженість, відсутність тіні рефлексії, невпевненості, сумніви, начебто, настільки природних в тяжких умовах созидательницы, як багато хто вважав, лише «дамських» віршів. Але те й оскільки характер ахматовською героїні чи героїнь грунтується одному початку, теж прямо що з народним світовідчуттям. У 1949 року вийшла сеймова постанова «Про журнали «Зірка» і «Ленінград», у якому Ахматова та її творчість оголошували ворожими радянському народові. Уряд намагалося відлучити поетесу від народу, від Росії, від поезії. Але Ахматова була такий сильний людиною, та її російська і світова слава була великою, що вороги людяності і фізичної культури виявилися безсилі. Останніми роками життя Ахматова працювала дуже інтенсивне. Крім оригінальних віршів, вона перекладала, готувала книжку Пушкіна. Наприклад, «Епічні мотиви»:

И мені здалося: може бути,.

Чтоб я коли-небудь забула це.

И якщо важкий шлях маю,.

Вот легкий вантаж, який запропонував мені у змозі.

С собою взяти, щоб у старості, в хвороби,.

Быть може, в злиднях — пригадувати.

Закат шалений, й повноти.

Душевных зусиль і принадність милої життя.

В 1962 року скінчилася «Поема без героя», що багато років:

Крик півнячий, нам лише сниться,.

За віконцем Нева уже димить,.

Ночь бездонна і триває, триває —.

Петербургская чертовня…

В чорному небі зірки немає,.

Гибель десь тут, очевидно,.

Но безтурботна, прямо безсоромна.

Маскарадная балаканина…

В цієї поемі Ахматова повертається далеко тому — термін дії 1913 рік. Незадовго до його смерті Ахматова сказала: «Не переставала писати вірші. Мені у яких — зв’язок моя з часом, з новою життям мого народу. Вогда я писала їх, я жила тими ритмами, які звучали в героїчної історії моєї країни. Я щаслива, що жило ці роки бачила події, якою було».

Несломленный дух великого поета буде вічно осіняти Росію безкультурну й служити свідченням і запорукою її стійкості переважають у всіх випробуваннях, посланих судьбой.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.