Общие проблеми малої групи у соціальній психологии

СТОЛИЧНИЙ ГУМАНИТАРНЫЙ.

ИНСТИТУТ.

психологии.

ФАКУЛЬТЕТ.

психология.

СПЕЦИАЛЬНОСТЬ.

Реферат по дисциплине.

Соціальна психология.

Тема: «Загальні проблеми малої групи у соціальній психологии».

СГИ, 2001 г.

Введение

…3.

1. Історії вопроса…4.

2. Визначення малої групи і його границы…7.

3. Класифікація малих групп…11.

4. основні напрями дослідження малих групп.

історія соціальної психологии…16.

Заключение

…22.

Библиография…23.

Проблема малої групи є найбільш традиційної еліти і добре розробленої проблемою соціальної психології. Інтерес Вільгельма до дослідженню малих груп виник дуже довго, сутнісно негайно по тому, як початку обговорюватися проблема взаємовідносини нашого суспільства та особи і, зокрема, питання стосунках особи і середовища її формування. Інтуїтивно будь-яким дослідником, приступающим до аналізу цієї проблеми, мала група «схоплюється» як та первинна середовище, у якій особистість робить свої перші кроки і продовжує далі свій шлях розвитку. Очевидним той простий факт, що від перших днів свого життя людина пов’язані з певними малими групами, причому непросто відчуває у собі їхнього впливу, але у яких і крізь них отримує першу інформацію про навколишній світ й надалі організує своєї діяльності. У цьому сенсі феномен малої групи лежить на жіночих поверхні і є безпосередньо дано соціальному психолога як анализа.

Проте речей обставини, що феномен малої групи очевидний, зовсім на слід, що її ставляться простою у соціальній психології. Насамперед й тут як і дуже гостра питання, за які ж групи слід розглядати як «малих». Інакше кажучи, необхідно з відповіддю у тому, що таке мала група і які її параметри підлягають дослідженню у соціальній психологии.

1. Історії вопроса.

Дослідження малих груп пройшли ряд етапів, кожен із яких привносив щось нове в саму трактування сутності малої групи, роллю для личности.

У ранніх дослідженнях, що було проведено США у 20-ті роки. XX століття, выяснялся питання, діє чи індивід самотужки краще, ніж у присутності інших, чи, навпаки, факт присутності інших стимулює ефективність діяльності кожного. Акцент робився саме у факті простого присутності інших, а самої групі вивчалося не взаємодія (інтеракція) її, а факт їх одночасного дії поруч (коакция).

Результати дослідження таких «коактных» груп показали, що у присутності іншим людям зростає швидкість, але погіршується якість дій індивіда (навіть якщо умовами експерименту знімався момент суперництва). Ці результати були інтерпретовані як виникнення ефекту зростаючій сенсорної стимуляції, коли на продуктивність діяльності індивіда впливали сам вигляд і «звучання» іншим людям, працюючих поруч над тієї ж самої завданням. Цей ефект отримав назву ефекту соціальної фацилитации, сутність якого зводиться до того що, що присутність інших полегшує дії одного, сприяє їм. У багатьох експериментів було, щоправда, показано наявність і протилежного ефекту — відомого стримування, гальмування дій індивіда під впливом присутності інших, що отримало назву ефекту соціальної ингибиции. Однак значно популярнішими набуло вивчення саме соціальної фацилитации, й головним результатом першим етапом досліджень малих груп було відкриття саме цього явления.

Другий етап розвитку досліджень знаменував перехід вивчення коактных груп до вивчення взаємодії індивідів у малій групі. Так було в ряді досліджень засвідчили, що спільної прикладної діяльності в групі ті ж проблеми вирішуються коректніше, аніж за їх індивідуальному рішенні: особливо у ранніх стадіях вирішення завдань група робить менше помилок, демонструє вищу їхнє рішення і т.д. Так середня швидкість вирішення завдань групою була сопоставлена зі середньої швидкістю розв’язання тих ж завдань, виконуваних індивідуально, і результат вийшов на користь групи. За більш докладний аналіз, щоправда, виявили, що результати залежать також від характеру діяльності, але ця ідея не розвинули але рішуче було встановлено лише факт, що важливим параметром груповий діяльності є взаємодія, а чи не просто «соприсутствие» членів группы.

На етапі дослідження малих груп стали значно більше розгалуженими. Почали виявляти як вплив групи на індивіда, а й характеристики групи: її структуру, типи взаємодії індивідів в групі; склалися підходи до опису загальної діяльності групи. Вдосконалювалися і силові методи вимірювання різноманітних групових характеристик. Разом про те намітився такий методологічний принцип, як відмови від виявлення зв’язку групи з ширшими соціальними спільностями, у яких вона входить, відсутність вичленування її як осередки соціальної структури, а отже, і полишення вирішення питання щодо змістовний бік тих соціальних відносин, які дано у малої групі. Саме з цих параметрами підхід до дослідженню малих груп у європейської традиції соціального психологічного знання принципово відрізняється від підходу, властивого ранньої американської соціальної психологии.

Що ж до інтересу соціальної психології до малих групам, він такий високий, що у певному сенсі всю традиційну соціальну психологію можна як соціальну психологію малих груп. Є низка причин, як об'єктивних, і суб'єктивних, чому мала група стало своєрідним фокусом інтересу соціальної психології. Авт. Ярошевский справедливо характеризує причини цього явища як моменти загальної пізнавальної ситуації у психології XX в. (Ярошевский, 1974. З. 413). По-перше, загальна ускладнення життя, викликане посилюється диференціацією видів людської діяльності, ускладненням громадського організму. Сам факт включеності людей численні освіти з видам своєї діяльності, характером їх громадських зв’язків стає таким очевидним, що потребує пильної уваги дослідників. Можна сміливо сказати, що роль малих груп об'єктивно збільшується у житті, зокрема, оскільки збільшується необхідність прийняття групових рішень з виробництва, у громадському життя і т.д.

По-друге, більш спеціальної причиною яких є те що, що проблему малої групи виявилася на перехресті, який освічений перетином з психології та соціології. Тому освіту соціальної психології з кінця цих двох наук «покрило» собою насамперед цю сферу реальності. До сказаного можна додати що й третю причину — методологічного порядку. Сама специфіка соціально-психологічного знання хіба що виправдовує перебільшений інтерес до малої групі. Потреба отриманні дедалі більше точних фактів, успіхи експериментального методу інших галузях психології змушують соціальну психологію шукати такий адекватний об'єкт, де було б застосовні експериментальні методи, зокрема метод лабораторного експерименту. Мала група виявилася усе ж одиницею аналізу, де понад всього може бути доречний експеримент, що як «допомогло» соціальної психології затвердити своє право існування у ролі експериментальної дисциплины.

Усі названі причини загострення інтересу до малих групам мають певний резон. Проте за певних умов законний інтерес до малих групам переростає в абсолютизацію їх значення. Саме це відбулося 20-ті - 1930;ті роки у соціальній психології США, де пізніше почали лунати голоси про переоцінці значення малих груп у збитки дослідженню соціальнопсихологічної боку масових соціальних процесів. Отже, ситуація у цій галузі дослідження дуже суперечлива. З одного боку, поставлені багато справді важливі питання, проведено сотні часто дуже цікавих і витончених в технічному відношенні експериментів, вивчені докладно численні процеси та ефекти малих груп. З іншого боку, — а про відсутність інтеграції цих даних, про відсутності адекватних теоретичних схем, — багато елементарні запитання виявляються невирішеними. Це часто корінні проблеми, визначення вихідних принципів, отже відсутність ясності із них представляється навіть парадоксальним за умов нескінченного безлічі проведених исследований.

2. Визначення малої групи і його кордону Отже, перше запитання, яке необхідно вирішити, розпочинаючи дослідженню малих груп, це питання, що таке мала група, які її ознаки та невидимі кордони? Якщо вибрати з незліченних визначень малих груп найбільш «синтетичне», воно зводиться приблизно ось до чого: «Під малої групою розуміється нечисленна за складом група, члени якої об'єднані спільною соціальної банківською діяльністю та перебувають у безпосередньому особистому спілкуванні, що підвалинами виникнення емоційних відносин, групових і групових процесів». Це досить універсальне визначення, не претендує на точність дефініції і носящее скоріш описовий характер, допускає найрізноманітніші тлумачення, в залежність від того, який вміст надати включеною у нього поняттям. Наприклад, у системі интеракционистской орієнтації, де вихідним поняттям є поняття «взаємодії», фокус у тому визначенні вбачається у тому, що мала група це певна система взаємодії, бо слова «загальна соціальна діяльність» тлумачаться тут у интер-акционистском сенсі. Для когнитивистской орієнтації у тому ж визначенні відшукується інший опорний пункт: байдуже, з урахуванням загальної діяльності чи простого взаємодії, але у групі постають певні елементи груповий когнітивної структури — норми та найвищої цінності, як і є найсуттєвіше для группы.

Це ж визначення у вітчизняній соціальної психології наповнюється новим змістом: встановлення факту «загальної соціальної діяльності» відразу ж задає групу елемент соціальної структури суспільства, як осередок в ширшим системі розподілу праці. Наявність у малої групі загальної соціальної діяльності дозволяє інтерпретувати групу як суб'єкта цієї роботи і цим пропонує теоретичну схему для наступного дослідження. Щоб що ця інтерпретація придбала достатню визначеність, за наведеному визначенні виділити найсуттєвіше та значиме, саме: «мала група — це група, у якій суспільні відносини виступають на формі безпосередніх особистих контактів». У цьому вся визначенні зберігають у стиснутому вигляді основні ознаки малої групи, виділені за іншими системах соціальнопсихологічного знання, разом із тим чітко проведена стрижневу ідею розуміння групи з погляду принципу деятельности.

За такої розумінні мала група — це група, реально існуюча не в вакуумі, а визначеною системою громадських відносин, вона виступає як суб'єкт конкретної соціальної діяльності, «як ланка визначеної громадської системи, як частину громадської структури» (Буева, 1968. З. 145). Визначення фіксує і специфічний ознака малої групи, який відрізняє його від великих груп: суспільні відносини шиї ступають тут у формі безпосередніх особистих контактів. Поширений в психології термін «контактна група» набуває тут конкретне зміст: мала група — це буде непросто будь-які контакти для людей (бо якісь контакти є ніколи й в довільному випадковому зборах людей), але контакти, у яких реалізуються певні громадські зв’язки і який опосредованы спільної деятельностью.

Тепер потрібно розшифрувати кількісні характеристики малої групи, бо сказати: «нечисленна за складом» група — отже запропонувати тавтологію. У літературі задоволена давно йде дискусія про нижньому і верхньому межах малої групи. У багатьох дослідженнях членів малої групи коливалося між 2 і аналогічних сім при модальном числі 2 (згадано в 71% випадків). Цей підрахунок збігаються з поданням, у яких широке поширення, у тому, що найменшої малої групою є група двох чоловік — так звана «диада».

Хоча лише на рівні здоровим глуздом представляється резонною думка, що мала група починається з диады, із нею суперничає інша думка щодо нижньої межі малої групи, полагающая, що найменше число членів малої групи не на два, а через три людини. І тоді, отже, в в основі всіх різновидів малих груп лежать звані тріади. Суперечка про тому, диада чи тріада є найменший варіант малої групи, то, можливо також нескінченним, а то й навести користь котрогось із підходів вагомих аргументів. Є спроба привести такі арґументів на користь тріади як найменшої одиниці малої групи (Соціально-психологічні проблеми керівництва та управління колективами, 1974). Маючи експериментальний досвід дослідження малих груп як суб'єктів та управління, автори дійдуть наступним висновків. У диаде фіксується лише сама найпростіша, генетично первинна форма спілкування — суто емоційний контакт. Проте диаду дуже важко розгледіти як справжній суб'єкт діяльності, що у ній практично неможливо вичленувати той тип спілкування, який опосередкований спільної діяльністю: в диаде у принципі неразрешим конфлікт, що виник про діяльність, оскільки вона неминуче набуває характеру суто міжособистісного конфлікту. Присутність у групі третя особа створює нову позицію — спостерігача, що додає істотно новий момент до виникає системі відносин: цей «третій» може додати щось до одної з позицій в конфлікті, сам будучи не входить у нього та його тому представляючи не міжособистісне, а діяльне початок. Цим створюється основа вирішення конфлікту і знімається його особистісна природа, будучи замінена включенням до конфлікт деятельностных підстав. Ця думка знаходить певну підтримку, але не можна сказати, що питання окончательно.

Практично всі одно доводиться зважати на те фактом, що мала група «починається» або з диады, або з тріади. На користь диады висловлюється досі велике напрям досліджень, що називається теорією «диадического взаємодії». У ньому вибір диады як моделі малої групи має і більше принципове значення. Застосування апарату математичної теорії ігор дозволяє на диаде програвати численні ситуації взаємодії (див. главу 6). І хоча власними силами запропоновані рішення цікаві, їх обмеженість якраз і у цьому, що з ототожнюється з диадой, і дозволене у разі побудови моделі спрощення виявляється спрощенням реальних процесів, які у групі. Природно, що така методологічний принцип, коли диада, причому лабораторна, оголошено єдиним прообразом малої групи, не можна вважати корректным.

Тож у літературі іноді висловлюються думки у тому, що диаду взагалі не вважається малої групою. Так було в одному з європейських підручників з соціальної психології введена глава під назвою «Диада чи мала група?», де автори наполягають у тому, що диада — це ще група. Отже, дискусія з цього питання не окончена.

Так само гостра питання створення та про «верхньому» межі малої групи. Були запропоновані різні вирішення цього питання. Досить стійкими виявилися уявлення, сформовані з урахуванням відкриття Дж. Міллером «магічного числа» 7±2 при дослідженнях обсягу оперативної пам’яті (воно кількість предметів, одночасно утримуваних у пам’яті). Для соціальної психології виявилася привабливою визначеність, яку вносить запровадженням «магічного числа», і тривалий час дослідники приймали число 7±2 за верхня межа малої групи. Однак згодом з’явилися дослідження, які показали, що й число 7±2 справедливо при характеристиці обсягу оперативної пам’яті (що теж, втім спірно), воно є цілком довільним щодо верхньої межі малої групи. Хоча висувалися відомі арґументів на користь цього визначення (оскільки група контактна, необхідно, щоб індивід одночасно утримував на полі своїх контактів всіх члени групи, але це, за аналогією з пам’яттю, може бути забезпечене у разі присутності групі 7±2 членів), вони виявилися підтвердженими экспериментально.

Якщо звернутися до практики досліджень, то там знаходимо самі довільні числа, що визначають цей верхньої межа: 10, 15, 20 людина. У деяких дослідженнях Морено, автора соціометричною методики, розрахованої саме у використання у малих групах, згадуються групи і з 30−40 людина, коли йдеться про шкільних классах.

Звісно ж, що запропонувати рішення з урахуванням прийнятого нами принципу аналізу груп. Якщо яка вивчалася мала група мусить бути колись всього реальною групою — і якщо вона сприймається як суб'єкт діяльності, то логічно не встановлювати якийсь жорсткий «верхній» межа її, а приймати за такою реально існуючий, даний розмір досліджуваної групи, продиктований потребою спільної груповий діяльності. Інакше кажучи, якщо група задана у системі громадських взаємин у якомуто конкретному розмірі і коли він достатній до виконання конкретної діяльності, те ж саме цю межу і можна взяти у дослідженні як «верхний».

Це специфічне розв’язання проблеми, але це як припустимо, а й найбільш обгрунтоване. Малої групою тоді виявляється така група, яка є деяку одиницю спільної прикладної діяльності, воно визначається емпірично: для дослідження сім'ї як малої групи, наприклад, однакові досліджуватимуться та його сім'ї, які з трьох людей, та його сім'ї, які з дванадцяти людина; під час аналізу робочих бригадах у ролі малої групи може прийматися і бригада з п’яти чоловік і бригада із людина, при цьому саме він виступає одиницею продиктованої їй деятельности.

3. Класифікація малих груп Багатство малих груп у суспільстві передбачає їх величезне розмаїтість, і для цілей досліджень необхідна їх класифікація. Неоднозначність поняття малої групи породила і неоднозначність запропонованих класифікацій. У принципі так припустимі найрізноманітніші підстави для класифікації малих груп: групи різняться за часом існування (довгострокові і короткочасні), за рівнем тісноти контакту між членами, за способом входження індивіда тощо. Нині відомі близько п’ятдесяти різних підстав класифікації. Доцільно вибрати їх найбільш поширені, якими є три класифікації: 1) розподіл малих груп на «первинні» і «вторинні», 2) розподіл їх у «формальні» «неформальні», 3) розподіл на «групи членства» і «референтні групи». Як видно, кожна з цих трьох класифікацій задає деяку дихотомию.

Розподіл малих груп на первинні і вторинні було вперше запропоновано Ч. Кулі, який спочатку дав просто описове визначення первинної групи, назвавши такі групи, як сім'я, група друзів, група найближчих сусідів. Пізніше Кулі запропонував певний ознака, який дозволило б визначити істотну характеристику первинних груп — безпосередність контактів. Але у виділенні такого ознаки первинні групи стали ототожнювати із малими групами, і тоді класифікація втратила свій сенс. Якщо ознака малих груп — їх контактність, то недоцільно всередині них виділяти якісь особливі групи, де специфічним ознакою буде ця сама контактність. Тож за традиції зберігається розподіл на первинні і вторинні групи (вторинні у разі ті, де немає безпосередніх контактів, а спілкування між членами використовуються різні «посередники» як зв’язку, наприклад), але з суті досліджуються надалі саме первинні групи, бо тільки вони. задовольняють критерію малої групи. Практичного значення ця класифікація нині не имеет.

Друга з історично запропонованих ділень малих груп — це їх у формальні й неформальні. Вперше це запропонували Еге. Мейо під час проведення їм знаменитих Хоторнских експериментів. Відповідно до Мейо, формальна група особливий тим, що чітко задано всі позиції її членів, вони запропоновані груповими нормами. Відповідно, у формальної групі також суворо розподілені й підвищення ролі всіх члени групи, у системі підпорядкування так званої структурі влади: уявлення про відносини по вертикалі як відносинах, певних системою ролей і статусів. Прикладом формальної групи є будь-яка група, створена умовах якийсь конкретної діяльності: робоча бригада, шкільний клас, спортивна команда тощо. Усередині формальних груп Еге. Мейо виявив що й «неформальні» групи, що складаються і виникають стихійно, де ні статуси, ні ролі не запропоновані, де заданої системи взаємовідносин по вертикалі немає. Неформальна група може створюватися всередині формальної, коли, наприклад, в шкільному класі виникають угруповання, які з близьких друзів, об'єднаних якимось загальним інтересом, в такий спосіб, всередині формальної групи переплітаються дві структури відносин. Але неформальна група може постати і самі собою, не всередині формальної групи, а за її межами: люди, випадково об'єднані для ігор волейбол денибудь на пляжі, або як тісний компанія друзів, які належать до цілком різних формальним групам, є взірцями таких неформальних груп. Іноді у межах такий групи (скажімо, групи туристів, які саме подалися в похід на день), попри її неформальний характер, виникає співпраця, і тоді група набуває деякі риси формальної групи: у ній виділяються певні, хоч і короткочасні, позиції й підвищення ролі. Практично було встановлено, що у реальної буденної дійсності дуже важко вичленувати суворо формальні й суворо неформальні групи, особливо у випадках, коли неформальні групи виникали у рамках формальных.

Тож у соціальної психології народилися пропозиції, знімають цю дихотомію. З одного боку, ввели поняття формальна і неформальна структури групи (чи структура формальних і неформальних відносин), і різнитися стали не групи, а тип, характер відносин всередині них. У пропозиціях Мейо містився саме такий сенс, а перенесення визначень «формальна» і «неформальна» на характеристику груп було зроблено досить довільно. З іншого боку, було запроваджено радикальніше відмінність понять «група» і «організація», що вирізняло розвитку соціальної психології останніх двадцяти років. Попри велику кількість досліджень з соціальної психології організацій, досить чіткого поділу понять «організація» і «формальна група» досі не існує. Нерідко йдеться саме у тому, що кожна формальна група на відміну неформальній має риси организации.

Попри деяку нечіткість термінології, виявлення самого наявності двох структури малих групах мало дуже велике значення. Воно вже було підкреслено в дослідженнях Мейо, і згодом були зроблено висновки, мали певний соціальний сенс, саме: можливість вільно використовувати неформальну структуру взаємин у інтересах організації. Нині є велика кількість експериментальних досліджень, присвячених виявлення впливу певного співвідношення формальної і неформального структур групи їхньому згуртованість, продуктивність тощо. Особливого значення проблема має за дослідженні питання про управління і керівництві группой.

Отже, й інша з традиційно сформованих класифікацій малих груп неспроможна вважатися суворої, хоча побудована її основі класифікація структур є корисною у розвиток поглядів на природі групп.

Третя класифікація розводить звані групи членства і референтні групи. Вона була Р. Хайменом, якому належить відкриття самого феномена «референтній групи». У експериментах Хаймена було показано, що коли частина членів певних малих груп (у разі це були студентські групи) поділяє норми, прийняті зовсім на цій групі, а іншій, яку у яких важить. Такі групи, у яких індивіди включено реально, але норми що вони приймають, Хаймен назвав референтними групами. Ще чітко відмінність цих груп від реальних груп членства відзначалося на роботах М. Шерифа, де поняття референтній групи було з «системою відліку», яку індивід вживає порівнювати свого статусу зі статусом інших. У подальшому Р. Келлі, розробляючи поняття референтних груп, виділив дві їх функції: порівняльну і нормативну, показавши, що референтна група потрібна індивіду чи як еталон порівнювати своєї поведінки із нею, або заради нормативної оцінки его.

Нині у літературі зустрічається двояке вживання терміна «референтна група»: іноді як група, конфронтуюча групі членства, іноді як група, що виникає всередині групи членства. У цьому вся другий випадок референтна група окреслюється «значимий коло спілкування», тобто. як коло осіб, вибраних зі складу реальної групи як особливо значимих для індивіда. У цьому може виникнути ситуація, коли норми, прийняті групою, стають особисто прийнятні індивіда буде лише тоді, що вони прийнято «значимим колом спілкування», тобто. з’явиться ще хіба що проміжний орієнтир, який має наміру рівнятися індивід. І це тлумачення має певне значення, але, очевидно, у разі слід сказати не про «референтних групах», йдеться про «референтности» як особливому властивості відносин групи, щоб із її вибирає як точка відліку для своєї поведінки та діяльності певний коло осіб (Щедріна, 1979).

Розподіл на групи членства і референтні групи відкриває цікаву перспективу для прикладних досліджень, зокрема у галузі вивчення протиправної поведінки підлітків: з’ясувати питання, чому людина, включений у такі групи членства, як шкільний клас, спортивна команда, починає раптом орієнтуватися не так на ті норми, прийняті у яких, але в норми інших груп, у які він спочатку з усім не включений (якихось сумнівних елементів «на вулиці»). Механізм впливу референтній групи дозволяє дати первинну інтерпретацію цього факту: група членства втратив свій привабливість для індивіда, він зіставляє свою поведінку з іншого групою. Звісно, це ще у відповідь питання: чому що ця група купила нього такою важливого значення, а та група його втратила? Очевидно, вся проблематика референтних груп чекає ще свого подальшому розвитку, адже поки що все залишається лише на рівні констатації того, яка група для індивіда референтній, але з пояснення, чому саме — она.

4. основні напрями дослідження малих груп у історії социальнои психологии.

А, щоб перспективи вивчення малих груп стали ще більше виразні, потрібно понад більш-менш систематично розглянути, у яких жеосновных напрямах розвивалося їх дослідження соціальної психології у країнах, де проблема малих груп стало основним. Але це дуже ємна і самостійна завдання, вирішити яку тут можна в загальних рисах. Доцільно виділити три основні напрями у дослідженні малих груп, сформовані в руслах різних дослідницьких підходів: 1) социометрическое, 2) соціологічне, 3) школа «груповий динамики».

Социометрическое направлення у вивченні малих груп пов’язаний з ім'ям Дж. Морено. Дискусія, яка постійно виникає у літератури з приводу ограниченностей социометрического методу, вимагає стислого нагадування суті концепції. Морено виходив ідеєю у тому, де можна назвати дві структури відносин: макроструктуру (яка для Морено означала «просторове» розміщення індивідів у різних формах їх життєдіяльності) і мікроструктуру, що, інакше кажучи, означає структуру психологічних відносин індивіда з оточуючими його людьми. Відповідно до Морено, все напруги, конфлікти, зокрема соціальні, обумовлені розбіжністю мікроі макроструктур: система симпатій і антипатій, виражають психологічні відносини індивіда, часто вже не вміщається до рамок макроструктури, а найближчим оточенням не обов’язково оточення, що складається з прийнятних в у психологічному сенсі людей. Отже, завдання в перестраивании макроструктури таким чином, аби навести їх у відповідність до микроструктурой.

Хоча наївність запропонованої схеми очевидна, її методичне додаток виявилося досить популярним. З застосування цієї методики (хоча обов’язково жити у рамках викладеної теоретичної концепції) виникло цілий напрям досліджень малих груп, особливо у прикладних областях. У цьому суто наукова перспектива вивчення малих груп потрапляла у досить обмежені рамки.

Головним прорахунком запропонованого підходу стало своєрідне санкціонування усунення інтересу. Фокус досліджень малих груп у рамках цього напряму звужувався до мінімуму: передбачалося дослідження лише структури психологічних, тобто. міжособистісних відносин, безпосередніх емоційних контактів для людей. Така програма неправомірна не оскільки емоційні контакти не значимі в груповий життя, тому, що вони абсолютизированы, потіснивши й інші можливі «перерізу» взаємин у групі. Социометрическая методика практично стала розглядатися як основний (а й у єдиний) метод дослідження малих груп. І хоча методика сама собі справді дає певні змогу вивчення психологічних взаємин у малих групах, вона то, можливо неправомірно широко витлумачена, як забезпечує повний аналіз малих груп. Аспект діяльності малих груп у ній просто більше не представлений, але замовчування про нього принципового характеру: народжується уявлення достатність дослідження лише пласта власне емоційних відносин. Запровадження «ділових» критеріїв социометрического вибору мало поправляє справа, бо забезпечує включення відносин діяльність у контекст дослідження. Тому, вказуючи недоліки соціометричною методики, насамперед необхідно казати про неприпустимість її розгляду як загального методу вивчення малих групп.

Що стосується інший, конкретнішою завданню, — вивченню емоційних взаємин у малої групі, — методика, запропонована Морено, як відомо, широко використовується (Волков, 1970). Не отже, що у цій сфері вона явна, оскільки досі ні ясно, що саме, власне, вимірює социометрический тест в сучасному його вигляді? Інтуїтивно передбачається, що вимірюється рівень позитивних і негативних оцінок, які індивід дає членам групи, але ці саме собою вимагає глибшої інтерпретації. Неодноразово відзначалася й інша слабкість методики, значуща для дослідження саме емоційних контактів: відсутність відповіді питання про мотиви вибору. Отже социометрическое напрям як напрям дослідження малих груп виявилося дуже одностороннім, надзвичайно уразливим за своїми теоретичним предпосылкам.

Соціологічне направлення у вивченні малих груп пов’язані з традицією, що була у вже згадуваних експериментах Еге. Мейо. Суть їх була така. Компанія Вестерн електрик зіткнулася з фактом зниження продуктивність праці складальниць реле. Тривалі дослідження (до запрошення Мейо) не сприяли задовільного поясненню причин. Тоді, у 1928 р. було запрошено Мейо, що й поставив свій експеримент, спочатку що на меті з’ясувати впливом геть продуктивності праці такого чинника, як освітленість робочого приміщення. Експерименти в Хоторне загалом тривали з 1924 по 1936 р., у яких чітко визначені різні етапи, але тут відтворено лише основна схема експерименту. У виділених Мейо експериментальної і контрольної групах ввели різні умови праці: в експериментальної групі освітленість збільшувалася і значився зростання продуктивність праці, у контрольній групі за незмінної освітленості продуктивності праці не росла. На наступний етап новий приріст освітленості в експериментальної групі дав ОМС новий зростання продуктивності праці; та раптом й у контрольної групі - за незмінної освітленості - продуктивності праці також зросла. На етапі в експериментальної були скасовані поліпшення освітленості, а продуктивності праці продовжувала рости; те саме сталося цьому етапі і у контрольній группе.

Ці несподівані результати змусили Мейо модифікувати експеримент і провести ще кілька додаткових досліджень: тепер змінювалася не лише освітленість, але значно ширший коло умов праці (приміщення шести робітниць на окрему кімнату, поліпшення системи оплати праці, запровадження додаткових перерв, двох вихідних на тиждень тощо.). При запровадження всіх таких нововведень продуктивності праці підвищувалася, але, коли за умовами експерименту, нововведення було заборонено, вона, хоч і дещо знизилася, залишилася лише на рівні вищому, ніж первоначальный.

Мейо припустив, що у експерименті поводиться ще якась змінна, порахував такий перемінної сам собою факт участі робітниць в експерименті: усвідомлення важливості того що відбувається, своєї участі у якомусь заході, уваги себе призвело до більшого включенню в виробничий процес та зростання продуктивність праці, навіть у тих випадках, коли були відсутні об'єктивні поліпшення. Мейо витлумачив це як прояв особливої почуття социабилъности — потреби відчувати себе «що належить» до якоїсь групі. Другий лінією інтерпретації стала ідея про існування всередині робочих бригад особливих неформальних відносин, що саме і позначилися, щойно було виявлено увагу до потреб робітниць, до особистої «долі» під час виробничого процесу. Мейо дійшов висновку як про наявність поруч із формальної що й неформальній структури в бригадах, а й значенні останньої, зокрема, про можливість використання як чинника на бригаду у сфері компанії. Невипадково згодом саме у підставі рекомендацій, отримані Хоторнском експерименті, виникла особлива доктрина «людські стосунки», превратившаяся на офіційну програму управління і преподаваемая нині у ролі навчальної дисципліни переважають у всіх школах бизнеса.

Що ж до теоретичного значення відкриттів Мейо, воно полягає отриманні нового факту — існування у малій групі двох типів структур, відкрив широкі перспективи для досліджень. Після Хоторнских експериментів виникло цілий напрям у дослідженні малих груп, пов’язане переважно з аналізом кожного з цих двох типів групових структур, виявлення соотносительного значення кожного їх у системі управління группой.

Школа «груповий динаміки» є найбільш «психологічне» напрям досліджень малих груп, і пов’язана з ім'ям До. Левіна. Американський діяльність Левіна після еміграції з фашистської Німеччини розпочався з створення Массачусетському технологічному інституті спеціального Центру вивчення груповий динаміки (пізніше був перенесений в Мичиганский університет, де існує досі). Напрям досліджень, у цьому центрі спиралося на створену Левиным «теорію поля». Центральна ідея теорії поля, що соціального поведінки слід шукати пізнання психологічних і соціальних сил, його детерминирующих, була розвинена стосовно науці про групах, до аналізу цих сил, їх локалізації і виміру. Найважливішим методом аналізу психологічного поля стало створення лабораторних умовах груп з заданими характеристиками і наступне вивчення функціонування цих груп. Уся сукупність цих досліджень отримав назву «груповий динаміки». Основна проблематика зводилася до наступного: як і природа груп, які умови їхнього формування, як і їх взаємозв'язок з індивідами і коїться з іншими групами, які умови їхнього успішного функціонування. Велике увага була зосереджена також приділено проблем освіти таких характеристик групи, як норми, згуртованість, співвідношення індивідуальних мотивів і групових цілей, нарешті, лідерство в группах.

Відповідаючи головне питання, які потреби рухають соціальним поведінкою людей, «групова динаміка» пильно досліджувала проблему внутрішньогрупових конфліктів, сопоставляла ефективність груповий діяльність у умовах кооперації та посилення конкуренції, способи винесення групових рішень. Цей перелік було продовжити, оскільки практично весь набір проблем малої групи був представлений у роботах цього направления.

Як і психологічне спадщина До. Левіна, «групова динаміка» справила великий вплив на наступне розвиток соціально-психологічної думки. Немає сумніву у цьому, у межах цього напряму були висловлені надзвичайно важливі ідеї щодо групових процесів, старанно досліджені окремі, розроблено дуже оригінальні методики, зберігають своє значення досі. З іншого боку, теоретичний контекст — конструкції теорії поля — в значною мірою застарілим. Здебільшого, ніж у випадку якійсь іншій галузі соціальної психології, відкидання теоретичної концепції Левіна узгоджується з повним або «майже повним прийняттям створених нею методик. Вони «працюють» та інших теоретичних рамках. Проте чи вирішена ще завдання виявлення ступеня їх припустимого прийняття у руслі нової теоретичної схеми, чого вимагає на повагу до імені Левіна і для її заслугах в психології взагалі і у соціальної психології в частности.

Заключение

.

Можна підбити підсумки тому, як порушувалося питання про малих групах історія соціальної психології. Хоча три розглянутих напрями несумірні (важко зіставляти значення теоретичних посилок Морено і результатів левиновских досліджень), всі вони поставило певну лінію до вивчення малих груп. Але ні перше їх не запропонувало рішень, які дозволили б підійти до аналізу малих груп з погляду специфічного змісту груповий діяльності, ніде була підкреслена специфіка малих груп як елементів громадської структури (це стосується навіть до досліджень Мейо, яких у принципі, було запропоновано співвідносити результати процесів, які у групі, з ширшим внегрупповым контекстом). У дослідженнях малих груп можна знайти й зовсім інші теоретичні підходи (наприклад, традиція вивчення групових процесів в рамках психоаналітичної орієнтації чи вивчення груп з погляду интеракционизма), але й у одному з них теж заданий як основного принцип реалізації у малій групі певного виду громадських отношений.

Тому, хоча у різного рівня, усі ці підходи не дають цілісної програми дослідження реальних малих груп, які у певний тип общества.

До цього часу є дискусійним питання самому визначенні малої групи, про її найістотніше ознаці (отже, про принципи виділення малих груп). Не вирішене питання кількісні параметри малої групи, нижньому і верхньому межах. Один із цього полягає, безсумнівно, за відсутності єдиного теоретичного підходу; проблема малої групи однаково цікавить представниками різних теоретичних орієнтації, а строкатість і суперечливість інтерпретацій стимулює, повидимому, збереження білих плям в кардинальних частинах розробки проблеми. Отже, ситуація, з якою зіштовхнулася соціальна психологія, потребує перегляду положення у області, начебто, детально разработанной.

Библиография.

1. Андрєєва Г. М. Соціальна психологія. Підручник для вузів. — М.: Аспект.

Пресс, 1996. 2. Кричевський Р. Л., Дубовская О. М. Психологія малої групи. — М.: МГУ,.

1991. 3. Щедріна Є.В. Психологічна теорія колективу. — М., 1979.