Психологічна характеристика особистості

1.Рубинштейн З. Л.

1.1. Індивідуальні властивості особи і характера.

2.Леонтьев А. М.

2.1 Поняття личности.

2.2. Діяльність як особистості.

2.3.Формирование особистості.

3. Психоаналіз З.Фрейда.

4. Психоаналіз в ХХІ столітті.

5. Список використаної літератури.

" Про що жодного думав, щоразу до того ж час є або.

менш усвідомлюю себе, свій особистий існування " .

Джемс У.

1.1. Індивідуальні властивості особи і характера.

Введення у психологію поняття особистості означає, передусім, що у поясненні психічних явищ походять від реального буття людину, як реального істоти, у його взаєминах із матеріальним миром.

При поясненні будь-яких психічних явищ особистість постає як воєдино пов’язана сукупність внутрішніх умов, якими переломлюються все зовнішні впливи. Тому запровадження особистості психологію є необхідну передумову до пояснень психічних явищ. Оскільки внутрішні умови, якими у кожний цей час переломлюються зовнішні впливи на особистість, своєю чергою у залежність від попередніх зовнішніх взаємодій, положення про переломленні зовнішніх взаємодій через внутрішні умови означає водночас, що психологічний ефект кожного зовнішнього (зокрема і педагогічного) на особистість обумовлений історією її развития…

…Особистість то більша, що більше в індивідуальному переломленні у ній представлено загальне. Індивідуальні властивості особистості — це один і той ж, що особистісні властивості індивіда, т. е. властивості, що характеризують його як личность.

Як власне особистісних властивостей з усього різноманіття властивостей людини зазвичай виділяються ті, що зумовлюють суспільно значиме поведінка чи діяльність людини. Основне місце у них, тому займають система мотивів і завдань, що ставить собі, властивості його характеру, що зумовлюють вчинки людей (т. е. ті їхні діяння, які реалізують чи висловлюють відносини людини до інших людей) й уміння людини (т. е. властивості, які його придатним до історично сформованим формам суспільно корисною деятельности).

Із подання стосовно особи, укладеного у початковому значенні цього терміну і яке зазначає в ролі, яку актор грає у п'єсі (кому надалі і ту реальної ролі, якого людина грає у життя), мусить бути все-таки утримана одна істотна риса. Вона у цьому, що це особа визначається своїми відносинами до світу, до суспільного оточенню, до інших людей. Ці відносини реалізуються у діяльності людей тієї реальної діяльності, з якої люди пізнають світ (природу й суспільство) і змінюють його. Ніяк не можна зовсім відокремити особистість від тієї реальної ролі, що вона грає у життя. Значущість особистості визначається як самими собою властивостями, а й значущістю тих суспільно-історичних сил, носієм яких є вона выступает…

…Особистість формується у взаємодії, у якому людина розпочинає з довкіллям. У взаємодії зі світом, в здійснюваної ним діяльності людина як проявляється, а й формується. Саме тому таке фундаментальне значення для психології набуває діяльність людини. Людська особистість, т. е. об'єктивність, яка позначається поняттям особистість, — це, зрештою, реальний індивід, живої, діючий людина. Немає ніякої особистості ні як психофизически «нейтрального», ні і суто духовного освіти і ніякий особливої науки про так витлумаченої «личности».

Як особистості людина постає як одиниця у системі громадських відносин, як реальний носій цих відносин. У цьому полягає позитивне ядро тієї точки зір, яка стверджує, що правове поняття особистості є громадська, а чи не психологічна категорія. Не виключає, проте, те, що сама особистість реальністю, як шматок дійсності, володіючи різноманітними властивостями — природними, Не тільки громадськими, — предмет вивчення різних наук, кожна з яких вивчає їх у своїх специфічних нею зв’язках, і відносинах. До яких необхідно входить психологія, бо немає особистості без психіки, більше — непритомний. У цьому психічний аспект особистості не рядоположен коїться з іншими; психічні явища органічно вплітаються в цілісну життя особистості, оскільки основна життєва функція всіх психічних явищ і процесів залежить від регуляції діяльності людей.

Людина є індивідуальність через наявність в нього особливих, одиничних, неповторних властивостей; людина є особистість через те, що свідомо визначає своє ставлення до оточення. Людина є особистість, бо в нього власне обличчя. Людина є у якнайкраще особистість, як у ньому мінімум нейтральності, байдужості, байдужості, максимум «партійності» стосовно до всього суспільно значимого. Тож людину, як особистості таке фундаментальне значення має тут свідомість як як знання, а й як ставлення. Без свідомості, без здібності свідомо зайняти певну позицію немає личности.

Підкреслюючи роль свідомості, треба водночас враховувати багатоплановість психічного, перебіг психічних процесів різних рівнях. Одно-плановый, площинною підхід до психіці особистості є поверховий підхід, навіть при цьому береться якийсь «глибинний шар». Під час цієї багатоплановості цілісність психічного складу людини зберігається у силу взаємозв'язку усіх її іноді суперечливих властивостей і тенденций.

Положення про протікання психічних процесів різних рівнях має фундаментальне значення розуміння психологічного будівлі самої особистості. Зокрема, питання особистості як психологічному суб'єкт безпосередньо пов’язані з співвідношенням мимовільних й дуже званих довільних процесів. Суб'єкт в специфічному буквальному розумінні (як Я) — це суб'єкт свідомої, «довільній» діяльності. Ядро його складають усвідомлені спонукання — мотиви свідомих дій. Будь-яка особистість є суб'єкт себто Я, проте поняття особи і стосовно психології може бути зведено до поняття суб'єкта у тому вузькому специфічному сенсі. Психічне зміст людської особистості не вичерпується мотивами свідомої діяльності; вона охоплює у собі також розмаїття неусвідомлених тенденцій — спонукань його мимовільної діяльності. Я — як суб'єкт — це особливе утворення, невіддільне від багатопланової сукупності тенденцій, складових загалом психологічний склад особистості. У загальній характеристиці особистості треба ще також ураховувати її «ідеологію», ідеї, застосовувані людиною як принципів, основі яких їм виробляється оцінка своїх колег та чужих вчинків, визначених тими чи інші спонуканнями, проте вони не виступають як спонукання його деятельности.

Характер людини — це закріплена в індивіді система генералізованих узагальнених спонукань. Зазвичай розглядаючи ставлення мотивів й правничого характеру, підкреслюють залежність спонукань, мотивів людини з його характеру: поведінка людини, мовляв, виходить із якихось спонукань (шляхетних, корисливих, честолюбних), оскільки такий його вдачу. Насправді таким виступає ставлення характеру і мотивів, лише будучи взято статично. Обмежитися таким розглядом характеру та її ставлення до мотивів — отже закрити собі шлях до розкриття його генези. Щоб відкрити шлях до розуміння становлення характеру, потрібно обгорнути цей показник характеру і міркувань або мотивів, звернувшись до спонуканням і мотивів й не так особистісним, скільки ситуаційним, визначальним й не так внутрішньої логікою характеру, скільки збігом зовнішніх обставин. І несміливий людина може скоїти сміливий вчинок, якби це її штовхають обставини. Лише звертаючись до таких мотивів, джерелами яких безпосередньо виступають зовнішні обставини, можна прорвати порочне коло, куди потрапляєш у внутрішніх взаємовідносинах характерологічних чеснот особи і ними обумовлених мотивів. Вузловий питання — це питання, як мотиви (спонукання), що характеризують як особистість, скільки обставини, у яких вона була. Під час життя, перетворюються на то стійке, що характеризує цю особистість. Саме до цього питання зводиться, зрештою, питання становленні та розвитку характеру у ході життя. Спонукання, породжувані обставинами життя, — і є той «будівельний матеріал», з яких складається характер. Спонукання, мотив — це властивість характеру у його генезисі. Щоб мотив (спонукання) став особистісним властивістю, закріпилися за особистістю, «стереотипизированным» у ній, він має генерализоваться стосовно ситуації, де він спочатку з’явився, поширившись попри всі ситуації, однорідні з першого, в істотних стосовно особистості рисах. Властивість характеру — це, зрештою, це і є тенденція, спонукання, мотив, закономірно з’являється цього людини в однорідних условиях.

Кожне властивість характеру є тенденція до здійснення за певних умов певних вчинків. Витоки характеру чоловіки й ключі до його формуванню — в спонукань і мотиви своєї діяльності. Ситуаційно обумовлений мотив чи спонукання до того що чи іншому вчинку — і є особистісна риса характеру у її генезисі. Тому намагатися будувати характерологію як окрему дисципліну, відокремлену від психології, — означає стати на помилковий путь.

Дослідження характеру та її формування, досі мало просунуте, мала б зосередитись у першу чергу в цій проблемі — проблемі переходу ситуаційно, збігом обставин породжених мотивів (спонукань) в стійкі особистісні спонукання. Цим педагогічному плані й основна лінія виховної роботи з формуванню характеру. Вихідний тут — це добір і «щеплення» належних мотивів шляхом їх генералізації і «стереотипізації», Загальна концепція, за якою зовнішні причини діють за посередництвом внутрішніх умов, визначальна, зрештою, наш підхід до психологічному вивченню людської особистості, визначає й розуміння шляхів її психічного развития.

Через те що зовнішні причини діють лише за внутрішні умови, зовнішня обумовленість розвитку особистості закономірно узгоджується з його «спонтанністю». Усе психології що формується особистості однак зовні зумовлено, але ніщо у розвитку не виведено безпосередньо з зовнішніх впливів. Закони зовні обумовленого розвитку особистості — це внутрішні закони. На цьому має виходити справжнє рішення найважливішої проблеми розвитку й навчання, розвитку та воспитания.

2.Леонтьев А. М.

2.1 Поняття особистості. ?

Поняття особистості, як і і поняття індивіда, висловлює цілісність суб'єкта життя; особистість не складається з шматочків, це «полипняк». Але особистість є цілісне освіту особливий. Особистість не є цілісність, обумовлена генотипически: особистістю не народяться, особистістю становятся…

Особистість є щодо пізнім продуктом суспільно-історичного і онтогенетического розвитку человека.

Формування особистості є процес sui generis, прямо не співпадаючий з процесом прижиттєвого зміни природних властивостей індивіда під час якого пристосування до зовнішнього середовища. Людина як природне істота є індивід, у якого тій чи іншій фізичної конституцією, типом нервової системи, темпераментом, динамічними силами біологічних потреб, афективності і багатьма іншими рисами, котрі під час онтогенетического розвитку частиною розгортаються, а частиною придушуються, словом, багатоманітно змінюються. Проте, не зміни цих уроджених властивостей людини породжують його личность.

Особистість є спеціальне людське освіту, яку не може бути виведено з його пристосувальної діяльності, як і вивести з її його свідомість або його людські потреби, як і знепритомніла людини, і його (Маркс каже: виробництво свідомості, виробництво потреб), особистість людини також «виробляється» — створюється громадськими відносинами, у яких індивід входить у своєї діяльності. Те, що заодно трансформуються, змінюються, й його особливості як індивіда, становить чи причину, а слідство формування її личности.

Висловимо це інакше: особливості, що характеризують одне єдність (індивіда), непросто переходить до особливості іншого єдності, іншого (особистості), отже перші знищуються; вони зберігаються, але саме як особливості індивіда. Так, особливості вищої нервової діяльності індивіда стає особливостями її особистість і визначають її. Хоча функціонування нервової системи становить, звісно, необхідну передумову розвитку особистості, та її тип не є тим «скелетом», якою вона «надбудовується». Сила чи слабкість нервових процесів, врівноваженість їх тощо. буд. проявляються тільки рівні механізмів, з яких реалізується система відносин індивіда зі світом. І це визначає неоднозначність їхній ролі у формуванні личности.

Особистість як індивід є продукт інтеграції процесів, здійснюють життєві відносини суб'єкта. Існує, проте, фундаментальне відмінність того особливого освіти, яку ми називаємо особистістю. Воно визначається природою самих що породжують його відносин це специфічні в людини суспільні відносини, у які він входить у своєї предметної діяльності. Як ми вже бачили, попри різноманітті її видів тварин і форм, усі вони характеризуються спільністю свого внутрішнього будівлі та припускають свідоме їх регулювання, т. е. наявність свідомості, але в відомих етапах розвитку ще й самосвідомості субъекта.

Вивчення процесу об'єднання, зв’язування діяльностей суб'єкта, у результаті якого формується її особистість, є капітальну завдання психологічного дослідження… Завдання це потребує аналізу предметної діяльності.

2.2. Діяльність як особистості. ?

Головне його завдання у цьому, щоб виявити справжні «що утворюють» особистості — цього вищого єднання, мінливого, як мінлива її життя, разом із тим сохраняющего своє сталість, свою аутоидентичность.

Реальним базисом особистості людини сукупність його, громадських за своєю природою, ставлення людини-спеціаліста до світу, але відносин, яка реалізується, що реалізуються його діяльністю, точніше, сукупністю його різноманітних деятельностей.

Маю на увазі саме діяльності суб'єкта, що є вихідними «одиницями» психологічного аналізу особистості, а чи не дії, не операції, не психофізіологічні функції чи блоки цих функцій; останні характеризують діяльність, а чи не безпосередньо особистість. На погляд це положення здається суперечить емпіричним уявленням про особистість і, більше, обедняющим їх, тим щонайменше, воно єдино відкриває дорогу до розуміння особистості її дійсною психологічної конкретности.

У дослідженні особистості не можна обмежуватися з’ясовуванням передумов, А слід виходити із розвитку діяльності, її конкретних видів тварин і форм і тих зв’язків, до яких вони вступають друг з одним, бо їх розвиток радикально змінює значення самих цих передумов. Отже, напрям дослідження звертається немає від придбаних навичок, умінь і якості знань до характеризуемым ними діяльностям, як від забезпечення і зв’язків діяльностей до того що, як і які процеси їх реалізують, роблять їх возможными.

Вже перші кроки у зазначеному напрямі призводять до можливості виділити дуже важливий факт. Він у тому, що під час розвитку суб'єкта окремі своєї діяльності вступають між собою у ієрархічні відносини. На рівні особистості вони зовсім не утворюють простого пучка, промені якої мають своє джерело і центр в суб'єкт. Ставлення до зв’язках між діяльностями як «про що вкорінені у єдності і цілісності їх суб'єкта є виправданим тільки рівні індивіда. У цьому рівні (в тварини, у немовляти) склад діяльностей та його взаємозв'язку безпосередньо визначаються властивостями суб'єкта — загальними і індивідуальними, уродженими й надбаними прижиттєво. Наприклад, зміна вибірковості і зміна діяльності перебувають у прямій залежність від поточних станів потреб організму, через зміну його біологічних доминант.

Інша річ — ієрархічні відносини діяльностей, які характеризують особистість. Їх особливістю був частиною їхнього «отвязанность» від станів організму. Ці ієрархії діяльностей народжуються їх власною розвитком, вони й утворюють ядро личности.

Інакше висловлюючись, «вузли», що з'єднують окремі діяльності, зав’язуються не дією біологічних чи духовних сил суб'єкта, які у неї саму, а зав’язуються вони тією системі міжнародних взаємин, у яких вступає субъект.

Спостереження легко виявляє ті перші «вузли», з освіти яких в дитини починається самий ранній етап формування особистості. У до кінця виразною формі це явище якось виступило в дослідах з детьми-дошкольниками. Експериментатор, який проводив досліди, ставив перед дитиною завдання — дістати віддалений від цього предмет, неодмінно виконуючи правило — не не підводитися зі свого місця. Щойно дитина приймався вирішувати проблему, експериментатор переходив до кімнати, з якої може і продовжував спостереження, користуючись зазвичай застосовуваним при цьому оптичним пристосуванням. Якось після низки безуспішних спроб малюк встав, підійшов до предмета, узяв його й повернувся цього разу місце. Експериментатор відразу ж ввійшов до дитини, похвалив його з успіх і у вигляді нагороди запропонував йому шоколадну цукерку. Дитина, проте, відмовився від нього, а коли експериментатор став наполягати, то малюк тихо заплакал.

Що для цього феноменом? У процесі, який ми побачили, можна назвати три моменту: 1) спілкування дитину поруч із експериментатором, коли йому пояснювалася завдання; 2) вирішення завдання і трьох) спілкування з експериментатором по тому, як дитина взяв предмет. Дії дитини відповідали, в такий спосіб, двом різним мотивів, т. е. здійснювали двояку діяльність: одну — стосовно експериментатору, іншу — стосовно предмета (нагороду). Як свідчить спостереження, тоді, коли дитина діставав предмет, ситуація не переживалася їм, як конфліктна, як ситуація «сшибки». Ієрархічна зв’язок між обома діяльностями виявилася під час, возобновившегося спілкування з експериментатором, як кажуть, post factum: цукерка виявилася гіркою, гіркою зі свого суб'єктивного, особистісному смыслу.

Описане явище належить до раннім, перехідним. Попри наївність, з якою виявляються ці перші підпорядкування різних життєвих відносин дитини, і вони свідчить про котрий розпочався процесі формування того особливого освіти, яку ми називаємо особистістю. Такі підпорядкування будь-коли спостерігаються на більш молодшому віці, натомість у подальший розвиток, у незрівнянно складніших і «захованих» формах вони наголошують на собі постійно. Хіба по аналогічної самою схемою виникають такі глибоко особистісні явища, як, скажімо, каяття совести?

2.3.Формирование личности.

Формування особистості передбачає розвивати процесу целеобразования і розвитку дій суб'єкта. Дії, дедалі більше збагачуючись, хіба що переростають той коло діяльностей, що вони реалізують, і вступають у протиріччя з породили їх мотивами. Явища такого переростання добре відомий і постійно описуються у літературі з вікової психології, хоча у інших термінах; вони й утворюють звані кризи розвитку — криза трьох років, семирічного віку, підліткового періоду, як і менше вивчені кризи зрілості. У результаті відбувається зрушення мотивів на мети, зміна їх ієрархії, і народження нових мотивів — нових видів діяльності; колишні мети психологічно дискредитуються, а відповідальні їм дії чи взагалі перестають існувати, чи перетворюються на безособові операции,.

Внутрішні рушійні сили цього процесу лежать у вихідної двоїстості зв’язків суб'єкта зі світом, у тому двоякою опосредованности — предметної банківською діяльністю та спілкуванням. Її розгортання породжує як двоїстість мотивації дій, але таким чином ще й підпорядкування їхніх, залежать від відкритті перед суб'єктом об'єктивних відносин, у які він вступає. Розвиток дослідницько-експериментальної і множення цих особливих за своєю природою соподчинений, виникаючих лише за умов життя у суспільстві, займає період, що може бути названо етапом стихійного, не спрямовуваного самосвідомістю формування особистості. Аналізуючи цей етап, що триває до підліткового віку, процес створення особистості, проте, не закінчується, вона повинна лише підготовляє народження сознающей себе личности.

У педагогічної та психологічної літературі постійно вказується то молодший дошкільний, то підлітковий віку як переломні цьому плані. Особистість справді народжується двічі: вперше — коли в дитини виявляється у явних формах полимотивированность і підпорядкованість його дії (пригадаємо феномен «гіркою цукерки» і такі органи), вдруге — коли виникає його свідома особистість. У разі мають на увазі якась особлива перебудова свідомості. Виникає запитання — зрозуміти необхідність цієї перебудови і те, у яких саме він состоит.

У русі індивідуального свідомості, описаному раніше як процес взаимопереходов непосредственно-чувственных змістів і значень, які одержують залежно від мотивів діяльності той чи інший сенс, тепер відкривається рух ще одному вимірі. Якщо описане раніше рух образно уявити як спрямування горизонтальній площині, це нове рух відбувається нібито за вертикалі. Воно залежить від соотнесении мотивів друг з одним: деякі займають місце підпорядковуючих інші і як височать з них, деякі, навпаки, опускаються до становища підпорядкованих або навіть і втрачають свою смыслообразующую функцію. Становлення цього руху, і висловлює собою становлення зв’язковою системи особистісних смислів — становлення личности.

Звісно, формування особистості є процес безперервний, що з низки послідовно змінюваних стадій, якісні особливості яких залежить від конкретних умов та соціальні обставини. Тому, простежуючи послідовні його перерізу, ми помічаємо лише окремі зрушення. Але якщо нею ніби з деякого видалення, то перехід, що знаменує собою справжнє народження особистості, постає як подія, змінює хід усієї подальшої психічного развития.

Знання, ставлення до собі накопичуються вже у ранньому дитинстві; в неусвідомлюваних чуттєвих формах вони, очевидно, і в вищих тварин. Інша річ — самосвідомість усвідомлення свого Я. Воно є результатом, продукт становлення людину, як личности.

3. Психоаналіз З.Фрейда.

ЗИҐМУНД ФРЕЙД (1856−1939) був відомим австрійським психіатром і психоаналітиком. У його світоглядному розвитку Фрейд пройшов дуже складний і суперечливий шлях. Спостерігаючи патологічні відхилення в психіці, він дійшов висновку про наявність у свідомості людини особливої непритомною сфери, нікого бездонного затаєного резервуара переживань, який у принципі може бути остаточно прояснений світлом розуму, і енергія якого багато чому визначає роботу людської свідомості та її зовнішнє поведінка. Починаючи з дитинства багато переживання людини, забуваються свідомістю і витісняються в несвідоме продовжуючи там жити все життя, турбуючи і мучаючи людини, іноді розростаючись серйозних психічні розлади породжуючи страх, комплекси, забобони. Фрейд думав, що психіатрія повинна лікувати не тіло, а особистість. Метод психоаналізу перебував у раскапывании у пацієнта його несвідомого, намагаючись дістатись тих «забутих «переживань, що їх потрясли психіку і пішли у підсвідомість, але продовжують мучити людини. Щойно ці переживання усвідомлюються, згадуються, вони перестають тяжіти над психикой.

Свої основні ідеї Фрейд викладав у роботах «Я Воно », «Тотем і табу », «Тлумачення сновидінь «і др.

" Я І ВОНО " .?

Свідомість і бессознательное.

Розподіл психіки на свідоме і несвідоме є передумовою психоаналізу, і лише вона дає можливість зрозуміти й прилучити науці часто що спостерігаються і дуже важливі патологічні процеси в душевне життя. Інакше висловлюючись, психоаналіз неспроможна перенести сутність психічного до тями, але повинен розглядати свідомість як якість психічного, що може приєднуватися або приєднуватися решти його качествам.

Якби міг розраховувати, що цю книжку буде прочитана усіма цікавляться психологією, то був би готовим до того, що вони цьому місці частина читачів зупиниться і піде далі, бо тут перше застосування психоаналізу. Більшість філософськи освічених людей ідея психічного, яке одночасно було б свідомим, настільки незрозуміла, але це бачиться їм абсурдною і несумісну з простий логікою. Це відбувається, гадаю я, від того, що вони вивчали стосовних сюди феноменів гіпнозу і сновидінь, які — а про всієї галузі патологічного, — примушують до розуміння на кшталт психоаналізу. Проте їх психологія свідомості будь-коли спроможна розв’язати проблеми сновидіння і гипноза.

Бути свідомим — це, передусім, суто описовий термін, що найбільш безпосереднє і надійне сприйняття. Досвід свідчить нам далі, що психічний елемент, наприклад уявлення, зазвичай немає довго свідомим. Навпаки, властиве те, що стан свідомості швидко минає; подання до цей час свідоме, в такі миті перестає таким бути, проте може знову стати свідомим при відомих, легко досяжних умовах. Яким воно було проміжний період — ми знаємо; можна сказати, що було прихованим (latent), маючи на увазі те, що він у будь-якої миті здатна була стати свідомим. Якщо ми скажімо, що було несвідомим, ми також дамо правильне опис. Це несвідоме у разі збігається з приховано чи потенційно свідомим. Щоправда, філософи заперечили було б: немає, термін «несвідоме» неспроможна мати тут застосування; поки уявлення перебував у прихованому стані, взагалі був психічним. Але, якби вже цього місці заперечують їм, то затіяли б, цілком безплідний суперечка про словах.

До терміну чи поняттю несвідомого домовилися іншим шляхом, шляхом розробки досвіду, у якому великій ролі грає душевна динаміка. Ми бачили, т. е. змушені були визнати, що є дуже напружені душевні процеси чи подання, — тут, передусім, має справу з певним кількісним, т. е. економічним, моментом — що мати таку ж наслідки для душевному житті, як й інші уявлення, ніби між іншим, і ті наслідки, які можна сознаны знов-таки як уявлення, хоч насправді і стають свідомими. Не треба докладно повторювати те, що вже часто говорилося. Варто сказати: тут починається психоаналітична теорія, яка стверджує, такі уявлення стає свідомими тому що їм протидіє відома сила, що цього міг би стати свідомими, і тоді ми побачили б, як вони відрізняються інших загальновизнаних психічних елементів. Ця теорія позначається незаперечною тому, що у психоаналітичної техніці знайшлися кошти, з допомогою яких можна усунути протидіючу собі силу й довести відповідні уявлення до свідомості. Стан, де вони перебували до усвідомлення, ми називаємо витісненням, а сила, яка призвела до витіснення і поддерживавшая його, відчувається нами під час нашої психоаналітичної роботи, як сопротивление.

Поняття несвідомого ми, в такий спосіб, отримуємо з учення про витіснення. Витиснута ми розглядаємо, як типовий приклад несвідомого. Ми, проте, що є двояке несвідоме: приховане, але здатне стати свідомим, і витиснута, що саме собі й без подальшого може стати свідомим. Приховане несвідоме, що є таким лише у описовому, але не динамічному сенсі, називається нами предсознательным; термін «несвідоме» ми застосовуємо лише у вытесненному динамічному несвідомому; в такий спосіб, маємо тепер три терміна: «свідоме» (bw), «предсознательное» (vbw) і «несвідоме» (ubw), зміст яких не тільки суто описовий. Предсознательное (vbw) передбачається нами хто стоїть значно ближчою до свідомому (bw), ніж підсвідоме, бо як несвідоме (ubw) ми назвали психічним, ми тим паче назвемо і приховане предсознательное (vbw). Чому було б, проте, залишаючись у його злагоді із філософами і зберігаючи послідовність, не відокремити від сознательно-психического як предсознательное, і несвідоме? Філософи запропонували було б тоді розглядати і предсознательное і несвідоме як роду чи два щаблі психоидного, і єднання було б досягнуто. Проте результатом цього було б нескінченні труднощі, щоб викладу, а єдино значний факт, що психоиды ці майже всім іншим збігаються з признанно психічним, було б відтиснутий на задній план через упередження, якої він у той час, коли знали цих психоидов чи найсуттєвіше в них.

Отже, ми з великим зручністю можемо обходитися нашими трьома термінами; bw, vbw і ubw, за умови що не станемо обійти увагою, що у описовому сенсі існує двояке несвідоме, в динамічному ж лише одна. У окремих випадках, коли виклад переслідує особливі мети, цим відмінностями можна знехтувати, за іншими ж випадках воно, звісно, необхідно. Взагалі ж ми досить до двойственному змісту несвідомого і добре з нею справлялися. Уникнути цієї двоїстості, оскільки можу судити, неможливо; різницю між свідомим і несвідомим є, зрештою, питання сприйняття, який доводиться відповідати чи так чи ні, самий ж акт сприйняття це не дає жодних указівок те що, чому щось сприймається або сприймається. Не вправі скаржитися те що, що динамічний у явленні може бути висловлено лише двусмысленно.

Надалі розвитку психоаналітичної роботи з’ясовується, проте, що ці відмінності виявляються не вичерпними, практично недостатніми. З-поміж положень, службовців тому доказом, наведемо вирішальне. Ми створили собі уявлення про зв’язковою організації душевних процесів лише у особи і позначаємо його як Я цієї особистості. Це Я пов’язані з свідомістю, що його панує над спонуканнями до руху, т. е. до винесення порушень до світу. Це те душевна інстанція, яка контролює всі приватні процеси (Partial-vorgange), яка вночі відходить до сну але що керує цензурою сновидінь. На цьому Я виходить також витіснення, завдяки якому вона відомі душевні спонукання підлягають виключенню з свідомості, але й з інших значимості і правоохоронної діяльності. Це усунене шляхом витіснення в аналізі протиставляє себе Я, і аналіз сидить над завданням усунути опір, продуковане Я стосовно спілкуватися з витисненим. Під час аналізу ми бачимо, як хворий, коли йому ставляться відомі завдання, потрапляє у скрутне становище; його асоціації припиняються, тільки-но вони повинні наблизитися до вытесненному. Тоді говоримо йому, що він перебуває при владі опору, але він нічого про нього знає, і у тому разі, коли, виходячи з почуття невдоволення, він має здогадуватися, що він діє якийсь спротив, усе ж таки не вміє ні назвати, ні вказати його. Та оскільки опір, безсумнівно, виходить із його Я належить останньому, ми опиняємося у несподіваному становищі. Ми у самому Я щось таке, що теж несвідомо і виявляється подібно вытесненному, т. е. надає сильне дію, не переходячи у свідомість й у усвідомлення чого потрібно особлива робота. Наслідком такого спостереження для аналітичної практики і те, що ми потрапляємо в безліч труднощів і неясностей, за умови що хочемо дотримуватися звичних способів висловлювання, наприклад, якщо хочемо звести явище неврозу конфлікт між свідомістю і несвідомим. З нашої теорії структурних відносин душевне життя, ми повинні таке протиставлення замінити іншим, саме, цельному Я протиставити отколовшееся від цього вытесненное.

Проте слідства із нашого розуміння несвідомого ще вагоміші. Ознайомлення з динамікою внесло першу поправку, структурна теорія вносить другу. Ми доходимо висновку, що ubw не збігаються з витисненим; зберігає вірність, що це витиснута несвідомо, але не несвідоме є витиснута. Навіть частина Я (один бог відає, наскільки важливу складову Я то, можливо непритомною), поза всяким сумнівом, підсвідома. І це несвідоме в Не є приховане себто предсознательного, інакше її там було зробити активним без усвідомлення і саме усвідомлення було б стільки труднощів, Коли ми, в такий спосіб, стоїмо перед необхідністю визнання третього, не витісненого ubw, то нам доводиться визнати, що характер несвідомого втрачає нам своє значення. Він обертається в многосмысленное якість, не що дозволяє широких і незаперечних висновків, котрим нам хотілося його використовувати. Проте, потрібно остерігатися нехтувати їм, оскільки, зрештою, властивість несвідомості чи свідомості єдиний світочем у темряві психології глубин.

4. Психоаналіз в ХХІ столітті. ?

Психологія початку сучасності була складним; і суперечливим явищем, де поряд триваючими спробами суто механічного пояснення людської психіки велике місце займали філософські раціоналістичні спекуляції усвідомлення як «про чистому дусі, здатний у принципі остаточно просвітити себе і навколишній мир.

Емпірична психологія думала, що будь-який психічне переживання, зрештою, визначається закріпленими по них нервовими процесами, і будь-яка вища психічна форма, то, можливо на всі сто розкладена для цієї процеси. Свідомість ототожнювалося зі свого роду машиною, яка має ніяких уроджених структур і змістів, за його описі застосовувалися механічні і математичні образи, схожі на явища зовнішнього світу. Душевна життя представлялася механічної мозаїкою із якихось душевних «камінчиків », які називалися відчуттями, поглядами й т.д.

Раціоналістична спекулятивна психологія рішуче заперечила таку безпосередню прив’язку до фізіології і розуміла себе, немов науку усвідомлення і про тих явищах внутрішньої злагоди, які індивідуальний суб'єкт здатний сприйняти зрозуміло і чітко і дати про неї самозвіт. Вважалося, що хтозна себе, своїх внутрішніх потаємні пружини і мотиви оскільки людина, котрі можуть дати про неї повний звіт.

" Список використаної літератури «.

1. Леонтьєв А. М. Діяльність, свідомість, особистість. // Психологія особистості. Тексти / Під ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, А. А. Пузырея. М., Вид-во МДУ, 1982.

2. Леонтьєв А. М. Діяльність, свідомість особистість. М., 1975.

3. Рубінштейн З. Л. Теоретичні питання з психології та проблема особистості // Психологтя особистості. Тексти / Під ред. Ю. Б. Гиппенрейтер, А. А. Пузырея. М.: Вид-во МДУ, 1982.

4. Філософія: Підручник Під ред. В.Д. Губіна, Т. Ю. Сидориной, В.П.Філатова. — М.: Російське слово, 1996.

5. Хрестоматія з історії психології. Під ред. Гальперіна П. Я., Ждан А. М. М.: Вид-во МДУ, 1980.