Потерпевший в кримінальному праві Украины

Львівський національний університет.

ім. І.Франка.

Інститут підвищення кваліфікації й перепідготовки кадрів.

| |Кафедра кримінального права й | | |процесу |.

КУРСОВА РОБОТА.

|на тему: |Правове становище потерпілого за кримінальним | | |правом України |.

| | | | | |.

Львів — 2000.

ЗМІСТ.

Вступ 3.

1. Підстави та процесуальний порядок визнання особини потерпілою у кримінальному процесі України 6.

2. Представники потерпілого у кримінальному процесі 8.

3. Поняття характеру шкоди, завданої злочином потерпілому. 13.

3.1. Поняття майнової шкоди, завданої злочином потерпілому. 13.

3.2. Поняття моральної шкоди, завданої злочином потерпілому 17.

3.3. Поняття фізичної шкоди, завданої злочином потерпілому 22.

4. Потерпілий у стадіях порушення, попереднього розслідування та суднового провадження кримінальної справ 23.

5. Доказування у кримінальному процесі характеру й розміру шкоди, завданої злочином потерпілому 30.

Висновок 32.

Список використаної літератури 33.

Вступ.

Становлення України як правової демократичної держави потребує оновлення юридичної бази захисту прав й свобод людини, приведення її у відповідність до європейських норм.

Для вдосконалення правового статусу особини в законодавстві України особливе значення має Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року, норми якої є нормами прямої дії, а також такі міжнародно-правові документи, як Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини, Декларація ООН «Основні принципи правосуддя для жертв злочинів й зловживань владою «та ін.

Конституція України, котра є Основним Законом України, проголошує, що «людина, її життя, і здоровий «я, честь й гідність, недоторканість й безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їхні гарантії визначають зміст й спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною упродовж свого діяльність. Утвердження й забезпечення прав й свобод людини є головним обов «язком держави[1] «. Для кримінально-процесуального законодавства це означає, що воно та має бути зорієнтоване на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства процесуальних прав й додержання законності под годину його проведення.

Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі заговорили українською у «язана із необхідністю не лише вдосконалення діяльності органів попереднього розслідування, прокуратури, суду, адвокатури, а і розширення процесуальних прав учасників процесу, до того числі і тихий, котрі постраждали від злочинів, а також послідовного здійснення наявних прав.

Слід зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство України спрямоване головним чином на забезпечення розслідування вчинених злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб, що, на свій чергу, зумовило детальне регулювання прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Однак, інтереси осіб, котрі потерпіли від злочину, захищені законом менш рішуче й із миритися із цим неможливо.

Перед всім слід відзначити явну недосконалість правового статусу інституту потерпілого, що лагодити негативний вплив на його доля в процесі, ставити в нерівне становище із обвинуваченим. Це виявляється, в першу чергу, в диспропорції обсягу прав потерпілого й обвинуваченого (в потерпілого він значно вужчий), в регламентації процесуальної процедури щодо потерпілого (інколи вон не є чітко визначеною), у проблемі відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної злочином, що призводить до меншої гарантованості реалізації потерпілим своїх прав.

Судово-правова реформа в Україні спрямована переважно на створення про «єктивного слідства, кваліфікованого сильного та незалежного суду. Однак, щоб ця формула правосуддя був практично життєвою, необхідні розробка й створення сильного правового інструментарію правосуддя, який гарантував бі досягнення про «єктивної істини в кожній справі. У зв «язку із цим важливе значення має правовий статус потерпілого та його вдосконалення. Потерпілий від злочину, як й решта учасників кримінального процесу, має декларація про ті, щоб його законні інтереси були забезпечені. Законодавець враховує це право, але й, на шкода, не повною мірою й не завжди.

Тому, зваживши на чинні нормативні положення, вітчизняний нормотворчий досвід та наявні в літературі наукові концепції, в дана курсова робота якщо спробою розв «язати комплекс нижченаведених проблем щодо вдосконалення правового статусу потерпілого в кримінальному процесі України. Адже одним з напрямків судовоправової реформи є створення такого судочинства, яку б гарантувало декларація про захист не лише підозрюваному, обвинуваченому та підсудному, а і потерпілому, затверджувало б рівність всіх учасників процесу перед законом.

1. Підстави та процесуальний порядок визнання особини потерпілою у кримінальному процесі України.

У відповідності з чч. 1, 2 ст. 49 Кримінально-процесуального Кодексу України, потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду. Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, Яка провадить дізнання, слідчий й суддя виносять постанову, а суд — ухвалу[2].

У літературі дається более детальне визначення цого поняття. Так, М. Михеєнко визначає потерпілим фізичну особу, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду й котра визнана потерпілою постановою особини, Яка провадить дізнання, слідчого, судье, чи ухвалою суду[3].

Визнання особини потерпілою не залежить від її віку, фізичного чи психічного стану. Також для визнання особини потерпілою закон не потребує її заяви. Тобто, підставами для визнання особини (фізичної, то в відповідності з чинним законодавством потерпілим може визнаватись лише фізична особа) потерпілою є школа, заподіяна цій особі внаслідок скоєння певних дій котрі кримінальним законом визнаються злочинними, чи відмови від скоєння таких дій (бездіяльності) іншою особою.

Для успішного розслідування справ важливим є своєчасність виявлення осіб, потерпілих від злочину, та визнання їхні потерпілими. І тому не підлягає сумніву постулат, що допитий потерпілого доцільно проводити на початку розслідування справ, бо це сприяло б найбільш ефективній та цілеспрямованій організації розслідування. При цьому важливо, щоб особа, Яка постраждала від злочину, допитувалася саме як потерпілий, а чи не як свідок. Своєчасне визнання потерпілого необхідне й для повнішого забезпечення прав й законних інтересів постраждалої особини. Тому важливе значення має запитання про ті, за наявності які даних особа підлягає визнанню потерпілою.

У законі зазначено, що слідчий виносить постанову про визнання особини потерпілою, встановивши, що «злочином заподіяно моральну, фізичну чи матеріальну шкоду» (ст. 49 КПК). Алі як ж слід розуміти цю вимогу закону? Чи означає це, що умовою визнання особини потерпілою є наявність даних, котрі б дали підстави слідчому визнати безперечно встановленим як сам собою факт злочину, то й заподіяну ним шкоду? Таке розуміння закону, на думку М.І. Гошовського, не є правильним. Визнання доведення самого факту злочину в багатьох випадках невіддільне від визнання того, що даний злочин заподіяно конкретною особою. Наприклад, у справах про злочини на автотранспорті вирішення запитання про ті, чи є наїзд на потерпілого результатом злочину, часто органічно пов’язане із вирішенням запитання про винність водія автомашини й знаходиться в прямій залежності від нього. Аналогічне положення нерідко має місце у справах про зґвалтування, заподіяння тілесних ушкоджень, шахрайство та деяких інших.

Отже, якби визнання потерпілим обумовлювалося доведеністю факту злочину, яким заподіяно шкоду, то наведених випадках було б б невіддільним від визнання обґрунтованості обвинувачення тієї чи іншої особини в цьому злочині. 4] А це означає, що визнання потерпілим могло б матір місце лише наприкінці слідства чи, принаймні, не раніше притягнення особини як обвинуваченої. Тім годиною вирішення запитання про визнання особини потерпілою не слід залишати на кінець розслідування справ, бо це обмежує права потерпілого й може негативно позначитися на результатах слідства. І правильно наголошує В. В. Леоненко на бо мають бути передбачені додаткові процесуальні гарантії своєчасності визнання особини потерпілою[5].

Потерпілою в матеріальному розумінні є особа, якій злочином заподіяно шкоду, що встановлена відповідно до дійсності. Це безперечно. Причому запитання про заподіяння шкоди тій чи іншій особі, оскільки воно та невіддільне від запитання про винність певної особини в цьому злочині, може бути вирішено позитивно лише вироком суду. Висновки слідчого із цого запитання, як й про винність обвинуваченого, мають імовірнісний характер, проте смердоті повинні ґрунтуватися на сукупності доказів, достатніх у тому, аби винести конкретне рішення.

Потерпілим у процесуальному розумінні є особа, котра займає правове становище потерпілої у процесі за відповідним рішенням слідчого чи суду, винесеним завдяки наявності даних, котрі вказують на заподіяння шкоди тім злочином, що розслідується, чи справа щодо якого розглядається в суді.

2. Представники потерпілого у кримінальному процесі.

Чинному праву відоме представництво в адміністративних, цивільних, трудових, сімейних та інших справах, що розглядаються судами. Інститут представництва притаманний й кримінально-процесуальному праву.

Існує два види представництва законних інтересів — за законом й за угодою.

Представництво за законом здійснюється законним представником потерпілого, коли тієї є неповнолітнім чи особою, котра має фізичні чи психічні вади й не може самостійно захистити свої права і законні інтереси. Представник за законом зобов’язаний захищати права і законні інтереси потерпілого в всіх установах, зокрема органів попереднього розслідування й в суді. Згідно із до законних представників належати: батьки, опікуни, піклувальники даної особини чи представники тихий установ й організацій, под опікою чи опікуванням які вона перебуває[6]. А, щоб узяти доля в кримінальному процесі, законному представникові згоди потерпілого не потрібно. Він вступає у справу, подаючи слідчому документ, який засвідчує, що він є батьком, опікуном чи іншою особою, под опікою якої знаходиться потерпілий.

Законний представник потерпілого може бути допитаний як свідок. Він закінчує свою діяльність, коли неповнолітньому потерпілому виповнюється 18 років, тобто коли він стає повнолітнім.

Представником потерпілого за угодою може бути особа, котра в змозі надати юридичну допомогу потерпілому. Найчастіше це — адвокат. І, як зазначає ряд науковців, «правильним є ті, що закон першим серед осіб, які мають право брати доля в кримінальній справі як представники потерпілого, називає саме адвоката. Адже адвокат — це компетентний юристпрофесіонал, який здійснює кримінально-процесуальне представництво. Саме адвокат може найкращим чином надати юридичну допомогу й сприяти здійсненню правосуддя у кримінальній справі"[7]. Однак, адвокати поки що занадто рідко представляють інтереси потерпілих, що, на думку М.І.Гошовського, пояснюється, із одного боці, тім, що потерпілі не знають свого законного права запросити адвоката як представника своїх прав й законних інтересів, порушених злочином, а із іншого — тім, що не усі потерпілі в змозі оплатити послуги адвоката[8].

Питанням, що має бути детально доопрацьованим у кримінальному процесі, є запитання про можливість визнання потерпілими близьких родичів осіб, котрі загинули внаслідок злочину. У год. 5 ст. 49 КПК України зазначено, що у справах, про злочини, через котрі сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі, якими, відповідно до п. 11 ст. 32 КПК є батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки[9]. Наведений перелік осіб, що мають права загиблого потерпілого, є вичерпним, інші особини брати доля в справі як потерпілі не можуть.

Виникає запитання: кім виступають близькі родичі загиблого від злочину? На думку одних авторів, смердоті беруть доля в кримінальному процесі як потерпілі, інших — як представники потерпілих, треті вважають їхнього потерпілими й представниками потерпілих, на думку четвертих — смердоті взагалі не повинні брати доля в кримінальному судочинстві ані як потерпілі, ані як представники потерпілих.

Так, В. М. Савицький із цого приводу пише, що «найточніша юридична характеристика правового стану близьких родичів того, хто загинув, — представники. І нічого незвичайного немає до того, що смердоті представляють інтереси особини, якої уже немає в живих"[10]. А В.П. Бож'єв вважає, що «близькі родичі потерпілого, який загинув, не можуть бути визнані ані потерпілими, ані представниками потерпілих"[11].

Однак більшість вчених, зокрема Л. Д. Кокорев, Н.Я. Калашнікова, Ю.О. Іванов, Р. Д. Рахунок, М. О. Чельцов, Г. М. Омельяненко, М. П. Шешуков дотримуються думи, що близькі родичі особини, котра загинула внаслідок злочину, повинні брати доля в процесі, як потерпілі, а чи не як представники загиблих, бо їм найчастіше заподіюється велика моральна, а іноді й матеріальна шкоди. І із цим важко не погодитися.

На думку Ю.О. Іванова, близькі родичі загиблих від злочину осіб беруть доля в кримінальному судочинстві як потерпілі, й всупереч думці окремих науковців, не лише із огляду на заподіяння їм майнової шкоди, наприклад, щодо неповнолітніх дітей, та інших недієздатних членів сім'ї, котрі знаходяться на його утриманні. Закон не називає їхнього потерпілими (потерпілим названо померлого від злочину), а лише вказує тих, що смердоті наділяються правами потерпілого. Алі резонно запитати, що за учасник процесу, якого наділено всіма правами потерпілого? Певна річ, це й є потерпілий. Всяке інше вирішення даного запитання, наголошує Ю.О.Іванов, немає ніяких ані логічних, ані правових підстав[12].

Цієї ж думи дотримується й Верховний Суд України. То в п. 5 постанови від 22 грудня 1978 р. «Про деякі запитання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів» Пленум Верховного Суду України роз’яснив: «З огляду на год. 5 ст. 49 КПК у справах про злочини, внаслідок які сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі, котрі в установленому законом порядку повинні називатися потерпілими"[13].

Щодо моменту допуску представника потерпілого до участі у справі, то це запитання досі залишається невирішеним. У проекті КПК України (год. 2 ст. 60) зазначено, що підставою для участі в справі представника є дгоговір доручення, укладений ним з потерпілим. У год. 3 ст. 58 проекту зазначено, що законні представники потерпілого беруть доля в справі як поряд з ним, то й замість нього. Алі ці норми не вносять ясності в запитання про момент допуску представника потерпілого до участі у справі. А точніше визначення цого запитання в законі мало б важливе значення для слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів. Тому можна погодитися із думкою В.П.Шибінко, що моментом допуску представника потерпілого до участі в справі може бути вушко Першого допиту особини потерпілого. Після винесення постанови про визнання особини потерпілою та роз’яснення їй процесуальних прав у неї має бути з’ясоване бажання запросити до початку допиту представника для обстоювання її інтересів[14].

Кримінально-процесуальний закон не встановлює вік, із якого потерпілий набуває дієздатності. У вищезгаданій постанові Пленуму Верховного суду України від 22 грудня 1978р. вказується, що «…после досягнення потерпілим 18-річного віку він стає дієздатним у повному обсязі …"[15]. Така позицію, на думку більшості науковців, є правильною, й її треба дотримуватися под годину розслідування та суднового розгляду кримінальних справ. Адже надання потерпілому дієздатності із 18 років, як свідчить практика, краще сприятиме захистові його інтересів, а також відповідатиме вимогам цивільного та цивільно-процесуального законодавства із питань дієздатності.

3. Поняття характеру шкоди, завданої злочином потерпілому.

3.1. Поняття майнової шкоди, завданої злочином потерпілому.

У літературі із кримінального права й процесу майнова розглядається, як правило, лише як втрата, привласнення, знищення чи пошкодження майна. Єдиного уявлення щодо поняття розміру (обсягу) майнової шкоди, завданої злочином, що підлягає відшкодуванню потерпілому, серед учених немає. Одні автори вважають, що допускається можливість застосування лише тихий норм цивільного права, котрі передбачають відшкодування шкоди, безпосередньо завданої злочином[16]. В частности, на думку В.П. Гуреєва, «в зобов’язаннях з заподіяння шкоди відшкодування збитків замінює відновлення попереднього стану. Під збитками в разі заподіяння шкоди слід розуміти лише позитивну шкоду в майні, тобто зменшення наявного майна потерпілого… Тому потерпілий, який зазнав матеріальної шкоди від злочину, має декларація про стягнення із обвинуваченого чи осіб, що несуть відповідальність за дії обвинуваченого, лише позитивної шкоди в майні та помиляюся на стягнення втраченої вигоди"[17]. як аргумент проти включення «втраченої виголи» чи «недоодержаних доходів» у розмір відшкодування завданої злочином шкоди, висуваються також твердження про складність їхні підрахунку й неможливість відшкодування в порядку кримінального судочинства через відсутність причинно-наслідкового зв’язку із фактом злочину.

Прихильники іншої концепції вважають, що підлягає відшкодуванню не лише пряма школа, завдана злочином, а і недоодержані доходи, оскільки це випливає із самої суті застосування цивільно-правової відповідальності у кримінальному процесі. В частности, В. Т. Нор зауважив, що із аналізу чинного цивільного законодавства (ст. 148, 203, 440, 469 ЦК України), на підставі якого суд винен вирішити заявлену вимогу (позов) про відшкодування завданої злочином матеріальної шкоди, випливає висновок, що заподіяна майнова школа підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, котра її заподіяла, крім випадків, спеціально вказаних законом. 18] Продовжуючи, автор відзначає, що повний обсяг (розмір) майнової шкоди, як відомо, криє в собі як позитивну шкоду в майні, то й недоодержані доходи. При цьому відшкодування шкоди в натурі (надання замість знищеної чи пошкодженої речі того ж роду й якості, лагодження її тощо) не є перепоною до відшкодування, крім того, ще і заподіяння збитків у вигляді недоодержаних доходів, що їхні потерпіла особа здобула б, якби не було б вчинено злочину.

Аналізуючи ці позиції, а також опубліковану останнім годиною практику Верховного Суду України, можна зробити висновок, що в кримінальному процесі України потерпілий має декларація про відшкодування не лише прямої шкоди, а і недоодержаних доходів із наступних міркувань.

Норми цивільного (трудового, аграрного, природоохоронного) законодавства застосовуються в кримінальному судочинстві із метою захисту порушеного матеріального суб'єктивного права потерпілих від злочину. Це випливає із природи єдиного юридичного факту, який, із одного боці, є підставою притягнення особини до кримінальної відповідальності, а із іншого — до цивільно-правової відповідальності в разі заподіяння злочином майнової шкоди. Законодавець у ст. 28 КПК України передбачає можливість сумісного розгляду й цивільного покличу насамперед, із огляду тих, що це винне сприяти повноті, всебічності та об'єктивності дослідження обставин справ, а також более швидкому відшкодуванню заподіяної злочином шкоди. Якщо це так, то зазначені переваги «з'єднаного процесу» мають гарантувати потерпілому від злочину чи цивільному позивачеві можливість відшкодування завданої злочином шкоди до того розмірі (обсязі), якої смердоті могли б одержати за розгляду покличу в порядку цивільного судочинства. У протилежному випадку саме існування «інституту цивільного покличу» в кримінальному процесі було б б неефективним. Тобто, існуючі в цивільному законодавстві тлумачення майнової шкоди, обсягу й розміру її відшкодування повинні однаково застосовуватися незалежно від того, яким деліктом смердоті спричинені - цивільним чи кримінальним.

І випадки такого позитивного вирішення цивільних позовів у кримінальній справі уже є у судовій практиці. Наприклад, вироком Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 10.10.1996р. грн. До. Було засуджено за год. 1 ст. 199 КК України за самовільне захоплення земельної ділянки грн. З. Одночасно суд задовольнив цивільний позов про стягнення на користь останнього з засудженої 500 грн. Майнової шкоди, що становить вартість недоодержаного врожаю. Засудженою вирок оскаржувався у касаційному порядку. Ухвалою судової колегії у кримінальних справах ІваноФранківського обласного суду від 20.11.1996 р. він залишився без змін[19].

Матеріальна школа як один з шкідливих наслідків злочину виникає не лише внаслідок посягання на відносини власності у формі певних матеріальних об'єктів. Така школа може бути завдана й за посягання на особу та її права. Приміром, при вчиненні злочинних посягань на життя, і здоров’я громадян, як правило, має місце заподіяння їм фізичної шкоди, Яка безпосередньо відшкодована бути не може. Однак нарівно із фізичною шкодою потерпілим у такому разі може бути заподіяна й майнова школа, що виражається у витратах на лікування, протезування, посилене харчування, втратою всього чи частини заробітку через тимчасову чи стійку втрачу працездатності, а разі їхні смерти — витратами на погребение, втратою засобів до існування особами, котрі знаходяться на їхні утриманні. Питання про можливість відшкодування зазначеної майнової шкоди через пред’явлення цивільного покличу у кримінальній справі однозначно вирішується як у теорії, то й у судовій практиці.

Щоб зазначена майнова школа, заподіяна потерпілому, могла бути відшкодована через пред’явлення цивільного покличу в кримінальній справі, вона винна бути на даний момент розгляду судом справ наявною, дійсною та реальною. У іншому разі запитання про її відшкодування має вирішуватись у порядку цивільного судочинства, оскільки «можлива школа» не може бути підставою позову.

За цивільним позовом у кримінальній справі (чи із ініціативи суду) з засуджених можуть бути стягнені також кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особини, потерпілої від злочину.

За своєю правовою природою позов про відшкодування коштів, витрачених закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особини, потерпілої від злочину, є одним з видів регресних позовів, вирішення якого законодавець допускає в кримінальному процесі.

Наведені вище міркування дають підстави стверджувати, що поняття майнової шкоди, завданої злочином потерпілому, про відшкодування якої може йти мова кримінальному процесі, охоплює:

1) заподіяну злочином особі пряму, безпосередню шкоду в її майновому та грошовому виразі;

2) недоодержані внаслідок скоєння злочину доходи;

3) оцінені у грошовому виразі витрати на лікування, протезування, відновлення здоров’я потерпілого, а разі його смерти — на погребение і виплати із підтримання матеріального добробуту й виховання непрацездатних членів сім'ї потерпілого та його неповнолітніх дітей;

4) кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особини, потерпілої від злочину.

3.2. Поняття моральної шкоди, завданої злочином потерпілому.

Обов’язок з відшкодування заподіяної будь-яким деліктом майнової шкоди ані не викликає сумніву. Інша ситуація склалася щодо моральної (немайнової) шкоди. Якщо запитання про визнання моральної шкоди як юридичного факту, що породжує ставлення відповідальності, заперечень не викликає, то запитання про можливість її компенсації потерпілому у грошовій формі за рахунок заподіювача шкоди давно в літературі є дискусійним.

Автори, котрі вважають неможливим відшкодування моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, до того числі через пред’явлення цивільного покличу в кримінальній справі, найчастіше висувають із цого аргумент, що немайнова (моральна) школа не піддається точній грошовій оцінці. Однак, як слушно із цого приводу зауважила Р. Радєва, за такого підходу до даної проблеми немайнова школа взагалі не відшкодовується, а тому образу потерпілого, його бажання справедливості залишаються незадоволеними[20]. Якщо розглядати майнове відшкодування немайнової моральної шкоди як бажання викликати в потерпілого позитивні емоції, спричинені фактом скоєння злочину, то ця думка виглядає обґрунтованою й відповідає вимогам справедливості.

Моральна школа справді не піддається точній грошовій оцінці. Алі на думку М.С. Малеїна, із якою важко не погодитись, це не може бути перешкодою для позитивного вирішення проблеми. По-перше, мова йде не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, що загладжує моральні переживання потерпілого, полегшує його становище. По-друге, правопорушення й міра відповідальності за нього аж ніяк не завжди точно співвідносяться. Так, розміри грошових штрафів, передбачені цивільним, адміністративним законодавством, міри кримінального покарання не еквівалентні заподіяній майновій шкоді чи тяжкості злочину. Відповідність правопорушення й міри відповідальності за нього є відносною, тому недосягнення точності між заподіяною моральною шкодою та її грошовою компенсацією не є винятком й перешкодою для юридичного визнання моральної шкоди[21].

Чинне законодавство України також передбачає компенсацію моральної шкоди. Стаття 440−1 Цивільного кодексу України, якою кодекс доповнений Законом України від 6 травня 1993р., передбачає, що моральна (немайнова) школа, заподіяна громадянинові чи організації діяннями іншої особини, котра порушила їхні законні права, відшкодовується особою, Яка заподіяла шкоду, якщо вон не доведе, що моральну шкоду заподіяно не із її звинувачуй. Моральна школа відшкодовується в грошовій чи іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Крім того, відшкодування моральної шкоди прямо передбачене ст. 12 Закону України «Про охорону праці"[22], ст. 3 Закону України «Про інформацію"[23], ст. 24 Закону України «Про захист прав споживачів"[24], ст. 44 Закону України «Про авторське право й суміжні права"[25], ст. 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури й суду"[26] та іншими законодавчими актами.

як бачимо, в Україні законодавець рішуче висловився за відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що стало важливим засобом захисту особистих немайнових прав громадян, а також підприємств, установ й організацій. Сам факт захисту законом гідності особини через компенсацію моральної шкоди грошовим еквівалентом позитивно впливає на психічний стан потерпілого, вселяє віру в справедливість.

Втім, перешкодою для регулювання цого запитання є та обставина, що ані в законодавстві, ані в доктрині немає єдиної дефініції моральної та немайнової шкоди. З всіх законодавчих актів, якими передбачене відшкодування моральної шкоди, законодавець давши визначення цієї шкоди лише в ст. 12 Закону України «Про охорону роботи». Під нею розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення чи позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок бажань, погіршення відносин із оточенням, інших негативних наслідків морального характеру[27]. Однак, визнати дане законодавче поняття моральної шкоди як універсальне неможливо хоча б із огляду тих, що воно та сформульовано стосовно до правовідносин, пов’язаних із охороною роботи, й стосується лише юридичної особи.

Не стоїть осторонь цієї проблеми й судова практика. У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначено, що «под моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, чи інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна школа може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу чи ділової репутації, моральних переживань у зв’язку із ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку із незаконним перебуванням под слідством й судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків із оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків"[28]. Дане визначення моральної шкоди суттєвих зауважень не викликає. Водночас воно та дає можливість зрозуміти, що із огляду на різноманітність деліктів, якими може бути заподіяна моральна школа, різного індивідуального сприйняття таких діянь та їхні наслідків потерпілими, навести вичерпний перелік діянь, за котрі можливим є присудження відшкодування моральної чи іншої немайнової шкоди, неможливо.

У теорії кримінального процесу теж немає єдиного погляду на поняття моральної шкоди. Причому нерідко в це поняття вкладається різний зміст. Це й горі, спричинене вбивством близької людини, й дискредитація потерпілого, образу його честі, гідності, й особливий неблагополучний моральний й психічний стан громадянина чи створення небезпеки для його життєво важливих прав та інтересів.

Ос-кільки в юридичній науці загальновизнаною є думка про ті, що чияку правопорушення заподіює моральну шкоду, то широкому розумінні моральну шкоду заподіює його крайній прояв — злочин. Колі в людини викрадають майно чи завдають їй побоїв, то це, зрозуміла річ, пов’язано із певними моральними переживаннями. У цьому розумінні моральна школа виступає органічною складовою всякої шкоди, заподіяної громадянину злочином, ї її навіть теоретично неможливо відділити від шкоди фізичної чи майнової.

Однозначний висновок про можливість стягнення моральної шкоди, заподіяної будь-яким злочином, випливає із даного Пленумом Верховного Суду України роз’яснення в п. 2 год. 3 уже згадуваної постанови від 31.03.1995р.: «стосовно до ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу України потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду (ст. 49 КПК), вправі пред’явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі чи в порядку цивільного судочинства"[29].

Підставами відшкодування моральної шкоди у кримінальному судочинстві можуть бути тих сам юридичні факти, що використовуються як правові підстави й для стягнення із винних осіб майнової шкоди, заподіяної злочином: 1) скоєння злочину; 2) заподіяння злочином шкоди; 3) наявність причинного зв’язку між злочином й шкодою, що настала.

Суб'єктом права на відшкодування моральної шкоди за загальним правилом є особа, Яка потерпіла від злочину. Інші особини можуть матір таке право лише у передбачених законом випадках, а саме: близькі родичі у разі смерти потерпілого; особини, котрі мають декларація про відшкодування шкоди у разі втрати годувальника; дитина померлого, Яка народилася после його смерти. При цьому, як зазначив Пленум Верховного Суду України в п. 7 постанови від 31.03.1995р., близькі родичі особини, якій завдано моральної шкоди, права на відшкодування такої шкоди не мають, окрім випадків, коли такими діями порушене й їхні права[30].

3.3. Поняття фізичної шкоди, завданої злочином потерпілому.

Фізична школа — це сукупність змін, що сталися об'єктивно внаслідок вчиненого злочину в стані людини як фізичної істоти. Це: тілесні ушкодження, розлад здоров’я, фізичні страждання, біль. Суттєвою рисою фізичної шкоди є ті, що вона заподіюється життю, здоров’ю — найважливішим благ людини й практично не може бути відшкодована.

Згідно із Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом № 6 Міністерства охорони здоров’я України від 17 января 1995р., «із медичної точки зору тілесні ушкодження — це порушення анатомічної цілості тканин, органів та їхні функцій, що виникає внаслідок одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючи факторів — фізичних, хімічних, біологічних, психічних».

У науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України зазначено, що тілесним ушкодженням називається протиправне й винне заподіяння шкоди здоров’ю іншої особини, яким порушене анатомічну цілісність чи фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого при посяганні на здоров’я[31]. М. Й. Коржанський, який коментує ст. 101 КК України, вказує, що кримінально-правова охорона здоров’я має універсальний характер й не залежить від суспільних ознак потерпілого.

Закон, де йдеться про шкоду, заподіяну злочином, не деталізує, чи це школа на даний момент злочину, чи на якийсь наступний період. Тому факт заподіяння шкоди має встановлюватись у процесі незалежно від моменту скоєння злочину та бути підставою для визнання потерпілим. Важливо, аби був причинний зв’язок між діянням та шкодою, що настала.

Тілесні ушкодження бувають трьох ступенів: тяжкі, середньої тяжкості й легкі. У судово-слідчій практиці проблем із установленням виду тілесних ушкоджень зазвичай не виникає, оскільки визначення їхні характеру й тяжкості.

4. Потерпілий у стадіях порушення, попереднього розслідування та суднового провадження кримінальної справи.

Кримінально-процесуальне законодавство досить чітко регулює запитання про характер участі потерпілого у стадіях порушення та попереднього розслідування, а судновому провадженні кримінальної справи.

Порушення кримінальної справ є першою стадією кримінального процесу. У цій стадії закладається особливий комплекс відносин між органами дізнання, слідчим, прокурором, заявником та іншими особами. Вона криє в собі дії із прийняття і перевірки заяв (повідомлень) про вчинені злочини чи злочини, що готують, закріплення слідів злочину, винесення певних рішень й перевірки їхнього законності та обґрунтованості.

Ефективність розслідування злочинів прямо залежить від того, як швидко, із якого моменту скоєння суспільно небезпечного діяння розпочато дізнання і попереднє слідство. Провадження за заявами і повідомленнями обмежено годиною. У ст. 97 КПК визначено рядків, упродовж якого слід винести рішення за заявою чи повідомленням про злочин, — три дні. За цей годину правоохоронний орган зобов’язаний прийняти повідомлення, проаналізувати дані, що в ньому містяться й сформулювати певне процесуальне рішення. Якщо даних, наведених у заяві недостатньо для винесення обґрунтованого рішення, її перевірка здійснюється у рядків, що не може перевищувати десять днів.

Завершується провадження за заявами і повідомленнями про злочини винесенням одного із трьох процесуальних рішень: 1) порушення кримінальної справ; 2) відмовою в порушенні кримінальної справ; 3) направленням повідомлення чи заяви за належністю.

Кримінальна справа може бути порушена лише за наявності доти законних приводів й підстав, передбачених ст. 94 КПК. При цьому важливе значення має запитання про момент визнання особини потерпілою в кримінальній справі. як вже згадувалось, потерпілий вважається учасником процесу із моменту винесення постанови про визнання особини потерпілою. І як вважає ряд науковців, рішення про визнання особини потерпілою слід виносити на ранньому етапі в провадженні кримінальної справ й для цого достатньо матір докази, котрі свідчать лише про ті, що: діяння підпадає под ознаки злочину, передбаченого однією з статей Особливої частини Кримінального кодексу України; злочин було б вчинено чи підготовлено; саме цим злочином справді заподіяно певну шкоду, вказану в законі; існує причинний зв’язок між даним злочином й моральною, фізичною чи майновою шкодою, що настала[32].

Колі заподіяння шкоди є очевидним под годину порушення кримінальної справ (наприклад, у разі скоєння зґвалтування, крадіжки, розбійного нападу тощо), постанову про визнання особини потерпілою рекомендується приймати одночасно із постановою про порушення кримінальної справ. У інших випадках визнання потерпілим може матір місце й згодом, але й зразу после встановлення факту заподіяння шкоди конкретній особі. Ця вимога набуває особливого значення із огляду тих, що громадянин, якому заподіяно шкоду, може користуватися наданими йому законом правами та виконувати покладені на нього законом обов’язки лише после того, як органом дізнання, слідчим чи прокурором прийнято відповідну постанову.

Перш ніж розглядати запитання про реалізацію прав потерпілого в стадії попереднього розслідування, нагадаємо, що стаття 122 КПК, Яка передбачає порядок роз’яснення прав потерпілого, вказує тих, що слідчий, визнавши особу потерпілою від злочину, роз’яснює їй її права, передбачені ст. 49 КПК:

«Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі. Потерпілий й його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися із усіма матеріалами справ із моменту закінчення попереднього слідства, а й у справах, в які попереднє слідство не провадилося, — после відання обвинуваченого до суду; брати доля в судновому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особини, котра провадить дізнання, слідчого, прокурора й суду, а також подавати скарги на вирок чи ухвали суду й постанови народного судді.

У справах, передбачених частиною 1 з статтею 27 цого Кодексу, потерпілий має право под годину суднового розгляду особисто чи через свого представника підгримувати обвинувачення. Потерпілий може брати доля в судових дебатах в всіх справах, не виступає прокурор чи громадський обвинувач"[33].

У охороні прав особини, потерпілої від злочину, важливе місце под годину розслідування посідає діяльність слідчого із додержання всіх процесуальних прав, що належати потерпілому. Це є дійовою гарантією захисту його інтересів.

Однак, хоча на сьогоднішній день й виріс обсяг слідчої роботи у справі за рахунок более старанного ставлення до дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого, збирання та оцінки доказів, у сфері забезпечення прав потерпілого практично нічого не змінилось. У механізмі причин слабкої уваги до реалізації інтересів потерпілого под годину попереднього слідства неабияку роль відіграють хиби у здійсненні прокурорського нагляду й відомчого процесуального контролю за законністю діяльності слідчого. Вони якоюсь мірою зумовлені названими раніше чинниками, але й мають й самостійну природу. як у процесуальному контролі із боці начальників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, то й в прокурорському нагляді за додержанням законів органами слідства і дізнання склалась й діє система оцінок результатів роботи, найважливіше місце в якій посідає стан злочинності, поширеність окремих видів злочинів, їхнього розкриття, показники якості та строків слідства. Додержання ж норм закону щодо потерпілих у систему оцінок поки що не входити, що і зумовлює в цілому невимогливе ставлення у слідчому провадженні до цого питання.

У стадії віддання до суду потерпілий має право заявляти різні клопотання: про витребування додаткових доказів, зміну обвинуваченому запобіжного заходженню, забезпечення цивільного покличу тощо.

Суд має право викликати в розпорядче засідання потерпілого, що заявивши клопотання, для здачі пояснень. Однак, як зауважує М.І.Гошовський, на практиці суди рідко викликають потерпілих, тому смердоті в стадії віддання обвинуваченого до суду участі практично не беруть[34]. Про результати розгляду клопотання потерпілому обов’язково повідомляють. Відмова в задоволенні клопотання оскарженню не підлягає, але й потерпілий має право знову заявити ті саме клопотання у стадії суднового розгляду.

Визнавши, що є достатньо підстав для віддання обвинуваченого до суду, суддя чи суд вирішують запитання про виклик потерпілого в судове засідання. Згідно із ст. 255 КПК України, после віддання обвинуваченого до суду суддя зобов’язаний забезпечити потерпілому можливість ознайомитися із усіма матеріалами справ й виписати із неї усі необхідні дані.

Суд зобов’язаний надіслати потерпілому повістку, із якої тієї дізнається, де й коли відбудеться судовий розгляд кримінальної справ, у якій його визнано потерпілим.

Досліджуючи запитання реалізації прав потерпілого под годину суднового розгляду, ряд науковців схиляється до думи про необхідність підвищення активності потерпілого в цій стадії кримінального процесу[35]. З цією метою слід з’ясувати: чи зобов’язаний потерпілий з’являтись у судове засідання, його права под годину суднового засідання та можливість приводу в разі неявки; доля потерпілого в судових дебатах; оскарження потерпілим вироку.

КПК України в год. 2 ст. 302 передбачає, що потерпілий зобов’язаний давати правдиві показання (тобто здачі показань не є обов’язковим для потерпілого). Водночас кримінально-процесуальне законодавство передбачає застосування до потерпілого приводу в разі його неявки в судове засідання.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 22 грудня 1978р. «Про деякі запитання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» зазначено, що коли потерпілий за межі не з’явиться в судове засідання, судові належить з’ясувати заподій цого. У разі неможливості з’ясувати усі обставини та захистити усі обставини та захистити права і законні інтереси потерпілого за його відсутності, слід повторити виклик й вжити заходів до забезпечення його участі в розгляді справ. Звертається увага судів, що ст. 290 КПК, даючи вичерпний перелік наслідків неявки потерпілого в судове засідання, передбачає і можливість застосування до потерпілого, який не з’явився за викликом до суду без поважних причин, приводу відповідно до ст. 72 КПК[36].

За злісне ухилення від явки до суду потерпілий несе відповідальність за год. 1 ст. 185−3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а й за завідомо неправдиве показання — за ст. 178 КК України.

З’явившись до суду потерпілий винен відмітитись у суднового засідання й має право бути присутнім у залі суднового засідання впродовж усього суднового розгляду. На відміну від свідків, він не видаляється із залі суднового засідання.

У судновому засідання, як й под годину попереднього розслідування, потерпілий може користуватися рідною мовою й послугами перекладача. Він має право знаті склад суду й заявляти відводи (суддям, прокуророві, секретареві, експертові, спеціалістові і перекладачеві). Потерпілому слід обґрунтувати відводи й заявляти їхнього до початку суднового слідства. як й под годину попереднього слідства, в судновому розгляді потерпілий може заявляти різноманітні клопотання, а також має право висловити свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками процесу.

Слід зазначити, що в грудні 1993р. було б прийнято Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, котрі беруть доля в кримінальному судочинстві», який спрямований на охорону забезпечення прав, здоров’я й життя потерпілих від злочинів. Однією із вимог щодо забезпечення їхньої безпеки є ті, що потерпілий може клопотати про проведення закритого суднового засідання.

Після виконання передбачених законом дій у підготовчій частині суднового засідання суд переходити до суднового слідства. Потерпілому законодавством надано можливість брати активну доля в цій частині. Так, после допиту підсудних про визнання чи невизнання ними своєї звинувачуй суд винен вислухати з-поміж інших осіб також й думку потерпілого про послідовність допиту підсудних, потерпілих, свідків й експертів.

Конституція України передбачає як основні засади правосуддя рівність всіх учасників процесу перед законом й судом, змагальність сторін й свободу в наданні ними судові своїх доказів й в доведенні перед судом їхньої переконливості[37].

Кримінально-процесуальний кодекс України закріпив дуже важливе положення, згідно із яким потерпілий й його представник у судновому розгляді користуються рівними правами із обвинуваченим, підсудним, захисником, цивільним позивачем та їхніми представниками щодо подання доказів, участі в дослідженні доказів та заявленні клопотань (ст. 261 КПК).

Під годину суднового розгляду, як й на попередньому слідстві, потерпілий має право подавати докази. Він може задавати запитання підсудному, іншим потерпілим, свідкам, експертові.

У судновому розгляді потерпілий має право давати показання. Допитується він судом за правилами допиту свідків, але й раніше від них (ст. 308 КПК). Головуючий з’ясовує взаємовідносини потерпілого із підсудним й пропонує повідомити разом узяте, що йому відомо у справі. Після цого потерпілого допитують.

Після закінчення суднового слідства суд переходити до судових дебатів. як зазначено у ст. 267 КПК України, потерпілий має право брати доля в дебатах у справах публічного й приватно-публічного обвинувачення лише тоді, коли у яких не бере участі прокурор чи громадський обвинувач.

У справах приватного обвинувачення потерпілий першим виступає в судових дебатах. Якщо в судновому розгляді справ приватного обвинувачення бере учать прокурор, то послідовність виступів прокурора й потерпілого встановлюється судом за їхньою пропозицією. Замість потерпілого у справах приватного обвинувачення в судових дебатах може брати доля його представник.

Якщо потерпілого визнано цивільним позивачем, він має право брати доля в судових дебатах у всіх кримінальних справах. З промовою він виступає после державного та громадського обвинувачів. У промові він може висловлюватись лише як цивільний позивач про майнову шкоду.

5. Доказування у кримінальному процесі характеру й розміру шкоди, завданої злочином потерпілому.

Стаття 22 КПК України передбачає, що обов’язок доказування звинувачуй обвинуваченого та інших обставин справ, як-от: збирання, перевірки та оцінки доказів, складає правовий обов’язок суду, прокурора, слідчого та особини, Яка провадить дізнання.

Поряд з учасниками процесу, на які лежить обов’язок доказування, закон вказує й на таких учасників процесу, яким надано «право доказування», але й на які не покладається обов’язок доказування. До таких учасників процесу належати: обвинувачений, підозрюваний й його захисник, потерпілий, цивільний позивач й цивільний відповідач та їхні представники.

Згідно із принципами публічності (ст. 4 КПК України) й встановлення об'єктивної істини (ст. 22 КПК України) у кримінальному процесі вся діяльність, скерована на з’ясування того, чи вчинено злочин, складає обов’язок органів держави, котрі відповідальні за кримінальну справу, тобто суду, прокурора, слідчого й органу дізнання. Ця діяльність: а) зобов’язує порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину; б) вимагає вжиття всіх необходимых заходів до збирання, перевірки, оцінки доказів як на попередньому розслідуванні, то й в суді; в) поширюється не лише на винність чи невинність обвинуваченого у вчиненні злочину, але в інші елементи предмета доказування (з статтею 23 й 64 КПК України), до того числі і щодо вжиття заходів до відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілому незалежно від позиції якихось органів, установ й організацій, осіб, зокрема обвинуваченого і потерпілого (крім справ приватного й приватно-публічного обвинувачення); р) забезпечує охорону законних інтересів обвинуваченого та інших учасників процесу — потерпілого, цивільного позивача й цивільного відповідача, а також забороняє перекладати ними обов’язок доказування.

До фактів, що підлягають доказуванню стосовно характеру й розміру шкоди, заподіяної злочином потерпілому, слід віднести: а) дії, котрі заподіяли шкоду, в їхнього конкретному виразі в кожному окремому випадку; б) наявність шкоди, заподіяної особі чи майну, — також у її конкретному виразі; в) наявність причинного зв’язку між діями особини, притягненої до кримінальної відповідальності, й шкодою; р) провину заподіювача шкоди;

д) умисел чи необережність потерпілого, а якщо останні були допущено, — то і ступінь їхні вираженості; е) майнове становище особини, Яка заподіяла шкоду; є) розмір заподіяної шкоди; ж) розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню.

Висновок.

Підводячи підсумки проведеного в даній роботі дослідження, слід зауважити, що в кримінальному процесі України правове становище потерпілого на сьогоднішній день була в значній мірі не відповідає вимогам сучасності.

Хто із нас потребу не чув про таку ситуацію: пограбували квартиру, злочинця через деякий годину знайшли, засудили, а шкоду постраждалим іще не відшкодовано, хоча декларація про компенсацію — невід'ємне право громадян, елемент правового статусу особини. Тім годиною законні інтереси потерпілих часто залишаються незахищеними.

Наявність численних прогалин у законодавстві про забезпечення прав потерпілих й захист їхніх інтересів таврувати порядок денний запитання про необхідність розробка й прийняття спеціального нормативного акта про посилення захисту прав й законних інтересів громадян, щодо які вчинено злочин.

Однак, справа над недосконалому законодавстві. Проведеним опитуванням 15% (з 60 потерпілих) не змогли назвати жодного права із тихий, якими їхні наділив законодавець[38]. А це свідчить про низький рівень правового виховання громадян, про необхідність посилення роз’яснення потерпілим їхнього прав й ролі в розкритті злочину.

Список використаної літератури.

1. Конституція України: Прийнята на п «ятій сесії Верховної Заради України 28 червня 1996 р. — До.: Преса України, 1997.

2. Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., з змінами й доповненнями.

3. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар. — До., 1995.

4. Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури й суду», з змінами й доповненнями.

5. Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, котрі беруть доля в кримінальному судочинстві», з змінами й доповненнями.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1978 р. «Про деякі запитання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів», з змінами й доповненнями.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», з змінами й доповненнями.

8. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 8 від 22 грудня 1978р. «Про деякі запитання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів».

9. Божьев В. П. Передумови посилення захисту правий і інтересів потерпілого в кримінально-процесуальній діяльності // Проблеми підвищення якості кримінально-процесуальній діяльність у умовах перебудови. — Іжевськ, 1989.

10. Гошовський М.І., Кубинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — До.: Юрінком Інтер, 1998.

11. Іванов Ю. О. Процесуальне становище потерпілого // Питання теорії і практики кримінального судочинства. — М., 1984.

12. Нор В. Т. Захист майнові права у кримінальній судопроизводстве.

13. Лаптеакру В. Д., Мартинчик О. Г. Адвокат в касаційному і наглядовому виробництві з кримінальних справ. — Кишинів, 1994.

14. Леоненко В. В. основні напрями вдосконалення КПК України // Проблеми боротьби з злочинністю в Україні. — До., 1992.

15. Малеин М. С. Про моральному шкоду / Держава право. — 1993. — № 3.

16. Михеєнко М.М., Нор В. Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. — 2-ге вид., перероб. й доп. — До.: Ли-бідь, 1999.

17. Савицький В. М. Потерпілий від злочину: розширення прав, зусилля процесуальних гарантій // Рад. держава й право. — 1986. — № 5.

18. Шибинко В. П. Деякі становища теоретичної моделі КПК про учасників кримінального процесу саме може бути удосконалені // Удосконалення кримінально-процесуального законодавства. — М., 1991.

———————————- [1] Конституція України: Прийнята на п «ятій сесії Верховної Заради України 28 червня 1996 р. — До.: Преса України, 1997. — с.4. [2] Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., з змінами й доповненнями. [3] Михеєнко М.М., Нор В. Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник. — 2-ге вид., перероб. й доп. — До.: Ли-бідь, 1999. — С.76. [4] Гошовський М.І., Кубинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — До.: Юрінком Інтер, 1998. — З. 50. [5] Леоненко В. В. основні напрями вдосконалення КПК України // Проблеми боротьби з злочинністю в Україні. — До., 1992. — З. 19. [6] Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., з змінами й доповненнями. [7] Лаптеакру В. Д., Мартинчик О. Г. Адвокат в касаційному і наглядовому виробництві з кримінальних справ. — Кишинів, 1994. — З. 189. [8] Гошовський М.І., Кубинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — До.: Юрінком Інтер, 1998. — З. 54. [9] Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., з змінами й доповненнями. [10] Савицький В. М. Потерпілий від злочину: розширення прав, зусилля процесуальних гарантій // Рад. держава й право. — 1986. — № 5. — С.80. [11] Божьев В. П. Передумови посилення захисту правий і інтересів потерпілого в кримінально-процесуальній діяльності // Проблеми підвищення якості кримінально-процесуальній діяльність у умовах перебудови. — Іжевськ, 1989. — С.63. [12] Іванов Ю. О. Процесуальне становище потерпілого // Питання теорії та практики кримінального судочинства. — М., 1984. — З. 150. [13] Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — Ч.2. — З. 255. [14] Шибинко В. П. Деякі становища теоретичної моделі КПК про учасників кримінального процесу саме може бути удосконалені // Удосконалення кримінально-процесуального законодавства. — М., 1991. — З. 40. [15] Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — Ч.2. — З. 254 — 255. [16] Мазалов О. Г. Цивільного позову у процесі. — З. 31. [17] Гуреєв В.П. Цивільного позову у процесі. — З. 15−16. [18] Нор В. Т. Захист майнові права у кримінальній судочинстві. — З. 40. [19] Див.: Архів Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області. — № 1−96. [20] Захист прав потерпілого у процесі / Колектив авторів. — М., 1993. — З. 16. [21] Малеин М. С. Про моральному шкоду / Держава право. — 1993. — № 3. — З. 33. [22] Відомості Верховної Заради України. — 1992. — № 49. — У розділі ст. 668. [23] Відомості Верховної Заради України. — 1992. — № 48. — У розділі ст. 650. [24] Відомості Верховної Заради України. — 1994. — № 1. — У розділі ст. 1. [25] Відомості Верховної Заради України. — 1994. — № 13. — У розділі ст. 64. [26] Відомості Верховної Заради України. — 1995. — № 1. — У розділі ст. 1. [27] Відомості Верховної Заради України. — 1992. — № 49. — У розділі ст. 668. [28] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» — п. 3. [29] Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» — п. 3. [30] Саме там. — п. 7. [31] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — До., 1995. — З. 302. [32] Гошовський М.І., Кубинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — До.: Юрінком Інтер, 1998. — З. 67. [33] Кримінально-процесуальний Кодекс України, прийнятий Верховною Радою Української РСР Законом від 28 грудня 1960р., з змінами й доповненнями. [34] Гошовський М.І., Кубинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — До.: Юрінком Інтер, 1998. — З. 94. [35] Гошовський М.І., Кубинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — До.: Юрінком Інтер, 1998. — З. 95. [36] Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. — Ч. 2. — З. 214- 215. [37] Конституція України: Прийнята на п «ятій сесії Верховної Заради України 28 червня 1996 р. — До.: Преса України, 1997. — с.61. [38] Гошовський М.І., Кубинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — До.: Юрінком Інтер, 1998. — З. 79.