Генезис радянської індустріалізації

Генезис радянської индустриализации

Гвоздецкий У. Л.

Индустриализация* чи процес створення великого машинного виробництва в усіх галузях народного господарства і в промисловості є одним із найважливіших характеристик соціально-політичного та розвитку країни. Попри сформовану традицію віднесення індустріалізації на період 1926−1940 рр., в дійсності вона охоплює значно більше період XIX і XX століть. Сам питання факті і часу закінчення індустріалізації дискусійний і від дев’яностих років ХХ століття, стала об'єктом полеміки учених (Див., наприклад [2]). Якщо за оцінці її перебігу виходити із двох найбільш поширених підходів — співвідношення ручного і механізованого праці в промисловості й сільському господарстві частки продукції машинного виробництва, у валовому національному продукті, то питання незавершеності і продовженні індустріалізації нині знаходить, принаймні, очевидне декларація про його изучение.

Процесс індустріалізації нашій країні укладає в собі дещо історичних фаз підвищеної активності, у тому числі найбільш яскравої та результативною стало час першої, другого продажу та незавершеною третьої п’ятирічок. Період 1926−1940 рр. інтегрував у собі промислове спадщина минулих десятиліть і хозяйственно-экономическую природу радянського строя.

Отдельные осередки машинно-фабричного виробництва: демидовские заводи, петровські судноверфі, горно-добывающие підприємства Уралу і Алтаю -, стали виникати та розвиватися ще наприкінці XVII — у першій половині XVIII століть. Але перші досить великі кроки у бік індустріалізації Росії відносяться до другої половині XIX века.

Реформирование Олександром II основ державного устрою імперії: розкріпачення селян створення земства, запровадження загальної військового обов’язку, установа суду присяжних і судових статутів і ін., — стимулювали світовий розвиток продуктивних сил, створили соціально-економічні передумови вступу країни на шлях індустріалізації. За період 1861−1913 рр. Росія демонструє стійке промышленно-экономическое розвиток. Його найбільша активність посідає останнє десятиліття XIX і почав XX століть. Найважливішою компонентом технічного розвитку було залізничне строительство.

К початку 1980;х років протяжність залізних доріг перевищила 20 тисячі кілометрів; їх середньорічний приріст за 1865−1875 рр. становив 1,5 тисячі кілометрів. Під час промислового підйому дев’яностих років на рік будувалося більш 2,5 тисячі кілометрів. З 1893 по 1902 рр. перейшло лише дію 27 тисячі кілометрів залізниць, які загальна протяжність перевищила 55 тисячі кілометрів. У 1891 р. почалося будівництво на Транссибірській магістралі, яка складалася переважно скінчилася на початку ХХ століття [3, з. 109.].

В цілях форсованого розвитку залізниць держава перебирає реалізацію більшості програми будівництва транспортної мережі. У другій половині вісімдесятих й у дев’яності роки ХІХ століття було огосударствлено близько 2/3 залізничної мережі; держава саме будувало залізниці, фінансуючи за рахунок закордонних позик, і, головним чином, общебюджетных надходжень. З 1893 по 1903 рр. в залізничне, промислове і міське будівництво вкладено до 5,5 млрд рублів, що у 25% перевищила вкладення за попередні 32 року [3, з. 109].

Важнейшим показником розвитку промисловості, в першу чергу машинобудування, було використання з виробництва парових машин. З 1890 по 1900 рр. сумарна потужність парових двигунів зросла з 125,1 тис. л. з. до 1294,5 тис. л. з. У 1913 р. проти 1900 р. продукція машинобудування збільшилася на 50% [4, із 23-ї]. Протягом років промислового підйому зросла і концентрація виробництва. У 1894−1895 рр. великі фабрики (понад 100 робочих) виробляли 70,8% промислової продукції. Там було зайнято 74% всіх фабрично-заводських робочих. До 1903 р. цей показник виріс до 76,6% [3, з. 109].

Летопись розвитку залізниць, машинобудування, інших галузей індустрії показує, у Росії була зміщена характерна розвитку Західної Європи послідовність формування системи великого капіталістичного виробництва — від легку промисловість до галузям, який виконує засоби виробництва, та був — до паровому транспорту.

Обратная, на відміну Заходу, послідовність етапів промислового розвитку: спочатку паровий транспорт, далі важка, а потім легкої промисловості, — стала свого роду «асоціативне імпульсом» для радянського керівництва, выдвинувшего, та був постійно розвивала теза про специфіку соціалістичної індустріалізації і його відмінність від капіталістичної. У найбільш розгорнутої формі концепція соціалістичної індустріалізації було викладено у мові І. У. Сталіна на передвиборному зборах виборців Сталінського виборчого округу р. Москви 9 лютого 1946 р. «Радянський метод індустріалізації країни, — підкреслив він, — докорінно відрізняється від капіталістичного методу індустріалізації. У капіталістичних країнах індустріалізація звичайно починаються з легку промисловість. Позаяк у легкої промисловості потрібно менше вкладень і капітал обертається швидше, причому отримання прибутку є легкою справою, ніж у важкої промисловості, то легкої промисловості стає там першим об'єктом індустріалізації. Тільки через тривалого терміну, протягом якого легкої промисловості нагромаджує прибутків і зосереджує в банку, лише після цього настає черга важкої в промисловості й починається поступова перекачування накопичень у важку індустрію у тому, аби створити умови на її розгортання. Але це — справа тривала, вимагає довгий час в кілька десятиріч, протягом частку якого припадає чекати розвитку легкої в промисловості й мерзнути без важкої промисловості. Зрозуміло, що комуністична партія стати цей шлях. Партія знала, війна насувається, що боронити країну без важкої індустрії неможливо, що потрібно швидше розпочати розвиток важкої індустрії, що спізнитися у цьому — отже програти. Партія пам’ятала слова Леніна у тому, що важкої індустрії неможливо відстояти незалежність країни, без неї може загинути радянський лад. Тому комуністична партія нашої країни відкинула „звичайний“ шлях індустріалізації і формального початку справа індустріалізації країни знайомилися з розгортання важкої індустрії» [5, з. 17].

Таким чином, зіставляючи періоди дореволюційної і радянської індустріалізації, можна буде усвідомити зворотний обох етапів послідовність перебігу промислового розвитку проти Заходом й обгрунтовано казати про специфіці як соціалістичної, а цілому вітчизняної індустріалізації. Вододіл проходить не між соціалістичним і капіталістичним шляхами промислового розвитку, а між індустріалізацією нашої країни й країн Заходу у ХІХ і XX століттях. Ця специфіка пов’язані з історичної уплотненностью відпущеного на індустріалізацію часу, ситуацією «наздоганяючої країни», пізнішим початком промислового прориву як Російської імперії, і Радянського Союза.

Пореформенная Росія, що приступила до індустріалізації значно пізніше світових промислових лідерів, демонструвала, по-перше, більш високих темпів розвитку, ніж САШ і країни Західної Європи, а по-друге, випереджаюче зростання важкої промисловості. При збільшенні виробництва, у країні всієї промислової продукції з 1890 по 1900 рр. вдвічі виробництво продукції важкої промисловості зросла у 2,8 разу, а легкої - в 1,6 разу [6]. У 1909−1913 рр. середньорічний зростання промислової продукції становив 8,8%: в галузях, які виробляють засоби виробництва 13%, предмети народного споживання — 6,2% [4, з. 33].

Форсированной індустріалізації Росії сприяли: використання виробничо-економічного досвіду розвинених країн, висока забезпеченість природно-энергетическими ресурсами, дешева робоча сила, активне інвестування виробництва західними державами (частка іноземного капіталу російської промисловості становить близько 47%), фінансування державою промислового будівництва, цільові іноземні позики. Важливим чинником індустріалізації була її підтримка й протекціонізм із боку політичної, промисловій і науковій еліти імперії. Активними прибічниками індустріалізації були З. Ю. Вітте, А. П. Столипін, П. Б. Струве, М. І. Туган-Барановский, І. Х. Озеров і др.

В той час промислове будівництво Росії відчувала і чималі складності, зокрема: недостатнє розвиток внутрішнього ринку, нестача научно-инженерных кадрів, земельно-патриархальный менталітет населення, негативне ставлення до індустріалізації великих землевладельцев.

Несмотря на техніко-економічний підйом, Росія змогла досягти паритету з Заходу по абсолютним показниками промислового розвитку. Збільшивши до початку XX в. більш, ніж у 2,5 разу видобуток вугілля, країна, тим щонайменше, видобувала на 20 разів менша, ніж САШ, в 14 раз менше, як Англія, в 6 разів менша, порівняно з Німеччиною, в 6 разів менша, ніж Франція. У 1900 р. у Росії вироблялося для на одного мешканця майже 4 разу менше чавуну, ніж мови у Франції, удесятеро менше, ніж у САШ, в 13 разів менша, ніж в Англії [6]. У 1913 р. у Росії душу населення вироблялося 13 кВт. год електроенергії, а САШ — 236 кВт-ч.

В цілому Російська імперія відставала найбільш промислово розвинених країн Заходу, та її не вважати відсталою країною, оскільки він входило у групу індустріальних государств-лидеров. Про це свідчать такі дані: в 1913 р. Росія із виробництва всієї промислової продукції займала у світі що п’яте місце, а Європі - четверте, по видобутку вугілля — відповідно шосте і п’ятий, нафти — друге і перше, торфу — перший і перше, по виплавці чавуну — п’яте і четверте, стали — п’яте і з сукупного показнику машинобудування — четверте і відповідно [7, з. 111].

Подавляющее більшість суспільно-політичних сил позитивно оцінювало індустріалізацію пореформеній Росії. Досить об'єктивну позицію у цьому питанні займала і РСДРП. У 1899 р. У. І. Ленін опублікував фундаментальну працю «Розвиток капіталізму у Росії» — аргументовану апологію успіхів вітчизняної промисловості. Цієї ж лінії вождь більшовиків дотримувався у наступних публікаціях: всіляко розвивав теза про високі темпи і прогнозного рівня індустріалізації, отже, і капіталізації Російської імперії. «Якщо, — писав Пауль, — порівнювати докапиталистическую епоху у Росії з капіталістичної., то розвиток громадського господарства при капіталізмі доведеться визнати надзвичайно швидким» [8, з. 601]. Адекватна оцінка Леніним промислових успіхів країни та його негайна реакція на найважливіші виробничо-технічні досягнення пояснювалася партійними інтересами більшовиків та його сподіваннями приходу до власти.

Чем корисна індустріалізація і якомога її у обпертися в препаруванні царизму й для пролетарської революції?- от головне політичний пафос інтелектуальних зусиль Леніна. Відповідно до розробленої їм доктриною виникнення революційної ситуації, коли «верхи що неспроможні, а низи США жити по-старому», не без підстави думав, що що розвиваються у межах індустріалізації продуктивні сили, трансформирующие капіталістичну дійсність в вищу стадію — імперіалізм, майже остаточно дійшли в протиріччя з виробничими відносинами, формується критичної маси незадоволеного пролетаріату, котра стимулює розвиток революційного процесу, і всі зрештою закінчується приходом до повалення влади робітничого класу та її авангарду — партії більшовиків. Отже, можна стверджувати, що зацікавлена ставлення У. І. Леніна до індустріалізації Російської імперії зумовлювався передусім партійно-політичними інтересами і владними амбициями.

Приход до української влади більшовиків у жовтні 1917 р. пояснюється не пролетаризацією Росії, у якій загальна кількість робочих становила на 1913 р. лише 14,6% населення [3, із 18-ї], а збігом низки вкрай несприятливих для політичного режиму імперії обставин: 1. розв’язуванням капіталістичним світом першої Першої світової; 2. безініціативність, інертністю і корумпованістю вищої української влади; 3. нездатністю Державної Думи проводити консолідовану зовнішню і внутрішньої політики; 4. відсутністю громадської згоди і подорванностью національних основ духовності та життєустрою; 5. добре організованими дестабілізуючими ситуацію діями радикально-революционных об'єднань, в тому однині і фінансованих кайзерівської Німеччиною більшовиків; 6. матеріальної підтримкою західними банкірами Я. Шиффом, Ротшильдами, Варбургами та інших. антидержавних сил в Росії. Важка для російської державності ситуація використана більшовиками професійно і у вищій ступеня результативно. Чудовий почуття історичний момент — знамените ленінське «Завтра буде пізно» — дозволив їм менш як по добу абсолютно безкровно взяти до рук влада та стати господарями і Зимового і Смольного. Але це був не революція робітничого класу, а переворот фанатично котрий так жадав влади групи інтелектуалів, увлекших у себе запальною революційної риторикою балтійських матросів та солдатів петроградського гарнизона.

С встановленням радянської влади ленінський об'єктивізм щодо індустріалізації витісняється однією з головних пропагандистських обрамлень ідеологічної роботи партії - тезою про «відсталості і злиднях крестьянско-патриархальной Росії». Агітаційний штамп вышлифовывался і вдосконалювався протягом кількох десятиліть як доказ прогресивності радянського ладу. Тим самим було партійне керівництво країни, саме того і не бажаючи, постійно в опосередкованої формі проводило ідею передчасність жовтневих подій 1917 р.: в отстало-патриархальной країні може бути добре організованого та численного робітничого класу, а, отже, немає соціального середовища і суб'єктивних передумов для пролетарської революции*.

Концепция історичного забігання у майбутнє, передчасність радянської влади, посталої в результаті історичного процесу об'єктивного розвитку, а встановленої шляхом революційного екстремізму, завжди активно розроблялася західними радянологами. На початку 90-х років ХХ століття вона стає предметом аналізу та вітчизняних учених. Так, відомий фахівець у галузі соціальної історії А. П. Бутенко стверджує, що «одним із головних відмінностей ХХ століття, що найкраще пояснює події століття, логіку сенс їх розвитку, була величезна історичне забігання — забігання у майбутнє, розпочате в 1917 року у післяжовтневої Росії» [9]. Прийняти цю думку — отже визнати, що жовтневе і послеоктябрьское випередження «кремлівськими мрійниками» об'єктивного ходу історії призвела до величезних труднощів і потрясінь, пережитих країною і народом. Це цілком стосується й індустріалізації, яка капіталістичної інтервенцією проти Радянської республіки і братовбивчої громадянської війною була упала у стан цілковитої стагнации.

Промышленное виробництво у період 1918−1921 рр. скоротилась в чотири рази. Падіння обсягу валової продукції у щорічній відсотковому вираженні виглядає так: в 1917 р. обсяг становив 77% від рівня 1913 р., в 1918 р. — 35%, в 1919 р. — 26% й у 1920 р. — лише 18%. У 1920 р. виплавка чавуну становила 2,4% від рівня 1913 р., видобуток руди — 1,7%, виплавка міді - 0%, азотної кислоти отримали 4,4%, виробництво паровозів — 14,8%, вагонів — 4,2%, плугів — 13,3%, цукру — 6,7%, бавовняною пряжі - 5,1%. За 3 роки війни" та внутрішньої смути було зруйновано близько чотирьох тисяч мостів. У цілому нині події 1918−1921 рр. завдали країні незрівнянно більшу шкоду, ніж вибухнула Перша світова війна [10, з. 25].

Четырехлетнее военно-революционное лихоліття кинуло країну на стан хаосу та повної стагнації, до стану, що можна визначити лише як системну хозяйственно-экономическую катастрофу. Революційний проведений експеримент із Росією загнав їх у історичну пастку: всередині країни — повна розруха, зовні - вороже капіталістичне оточення, у минуле шляху немає, оскільки немає минулого, вихід один — пробиратися вперед терени, повні невідомості, і, природно, що все тяжкість прийдешнього походу лягала на плечі багатостраждального народу, саме його народу, якого чотири роки хто б запитав, а чи хоче вона те, що сталося що його чекає впереди.

Ситуация, у якій опинилися і кожна країна, і його лідери, являла собою реальну ще більшу загрозу. Що Виходила від капіталістичних держав потенційна небезпека не була міфом, плодом хворого уяви, жупелом для непосвячених. Поведінка нової радянської влади й у країні, і міжнародній арені (варті лише її відмови від дотримання фінансових договірних зобов’язань царської Росії!) дозволило іноземним державам сформувати досить цільна чітке уявлення про керівництві. Західна дипломатія вони мали ілюзій щодо спрямованості держави робітників і селян до світову революцію і експансії їм «класової солідарності» з пролетаріатом найбільших капіталістичних стран.

Знаковой ідеологічної доктриною молодого радянського керівництва була постійно озвучиваемая їм концепція світову революцію. Її розробник і провідник Л. Д. Троцький думав, що тільки з допомогою «перманентної революції» можна домогтися стійкого поступального руху. Інакше — крах, одним не витягнути затіяного. Але вже до 1924 р. волюнтаристичность ідеї «всесвітнього революційного багаття» початку ставати дедалі очевиднішою, а робітники і комуністичних партій як реальний у сенсі Кремля чинник підтримки і буферна сила між давнім і новим світом виявилися слабкими, малий, що що можуть реально зробити на користь «російських побратимів за класом» об'єднаннями. Зазвичай, які самі чекали помощи.

Произведенная ідеологічна рокіровка на користь побудови соціалізму лише у окремо взятій країні, що політично було закріплено на XIV конференції РКП (б), що відбулася у квітні 1925 р., лише посилювала почуття уразливості і незахищеності. Внаслідок цього було постійне «розігрівання» тези капіталістичної загрозу, який був досить результативним засобом підтримки країні, передусім серед молоді, стану мобілізаційної готовности.

Оказавшись віч-на-віч з усіма небезпеками, як і завжди у такі випадки, керівництво Радянської республіки звертає свій погляд до єдиною реальною опорі - Червоною Армією. Концепція взаємовідносини влади й Головної військової сили була лаконічно і чітко сформульована У. І. Леніним на XI з'їзді партії: «Ми насправді маємо бути насторожі, і на користь Червоної Армії ми повинні на відомі важкі жертви… Перед нами увесь світ буржуазії, яка шукає лише форми, щоб нас задушити» [11, з. 112]. У подальшому теза про капіталістичної небезпеки став найважливішим обгрунтуванням багатьох великих всерединіі зовнішньополітичних акцій, зроблених керівництвом Радянського Союза.

Высказанная Леніним думка про жертви на користь Червоної Армії обернулася для військових цілком реальними заходами щодо поліпшенню умов його служби й побуту. Турбота навколо змісту армії й флоту виявлялося й раніше, починаючи з 1918 р. Задоволення їх потреб захопив держави як пріоритетне завдання. Про те, яка увага приділялася постачання Червоною Армією, свідчать такі цифри. Відповідно до планом державного розподілу товарів хороших і продуктів на 1920 р., надзвичайно тяжкий серед лихоліття, Червоною Армією виділили: борошна 25% від загальної кількості, яким мало держава, з фуражним зерном, жирів, мила і бавовняних тканин — 40%, крупи — 50%, м’яса, риби й цукру — 60%, чоловічої взуття — 90%, тютюну — 100% [10, із 25-ма]. У цьому постачання міст і особливо сіл промисловими товарами часом впала до нуля.

Достойное забезпечення Червоною Армією довелося б, але не матимуть прийняття творчих заходів воно ставало лише додаткової економічної навантаженням. Потрібно було терміново виходити на економічний просвіток, й єдине шлях до цього пролягав через відновлення народного господарства. Програми поновлення і наступного промислово-економічного розвитку об'єднувалися у єдиний перший історії країни світу загальнодержавний план, відомого як план ГОЕЛРО (Докладніше див. [6, 12]).

Рассчитанный десять років, план передбачав відновлення й розвиток економіки, найважливіших галузей в промисловості й, в першу чергу, важкої індустрії, як необхідні передумови й умови успішного будівництва соціалізму. Як загальнодержавна програма план ГОЕЛРО носив директивний характер всім промислових комісаріатів і відомств. У законодавчому порядку визначалися тенденції, структура і пропорції розвитку народного господарства, найважливіших галузей важкої індустрії, найбільших економічних регіонів страны.

План був приклад підходу до відновленню (Програма А) і наступному розвитку (Програма Б) всієї індустрії країни, Не тільки її енергетичного потенціалу. Обидві частини плану були у визначений термін — в 1926 і 1931 рр. відповідно. З найважливіших характеристик завдання були перевыполнены.

Общепризнанный успіх плану ГОЕЛРО свідчив про серйозних політичні й економічні достоїнствах радянської системи. Передумови до розгортання як і програми існували й раніше, але у умовах розвитку Російської імперії по капіталістичному шляху стримуючі чинники виявилися сильнішими. Ними були: а) протиріччя між загальнодержавної стратегією галузевого будівництва й що існували механізмами господарювання (ринкові відносини, приватна власності на грішну землю тощо. буд.); б) відсутність загальнодержавного органу, які б забезпечили розробку й програму розвитку на масштабах країни; в) безініціативність і інертність структурі державної влади, що ускладнювався й об'єктивними труднощами, пов’язані з подіями Першої світової войны.

Выполнение плану ГОЕЛРО показало, что:

1. Максимальний ефект у досягненні що надійшла масштабах держави мети (у разі розробка та реалізація плану) забезпечується у разі єдності політичних, соціально-економічних, науково-технічних та ідеологічних інтересів керівництва країни, широких народних мас і тих спеціалістів, що генерують і перетворюють у життя що об'єднує всіх идею.

2. Індустріальний прорив у межах програми ГОЕЛРО стало можливим наявністю і включеності у її реалізацію таких об'єктивних і піддається, як: организационно-политический ресурс, і, сила і волю більшовицьких керівників країни; вітчизняний промислово-економічний потенціал; самодостатня материально-ресурсная база; територіальна унікальність країни — як по займаній площі, і по климатическому і рельєфному різноманіттю; російська науково-технічна школа; об'єднання висококваліфікованих фахівців-однодумців, російський національний менталітет, що має у собі соборно-общинное початок і послушно-доверительное ставлення до верховної власти.

3. На крутих поворотах історії тоталитарно-централизованное початок у справі государственно-хозяйственного будівництва дає деякі результати, які можна отримати у умовах політичні й економічні свобод.

4. Реалії, пов’язані з планом ГОЕЛРО, свідчать вразливість і дискусійності найважливішого постулату марксизму про простий народ як головному творця історії. Визначальна роль з розробки й реалізації першої програми соціально-економічного будівництва в Радянській Росії належить конкретним політичним і науково-технічним лідерам, передусім В.І Леніна і Г. М. Кржижановскому, який зумів чітко сформулювати цілі й завдання плану, виробити методи їхньої організації рішення, мобілізувати усі наявні ресурси у наміченого, забезпечити повсякденну безперебійну роботу керованих ними коллективов.

С виконанням в 1925—1926 рр. Програми На основному завершилося відновлення зруйнованої індустрії. У 1926 р. стосовно 1913 р. валова продукція промисловості досягла 98%, видобування нафти становила 90%, а вугілля 89%. Через рік валова продукція промисловості вже в 11% перевершила рівень 1913 р.; машинобудування дало своєї продукції 1/3 більше довоєнного показника; в 1,5 разу зросла потужність електростанцій [3, з. 137−138].

Успехи відновного періоду необхідно розглядати у тих курсу на прискорену соціалістичну індустріалізацію. У керівництві немає розбіжності з питання необхідності його проведення. Ленінська концепція капіталістичного оточення і що йде від нього загрози постійно промайнула спадкоємцями вождя як на користь якнайшвидшого розвитку. «Не можемо довго існувати як самостійної, у господарському відношенні, країни, не перетворюється на колонію світового капіталу, ухилившись від рішучої і найшвидкіснішої індустріалізації та реконструкції всього нашого господарства» , — зазначав друг і соратник Леніна, голова комісії ГОЕЛРО і їхньому основі Держплану академік Р. М. Кржижановський [13, з. 18−19].

Если необхідність індустріалізації ніким не оскаржувалася, то методи його проведення стали предметом бурхливих дискусій. Існувало три головних концепції промислового розвитку Радянського Союзу. Перша передбачала здійснення так званої «сверхиндустриализации» з допомогою трудових армій, формованих шляхом мобілізації робочих, встановленням з виробництва жорсткої військової дисципліни, фінансуванням промислових програм, у збитки населенню, і селянству, тож котрий перебував скрутне становище. Головний ідеолог казарменої індустріалізації Л. Д. Троцький зазначав, що її жодна інша організація, крім армії, не охоплювала в минулому сучасної людини така суворої принудительностью, як державна організація робітничого класу тягчайшую перехідну епоху. Саме й тому він робив ставку мілітаризацію труда.

Сторонники принципово іншого підходу — М. І. Бухарин та інших. — обстоювали мінімізацію державного примусу, ослаблення тиску на приватника і залучення його капіталів в соціалістичне будівництво через ринкові механізми, відповідність цілей індустріалізації і можливостей їхнього досягнення, вирівнювання темпів розвитку важку й легку промисловість, активізацію експорту товарів хороших і сировини й закупівлі отримані кошти техніки.

Третий підхід, интегрировавший у собі низку положень двох перших у пом’якшеному варіанті й обіймав хіба що проміжне становище з-поміж них, політично був институционализирован на XIV з'їзді ВКП (б) в грудні 1925 р. і після цього став офіційної державної програмою індустріалізації країни. Концепція його розвитку було сформульовано І. У. Сталіним так: «Суть індустріалізації не в простому зростанні промисловості, а розвитку важкої індустрії і її серцевини — машинобудування, бо лише утворення важкої індустрії та власне машинобудування забезпечує матеріальну базу соціалізму, і ставить країну соціалізму незалежну від капіталістичного світу становище» [14, з. 107].

В межах програми індустріалізації потрібно було «переобладнати з урахуванням нової техніки старі заводи і фабрики; створити галузі індустрії, яких у країні був; побудувати металургійні, машинобудівні, верстатобудівні, автомобільні, тракторні і хімічні заводи; налагодити власне виробництво двигунів і устаткування електростанцій; збільшити видобуток металу і вугілля; створити нову військову промисловість; побудувати заводи сучасних сільськогосподарських машин і тих підвести матеріально-технічної бази під сільському господарстві; забезпечити перехід мільйонів дрібних одноособових селянських господарств до великому колгоспному виробництву» [3, з. 137−138].

Программа індустріалізації повністю виконано період першого, другого і третього п’ятирічних планів. Головним історичним досягненням став вихід СРСР до кінця другого п’ятирічки по сумарному виробництву промислової своєї продукції перше місце Європі й інше у світі. Маховик індустріального могутності Радянського Союзу, розкручений під час першого, другу і третю п’ятирічки, забезпечив перемогу у війни з фашистської Німеччиною, повоєнний ракетно-ядерное рівність Заходу, можливість під час сімдесятих — кінця 80-х років всього досягнутого прежде.

Список литературы

1. Козлов Б. І. Академія наук СРСР і індустріалізація Росії. М.: Akademia. 2003. 270 с.

2. Лельчук У. З. 1926−1940 роки: завершена індустріалізація чи промисловий ривок // Історія СРСР. 1990. № 3. З. 3−25.

3. СРСР. Енциклопедичний довідник. М.: Радянська енциклопедія. 1982. 607 с.

4. Соловйова А. М. Розвиток паровий енергетики в промисловості Росії у ХІХ ст. // Історія СРСР. 1978. № 2.

5. Йдеться товариша І. У. Сталіна на передвиборному зборах виборців Сталінського виборчого округу р. Москви 9 лютого 1946 року // І. Сталін. Промови на передвиборних зборах виборців Сталінського виборчого округу р. Москви 11 грудня 1937 р. і 9-те лютого 1946 р. Челябінськ: ОГИЗ. 1946.

6. Дьяков А. Ф., Гвоздецкий У. Л. План ГОЕЛРО в вітчизняної енергетиці ХХ століття // Будівельники Росії. XX століття. Електроенергетика. М.: Майстер. 2003. З. 12−28.

7. Шершов З. Ф. Ленінсько-сталінська електрифікація СРСР. М.-Л.: ДЕІ. 1951. 272 с.

8. Ленін У. І. І. Повне зібр. тв. Т. 3.

9. Бутенко А. Ціна страху // Незалежна газета. 1999. 27 августа.

10. Громадянська війна 1918−1921. Т. 1. Бойова життя Червоною Армією. М.: Вид-во «Військовий вісник». 1928. 376 с.

11. Ленін У. І. І. Повне зібр. тв. Т. 45.

12. Гвоздецкий У. Л. Питання теорії планування народного господарства за плані ГОЕЛРО // ВИЕТ. 1980. № 4. З. 11−20.

13. Кржижановський Р. М., Горєв А. Проте й Есин У. З. Чотири року електрифікації СРСР. М. 1925.

14. Коротка біографія І. У. Сталіна. М.: Госполитиздат. 1947.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.