Общая реконструкція історії зброї та боєприпасів озброєння народів та держав

Общая реконструкція історії зброї та боєприпасів озброєння народів та государств

Куликов В.А.

Учитывая що спостерігаються нині у вітчизняній наукову літературу недбалість, інколи ж, можливо, і непорозуміння сенсу під час використання поняття «зброю», за доцільне на вирішення поставленого завдання хоча би більш чи менш однозначно визначитися: а) згодом появи у людської діяльності такого явища, як зброю, щоб було встановити тимчасові кордону реконструкції історії еволюції зброї та боєприпасів озброєння народів та держав; з основними відмітними ознаками (сутністю) і можливими підставами класифікації цього явища, що дозволяє об'єднувати (групувати за класами) кілька його видів або всі відомі види зі спільними відмітними ознаками; в) з найдоцільнішою періодизації історії еволюції зброї, на тимчасових відтинках якої домінували як і просторі, і у часі вирішальні різновиду цього явища зі спільними відмітними признаками.

Исходя з запропонованої до розгляду у книзі нової логіки історії зброї та боєприпасів озброєння народів та держав, за доцільне нагадати читачеві ті віхи історичного процесу розвитку людства, що лягли основою системи впроваджуються обмежень для описи загальної реконструкції історії зброї та боєприпасів озброєння як виду людської діяльності, вибору пологів зброї, які дозволяють створити узагальнену класифікацію зброї та боєприпасів військової техніки показати суттєві відмінності між цими явищами, запропонувати зумовлену енергетичним критерієм періодизацію історичних епох, у яких домінують вирішальні види оружия.

Для встановлення й попереднього теоретичного обгрунтування історичних і логічних передумов, дозволяють отримати відповіді поставлені вище питання, за доцільне скористатися, передусім, тими гіпотезами реконструкції розвитку людського суспільства, хто був висунуті академіком РАПН Ю. В. Яковцом розробки концепції цикличной динаміки світових воєн і локальних цивілізацій, розвиваючої ідеї П. Сорокина, Н. Кондратьева, М. Бердяєва, А. Тойнбі, Ф. Броделя, К. Ясперса, які віддавали пріоритет свідомості як першоджерела прогресу (234).

Выделим у цій концепції окремі моменти, які можуть опинитися знадобитися читачеві для розуміння логіки обгрунтування загальної реконструкції історії еволюції зброї та боєприпасів озброєння їм народів та государств.

Первый момент. Заслуговує на увагу нове визначення предмета історичної науки «як упорядкований вивчення минулого країн, народів, людства, окремих сторін діяльності суспільства, допомагає виявити закономірності й історичного процесу, щоб краще зрозуміти сьогодення та більш обгрунтовано передбачити майбутнє» (234. З. 25). Виходячи з розуміння, що російське суспільство многомерно, а історична наука тому многозвенна, вона представляється як піраміди історичних наук (Мал.1). Одна її грань — історія країн і народів, на більш загальному сенсі - історія континентів (Європи, Азії, Африки, Америки) і всесвітня історія, що вивчає основні етапи розбудови всього людства. Інша грань цієї піраміди — історія окремих видів людської діяльності - науки, техніки, економіки, політичних відносин, держави й права, війн, культури і освіти, етики й релігії, і т.п. Третю грань утворюють науки про етапах та методів історичного пізнання — історіографія, етнографія, археографія, джерелознавство, археологія, історична статистика, моделювання історичних процесів тощо. Вершина піраміди — теорія історичного процесу, його загальні закономірності й, методологія історичних досліджень тощо. (Саме там. З. 26).

.

К жалю, у тому глибоко філософському узагальненні історичних знань по цілком незбагненним причин нема як місця, і навіть кількох слів історію такого найдавнішого виду людської діяльності як озброєння народів та держав. Сьогодні вже не можна заперечувати, що озброєнням займалися й займаються народи і держави в часи всіх цивілізацій, причому, лише у час війн, а й між війнами — у час. Тому за межею піраміди «Історія видів людської діяльності» ми мусять чесно вказати такий її різновид людської діяльності як озброєння народів та держав, один з основних, на думку автора, її видів. З іншого боку, замість «воєн та революцій» (Саме там. З. 26) більш обґрунтованим, як побачимо нижче, було б виділення «військової справи держави» як виду людської діяльності, що включає до тями тому однині і ведення войн.

Представляется доцільним, виходячи з сучасних наукових поглядах про плани людської діяльності, зупинитися кілька докладніше на роз’ясненні сутності та змісту озброєння як виду людської діяльності. Зробити це потрібно як оскільки у принципі саме реконструкції історії її еволюції присвячена книга, а й оскільки досі дуже чимало істориків, теоретики та політики не знають, отже, і не враховують, всієї сукупності дій, їх взаємозв'язків і послідовності виконання, які об'єднує такий, сформований століттями вид людської діяльності як озброєння. Для аргументації висновку достатньо звернутись до офіційно схваленому для вживання у російської військової теорії та практиці визначенню, яке у останньому виданні вітчизняної Військової Енциклопедії: «Озброєння — процес якостей. розвитку та кількостей. зростання воєн. техніки в гос-ве, і навіть оснащення нею ЗС. Включає планування розвитку воєн. техніки, її розробку, произ-во і оснащення нею ЗС. Організується з урахуванням рекомендацій теорії озброєння. Від рівня цієї процесу залежать техн. оснащеність і боєздатність військ (сил)» (42. Т. 2. З. 266).

Даже просте порівняння даного в Військової Енциклопедії визначення поняття «озброєння» з загальноприйнятим визначенням будь-якого виду людської діяльності (153. З. 150) дозволяє помітити ряд допущених в енциклопедичному визначенні значеннєвих і логічних помилок. По-перше, «процес» — це вид діяльності, а кращому разі, «порядок певних дій». По-друге, у цей «процес» включені лише чотири, але це далеко ще не всі дії, що входять до зміст озброєння як виду людської діяльності, тощо. Досить точне тлумачення аналізованого поняття, що відбиває реальну суть і стала всю сукупність дій, їх взаємозв'язки й організацію послідовність виконання, які характеризують озброєння як вид людської діяльності з урахуванням змін, які відбувалися на неї з найдавніших часів до справжнього часу, можуть дати такі логико-методологические соображения.

Вооружение як вид людської діяльності в часи світових і локальних цивілізацій, як свідчать дослідження (115 — 117), був організовану і керовану сукупність наступних дій (з розвитком людського суспільства — різними за чисельністю й кваліфікації складами виконавців), тісно що з логікою з так званого «життєвого циклу зброї» (135. З. 106):

? планування (розробка задуму) створення (розвитку, модернізації) зброї - перша сукупність дій, з якою в усі часи починалося озброєння Людини (племені, громади, народу, держави) незалежно від цього, мав він чи у відсутності зброю відповідного виду (роду, типу, і т.п.) достатньої количестве;

? конструювання (розробка конструкторської і технологічного документації для виготовлення) зброї - друга сукупність дій вооружения;

? виготовлення і випробування досвідченого зразка (зразків) зброї - третя сукупність дій озброєння. Цією сукупністю дій завершується перший етап організації озброєння, що у ХХІ столітті назва — науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НИОКР);

? виробництво (серійне, дрібносерійне, багатосерійне) зброї - другий РАЕС і вирішальний етап сукупності дій організації озброєння як виду людської деятельности;

? нагромадження запасу (мобілізаційного резерву) зброї у державі, зберігання виготовленого і утилізація застарілого зброї - це передостанній етап сукупності дій організації вооружения;

? продаж виробленого (виготовленого) зброї - сукупність дій зі торгівлю зброєю: але в ринку (постачання зброї в Збройні сили свого племені, громади, держави, з військового бюджету); б) на світовому ринку (постачання зброї в Збройні сили «зарубіжних» племен, громад, держав). Торгівля зброєю на внутрішніх та світові ринки зброї є останньою, завершальній стадією сукупності дій озброєння як виду людської деятельности.

Такой у найзагальніших рисах представляється сукупність основних дій, які здійснювало (організовувало) людство в усі часи, управляв ними через відповідні органи, щоб озброювати одну людину (воїна), або загін найманців племені (громади, народу) чи армію держави, або продати (передати) створене зброю у треті страны.

Действия із зброєю, що входять до його життєвий цикл, але здійснювані після дій, що з озброєнням, ставляться вже безпосередньо до інших видів людської діяльності, серед яких — експлуатація зброї (у час), бойове застосування зброї (у час, у збройній боротьбі) тощо. У цьому слід підкреслити особливо, що коли і людство стало створювати технічні «кошти» (устрою) доставки зброї до мети (носії зброї), управління зброєю тощо., тоді зміст людської діяльності, що називається «озброєнням», почали входити дії як щодо створення зброї, і цих технічних засобів (пристроїв), які, на відміну зброї, логічніше було б іменувати «військової техникой».

Вместе про те, базуючись лише з цьому факті, стверджувати, що військові формування різних народів та держав «технічно оснащували» замість «озброювалися», тобто. вживати щодо одного й тому самому контексті поняття «технічне оснащення» і «озброєння», отже припускати як етимологічну, але значеннєву помилку, бо народи і держави в часи всіх цивілізацій саме озброювалися, причому як технічним (штучним), а й природним (узятим в природи) зброєю — таких як камінь, і палиця, починаючи віддавна, чи — смертоносні мікроби, рослини (біологічну зброю), закінчуючи справжнім часом. При переході людства свого розвитку до індустріальної цивілізації, коли зброя терористів-камікадзе і його носії комплексно стали являти собою складну багатофункціональну систему «зброю + військова (зокрема бойова) техніка», така «різновид зброї» в военно-научной літературі багатьох держав світу отримав назву «система зброї» (87,116).

Учитывая викладене, пропонуємо читачеві щодо історії зброї та боєприпасів озброєння народів та держав тлумачити поняття «озброєння» як вид людської діяльності, організовуваній і керованої народами та іноземними державами з єдиною метою створення зброї та боєприпасів військову техніку (т. е. — планування розвитку, конструювання і виробництва), нагромадження їх запасів, зберігання, утилізації застарілих зразків і торгівлі зброєю та військовою технікою на внутрішніх та світові ринки зброї. У цьому послідовність дій, які розкривають поняття «озброєння», реалізується у вигляді процесу (порядку певних дій), жорстко що з логікою життєвого цикла.

Второй момент. Заперечуючи найпоширеніший підхід до логіки описи історичного процесу, де першим поштовхом початку початку наступній історичної епосі вважається формування чергової сходинки у розвитку коштів виробництва, автор концепції цикличной динаміки світових воєн і локальних цивілізацій пропонує під час виборів критеріїв періодизації (членуванні) історії виходити із «першості духовного, громадського запрацювала русі людства від епохи до епохи, з визнання примату усвідомлених потреб, які спонукають людей опановувати новими знаннями й навиками, перетворювати світ довкола себе, здійснювати виробництво та обмін матеріальних благ та надаваних послуг, змінювати способи привласнення бюджетних коштів і результатів виробництва, форми соціально-політичних і державних відносин, норми права» (234. З. 32.). Не називаючи конкретних критеріїв періодизації історії, автор, тим щонайменше, розчленовує історію людства на історичні цикли, умовно іменуючи їхні світовими (багатовікової історичний цикл) і локальними цивилизациями.

Изучая історію зброї та боєприпасів озброєння народів та держав, читач має бути у яких хронологічних рамках класичної історії, цикличной історії світових і локальних цивілізацій, за іншими хронологічних рамках відбувалося розвиток зброї, які воно відігравало у суспільстві протягом усього історії свого існування. Слід відзначити, значно ближче, з нашого погляду зору, до історичним і логічним передумов викладеного в даної книзі уявлення загальної реконструкції історії еволюції зброї стоїть критериальный підхід до періодизації історії, запропонований И. М. Дьяконовым, який вирішальний чинник переходу від однієї фази розвитку суспільства в іншу вважає «прогрес у виробництві зброї» (67. З. 13 — 14) Не погоджуючись, без жодних пояснень, з такою підходом, автор концепції цикличной динаміки світових воєн і локальних цивілізацій Ю. В. Яковец (234. З. 24), за всієї глибині проведеного їм аналізу сучасних підходів до встановлення близьких до реальних критеріїв періодизації історії, обійшов чомусь мовчанням широко обговорювані нашій країні за кордоном логико-методологические гіпотези періодизації історії всього людства, запропоновані творцями так званої «нової математичної хронології давнини» (157). А заслуговують, на нашу думці, не меншого уваги, ніж інші гіпотези про розвиток історії человечества.

Третий момент. Нагадавши про циклічності розвитку історії всього людства, існують і нових, гіпотетичних підходах до її періодизації, у тому, щоб можливість перейти до відповідям на поставлені вище питання залишається проаналізувати сучасні уявлення істориків про реальному історичному процесі голосування та зрозуміти від якого часу вони ведуть відлік історії суспільства. Один із поширених у сучасному науковому світ точок зору у тому, що «відлік історії суспільства потрібно мати з неолітичної революції (хто поклав початок першої неолітичної цивілізації), якої передував перехідний пе-ріод мезоліту» (234. З. 62). Маючи цю точку відліку, студентам і викладачам вузів, учням і викладачам старшої школи шкіл й технікумів нашої Батьківщини пропонується історичний процес розвитку людства розглядати у нових хронологічних рамках світових цивілізацій і хвилеподібно змінюються геополітичних умовах розвитку локальних цивілізацій. З урахуванням хронологічних рамок історії цих цивілізацій можна розглядати, очевидно, і загальна реконструкція історії зброї та боєприпасів озброєння народів та государств.

Выделено сім світових цивилизаций.(Там ж. З. 64) Перші троє фахівців з них — неолітична, раннеклассовая і антична — видаються як історичний суперцикл, який відбиває становлення суспільства, його дитинства юності. Пік цього історичного періоду — античність і сьогодні що викликає захоплення досягненнями Людину на галузі культури, духовного світу. Три наступні цивілізації - середньовічна, прединдустриальная і індустріальна — представляють, за інших рівних умов, історичний період зрілості людського суспільства, якої зводилася до завершення цього періоду досягла вся планета і яка дозволила людству піднятися до величезних висот пізнанні і перетворення навколишнього світу, зрівнятися в ступеня на біосферу (як позитивного, і негативного) на силі природи, поставивши до межі знищення як саме людство, але й живе на планете.

Седьмая цивілізація — постіндустріальна — представляється першим щаблем переходу суспільства напередодні третього тисячоліття до нового історичному циклу. Навіть прогнозуючи всіх можливих шляхів розвитку людства у третій тисячолітті, з досить високою ймовірністю можна припустити, що вирішальну роль формуванні, умовно кажучи, парадигми історичного процесу у третій тисячолітті, як й у попередніх, має належати зброї. Ця гіпотеза може знаходити підтвердження у загальної реконструкції історії зброї та боєприпасів озброєння народів та держав із найдавніших часів до відома наших дней.

Читателю слід звернути увагу ще й те що, що «зміна світових цивілізацій висловлює послідовні щаблі розвитку людського суспільства, зумовлені по епіцентрам історичного прогресу. Але це епіцентри періодично переміщаються, особливо на зміну суперциклов. Для перших трьох цивілізацій епіцентр прогресу містився у районі Середземномор’я, Близького і Далекого Сходу, Индостана (Єгипет, Месопотамия, Греція, Рим, Індія, Китай). Отже, вже у цю епоху можна казати про полицентризме світових цивілізацій, формуванні низки локальних цивілізацій. Три наступні цивілізації характеризуються зрушенням епіцентру історичного прогресу зі Сходу (Китай, Індія, Середня Азія, Близькій Схід) в західний бік, до Європи, та був й у Північну Америку. Новий суперцикл виявляє тенденцію усунення епіцентру сходові, в Азіатсько-Тихоокеанський регіон (Японія, нові індустріальні країни, США, Китай)» (Саме там. З. 65).

Чтобы розглянута нами загальна реконструкція історії зброї та боєприпасів озброєння народів та держав хронологічно досить однозначно вписувалася у реальний історичний процес розвитку людського суспільства недостатньо, певне, представляти її лише у хронологічних рамках світових цивілізацій. Треба, враховуючи потреба у деяких випадках глибшого проникнення історію еволюції тих чи інших видів зброї, мати хоча б загального уявлення про локальних цивілізаціях, котрим характерні свої відмінні риси — те й відмінний від населення світу історичний ритм, і можливість появи в різне історичний час (з перервою у тисячоліття), і смерть декого з тих у розвитку світового історичного процесу. Суміжні локальні цивілізації синхронизируются у своїй динаміці, на рівні розвитку історичних знань розрізняють такі групи локальних цивілізацій (234. З. 65).

1. Средиземноморско-ближневосточная група — країни регіону, у якому виникли й досягли розквіту перші локальні цивілізації (Єгипет, Месопотамия, Сирія і Палестина, Мала Азія, Греція, Італія); другою історичному суперцикле країни цього регіону (крім Італії) йдуть на другий ешелон прогресу людства і лише частково (Єгипет, країни Близького Сходу) стають об'єктом колоніальної експансії вырвавшихся уперед, у її розвитку європейських держав.

2. Азіатська група — це локальні цивілізації (Індія, Китай, Японія, Персія, Середня Азія), у яких зміна світових цивілізацій починалася майже разом з попередньої групою. На початку другого історичного суперцикла в цей регіон зміщується епіцентр світового прогресу, але потім, особливо в перехід до індустріальної цивілізації, відбувається стагнація, хід історичного прогресу переривається колонізацією. Тільки з початком постіндустріальної цивілізації спостерігаються ознаки включення деяких країн цієї групи в епіцентр історичного прогресса.

3. Західноєвропейська група — країни регіону (крім південної його частину), у яких локальні цивілізації почали свій історичний шлях із деяким запізненням по порівнянню зі средиземноморскими. З другого історичного суперцикла (прединдустриальной цивілізації) країни цього регіону «вирвалися» вперед, підпорядкувавши більше частина світу (створювалися колоніальні імперії - Іспанська, Британська, Французька). Проте наприкінці індустріальної цивілізації західноєвропейська група країн багато в чому втрачає свої авангардні позиции.

4. Американська група — це локальні цивілізації спочатку, з ізольованості материків американського континенту (Північної та Південної Америки), розвивалися особливим шляхом, історія якого досі має чимало білих плям. Давні американські цивілізації були знищені потоком агресивних європейських колоністів. Тут постали нові, дочірні, по відношення до західноєвропейським, локальні цивілізації, які, проте, невдовзі придбали самостійний історичний ритм. У ХХ в. США вступив у число світових лідерів, стали наддержавою. У Південної та Центральною Америці розвиток цивілізацій кілька затрималося тому, що вони знаходилися під колоніальним гнітом, проте наприкінці ХХ в. у цій групі з’явилися ознаки прискорення історичного прогресу, наближення його до эпицентру.

5. Африканська група — це цивілізації (якщо виключити до Північної Африки, що стосується Середземномор’ю), відсталі свого розвитку на перших щаблях історії, протягом кількох періодів залишалися об'єктами експлуатації країн більш розвинених регіонів. Нині центрально-африканские країни перебувають стосовно інших країнах світу у найбільш скрутне становище; близька до епіцентру історичного прогресу лише країни Південної Африки. Разом про те почали виявлятися окремі передумови для пожвавлення цього великого региона.

6. Східноєвропейські і Североазиатские групи — це локальні цивілізації, які відрізняє притаманні лише тільки їм і тривалість і почерк цикличной динаміки розвитку. У тому числі особливий інтерес підвищення практичної значимості наукових результатів нашого дослідження представляє реконструкція динаміки розвитку російської локальної цивилизации.

Анализируя подану динаміку російської локальної цивілізації з погляду еволюції серед народів та держав такого виду своєї діяльності як озброєння слід звернути увагу до такі історичні і логічні передумови реконструкції історичного процесу, що колись всього виділив Ю. В. Яковец — автор концепції цикличной динаміки цивілізацій (234. З. 66 — 67). Він вважає, що неолітична цивілізація нинішній терені Росії, України, Білорусі почалася на дві тисячі згодом у порівнянню з епіцентром світової цивілізації (який є метрономом історичного часу), а наступні два цивілізації були яскраво виражені і пройдено в прискореному темпі (лише в Північному Причорномор'ї - районі античної колонізації - історичний ритм наближався до общемировому).

В період ранне феодальної цивілізації Киевско — Новгородська Русь впритул наблизилася до епіцентру. Потім під впливом феодальної междуусобицы і монголо-татарського навали, країна відставала епіцентру на 2 — 3 століття. У ХVII в., за доби Петра I і Катерини II, Росія знову зробила ривок уперед і увійшла у число лідируючих країн. У ХІХ в. знову спостерігалося відставання з освоєнням індустріальної цивілізації, «стрімко якою охоплено Европу».

В кінці минулого — на початку нинішнього століття це відставання початок долатися, і до середини ХХ в. ціною неймовірних жертв й зусиль Росія (СРСР) стала однією з світових лідерів в військово-технічній і космічної сферах (при відставанні у сфері, що з споживчим ринком). Наприкінці ХХ в. найглибша криза і відцентрові тенденції відкинули Росію на другий ешелон історичного прогресу. Висловлюються побоювання, що, якщо це відставання в перспективі наростатиме, країна надовго може бути на периферії світового прогресу. Проте реальна протилежна тенденція: якщо буде реалізований потенціал відродження Росії та інших тісно пов’язаних із нею народів — вони зуміють наблизитися до епіцентру світової цивілізації на новому її витке.

Даже швидке порівняння цикличной динаміки світових воєн і локальних цивілізацій показує, кожна світова цивілізація накладає відбиток на динаміку локальних цивілізацій, виражають історичні ритми групи народів, етносів з близькими гинетическими корінням і долями. Кожна локальна цивілізація має власну тривалість і почерк цикличной динаміки. Певне, цим можна пояснити, чому підхід і історикам, які належать до різним народам, до общеисторическим закономірностям настільки неоднозначний і суперечливий: дивитися на бурхливий потік історичного прогресу із різних берегів і островів, з різних точок зору. З іншого боку, це допомагає зрозуміти багатомірність, відносність історичного прогресу, але з заперечує його загальних закономірностей (Саме там. З. 68).

Учитывая появу у час великої кількості нових, найрізноманітніших гіпотез про зародження та розвитку світового історичного процесу спроб його оновленого описи, ми, природно, виникло питання про тому, як їм краще описати історію зброї та боєприпасів озброєння народів та держав, тим паче, що у такому узагальненому вигляді її ще хто б представляв. Традиційний шлях відомий — він полягає у поетапному описі історії озброєння у таких друг за іншому цивілізаціях із держав, у яких спостерігалися епіцентри створення зброї та боєприпасів торгівлі їм, з більш швидким описом історії озброєння народів та держав в периферійних регіонах світу. Але це, як ми вже вказали, — уторована у багатьох історичних роботах логіка викладу і тому, у всій ймовірності, нудна: зазвичай такі перевантажені описом історичних фактів, подій, особистостей, і поза їх частоколом втрачається зображення загальної картини. Тому було прийнято і структура описи історії зброї та боєприпасів озброєння народів та держав, що дозволяє подивитися на неї через призми трьох умовних історичних епох, кожна з яких під час переходу від віддаленій до ближчою повинна відбивати домінанту вирішального для даної епохи виду оружия.

Не ставлячи собі завдання розглянути усі сторони і гіпотези розвитку загальної теорії історичного процесу, притаманні йому закономірності статисти та цикличной динаміки, ми звертаємо увагу читача лише на обговорювані в історичної літературі факти, які допоможуть краще зрозуміти зроблену в книзі спробу уявлення загальної реконструкції історії еволюції озброєння народів та держав, суть її періодизації і генези оружия.

Чтобы визначитися у нашій дослідженні згодом появи у природі та суспільстві зброї слід встановити, хоча умовно, хронологічні кордону історії його еволюції. Якщо «права кордон» поза сумнівами — це час, то «ліва», враховуючи існуючі «розбіжності» в гіпотезах про час появи зброї історія людського суспільства, окремих народів та держав, вимагає встановлення «свого часу» під час проведення справжнього дослідження. Для висування і обгрунтування гіпотези початок історії еволюції зброї умовимося a priori під час встановлення лівої хронологічної кордону перших із них виходити із наступного постулату — «час появи франкової зброї Землі пов’язаний із часом появи у ньому Людини». У основі такої підходу лежать такі соображения.

Согласно сучасним науковим уявленням про историко-эволюционном процесі розвитку живих організмів Землі «перша людина» — Homo habilies (латів., людина умілий) — з’явився (існував?) близько двох млн. років тому вони. (99. З. 12) Через 19 тисяч століть, приблизно 100 м тис. років тому я, розвинена особина людини — Homo erectus (латів., людина прямостоячий) вже впевнено, як їх планують, пересувалася двома ногах і було здатна виготовляти (п р про і із в про буд тощо и) штучні гармати для своєї праці. Проте, генофод людства із найбільш різним свідченням (нині яке викликає суперечок) склався близько 35 — 40 тис. років тому я, коли досяг певного розвитку людина виду — Homo sapiens (латів., людина розумна), здатний до доцільною роботи і пізнання, тобто. у якого свідомістю і промовою (67). Саме з цим часом, по аналогії, певне, з точки відліку, удалённой від сьогодення на 35 — 40 тис. років як розв’язано, як єдиної як початку історії людського суспільства, і початку історії технічної діяльності, і міст початку історії технічного знання, ряд сучасних дослідників пов’язує початок історії зброї, вважаючи помилково, що може бути лише штучного (технічного) походження (67, 98).

Вместе про те, у тих-таки дослідженнях відзначається, що археологічні джерела, які стосуються першому періоду кам’яного віку — палеоліту (1 млн. 900 тис. — 10 тис. років тому я), зазначають, що вони людина умілий застосовував каміння, дерево, кістки тварин як для добування їжі, полюючи на диких тварин і викопуючи (збираючи) з землі їстівні коріння. Спочатку цих цілей він використовував свої зуби, нігті, руки, ноги і лише підбирав з землі для добування їжі створені природою каміння, дерев’яні сучки тощо., одне слово все, що «потрапляло під руку». Потім «присваиваемые» продукти природи він почав, як відзначають археологи, «оббивати» (обробляти), тобто. надавати їм форму (розміри тощо.), які збільшують його — Людини — природні (природні) можливості (наприклад, собі силу й дальність удару кулаком, рукою). Ці факти з досить високою імовірністю дозволяють припустити, що ударні і рубяще-колющие властивості продуктів природи чоловік у якусь мить став використовувати й для самозахисту — як засобу, які збільшують можливості даного йому природою з народження іншого природного зброї, тобто. зубів, нігтів, рук, ніг, голови, живої енергії організму ["Natural weapons (природне зброю: зуби, кулаки…)". Див. Російсько-англійський словник. М., 1935. З. 794.]. Така гіпотеза ставить під вибір як точка відліку час близько 35 — 40 тис. років як розв’язано задля встановлення часу появи (зародження) такого суспільно-історичного явища, як «зброю» і відсуває початок реконструкції історії його еволюції, по меншою мірою, ще сталася на кілька сотень тисяч у глибину веков.

Археологические джерела, ще, знаходять переконливе підтвердження цього припущення в найдавніших писемних відомостях — народному героїчному епосі, древніх сказаннях, переказах, фольклорі народів усього світу. Їх аналіз дозволяє сформулювати дуже важливе становище логико-методологических основ загальної реконструкції історії еволюції зброї: поява «зброї природного створення» відбувається разом із появою людини, однозначно ідентифікуючи його як рід зброї, із поняттям «природне зброю» в описах загальної історії людського суспільства і епоху палеоліту й у наступні епохи як у археологічної періодизації, і по цикличной періодизації світових воєн і локальних цивілізацій. Цей рід зброї об'єднує (охоплює) усі його можливі різновиду з однаковими відмітними ознаками, які б створити природою, і використані людиною для самозахисту (збройної боротьби) як у в ранньому історичному етапі свого розвитку — за доби полювання й до колекціонерства, і на наступних історичних етапах, коли людина стала використовувати як створюване природою зброю, а й робити зброю сам — власноручно, поклавши початок появі та розвитку іншого найважливішого роду зброї - з так званого штучного чи технического.

Безусловно, таке тимчасове розмежування появи спочатку одного роду зброї, потім того є дуже умовним. Природний зброю, зберігаючи і нарощуючи зі часом свої можливості, поступово відходить хіба що другого план і поступається перші ролі технічному зброї, коли відбувається перехід у розвитку людського суспільства від епох палеолита-мезолита епохами неолита-энеолита (приблизно період між VIII — VII і V — IV тисячоліттями до зв. е.), тобто., по сучасним науковим поглядам, вчасно початку організації які виробляють форм господарства — хліборобства й скотарства, становлення раннеклассовой світової цивілізації, освіти у суспільстві інститутів государства.

Следует помітити, що з вітчизняних і зарубіжних істориків існують різні думки про час початку епохи хліборобства й скотарства (100,124, 215). Як відзначалося вище, кого — це п ериод між VIII — VII і V — IV тисячоліттями до зв. е., й інших «господарства, починаючи від землеробстві, з’явилися вперше (виділено нами — Прим. авт.) в Єрихоні і Ярмі (тобто. у сучасній Йорданії і Северо-Восточном Іраку) в VIII столітті до зв. е., і вони поступово поширилися на Близькій Схід» (124. С.12). У нашій дослідження встановлення щодо «точного» часу цієї історичної переходу має принципове значення, т.к. служить орієнтиром при висування гіпотези про точці відліку для вибору початку загальної реконструкції історії еволюції озброєння народів та государств.

Из-за писемну історію народів та держав відомо, що з недостатнім розвитком хліборобства й скотарства племена (родові громади) з’явилася можливість давати їжу, одяг і давати притулок з надлишків, створюваних співгромадівцями, так званим «ремісникам», освобождаемым на всі види праці та які спеціалізуються лише на виготовленні штучних знарядь праці та, відповідно, штучного (технічного) зброї. Відтоді, що можна орієнтовно зафіксувати на перші роки V тисячоліття е. (тобто. завершенні неолітичної цивілізації), починається, цілком імовірно, усвідомлене людством формування та розвиток організації озброєння як виду цілеспрямованої предметно-трудовой діяльності з створенню зброї, його запасів і торгівлі їм для озброєння спочатку, мабуть, одну людину (наприклад, вождя племені чи простого воина-охотника), потім кілька людей (наприклад, загону воинов-наёмников — охорону вождя племені), тоді як у часи більш пізніх цивілізацій — сотень і тисяч жителів (воинов-наёмников чи добровольців професійних армій і флотів, очолюваних фараонами, царями, князями) і т.д. Можна як і стверджувати, що відтоді бере своє початок і з найдавніших людських професій — професія оружейника.

Первыми постійними цілями створення застосування людиною технічного зброї стають — насильницьке позбавити збройним плем’ям їжі, одягу, знарядь праці, предметів побуту тощо. в сусідського племені (громади) і захист (оборона) громадського майна свого племені (громади), у період пізніших цивілізацій до цих цілей додаються — знищення збройних формувань, а часом і населення протиборчої боку, захоплення військовополонених, які стають першими рабами людського суспільства, і навіть родючих, багатих природними ресурсами територій інших народів та держав тощо. З часу переходу людського суспільства для обіймання землеробством і скотарством філософи та історики пізніших століть починають у творах називати зброю «засобом насилия».

Создание избытков їжі, поява приватної власності на знаряддя праці і кошти виробництва, отже, і на зброю, призвело до у себе поділ людського суспільства до класи, зазвичай, антагоністичні і перетворення збройних сутичок загонів (пізніше — армій) воинов-наёмников і добровольців, які перебувають на змісті які панують у суспільстві класів, в війни соціально-політичне явище. До певного історичний момент озброєні зіткнення племен і пологових громад не були війнами, відповідно до сучасних уявленням, а носили характер збройних конфліктів (37). Якісна удосконалювання принципів і кількісне накопичення народами та іноземними державами сов зброї, створення його численних різновидів привело пізніші століття до обобщённому визначенню в писемних відомостях як «кошти збройної боротьби», а озброєні зіткнення придбали відмітні ознаки такого соціально-політичного явища війна (42. Т. 2. З. 233 — 235).

Обосновав, у першому наближенні, висунуті гіпотези про час появи зброї у природі й суспільство, пологах зброї, що і слід покласти у підвалини його обобщённой класифікації, необхідне описи загальної реконструкції історії еволюції зброї та боєприпасів озброєння народів та держав намітити логічно обгрунтований підхід до встановлення періодизації (членению описи) історії еволюції зброї, що дозволяє в обобщённом вигляді й логічною хронологічної послідовності аналізувати особливості створення та розвитку самих різних видів зброї, із найдавніших часів донині. Аналіз письмових історій людства, сочинённых у різні епохи, і навіть речові історичні джерела дозволяють дійти невтішного висновку, що оптимальним з можливих підходів до вирішення це завдання є підхід, який базується на виборі критерієм періодизації історії еволюції всіх видів, як природного, і технічного зброї, роду енергії, який наводив, призводить і можуть призвести на дію будь-яке оружие.

Первым родом енергії, що використовуються людиною як і давнину, і у час, є так звана «жива енергія» — спочатку у вигляді енергії людських м’язів («живої сили»), а згодом і у вигляді енергії м’язів приручених тварин, коли їм людина винайшов відповідну упряж (за деякими даними це винахід було зроблено близько 3500 — 3000 років до зв. е.). (124. З. 19) Зауважимо як і, що до цьому на той час доведення на дію відповідного зброї відносять і перші спроби людини використовувати другий рід енергії, так звану «неживу силу», як одній з його різновидів — сили вітру, забезпечила плавання під вітрилами і ведення збройної боротьби на море бойових кораблей.

Живая енергія була основною родом енергії, що призводить на дію будь-які різновиду, типи і класи як природного, і технічного зброї, і навіть коштів на свою доставки до мети може протягом найбільш тривалого за часом історія еволюції зброї періоду, — давніх часів остаточно ХIII століття зв. е. Виходячи з цього, обраний нами підхід до періодизації (членению) історії еволюції зброї дозволяє розглядати в встановлених хронологічних межах певний період часу у вигляді умовної історичної епохи жодного виду зброї - вирішального для даної епохи й званого холодним зброєю. Опису умов створення і розвитку холодна зброя, застосування його «вирішальних» різновидів у цю епоху, і навіть особливостей його класифікації, тенденцій і принципів вдосконалення до нашого часу присвячена окрема глава книги.

Второй рід енергії - неживої, що дозволило людині дізнатися й про використати його «неживу силу» як енергій вітру, води, вугілля, нафти тощо., проявився також із часом у вигляді енергії вибуху пороху (свого роду «керованої енергії вогню»). Ця енергія стало основним доведення на дію основної маси створених людством різновидів зброї та боєприпасів коштів на свою доставки до мети перетвориться на протягом шести з першою половиною століть — початку ХIV і по середини сучасності. Домінуюче вплив цієї енергії в розвитку коштів збройний боротьби в протягом певного історичного періоду дозволяє розглядати його як умовну історичну епоху вирішального неї виду зброї, званого вогнепальною зброєю. Опису особливостей створення, вдосконалювання і класифікації цієї зброї, основних напрямів його розвитку, обумовлених досвідом світових воєн і локальних війн сучасності, присвячена окрема глава книги.

Представить більш-менш завершеної логико-методологическом плані періодизацію (членування) описи історії еволюції зброї, з урахуванням обраного підходи до рішенню поставленого завдання, дозволяє появу в людства можливості з середини сучасності по час використовувати як найпотужнішої по порівнянню з усіма мірками енергії доведення на дію будь-яких різновидів зброї та боєприпасів коштів доставки їхні цілі енергії ядерного вибуху як однієї з усіх відкритих людством енергій другого роду («неживої сили»). Вплив, який чиниться цієї енергією в розвитку зброї та боєприпасів озброєння народів та держав, а як і на поява ідей роззброєння в хронологічних межах зазначеного періоду еволюції зброї дозволяє розглядати певний період як умовну історичну епоху такого вирішального нею виду зброї як ядерное.

Совместив початок історії еволюції зброї згодом появи (существования)на Землі першої людини (близько 2-х млн. років як розв’язано), обравши як основних (і природних для ліберально-ринкових нашого дослідження) пологів зброї - природне (створене природою) і технічне (штучне, створене людиною), умовившись про початку формування організації процесу створення людиною штучного зброї (озброєння як виду людської діяльності) і, нарешті, розчленувавши умовно історію еволюції зброї втричі історичні епохи, кожна з яких під час переходу від віддаленій до ближчою відбиває домінанту вирішального нею виду зброї (холодне, вогнепальну і ядерну), ніби намітили контури описи загальної реконструкції історії зброї та боєприпасів озброєння народів та держав із найдавніших часів донині), у межах якої у історії цивілізацій різними етапах розвитку суспільства досить чітко виявляються роль і важливе місце оружия.

Вместе про те, оскільки із вирішальним до тієї чи іншого історичної епохи розвивалися інші види зброї, необхідно описати та його розвиток, намагаючись виявити характер зміни співвідношень між ними від епохи до эпохе.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.