Сутність й види міжнародної міграції робочої сили

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ.

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ.

ФАКУЛЬТЕТ ПЕРЕПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ.

До Про М Т Р Про Л И М, А Р Про Б Про Т А.

по дисципліні «Міжнародна економіка «.

Слухач: …Сидоркевич Дмитро Іванович.

Спеціальність, група: …ЗФ — 02 (фінанси).

Керівник: …Петкова Леся Омел’янівна Результат, дата:

Реєстраційний номер, дата:

м. Черкаси.

2002 р.

З, А У Д, А М М Я ТЕМА: Сутність й види міжнародної міграції робочої сили. Регулювання міжнародних міграційних процесів.

1. Сутність й заподій міжнародної міграції робочої сили …- 3.

2. Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили … …- 6.

3. Міжнародна економічна інтеграція …- 8.

Література … …- 11.

1. Сутність й заподій міжнародної міграції робочої сили.

як форма міжнародних економічних відносин міжнародна міграція робочої сили виникає й розвивається водночас зі становленням й еволюцією міжнародної міграції капіталу, міжнародної торгівлі. Інтенсивно цей процес відбувався наприкінці XVIII — на початку XIX ст. з здійсненням промислової революції та формуванням технологічного способу виробництва, заснованого на машинній праці.

Міжнародна міграція робочої сили спричинена насамперед економічними чинниками: по-перше, дією законів капіталістичного нагромадження, народонаселення, нерівномірності економічного розвитку тощо, котрі зумовлюють відносне перенаселення тільки в країнах та нестачу робочої сили в інших; по-друге, істотною різницею в умовах роботи, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо; по третє, циклічним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах; по-четверте, нерівномірним розгортанням НТР, структурних криз й структурних реформ; по-п «яте, демографічними чинниками, різницею у природного прирості населення. Так, якщо у XX ст. темпи щорічного приросту населення у слаборозвинутих країнах становили приблизно 2,5%, то розвинутих смердоті не перевищували 1%; по-шосте, політичними, військовими, національно-етнічними та іншими неекономічними чинниками.

Міжнародна міграція робочої сили — форма міграції населення, Яка полягає в переміщенні працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умів життя відповідно до економічних законів.

Певною мірою таке переміщення зумовлене неекономічними чинниками. З погляду речового змісту міграція малокваліфікованої та некваліфікованої, недостатньо освіченої робочої сили відбувається, по-перше, із азіатських та африканських країн у розвинуті країни західної Європи, із латиноамериканських країн — до США та ін. Цей вид міграції наймасовіший. Поодному, має місце міграція висококваліфікованої та освіченої робочої сили з західноєвропейських країн до США, частково з слаборозвинутих країн, країн колишнього СРСР (зокрема із України до США та країн Західної Європи й деяких країн Східної Європи).

З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб «єктами із приводу привласнення створеного нею необхідного й додаткового продукту.

Процес формування інтернаціональної вартості робочої сили складається із трьох основних елементів:

1) формування нових витрат, заговорили українською у «язаних із утриманням самого працівника й членів його сім «ї. Такі витрати — це зрослі фізичні, нервові, психічні, розумові витрати, зумовлені підвищенням інтенсивності та продуктивності роботи; споживання певної кількості матеріальних й духовних благ за іншими цінами, оплата житла тощо. Зміни в утриманні членів сім «ї заговорили українською у «язані із грошовими переказами на утримання сім «ї, а разі міграції найманого працівника із сім «єю — зі споживанням інших благ та новими цінами на них;

2) поява нових витрат, зумовлених необхідністю перекваліфікації, отримання нової професії, вивчення мови тощо;

3) розвиток нових потреб найманого працівника в якісно новому середовищі. Йдеться про модифікацію соціально-історичного елемента вартості робочої сили, в якому відображається розвиток матеріальних, соціальних й духовних потреб.

як засвідчив чималий досвід формування інтернаціональної вартості робочої сили в країнах Європейського Союзу, така вартість утворюється на основі середніх для певного регіону рівнів освіти та кваліфікації працівників, середньої складності роботи, середніх умів відтворення робочої сили нормальної якості. Виявом цого процесу є вирівнювання заробітної плати на середньому (а чи не нижчому й не вищому) для ЄС рівні, на якої (зарплату) впливає не лише інтернаціональна вартість товару, а і його ціна. Остання, у свою чергу, може відхилятися вгору і донизу від вартості залежно від попиту та пропозиції товару, економічної кін «юнктури загалом та інших чинників.

У інших країнах та регіонах інтернаціональна вартість може формуватися на нижчому від середнього рівні. Це зумовлено тім, що імпортована робоча сила переважно використовується на непрестижних, нижчеоплачуваних роботів, має місце дискримінація в її використанні (а отже, і в умовах роботи та оплати), в обмеженні економічних, соціальних, політичних та громадських прав. Така ж ситуація складається в межах ЄС й у випадку міграції малокваліфікованої робочої сили із асоційованих країн, держав колишнього СРСР.

Щорічно в пошуках роботи, кращих умів життя у 90-ті роках емігрувало до 25 млн. осіб (на початку 80-х років — приблизно 20 млн. осіб). Кількість іноземних працівників США у 90-ті років становила 7—8 млн. осіб, в країнах Західної Європи — понад 10 млн. осіб, у нафтодобувних країнах Близького Сходу — до запланованих 4 млн. осіб. Це свідчить про переміщення центру міграції робочої сили зі США до Західної Європи.

Створюючи кращі умови роботи, встановлюючи вищу заробітну плату, США проводять активну політику переміщення кадрів вищої та найвищої кваліфікації, особливо молодих. Бо майже третина всіх лауреатів Нобелівської премії в цій стране — емігранти.

Найбільшого динамізму і завершеності набула міжнародна міграція робочої сили в країнах Європейського Союзу, про що якщо сказано далі.

Важливою її особливістю в 90-ті рокта стала масова міграція працездатного населення як всередині СНР, то й в інші розвинуті країни. Наприклад, у Росії у 90-ті років налічувалося до 3 млн. мігрантів, зокрема і із України.

Якісно новою формою міграції робочої сили в епоху НТР є масові переміщення науково-технічних кадрів з Західної Європи та країн СНР (насамперед із Росії та України) до США.

Ще однією рисою міжнародного руху робочої сили в сучасних умовах є послаблення стихійності та посилення регульованості цого процесу як із боці окремих національних країн, то й міжнародних організацій. Крім того, постійно зростають масштаби нелегальної еміграції. Так, щорічний потік нелегальних емі-грантів до США перевищує 1 мли. осіб. Розвинуті країни світу намагаються проводити імміграційну політику із метою припливу і використання найбільш працездатної, мобільної, в розквіті фізичних та розумових здібностей робочої сили.

як й будь-яка форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція робочої сили має позитивні і негативні наслідки. Позитивним для країнекспортерів робочої сили є зменшення безробіття, набуття емігрантами нових знань й досвіду, поліпшення їхні (та членів їхнього сімей) умів життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емі-грантів, а отже, покращання і платіжного балансу (крім того, повертаючись із еміграції, наймані працівники привозять із собою ціності та заощадження на суму, котра приблизно дорівнює їхні грошовим переказам).

До негативних наслідків країни-експортера відносять насамперед відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так кликана «втеча умів »). Якщо виходити із наведених вище оцінок про середню вартість створюваної однієї складної робочої сили США, котра в середньому перевищує 400 тис. дол., а інженера — до 800 тис. дол., те в випадку постійного виїзду із країни таких спеціалістів держава-експортер зазнає відповідних збитків по кожному емігранту. Ще більших збитків вон зазнає у разі виїзду за кордон кандидата чи доктора наук, підготовка які обходитися від 1 до 2 млн. дол.

Ця проблема не обминула й Україну. У останній годину Президент країни, Кабінет міністрів та НАН України прймають невідкладні заходь по поліпшиню умів роботи та заробітної плати науково-технічного потенціалу нації, створення нових робочих місць .

2. Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили.

Глобальні міграційні процеси робочої сили вимагають державного та наддержавного регулювання.

Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили — сукупність форм й методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення із метою його пристосування до потреб національної економіки й насамперед для потреб розширеного відтворення великого капіталу.

Ця сукупність форм й методів залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кін «юнктури, умів відтворення. То в США в Перші 140 років існування країни відбувалося освоєння величезних вільних територій, бракувало робочої сили. Тому імміграція з цю країну у тому годину був практично вільною (здійснювалася без будь-яких обмежень). З 1952 p. уряд почав регламентувати в «їзд мігрантів за такими критеріями: 1) суворий відбір мігрантів; 2) члени сім «ї емігрують разом із главою сім «ї; 3) значна питома ваги осіб, котрі іммігрують на підставі родинних зв «язків; 4) відносна свобода вибору місця проживання і роботи; 5) значна частка іммігрантів, котрі после п «яті років перебування у стране отримують американське громадянство; 6) чимала частка іноземних громадян набуває статусу біженців.

Отримання громадянства (а отже, працевлаштування в будь-якому штаті, до того числі право займатися підприємницькою діяльністю) через п «ять років закріплено за іммігрантами. Водночас існує категорія не іммігрантів, котрі отримують декларація про працевлаштування на чітко визначений термін, по закінченні якого смердоті повинні виїхати із країни.

З-поміж методів державного регулювання міграції робочої сили важлива роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для регулювання кількості іммігрантів використовують показник імміграційної квоти, який розраховують й затверджують щороку. При цьому враховуються статево вікова структура, рівень освіти, безробіття, наявність ринку житла та інші параметри. То в США в 1995 p. загальна імміграційна квота становила 675 тис. осіб. З них родичі американців — 480 тис. (71%), 140 тис. (20%) — спеціалісти (в які зацікавлені США) й 55 тис. — інші групи іммігрантів.

Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процедурою визнання наявних вони документів про освіту чи професійну підготовку, роботу за спеціальністю, встановлення вікового цензу (більші шанси на в «їзд мають молоді працівники), врахування національності (для забезпечення національної рівноваги), стану здоровий «я, додаткові вимоги до певних професій й спеціальностей (наприклад, програміст винен володіти прийнятими у стране програмними заходами та ін,), врахування деяких якостей особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в «їзд з певних країн). Водночас пріоритет віддається підприємцям, котрі хотіли б зайнятися бізнесом.

Країни-експортери робочої сили також намагаються впливати на міжнародну міграцію працівників. Вони регулюють обсяги еміграції та якісний склад емі-грантів (деяким з них відмовляють в еміграції через нестачу кваліфікованих й висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації); використовують еміграцію як засіб залучення валютних ресурсів в економіку країни (відкривають валютні рахунки із наданням вищих відсоткових ставок, створюють вигідніші умови для використання цих коштів, переносити вимога про переказ у країну певної частки зарплати тощо, залучають частину коштів посередницьких організацій та ін.); країна-експортер намагається захистити права емі-грантів за кордоном, укладаючи двосторонні догоди із країною-імпортером, використовуючи контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном (Яка винна гарантувати певну заробітну плату, оплату проїзду, житла, медичного обслуговування тощо); організовують спеціальні установи, фонди, представництва, аташе із роботи при посольствах тощо, котрі приймають народні конвенції, догоди із трудової міграції, дотримання основних прав емі-грантів, допомагають у забезпеченню їхні медичними послугами, житлом, навчанням дітей у школі (цим насамперед займаються спеціальні фонди).

Важливим засобом регулювання процесу трудової міграції є запровадження обов «язкового державного ліцензування діяльності організацій щодо найму працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тім організаціям, котрі мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв «язки і можуть нести відповідальність (юридичну, матеріальну) за свої дії. Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окремими країнами в сучасних умовах відбувається на підставі правових норм й правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед МОП. При цьому держави, котрі ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним.

МОП створена в 1919 p. У 1962 p. на 46-ї сесії МОП було б прийнято угоду про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювалися такі ж права мігрантів, як й корінних жителів, зокрема у сфері соціального забезпечення. Країни, котрі ратифікували цю угоду, вол «язалися надавати мігрантам за місцем їхнього проживання соціальну допомогу (оплату медичного обслуговування, допомогу в разі безробіття, хвороби, інвалідності, професійного захворювання тощо). У загальнішому плані визначається рівність мігрантів щодо національності, релігії, статі тощо.

Захист прав мігрантів забезпечується через організацію безплатних служб для допомоги мігрантам. Ці служби надають їм необхідну інформацію, вживають заходів, котрі допомагають виїзду мігрантів та їхні переміщенню, забезпечують переведення заробітної плати і заощаджень на батьківщину, дбають про письмове оформлення трудових контрактів й дотримання прав мігрантів на їхнього отримання (ці контракти передбачають термін найму, умови та зміст роботи, рівень заробітної плати й порядок її виплати), про рівність в отриманні мінімальної заробітної плати, забезпечення права на освіту й здобуття кваліфікації (а також її підвищення), участі в профспілках, працевлаштування і соціальне забезпечення.

3. Міжнародна економічна інтеграція.

Процеси інтернаціоналізацію одиничного поділу роботи, формування інтернаціональної вартості супроводжуються посиленням міжнародної концентрації виробництва, міжнародною кооперацією та спеціалізацією тощо. У сукупності смердоті є матеріальною основою інтернаціоналізації виробничих відносин (чи відносин економічної власності) й господарського механізму, що, у свою чергу, детермінує процес інтернаціоналізації соціальних, правових та інших надбудовних відносин.

Найбільшого розвитку ці процеси набули в інтеграції країн Західної Європи, зокрема в утворенні та функціонуванні Європейського економічного співтовариства, чи «Спільного ринку ». Спершу це було б про «єднання шести країн (ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Голландії та Люксембургу), котрі підписали «Римський договір «1957 p., що набравши чинності із 1.1.1958. У 1973 p. перед тим приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 p. — Греція, у 1986 p. — Португалія та Іспанія. У 1991 p. на сесії ЄЕС було б підписано угоду між ЄЕС й Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). До ЄАВТ, котра був створена в 1960 p., увійшли Великобританія, Норвегія, Данія, Швеція, Австрія, Швейцарія, Португалія. Отже, в ЄЕП входять нині 17 європейських країн, у ЄС — 15.

Згідно із Єдиним Європейським актом 1987 p. й Маастрихтським договором 1991 p. було б утворено Європейський Союз з загальною кількістю населення понад 370 млн. осіб. Подали заяви про входження до ЄС Австрія, Туреччина, Польща, Угорщина та інші країни. Мають намір вступити до цієї організації деякі країни колишнього СРСР, зокрема Україна, Білорусь, республіки Балтії. У недалекому майбутньому ЄС може налічувати понад 20 держав Європи. Головними органами ЄС є Рада міністрів (до якої входять представники країнчленів на рівні Міністрів й Яка наділена законодавчою владою, а її рішення обов «язкові й входять до національного законодавства); Європейська комісія (у складі 20 осіб, які призначають уряди національних країн п’ять років), Яка виступає з законодавчими ініціативами та сприяє їхні втіленню в життя та ін.; Європейський Парламент (до нього прямим голосуванням обирають 626 депутатів, котрі здійснюють законотворчу діяльність й контролюють діяльність ЄС, Європейського Суду та ін.).

Колишній голова Комісії EC Жак Делор підрахував 1992;го p., що за 33 рокта свого існування EC переживши 19 років динамічного розвитку, 5 років криз, 19 років застою. За цей годину були закладені основи митного союзу (знижені, а відтак скасовані митні збори при перевезенні товарів із країни в країну, встановлені єдині тарифи в торгівлі із іншими державами); жителі країнучасниць мають змогу пересуватися всередині співтовариства без паспортів й віз (лише із національним посвідченням особини), почалося взаємне визнання свідоцтв та дипломів про освіту, громадяни інтегрованих країн мають право на постійне проживання в іншій стране за наявності роботи; проводитися спільна сільськогосподарська політика; майже без перепон компанії цих країн роблять взаємні інвестиції; досягнуто значного прогресу щодо вільного переміщення товарів й послуг, робочої сили й капіталів. Надалі планується узгоджувати єдину податкову, цінову політику тощо, тобто домогтися економічної інтеграції. Так, із 1993 p. будь-який банк-резидент має декларація про здійснення всіх банківських операцій у будь-якій стране ЄС. У 1999 p. створено Центральний Європейський банк, який разом з центральними банками інших країн ЄС сформує єдину Європейську систему центральних банків, а й у безготівковий обіг введено єдину валюту євро (у готівковій обіг вона якщо запроваджена 2003;го — 68,2 p.).

Експерти Комісії ЄС підрахували, що остаточна ліквідація торговельних бар «єрів дасть щорічну економію 15 країнам у сумі майже 330 млрд. дол.; введення єдиної грошової валюти зекономить 10 млрд. дол.; ціни на споживчі товари внаслідок посилення конкуренції знижуватимуться на 4,5—5% щорічно; темпи зростання економіки підвищаться на 4,5—7%; на 1,8—5,7 млн. збільшиться кількість робочих місць. Для досягнення цого вже нині формується Єдиний наднаціональний бюджет у сумі майже 100 млрд. євро. Крім економічної, ЄС проводити єдину соціальну політику, спрямовану (згідно із офіційними документами) на забезпечення вищого рівня соціальної єдності, унеможливлення експлуатації.

Алі економічна інтеграція супроводжується і значними втратами. У країнах ЄС зросло безробіття (до 22 млн. осіб), з сільськогосподарського обігу через перевиробництво продукції до 2000 p. якщо вилучено майже 15 млн. га землі, знищується чимало готової сільськогосподарської продукції, в тієї годину як у країнах ЄС налічується майже ЗО млн. бідних. Алі загалом життєвий рівень більшості населення підвищується. Наприкінці 80-х років жителі ЄС витрачали на продовольство до 20% споживчих витрат, у 1987 p. уперше витрати на відпочинок та розваги перевищували витрати на харчування. Передбачається скорочення середнього робочого тижня до 35—36 часів та ін.

Економічна інтеграція не може не супроводжуватися політичною, юридичною та іншими видами інтеграції у сфері надбудови. Сьогодні ЄС — це переважно конфедеративний устрій зі значними елементами федерації. Такі органи цієї організації, як Рада та Комісія, наділені правом прийняття юридичне обов «язкових для держав—членів цого товариства рішень із багатьох питань. Крім проблем вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили та капіталів, керівні органи товариства мають право вирішального голосу (наднаціональне право) у сфері сільськогосподарської, антитрестівської, транспортної політики та у сфері зовнішньої й внутрішньої торгівлі. Згідно із рішеннями Маастріх-тського договору в ЄС запроваджено єдине громадянство. Водночас ці країни не проводять єдиної промислової політики. Згодом органи ЄС матимуть право регулювати валютні відносини. Тому справедливим є твердження Дж. Піндера (професора Королівського інституту міжнародних відносин Великобританії) про ті, що «розвиток співтовариства із години його утворення може розглядатися як поступ до створення федеративної системи ». Якщо інтеграція, на його думку, пошириться і на сферу безпеки, то це співтовариство стані федеративною державою.

Нині, коли наднаціональні органи приймають закони лише у межах тихий функцій, котрі добровільно делегують Їм національні держави, закони окремих країн не можуть протиставлятися законам всього співтовариства й не винна виникати проблема їхнього пріоритету. З прийняттям у 1986 p. Єдиного Європейського акту на разі конфлікту національного права й права співтовариства пріоритет надається праву співтовариства.

Право співтовариства поширюється на всіх фізичних та юридичних осіб у країнах. А, щоб воно та досягло чинності, не вимагається згода всіх учасників співтовариства. До кінця 90-х років сферами такої можливості, крім названих, якщо єдина політика в соціальній сфері, в сфері охорони навколишнього середовища, фундаментальних досліджень, регіональна політика. Більшість країн ЄС дійшли висновку про необхідність поглиблення інтеграції у сфері зовнішньої політики та безпеки. Планується створення Кабінету міністрів ЄС. До 2010 p., коли кількість держав співтовариства зросте майже вдвічі, постане запитання обрання президента, головною функцією якого якщо координація діяльності держав співтовариства у політичній, військовій, соціальній, економічній та інших сферах.

У наступному столітті відбуватиметься боротьба двох суперечливих тенденцій. Перша із них — тенденція до утворення моноетнічних держав. Так, за науковими прогнозами, до 100-річчя ООН (заснована у 1949 p.) на планеті із «бути ще майже 100 нових держав. Друга тенденція — створення економічних угруповань багатьох країн конфедеративного й федеративного типу.

Література:

1. «Міжнародні економічні відносини» В. Б. Буглай, Н. Н. Ливенцев. Москва, «Фінанси й статистика», 1996 р. — 347с. ;

2. «Міжнародні економічні відносини» Е. Ф. Авдокушин Москва, Інформаційновнедренческий центр «Маркетинг», 1997 р. — 289с. ;

3. Мочерний С. В. «Економічна теорія: Посібник для студентів вищих закладів освіти». — До.: Видавничий центр «Академія», 1999. — 592с. ;

4. Тлумачний словник економічних термінів «Це — бізнес». Київ, «Альтерпрес», 1996р. — 278с. ;

5. Положення міжнародного валютного фонду.