Субєктивна сторона складу злочину

I. Поняття суб «єктивної сторони складу злочину.

Суб «єктивна сторона злочину — це психічне ставлення особини до скоєного нею суспільно небезпечного діяння й його наслідків, тобто, так бі мовити, внутрішня сторона суспільно небезпечного діяння.

До суб «єктивної сторони злочину належати: вина у формі умислу чи необережності, мотив, ціль злочину, а також емоційний стан суб «єкта в момент скоєння злочину. Мотиви, ціль, емоційний стан особини впливають на кваліфікацію скоєного лише тоді, коли законодавець вказує ними як на ознаку злочину. Так, ст. 95 КК встановлює відповідальність за навмисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, викликаного насильством чи тяжкою образою із боці потерпілого; ст. 86 — за напад із метою заволодіння державним чи колективним майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоровий «я потерпілого чи погрозою застосувати таке насильство.

2. Основний зміст суб «єктивної сторони будь-якого злочину складає вина. У кримінальному праві діє принцип: без звинувачуй немає відповідальності. У ст. 3 КК сказано, що кримінальній відповідальності й покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину.

як ж наука кримінального парва визначає поняття звинувачуй? Провина — це псизічне ставлення осудної особини до скоєного нею суспільно небезпечного діяння й його наслідку, виражене у формах умислу чи необережності. Таке ставлення складається з усвідомлення винним суспільно-небезпечного характеру своїх дій й передбачення можливих наслідків (інтелектуальний момент звинувачуй), а також з ставлення до своїх дій (бездій) й їхніх наслідків: бажання, щоб ці наслідки настали, байдужого чи легковажного до них ставлення (вольовий момент вини).

3. Залежно від інтелектуального й вольового моментів розмежовують дві форми звинувачуй: умисел й необережність. Умисел ділиться, у свою чергу, на прямий й побічний, а необережність проявляється у видах злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості.

4. Форми звинувачуй в конкретних злочинах чи вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК, чи ж випливають із інших ознак конкретного складу злочину, чи встановлюються відповідно до ст. 8 й 9, у які визначаються основні ознаки звинувачуй у формах умислу й необережності. Так, ст. 93, 94, 95, 101 КК містять безпосередні вказівки на форму звинувачуй. У статтях, котрі встановлюють відповідальність за крадіжку, грабіж, розбій, спекуляцію та ін., хоча і немає вказівки на форму звинувачуй, однак склад злочину вказує на ті, що у винної особини був ціль: заволодіти чужим майном, матір матеріальну вигоду. А це означає, що злочин скоєно навмисно.

I I. Умисел як форма звинувачуй. Види умислу.

1. Злочин визнається вчиненим навмисно, сказано у ст. 8 КК України, коли особа, котра його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки й бажала чи свідомо допускала настання цих наслідків.

Таким чином, законодавець вказує втричі необхідні ознаки умислу: а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій чи бездій; б) передбачення їхнього суспільно небезпечного наслідку; в) бажання, щоб такі наслідки настали чи ж свідоме допущення їх.

Перші дві ознаки навмисні (усвідомлення й передбачення) характеризують інтелектуальну, а ретя (бажання чи свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків) — вольову сферу психіки особини, котра скоїла злочин.

Інтелектуальні й вольові ознаки наміру нерозривно заговорили українською у «язані одна із одною, але й де в чому смердоті відрізняються. Інтелектуальні ознаки наміру відповідають на запитання про ті, котрі фактично обставини, що належати до складу конкретного злочину, були усвідомлені й котрі наслідки даного діяння передбачалися особою. Усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їхній суспільно небезпечний наслідок, особа тім самим усвідомлює протиправність своєї поведінки.

Вольова ж ознака наміру відповідає на запитання про ті, як особа ставилася доти, що нею було б усвідомлено й передбачено.

2. Залежно від характеру вольового ставлення особини до суспільно небезпечних наслідків свого діяння визначаються два види умислу: а) прямий — коли особа, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки своєї дії чи бедії, бажає їхні настання; б) побічния — коли особа, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки від своєї дії чи бездії, прямо їхнього не бажає, але й свідомодопускає їхнього настання.

як бачимо, інтелектуальна ознака умислу, тобто усвідомлення суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездії, передбачення суспільно небезпечних наслідків, є спільною для обох видів наміру. Відрізняються ж смердоті вольовим ставленням особини до наслідків своїх дій чи бездій.

3. При прямому умислі настання злочинних наслідків є остаточною метою, якої ставити собі за злочинець. Наприклад, вбивство із помсти, таємне заволодіння чужим майном, знищення чужого майна із метою помсти.

Злочинний наслідок може бути й проміжною метою, так бі мовити, необхідним засобом для досягнення якоїсь іншої мети. Скажімо, навмисне вбивство, щоб приховати інший злочин, чи полегшити відповідальність за його скоєння, заподіяння тілесних ушкоджень, щоб заволодіти майном потерпілого. У всіх наведених прикладах, як бачимо особа бажає настання злочинних наслідків, щоб досягенути своєї мети.

4. При побічному умислі особа свідомо допускає настання цих наслідків чи переносити до їхнього настання байдуже. Настання злочинних наслідків в даному разі задля особини ані прямою метою, ані необхідними засобами для досягення іншої мети. Тобто йдеться про ті, що у винної особини відсутнє бажання, щоб настали наслідки, котрі вон передбачала від своїх дій, проте вона свідомо допускала можливість їхнього настання. Від саме цим й відрізняється побічний намір скоїти злочин від прямого.

5. Відсутність у особини бажання, щоб передбачені наслідки її дій настали, може бути заговорили українською у «язана із байдужим перед тим ставленням. Або навіть може виражатися в явному бажанні настання передбачених наслідків, це тоді, коли йдеться про ті, що винна особа розраховує тих, що якось минеться безкрайних прикрощів, на випадковість, завдяки якій передбачений нею злочинний наслідок може ненаступити. Зрозуміло, що сподіватися на це, означати ані на що не сподіватися. Через це треба визнати злочинних наслідків, можливо із деякими ступенем недбалості, нехтуванням відповідальності щодо скоєного.

6. Треба пом «ятати, що скоєний злочин незалежно від видів умислу кваліфікується у тій закону, яким він визначається. При цьому варто матір на увазі, що попередня злочинна діяльність (приготування й замах) не може бути скоєна із побічним наміром, а завжди лише із прямим наміром. Це положення витікає з ст. 17 КК України, котра, характеризуючи попередню злочинну діяльність, вказує на злочинний намір, а визнаючи замах, говорити про спрямованість дії на скоєння злочину. При скоєнні злочину із побічним наміром у особини відсутній як намір, то й спрямованість дій на досягнення наслідків. При побічному намірі відповідальність визначається не було за приготування чи замах, а тих наслідки, котрі фактично настали.

7. Крім поділу умислу на прямий й побічний (евентуальний) науці й практиці відомий й інший його розподіл. По-перше, за умовами формування. а) Умисел раніше обдуманий має місце тоді, коли винний заздалегідь більш-менш ретельно обдумавши усі істотні моменти, обставини, умови своєї майбутньої злочинної діяльності: вибирав про «єкт посягання, визначав спосіб дії, підшукав співучасників, намічав шляхи укриття слідів злочину, реалізації добутого злочинним шляхом й т.ін.

З умислом раніше обдуманим діють, наприклад, учасники банд, злочинних угрупувань. З таким саме наміром нерідко коїться замасковане розкрадання державного майна, вбивство тощо. б) Умислові раніше обдуманому протистоїть умисел раптовий. Цей умисел характеризується відсутністю розриву у часі між його виникненням й реалізацією. Він характерний для злочинів, що посягають на громадський порядок, громадську безпечу тощо. в) Афектований умисел є різновидом раптового наміру, виникає под впливом сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), зумовленого, на свій чергу, впливом на винного якихось особливих обставин, найчастіше насильства чи інших неправомірних дій (ст. 95, 103 КК).

Згідно із п. 4 ст.40 КК України, скоєння злочину под впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого, є обставиною, Яка пом «якшує відповідальність.

8.Крім такого поділу в науці кримінального права та судовій практиці існує поділ на: а) Умисел визначений, його називають конкретизований. Він може бути вибачимо й альтернативним. Простий визначений умисел характеризується тім, що особа чітко уявляє суспільного небезпечний характер свого діяння, прагне досягти однієї конкретної злочинного результату, наприклад смерти потерпілого, знищення чужого майна й т.ін.

При альтернативного визначеному умислі особа передбачає настання одного із декількох передбачених нею й індивідуально визначених злочинних наслідків. Треба зазначити, що коли при скоєнні злочину із альтернативним умислом более тяжких із очікуваних наслідків не настав із причин, що не залежать від волі винного, то відповідальність настає за замах на заподіяння саме цих, найбільш тяжких наслудків. б) Невизначений чи неконкретний умисел характеризується тім, що винний передбачає й бажає чи свідомо допускає можливість настання різних шкідливих наслідків, але й не досить чітко учвляє їхній характер, ступінь тяжкості. Невизначений намір у судовій практиці найчатіше трапляється при розгляді кримінальних справ про заподіяння тілесних ушкоджень.

III. Необережність як форма звинувачуй. Види необережності.

1. Особливою формою психічного ставлення особини до насталих злочинних наслідків є необережність. Коло складів необережних злочинів, визначених законом, значно вужче порівняно із навмисними. На відміну від навмисних злочинів, де дуже важливим є становлення винного до самих вчинюваних ним дій, при вчиненні злочину із необережності акцент переставляється на суспільно небезпечний наслідок й ставлення винного саме до цого наслідку.

2. Відповідальність за необережні злочини в всіх випадках встановлюється лише в разі реального настання суспільно небезпечних наслідків. Необережні дії, котрі лише могли б потягнути небезпечні наслідки, не є достатньою підставою для кримінальної відповідальності. Кримінальна відповідальність при необережній вині настає лише за скоєний злочин.

як правило, необережні злочини — це матеріальні склади злочинів. Проте є невелика кількість необережних злочинів із формальним складом. До них належати порушення правил охорони роботи (ч.1 ст. 135 КК), порушення правил безпеки на вибуховонебезпечних роботів (п. 1 ст.220 КК).

3. У тихий випадках, коли закон передбачає можливість скоєння злочину як навмисно, то й із необережності, форма звинувачуй не так на кваліфікацію. Алі форма звинувачуй має істотне значення при індивідуалізації покарання.

4. Поняття звинувачуй у формі необережності викоадене у ст. 9 КК. Злочин визначається вчиненим із необережності, коли особа, Яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але й легковажно розрахувала на їхнього відвернення, чи не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч винна був й могла їхні передбачити.

Таким чином, закон визначає два види необережної звинувачуй: а) злочинна самовпевненість; б) злочинна недбалість.

Вони відрізняються як за інтелектуальною, то й за вольовою ознакою.

5. Злочинна самовпевненість характеризує-ться тім, що особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків (інтелектуальний момент) й легковажно розраховує їхні відвернути (вольовий момент).

Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків своїх діянь зближує самовпевненість із умислом. Алі, на відміну від умислу, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій й передбачає неминучість настання наслідків, при злочинній самовпевненості йдеться лише про передбачення особою можливості настання наслідків. Адже лише при цій умові може бути й легковажний розрахунок у даному конкретному випадку відвернути наслідки, при цих умовах особа не допускає думи, що смердоті можуть матір місце.

При злочинній самовпевненості особа передбачає дві протилежні можливості: заподіяння суспільно небезпечних наслідків й можливість їхні відвернення, при цьому недооцінює першу можливість за рахунок переоцінки другої. Безпідставний, неправомірний ризик при злочинній самовпевненості саме і виражається в переоцінці можливості відвернення прикрих наслідків.

Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості - передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків — наближає її до побічного наміру й водночас відрізняє від злочинної недбалості.

6. Злочинна самовпевненість відрізняється від побічного умислу вольовою ознакою: при побічному умислі особа свідомо допускає настання суспільно небезпечних наслідків. Вона байдуже ставати до їхнього настання. При злочинній самовпевненості особа діє легковажно. Вона і не гадає про реальне настання наслідків, сподіваючись їхні відвернути чи своїми силами, чи іншими заходами.

7. Злочинна недбалість характеризується тім, що особа не передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, хоча могла й винна був б їхні передбачати. Тобто вон характеризується трьома ознаками:

1) передбаченням особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків від своїх діянь;

2) обов «язком особини передбачати такі наслідки;

3) наявністю в особини можливості їхнього передбачати й відвернути.

При аналізі цого виду необережної звинувачуй не робиться поділу на інтелектуальний й вольовий моменти. Адже особа не усвідомлює суспільної небезпеки свого діяння. Її вчинки можуть бути небезпечними лише тоді, коли особа проявити недбалість, неуважність, необачність. Особа непередбачає навіть можливості настання шкідливих наслідків. Вони могли б не настали, якби був виявлена певна увага, обачність, сумлінність. Тобто відсутній інтелектуальний момент.

Обов «язок передбачити шкідливі наслідки — про «єктивний критерій, а можливість їхні передбачення — суб «єктивний критерій злочинної недбалості.

Кримінальна відповідальність за злочинну недбалість настає тоді, коли встановлено, що особа за даних конкретних умів не лише винна був, а і мала реальну можливість передбачити шкідливі наслідки свого діяння, тобто є обидва критерії. Закон покладає обов «язок передбачати суспільно небезпечні наслідки свого діяння лише на тихий, хто може їхнього передбачити.

8. Злочинну недбалість треба відрізняти від випадку казусу, який виключає кримінальну відповідальність за скоєння особою діяння. Про казус може йтися тоді, коли діяння особини привели до шкідливих наслідків, але й ця особа не передбачала й з конкретних умів не винна був чи не могла передбачати, що смердоті настануть. А коли особа не мала реальної можливості передбачати насталі наслідки, то смердоті є безневинно завданими, казусом. як відомо, кримінальна відповідальність за безневинно завдану шкоду виключається.

ІV. Складна форма вини.

1. При визначенні в законі умислу (ст. 8 КК) й необережності (ст. 9 КК) вказується на психічне ставлення винного до діяння й суспільно небезпечних наслідків.

При скоєнні діянь, описаних у законі у вигляді матеріальних складів злочинів, найчастіше суб «єктивна сторона злочину характеризується єдиною формою звинувачуй й щодо діянь, й щодо насталих наслідків. Алі закон не виключає того, що ставлення особини до злочинного діяння може виражатися в одній формі звинувачуй, а до наслідків — в іншій. Деякі склади злочинів сформульовані так, що особа коїть діяння навмисно, а до наслідків, котрі настануть, переносити необережно. Це ї є склади злочинів зі складною (змішаною) формою вини.

Винне ставлення особини до заподіяння тяжкого тілесного ушкодження виражається у формі умислу, адо настання смерти потерпілого — лише у формі необережності. Особа навмисно завдає тяжке ушкодження, при цьому вона передбачає можливість настання смерти, але й легковажно розраховує її відвернути, чи не передбачає можливість настання смерти, але й за обставинами справ винна й могла це передбачити.

2. До злочинів зі складною формою звинувачуй можна зарахувати злочини, визнані у ст. 68, 77, 89, ч.3, ст. 109, ч.3, 135, 215, 218−219 КК.

V. Мотив й ціль (позначка) скоєння злочину.

1. як зазначалося, за своїм психологічним змістом вина включає інтелектуальний й вольовий моменти. Різне співвідношення цих моментів при скоєнні злочинного діяння дає підставу розрізняти намір й його види, необережність, й її види.

Діяльність людини завжди заговорили українською у «язана із певним емоційним ставленням до своїх вчинків, до навколишності. Це емоційне ставлення виражається у формі почуття задоволення, радості, гніву, страху, злості, помсти й т.п. Емоційну бік треба враховувати й при розгляді суспільно небезпечних діянь. Емоційні моменти сам по собі не є складовими частинами тієї чи іншої звинувачуй, але й смердоті інколи можуть на неї впливати. Чітке із «ясування, под впливом які почуттєвих мотивів особа скоїла тієї чи інший злочин, допомагає глибше зрозуміти характер й зміст звинувачуй особини у конкретному злочині.

2. Мотив злочину — це ті внутрішнє спонукання, з якого коїться злочин. Мотив — це джерело дії, поведінки в цілому. У цій якості мотив завжди передує скоєнню діяння, він зумовлений певними обставинами й суб «єктивними якостями особини й відіграє неабияку роль при характеристиці та оцінці особини, що скоїла злочин, її психічного стану в останній момент скоєння злочину. Мотив злочину характеризує не лише особу, а і ступінь суспільної небезпеки скоєного діяння.

3. Мотив уведень у склад деяких злочинів як необхідний елемент самого складу злочину, чи як пом «якшуюча чи обтяжуюча обставина. Мотив є необхідним елементом суб «єктивної сторони складц злочину в тихий випадках, коли він безпосередньо вказаний у диспозиції кримінального закону як ознака даного злочину.

Колі мотив передбачений законом як обов «язкова ознака конкретного злочину, то це означає, що вказані в ньому діяння визначаються злочинними лише до того разі, коли смердоті скоєні саме із цих мотивів, а чи не із якихось інших. Якщо ж млтив не є обов «язковою ознакою злочину, то ми не впливає на кваліфікацію.

4. При розслідуванні й розгляді справ в суді необхідно ретельно із «ясовувати, із які мотивів скоєно злочин. Згідно з ст. 64 КПК, мотив скоєння злочину є однією із обставин, котрі підлягають доказуванню по кримінальній справі.

5. Мета, чи ціль, злочину — це ті, до чого прагне особа, Яка коїть злочин. Мета близько стикається із мотивом але й це не рівнозначні поняття. Так, мотивом злочинів, визначених у ст.81−861 КК, є користь, а метою — бажання протиправно вилучити майно із державних чи колективних фондів й звернути собі, чи іншим на вигоду.

6.Встановлення мотивацію та мети злочину має принципово важливе практичне значення. При розслідуванні злочину, розгляді кримінальної справ в суді необхідно ретельно із «ясовувати мотиви, мітку скоєння злочину (ст. 223, 334 КПК України). Згідно зі ст. 64 КПК України, мотив злочину є обставиною, Яка підлягає доказуванню у кримінальній справі.

VI. Помилка й її вплив на кримінальну відповідальність.

1. У деяких випадках особа з певних обставин неправильно оцінює свою поведінку, скоєне нею злочинне діяння, насталі шкідливі наслідки.

У кримінальному праві помилкою вважається неправильне уявлення особини про юридичні чи фактичні властивості скоєного нею діяння та його наслідки. Помилкове уявлення особини може в деяких випадках за певних умів впливати на форму звинувачуй, а тім самим й на вирішення запитання про кримінальну відповідальність особини, Яка допустила помилку. Розрізняють юридичну й фактичну помилку.

2. Юридична помилка — це неправильне уявлення особини про юридичні властивості й правові наслідки діяння, яку вона коїть. Юридична помилка особини полягає у помилковому уявленні про ті, злочинні чи незлочинні скоєні нею діяння, а також відносно характеру покарання, яку призначається за скоєний злочин.

Юридична помилка може також заключатися в помилковому уявленні особини про правомірність скоєного діяння, у тому годину як на самом деле воно та визначається злочинним.

3. Фактична помилка — це помилкове уявлення особини про фактичний характер чи фактичні наслідки своїх дій. Таке помилкове уявлення може стосуватися до про «єкта посягання, коли особа направляє свої дії проти одного про «єкта, помилково маючи його за інший.

4. Для кримінальної відповідальності немає значення помилка в предметі. Якщо злочинець хотів викрасти майно свого сусіда, а вкрав майно, яку належить сусідовому родичеві, то ми не має значення для кваліфікації. У обох випадках йдеться про крадіжку особистої власності.

5. Не впливає на відповідальність й так назване відхилення дії, коли особа стріляє до однієї людину, а попадає в іншу. Відповідальність настає й за замах на навмисне вбивство, й за необережне вбивство.

6. Помилкове уявлення особини про наявність в її діях ознак про «Єктивної сторони складу злочину, які на самом деле немає, не так на форму вини.

7. До різновиду помилок у характері дії належить й помилка в засобах скоєння злочину. Це тих випадки, коли особа для досягнення злочинного результату помилково використовує такі засоби, котрі за своїми про «єктивними властивостями не здатні забезпечити настання бажаного особою результату. У цих випадках має місце використання непридатних засобів.

Помилка у використаннях може істотно змінити характер скоєного діяння, зокрема в тихий випадках, коли особа, не маючи наміру скоїти злочин, помилково використовує такий засіб, який призводить до настання суспільно небезпечного наслідку.

8. Помилка може торкатися кваліфікуючих ознак. Особа вважає, що краде майно великі розмірах, а на самом деле розмір незначний. У цьому випадку скоєне розцінюється як замах на розкрадання великі розмірах.

9. Мають місце й помилки, заговорили українською у «язані із причинним зв «язком. Особа дає потерпілому отруєне яблуко, сподіваючись, що тієї від нього помре. Направду ж потерпілий подавився першим ж шматком яблука, воно та йому потрапив у дихальні шляхи, й смерть настала від асфіксії. У цьому випадку відповідальність настає за замах на вбивство шляхом отруєння, оскільки немає причинного зв «язку між діями особини й злочинним результатом.