Судові реформи малоросійського генерал-губернатора Петра Рум'янцева

Судові реформи малоросійського генерал-губернатора Петра Рум’янцева

Пєсцова А. Б Російська імператриця Катерина ІІ значну увагу приділяла судовій реформі. У Лівобережній Україні ця справа доручалась українському гетьману, а з його відставкою — малоросійському генерал-губернатору. Дослідженням поставленого питання вже займалися деякі дослідники [5−7]. Але їх праці, ще не дозволяють повністю дослідити і дати належну внеску Петра Рум’янцева у реформування української судової системи. Лівобережна Україна після приєднання до Російської імперії у військовому відношенні поділялася на полки і сотні, у яких і улаштовувалися полкові і сотенні уряди і суди без всякого розподілу на адміністрації і суди. Не відступаючи від форм польсько-литовського права та зважаючи на «Прохання малоросійського шляхетства» тут з 1763 року засновувалися земські, гродські і підкоморні суди. У містах на тих же підставах встановлювалися магістратські і ратушні суди. Вся ця різнобарвна суміш органів підпорядковувалася Генеральному військовому суду.

Генеральний суд продовжував залишатися центральною судовою інстанцією Гетьманату і після відставки Кирила Розумовського. Щоб утримати контроль над українським судочинством граф Рум’янцевим включив його до нової системи влади в Україні. Компетенція суду Рум’янцев у 1765 році визначав так: «про проведення судів в силі малоросійських прав, що в нижніх судах не виконується, то про виправлення всього того мати суд генеральний» [8,арк.5]. З 1 листопада 1765 року колегія стала апеляційною установою над Генеральним судом [9,арк.38−38зв]. У серпні 1767 року Рум’янцев заборонив проводити щорічні вибори до Генерального суду [10,арк.32]. З 1767 року Петро Олександрович замість десяти тимчасових призначив «на допомогу генеральним суддям» постійних членів [11,арк.1] та генерального суддю з річною грошовою винагородою для них [1,128]. Нагляд за діяльністю новосформованого суду як і за всіма центральними органами Лівобережжя здійснював прокурор [12].

У лютому 1768 року згідно з указом Сенату від 18 січня 1768 року, у канцелярії Генерального суду за розпорядженням малоросійського генерал-губернатора було виділено «особливу експедицію колодничів і по державним справам»: перша розглядала справи кримінальні, колодничі «та інші державні», друга — апеляції [13,арк.6зв]. Важливою складовою реорганізації Генерального суду, стало приведення суддів у колегії до присяги [10,арк.32]. На Генеральний суд покладалися і суто адміністративні функції: у ньому проводилися іспити для кандидатів на зайняття посад у департаментах та місцевих органах адміністративної та судової влади на знання ними законодавства та вміння вести необхідну документацію [9,арк.214].

Канцелярію Генерального суду Петро Рум’янцев у 1768 році розділив на три експедиції: військову, внутрішню, судову або апеляційну. Справи десяти однойменних з полками повить відтоді поділялися між експедиціями. Експедиції у свою чергу поділялися на повиття, за якими було збережено назви полків, хоча справи в них розглядалися за тематичним, а не територіальним принципом [13,арк.23]. Робота реформованого суду не завжди задовольняла малоросійського генерал-губернатора. Причиною було те, що члени суду не завжди досягали єдиної думки щодо вирішуваних ними справ. У своєму ордері членам суду генерального від 1 липня 1768 року він вимагав відповіді в усіх членів суду: чому «коли правда і закон, хранителі даного, повинні одні управляти совістю суддів і їх справами, то чому поміж вам це непорозуміння і розбіжності в думках? [6,379]. Не зважаючи на це реформований Генеральний суд проіснував до 1791 року, з якого було повідомлено про остаточну його ліквідацію [14,арк.1].

Порядок розгляду справ, винесення резолюцій в українських судах знову регулювалися згідно з нормами петровського Генерального Регламенту, заново відредагованого в 1765 році. Щоб активізувати вплив його норм на український адміністративний механізм, за рішенням малоросійського генерал-губернатора від 31 травня 1767 року було наказано розіслати в усі суди копії так називаємих «зерцальних указів» від 17 квітня 1722 року і 21 січня 1724 року [15,арк.2]. Даним указом застерігалося під загрозою великого штрафу недотримання Генерального Регламенту. Відповідні рапорти підтверджують отримання та виконання даного указу [16,арк.4−45,62−93,96−156].

Малоросійського генерал-губернатора, як людину військову, непокоїло поєднання військових судів з цивільними, і взагалі плутанина цих установ. Причини зазначених непорядків він вбачав у затягуванні вирішення судових справ українськими суддями та нехтуванні ними загальноімперського законодавства. Тому, вже 18 травня 1765 року Петро Рум’янцев відіслав свої пропозиції до Петербургу, де нарікав на непорядки в полках, звідки надходили скарги, апеляції, прохання. У тому ж році було видано його указ про порядок подачі позовів та чолобитних [17,арк.1] та указ про порядок судочинства у судах Лівобережної України, яким підтверджувалося проведення реформи, розпочатої Кирилом Розумовським по галузевій спеціалізації судів, а також встановлювався відповідний порядок ведення судових справ [18,арк.36−37зв].

Для кращих результатів судової реформи Рум’янцев восени 1765 року організували збір їх «думок» з приводу встановлення найефективнішого порядку відшкодування невинним «простоїв і збитків», завданих їм у ході слідства і суду. А Сенатський указ від 12 грудня 1765 року вже визнавав, що багато незадоволених судовими рішеннями продовжували апелювати до Сенату «єдино до продовження, щоб між тим звинувачений на той час залишитися без штрафів» і аби вільно було користуватися неналежними йому маєтностями які присуджені іншим. Враховуючи ці обставини і для запобігання судової тяганини малоросійському генерал-губернатору наказувалося «по рішенням малоросійської колегії на яких буде оголошуватися, апеляція попередньо відіславши в сенат чинити виконати», або принаймні «їх кілька маєтностей арештувати утримувати в описі до послідуючого в апеляції рішення» [19,арк.1−1зв].

У доповіді графа Рум’янцева Сенату від 4 квітня 1766 року [20,арк.5- 8зв], зустрічаємо нові пропозиції з приводу скорочення кількості безпідставних апеляцій та затягування розгляду судових справ. Так, він пропонував в суді, коли оголошено буде у справі вирок, незадоволеному цим рішенням наказати в той же час підписатись під тим рішенням і покласти при подачі апеляції гроші. Після того суд повинен не пізніше як за три дні надіслати всю наявну справу з описом до вищестоящого суду. Суди вищої інстанції, отримавши дані справи повинні були того ж числа «ввести під номером у реєстр той з якого по порядку проходять справи до слухання». Апелюючий міг додати до цього своє письмове пояснення вищому суду за яких обставинам просить визнати рішення попереднього суду неправильним. Пропонувалося також заснувати при Малоросійській колегії і Генеральному суді, чотирьох адвокатів, для «допомоги бідним людям, позбавлених здатності захищати власну користь». Планувалося, щоб адвокати спостерігали і за тим, щоб кожна справа розглядалась за своїм реєстровим номером. Якщо вирок ж попереднього суду при подачі апеляцій підтверджувався, пропонувалося стягувати штраф з «неправильно апелюючого» у віддачу тому проти кого подавалася апеляція.

14 грудня 1766 року Катерина ІІ оголосила Маніфест про вчинення в Москві комісії для складання проекту нового Уложення [3,80−153]. У процесі знайомства з судовою практикою вона переконалась, що «велика плутанина в суді і розправі» в російській імперії та Лівобережній Україні, зокрема, відбувалася не лише від неналежного старання суддів, але і в наслідок недосконалості законодавства: суперечністю між старими і новими законами, невірному їх трактуванні, анахронізм багатьох законодавчих актів, прийнятих в інших історичних умовах. Тому, у 1767 році в комісію по складанні нового «Уложення» наказано було прийняти до роздумів українські закони у вигляді вилучення із загальних, але так як з цієї комісії нічого не вийшло, то і гетьманське право залишилося statu quo ante. Такі ініціативи Петербургу, очевидно, і стимулювала Петра Олександровича організувати протягом 1766 року черговий «збір» думок з приводу судової реформи та відповідно до Сенатського указу від 12 грудня 1765 року запровадити новий порядок подачі апеляцій [21,арк.1]. Це обмежило терміни подачі апеляцій, запроваджувало проведення опису маєтностей при апеляціях і дозволяло до несправедливо апелюючи застосувати штрафні санкції.

Важливе значення малоросійський генерал-губернатор надавав поглибленню галузевої спеціалізації суддів. З цього приводу 25 липня 1767 року він відправив до Малоросійської колегії змістовну Записку «про виявлені у Малій Росії недоліки». У зверненні автор нагадував, що при входженні Гетьманщини до складу російської імперії, українській шляхті «залишені суди земські і гродські відправляти по правам їх через обраних ними старшин, а товариству військовому судитися: де три чоловіки козаків, тоді два третього судять». Петра Олександровича непокоїло те, що «всі тим судам належні справи з часом ввійшли в правління військові» і «від чого суд генеральний і другі тут правління названі військовими невідомо; та і які ті військові права, по яким козакам судитися наказано, в архівах ніде дізнатися не можна». У процедурі встановлення підкоморських земських і гродських судів Рум’янцев вбачав причину численних непорядків, що заважали ефективній їх діяльності. До таких непорядків він зараховував те, що: в земські і гродські суди обирали із селян та козаків; зазначені суди розташовувалися без урахування обширності земель та кількості жителів на них, а — по полкам, тому в Полтавському полку взагалі не засновані; від різних правлінь і змішання військових, цивільних і земських прав відбувалися повсюди ускладнення і часто невирішеність судових справ, а повноваження малоросійської колегії часто дублювалися з підпорядкованими їй установами. рум’янцев реформування судовий регламент.

Для вирішення цих проблем пропонувалося подумувати над такими питаннями:

• — якому імперському уряду бути на українських землях для швидшого розгляду судових справ, скільки департаментів йому мати і якому із них якими справами належить займатися, а які справи передавати на розгляд малоросійського генерал-губернатора?;
• — чи окремо бути апеляційному суду, чи для скорочення процесів один із департаментів колегії на те визначити;
• — про проміжні між головним урядом і нижніми судами і в якому із тих судів, кому по званням і по яким справам судитися?;
• — про нижні суди — яким бути чи на одному місці чи, для полегшення обивателям, в другі місця з часом переїжджати.

Потреба запровадження посади присяжних адвокатів аргументувалася тим, що українські прохання і донесення пишуться без дотримання на те потрібної форми і «нерідко проситель і писатель не знаходяться», що ставало ще однією з причин затяжного розгляду справ в судах. Для приведення цього в добрий порядок визнавалося корисним «визначити скрізь при судах присяжних адвокатів, які всі і всякі в суд входящі прохання і донесення, на основі законів, лише одні склали і за справність даних відповідали» .

В літку 1767 року за клопотанням малоросійського генерал-губернатора було уніфіковано подачу «донесень» [22]. З 21 березня 1768 року обмежувалася кількість апеляційних справ які подавалися на вирішення російській імператриці. З цього часу їй дозволялося подавати короткі коротких екстракти «лише по таким апеляційним справам, які за протиріччями сенаторів і не достатком ясного закону вирішити буде не можливо» [3,78]. За Сенатським указом від 9 грудня 1769 року встановлювався контроль за оперативністю роботи судових установ і визначався термін вирішення справ: складних — протягом півтора місяці, простих — протягом тижня [23,арк.1,10зв].

Російська імператриця та малоросійський генерал-губернатор планували прискорити розгляд судових справ і за допомогою активнішого використання словесних судів, які у деяких губерніях, ще взагалі не були заснованими. Про це свідчить лист Катерина ІІ до Петра Рум’янцева від 3 липня 1779 року. Тут вона висловлювала своє бажання «враховуючи не заснування ще в Слобідській Українській губернії словесного суду, припоручили тамошньому губернатору або кому ви розсудите за благо противну сторону переконати совістю у справі на основі заснувань наших глав XXIV, статті чотирьох ста» [24,арк.31зв].

У 1767 році було переглянуто порядок ведення допитів у гродських і земських судах [17,арк.1] та порядок ведення справ у гродських судах [25,арк.39зв, 116−116зв, 117]. Петро Олександрович свої ордером 1768 року заборонив застосування тортур без його згоди під час проведення допитів. Рапорти з Генерального суду та гродських судів підтверджують отримання і виконання даного наказу [26,арк.211−222]. Так, малоросійський генерал-губернатор, згідно з указом Сенату, отримав повноваження карати місцевих судових адміністраторів за застосування катувань при допитах заарештованих [11,арк.1].

Не зважаючи на численні розпорядження з приводу дотримання і діючого законодавства та організації судової влади Петру Олександровичу так і не вдалося добитися належного їх виконання. Це доводить його лист до Катерини ІІ від 8 грудня 1779 року. Тут він знову писав про скарги, які надходять до нього на діяльність судів. Посилаючись на судове законодавство, він наводив численні приклади його неналежного виконання, а то і взагалі навмисного невиконання. Найпоширенішими непорядками автор вважав не стягнення зі сторін які зверталися до суду в випадку їх неявки на судові слухання грошових штрафів та звички судів відкладати вирішення справи довше 3-х днів; при повідомленні про ґвалти і насильне відібрання маєтностей урядовці не поспішали «швидке і невідкладне чинити ображеному задоволення». Такі непорядки, на думку автора, відбуваються єдино «від нехтування і упущення своєї посади і більше ще від пристрастія урядників… у полкових канцеляріях і сотенних правліннях» [18,арк.442].

Підсумовуючи результати своєї судової реформи у донесенні Катерині ІІ від 27 серпня 1781 року [2,693−695] Петро Олександрович писав, що з заснуванням в 1763 році земських, підоморських і гродських судів «виробництво і хід справ отримав кращий порядок». Але вибір і призначення в земські чини не відповідав статутному праву, за змістом якого повинно обратися в ті чини шляхетство, ніякими посадами не зобов’язане. Оскільки ні російській імператриці, ні її наміснику так і не вдалося повністю розділити судову та військову владу, автор відносив таке поєднання до звичаю українського народу, якого не можливо так швидко позбутися. Важливою своєю заслугою малоросійський генерал-губернатор вважав вирішення питання про те, у яких судах судитися українським козакам. З цього приводу він повідомляв, що судяться козаки по імператорському указу від 20 грудня 1768 року в Малоросійську колегію посланого, «в усіх земських справах з шляхетством правом книги Статуту і в одних судах». З заснуванням намісництв Петро Рум’янцев вважав не вирішеними кілька питань. Серед них, «чи вибрати тут по колишньому звичаю із дійсно служилих і по крайній мірі із бунчуків і військових товаришів у земські чини?». Тому, що тут відставних від служби або зовсім мало, або майже їх не бувало і немає. Автор також запитував і про те, чи мати право духовним і козакам бути на зібраннях, у випадку виборів у земські посади і при інших земських розпорядженнях? Чи надати це шляхетству і особливо заслуживши офіцерські достоїнства?

Указ Сенату від 26 грудня 1781 року давав чіткі відповіді на його запитання. Документ передбачав вибір у дворянські засідателі «совісних і вірних земських судів в предводителі в уїзні судді їх вірніші засідателі верхніх і нижніх земських судів» заснованих доручити «дворянству вотчини і помістя свої в тих губерніях маючому». Тобто, тих із них, які хоча б «до місцевої військової служби находилися по даній в земську перейти побажали би» [19,арк.1−1зв]. Для козаків проживаючих в зазначених губерніях планувалося заснувати «нижні і верхні розправи в яких би вони мали засідателів із поміж себе обраних». Козацтву належало бути судимому за звичаєм у тих же судах «які до цього там використовуваними були, до видання кращих і достовірніших» .

Малоросійська колегія продовжувала слідкувати за правомірністю заборони подачі апеляцій, за своєчасним оголошенням судами своїх рішень, видачею їх копій, строками та порядком подання апеляцій до Сенату [27,арк.1], порядком ведення допитів проведення допитів у гродських і земських судах та щоб не передавалися з одного суду до іншого невирішені справи. Але, з 1785 року як колегіальний судовий орган вона опинилася у кризовій ситуації, коли вже ніхто з її членів не мав можливості виконувати свої посадові обов’язки [28,арк.1,2,3зв]. Єдиним розпорядженням яке ще стосувалося судової реформи для малоросійської колегії та її генерал-губернатора став указ від 9 лютого 1786 року. За цим документом при подачі чолобитень наказувалося замість словосполучення «б'є чолом всепідданійший раб або раба» писати «жалобниця, або прохання, приносить скаргу або просить имярек всепідданійший або вірний підданий» [3,80]. Нарешті, указом Сенату від 20 серпня 1786 року колегія на підставі рапорт графа Рум’янцева про вирішення колегією всіх справ скасовувалась [29,арк.1−2зв].

Покращити ефективність роботи українських суддів малоросійський генерал-губернатор збирався і за допомогою викорінення у них лінощів, недбалого ставлення до своїх посадових обов’язків та налагодження ефективного нагляду за роботою державних службовців про що свідчать розіслані ним ордери до місцевих судів 1767—1769 років [4,арк.3−10]. У наступні роки правління Катерини ІІ спроб виправлення українських законів не робилося. Але, відповідно з загальними централістичними прагненнями держави, у 1783 році був зроблений крок до заміни національного права російським, шляхом поширення на Гетьманщину положення про губернії, оскільки відміною старих судів і об'єднанням всього судочинства був відкритий широкий доступ впливу російських законів, що особливо поширився завдяки суддям-росіянам, знайомим лише зі своїм правом. Щоправда, реформа в судочинстві, проведені за Катерини ІІ, протрималися недовго і була відмінена 30 листопада 1796 року указом імператора Павла, який наказав знову «судити по точній силі малоросійських прав» .

Отже, проведені з ініціативи малоросійського генерал-губернатора адміністративні реформи дозволили також продовжити розпочату ще Кирилом Розумовським роботу по виокремленні з повноважень місцевих адміністрацій військової, адміністративної, судової влади; скоротити судову тяганину та організувати ефективніший нагляд за роботою державних службовців. Процес приведення українського законодавства у відповідність до Генерального Регламенту, не дивлячись на всі старання російської імперії та малоросійського генерал-губернатора виявився справою затяжною.

Джерела та література

• 1. Акты по управлению Малороссиею гр. П. А. Румянцева // ЧИОНЛ. — Кн.5. — К., 1891.
• 2. Доклад графа П. А. Румянцева императрице Екатерине І11 781 г. // КС. — 1884. — Т.Х. — № 12. — С.693−695.
• 3. Законодательство Екатерины ІІ. — Т.І. — М., 2000.
• 4. Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. — Ф.763. — Оп.1. — Спр.295.
• 5. Лазаревский А. М. По поводу ста лет от смерти гр. П. А. Румянцева // КС. — 1896. — № 12. — С.374−394.
• 6. Смолій В.А., Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності. // УІЖ, 1990. — № 10. — С.10−21.
• 7. Струкевич О. К. Друга Малоросійська колегія: заснування, компетенція, політико-адміністративний аспект діяльності. — К., 1994. — 197 с.
• 8. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. — Ф.54. — Оп.3. — Спр.2134.