Дослідження процесів конституційного розвитку в сучасний період

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСІВ КОНСТИТУЦІЙНОГО РОЗВИТКУ В СУЧАСНИЙ ПЕРІОД

О.С. Лотюк Характер, сутність та зміст конституційного законодавства, як і інші його параметри ніколи не залишаються незмінними. Вони постійно змінюються і розвиваються. Кожному етапу розвитку суспільства завжди відповідає певний рівень розвитку конституційного законодавства. Безумовно, що повної відповідності досягти досить важко, але законодавець, як правило, намагається досягти відображення найважливіших процесів, що відбуваються у суспільстві в конституційному законодавстві держави.

Останнім часом в Україні пожвавився інтерес до питання ревізії Конституції. Це пов’язано з непростими політичними процесами в країні.

Проблематика встановлення, перегляду та розвитку конституцій завжди була предметом дослідження науки конституційного права. І сьогодні є надзвичайно актуальною.

Конституції виконують різну роль в сучасному світі. Вони можуть мати декларативний (номінальний) або реальний (нормативний) характер. Декларативними можуть бути не тільки номінальні конституції тоталітарних режимів, але і демократичні конституції.

Конституція може виконувати функцію гаранта фундаментальних прав, що закріплює політичні права громадян і обмеження влади (конституції Австрії, Іспанії, ФРН). Конституція може виконувати функцію угоди, і в такій якості вона може перетворити групу людей в націю (Індія). Конституція може виступати як політичний ідеал закріплювати певну ідеологію (наприклад, конституції марксистських режимів) або релігії (теократичний режим в Ірані). Особлива і надзвичайно специфічна функція конституції адаптація стародавніх традицій до сучасних умов (Конституція Об'єднаного Королівства та Ізраїлю) [1].

Для покоління засновників, Конституція часто виконує роль угоди. Принаймні, за допомогою філософської теорії суспільного договору, яка пояснює виникнення сучасного громадянського суспільства і держави укладанням угоди між суспільством і владою, дослідники тривалий час пояснювали виникнення конституцій. Українські конституціоналісти, також, визначали Конституцію як своєрідний суспільний договір, який фіксує і узгоджує політичні інтереси різних суспільних груп [2].

Але, таке розуміння конституції не дає відповіді на запитання: чому приймається конституція відповідного змісту, чому виникає необхідність у внесення змін та доповнень до основного закону, коли і чому виникає ідея прийняття нового тексту конституції, навіть в рамках існуючого політичного режиму в країні. Відповідь на ці питання можна знайти при виявленні соціально політичної сутності конституції. Значну увагу цій проблематиці приділяв Ф.Лассаль. В своїй відомій доповіді «Про сутність Конституції», Ф. Лассаль приходить до висновку, що дійсна конституція держави це реальне співвідношення політичних сил в країні, і писані конституції мають цінність тільки тоді, коли вони є точним виразом реального співвідношення сил [3].

В сучасному суспільстві, конституція має бути механізмом здійснення консенсусу всіх соціальних груп. Конституція має виражати інтереси «не стільки держави, скільки інтереси громадянського суспільства, головною цінністю якого є людина» [4]. Це і є виміром соціальної цінності та ефективності конституції.

Іноді, конституція може бути причиною національного розколу, якщо в суспільстві відсутній консенсус з приводу основних принципів, закріплених в конституції. Така ситуація виникає, як правило, тоді коли змінюється розстановка політичних сил і ці політичні сили не можуть досягти консенсусу з приводу ключових положень конституції. Так, перехід Росії від однопартійної диктатури до демократії виявив протиріччя перехідного періоду найбільш гостро. У 1993 р. в Російській Федерації діяли одночасно два центри з розробки Конституції Конституційна комісія Верховного Совета і Президента. Була створена ситуація певного конституційного двовладдя, коли було запропоновано два різних проекти майбутньої конституції, які так і не вдалося узгодити шляхом досягнення консенсусу. На всенародний референдум була винесена Конституція, розроблена Конституційною комісією, яка була під контролем президента країни. Це призвело до того, що Конституція Російської Федерації 1993 р., стала скоріше програмою дій, ніж фіксацією реальності. І, по суті, октроїруваною Конституцією, як зазначає професор Медушевський А. М. [5]. Ситуація нагадує конституційну боротьбу 1917 р., коли на противагу Установчим зборам більшовики створили власну Конституційну комісію.

Непроста ситуація склалась в Україні навколо положень Конституції. Спроби змінити Основний закон з’являлись практично завжди при виникненні конфліктів між представниками різних гілок влади або при зміні розстановки політичних сил в парламенті (всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 р., проекти законів «Про внесення змін до Конституції», внесені Президентом та народними депутатами в 2003 р. тощо). Зміни до Конституції України були внесені Законом про внесення змін до Конституції України 08.12.04. В грудні 2004 р. цей закон дійсно був «актом консолідації і примирення», але практика застосування нових положень Конституції не принесла очікуваних результатів.

Конституційні зміни не сприяють збалансованій роботі державного механізму, розподілу владних повноважень, що є необхідною умовою для ефективного зміцнення основ громадянського суспільства, побудови правової держави, розвитку механізмів узгодження інтересів різних соціальних груп, зниження ідеологічної конфронтації.

Криза посилюється в наслідок того, що представники вищих органів державної влади дозволяють собі ігнорувати приписи Конституції або, в силу недосконалості конституційних норм, по різному розуміють зміст конституційних положень, що призводить до посилення кризової ситуації у владі і приниження ролі Конституції як основи національної правової системи.

Питання про те, що краще для країни під час конституційної кризи прийняття нового основного Закону чи внесення змін до існуючого, обговорювалось в науковій літературі неодноразово. По суті, два вказаних варіанти мають різні історичні орієнтири.

Перший заснований на моделі, що бере свій початок з часів Французької буржуазної революції, пізніше була втілена в конституційну практику Французької республіки. Реалізація цієї моделі простежується на прикладі Іспанії (Конституція 1978 р.). Законодавство країн, що сприйняли ці ідеї, засноване на принципах верховенства народу (народного суверенітету). Держави такого типу є батьківщиною писаних (кодифікованих) конституцій і саме їм належить ідея передбачити в законодавстві порядок перегляду (внесення змін) конституції.

Друга модель орієнтується на англосаксонську правову традицію, представлену досвідом США та Великобританії. Такий варіант конституційних змін потребує сильної та незалежної судової влади. Він більш прийнятний для країн прецедентного права, оскільки розвиток та зміна конституційних положень відбуваються, в основному, шляхом тлумачення норм конституції судами. Ця проблема розглядалась в класичній праці Дайсі [6]. А. Токвіль говорив, що англійська конституція не змінюється, оскільки не є єдиним кодифікованим актом [7], але Дайсі стверджував протилежне, що англійська конституція змінюється постійно саме тому, що не була зведена до статутної форми.

Ш. Боржо вказував, що конституція Об'єднаного Королівства знаходиться в постійному процесі перетворень. Рішення парламентської більшості або постанови вищого суду можуть розширити її або звузити. Конституція Великобританії своєрідний бар'єр, який згинається під тиском обставин, інколи такий тиск досягає певного ступеню напруги, але він ніколи не ламається. Можна вивчати розвиток англійської конституції, але не можна говорити про її встановлення або її перегляд. Парламент це складна влада, в діяльності якої беруть участь монарх, лорди і палата громад. Він є незалежним і необмеженим в своїх постановах. Але він не створює конституцію. Він може приймати закони, які є її складовою, але не встановлює самої конституції і не переглядає її. І так як від звичайної компетенції парламенту залежить додати щось до конституції або скасувати певне положення шляхом прийняття постанови парламенту, то цій конституції можуть бути нанесені такі непрямі удари, і такої сили, що виявляться вони не одразу [8].

І тому, нам хотілося б зупинись більш детально на моделі конституційних змін, яка представлена філософією просвітництва.

Така модель виходить із можливості створення певного конституційного плану, який потім повинен сприяти зміні та перетворенню соціальних відносин на основі раціонального конституційного устрою.

Такий варіант стає можливим лише в силу того, що політичним силам вдається досягти згоди відносно самих процедур змін до конституції, а також щодо порядку прийняття нової конституції.

Але, не треба забувати, що дослідники конституційних процесів у різні часи відмічали, що сучасні конституції не є результатом систематичної праці юристів. Навіть у часи філософів, конституції за своїм змістом були, в багатьох своїх аспектах, твором часу та обставин [9]. На наш погляд, ці слова є надзвичайно актуальними і сьогодні, і ми знайдемо підтвердження їм, зокрема, при аналізі конституцій які були прийняті в другий половині ХХ століття. Основні закони Японії та ФРН під тиском зовнішніх сил, в умовах повоєнної реконструкції Конституція Франції 1946 р., конституція Італії 1947 р., в результаті військових переворотів Конституція Португалії 1974 р., у результаті зміни політичного режиму Конституція французької республіки 1958 р., яка була затверджена де Голлем в умовах гострої кризи, створення нових держав Індія, Пакистан; країни східної Європи після 1991 р. І саме тому, в текстах основних законів прямо не зазначається про порядок прийняття нової Конституції.

Конституція України, як і більшість сучасних конституцій, не містить в своєму тексті положення про порядок прийняття Конституції. Чинна Конституція була прийнята парламентом України, який, «від імені Українського народу» приймав Конституцію. Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 03.10.97, «Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. … Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що у даному випадку установча влада була здійснена парламентом» [10].

Прийняття конституції парламентом, безумовно, є одним із демократичних шляхів прийняття Основного закону. У такий спосіб були прийняті конституції Австрії, Фінляндії, Швеції, Грузії, Чехії [11].

Такі конституції прийнято класифікувати, як народні. На етапі первісного поширення теорії установчої влади такий спосіб розглядався як неприйнятний. Однак, пізніше була сформульована концепція, за якою парламент, приймаючи конституцію, здійснює не законодавчу, а установчу владу. Як зазначає професор Шаповал [12], з огляду на вихідний зміст теорії установчої влади, наявність у члена парламенту мандата на участь у конституційному нормотворенні не викликатиме заперечень лише тоді, коли прийняття основного закону прямо віднесене до компетенції парламенту (напр., Хорватія).

Однак, як найбільш демократичний, визначають спосіб прийняття конституції представницькими Установчими зборами [13].

Сучасна ліберальна конституційна доктрина визнає необхідність обмеження влади заради гарантій прав суверена народу. Згідно з цією доктриною, інтереси представників народу не завжди і не у всіх питаннях співпадають з інтересами народу в цілому. Саме ця теорія, як зазначає Медушевський А. М. [14], стала обґрунтуванням створення інституційних переваг і вигляді сильних Конституційних судів.

На захист інтересів суверена став Конституційний Суд України, який своїм рішенням від 5 жовтня 2005 р. (справа про здійснення влади народом), фактично визначив, що правом схвалення нової Конституції України, володіє виключно народ України, і це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. В рішенні КСУ зазначається, що «тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України.». «Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами» [15].

Слід мати на увазі, що, у разі проведення референдуму, громадяни будуть мати право лише сказати «так» або «ні», і жодним чином не матимуть можливості впливати на зміст Основного закону держави. Використання референдуму як самостійного способу прийняття Конституції, без участі в її розробці будь якого представницького органу, дуже рідкісне явище в розвинених країнах.

Однією із спірних проблем повсюди була саме процедура розробки нової конституції. Сучасні політичні технології багато чим повинні завдячити тим практичним зусиллям, які прикладались з приводу створення цих процедур в Португалії, Іспанії, ПАР, Намібії, Країнах Східної Європи. Мабуть, головне завдання при визначенні цих процедур залучити еліти, які здатні здійснити конструктивний вплив на процес змін, стимулювати їх до діалогу, забезпечити компроміс і створити такі гарантії його дотримання, які б влаштували всі сторони. Вище зазначалось і про досвід країн, в яких не вдалося досягти консенсусу (наприклад, Російська Федерація).

У зв’язку з цим, значної актуальності набувають принципи формування як органів Установчої влади (Конституційні збори, конвенти), які розробляють і попередньо схвалюють проект конституції (США, Франція Румунія, Венесуела, Болгарія.), так і редакційних комісій, які можуть виступати не як політичний, а як суто технічний орган.

У першому випадку необхідно забезпечити партійне представництво, відображати інтереси національних меншин, залучати депутатів парламенту, представників виконавчої влади, регіонів, тощо. Так, в Іспанії до роботи Конституційної комісії не були допущені баскі, що, зменшило легітимність рішень і стало приводом для звинувачень в дискримінації. Якщо ж говорити про формування редакційної комісії, то основним критерієм її компетенції повинен бути професіоналізм оптимальна співучасть науковців, практиків, представників різних гілок влади та рівнів управління.

Факт прийняття нової конституції, принаймні, в очікуваннях суспільства означає закінчення протистояння політичних сил з питань конституційного устрою. Для забезпечення таких складових конституційної стабільності як легітимність і законність, необхідно виробити оптимальний варіант розробки, обговорення та схвалення конституційних положень.

Саме тому, найбільш перспективною є розробка проекту конституції вузьким колом експертів, як і б могли б обговорити цю проблему при зачинених дверях. Участь професіоналів повинна стати гарантією законності, а також сприяти уникненню популізму політичних партій, які найчастіше намагаються використати таку ситуацію у власних інтересах. Але, процес розробки проекту не слід ототожнювати з процедурою його обговорення і попереднього схвалення. Зазначені етапи повинні відбуватися з максимальним забезпеченням публічності, що забезпечить легітимність Основного Закону.

Коли народ сам встановлює конституцію, він формулює своє конституційне право в тому вигляді, як воно існує, або з тими змінами, які він вважає за необхідне внести, і робить це так, щоб це право було для нього охороною проти всіх намагань посягнути на його свободу.

Як зазначають сучасні дослідники, відсутність широкої підтримки громадянами тих ідей, що ідуть «зверху» і проводяться адміністративними методами в різних сферах життя дуже негативно впливає на ефективність реалізації конституційних актів, на їх застосування [16].

Безумовно, у випадку зростання позитивного потенціалу тих реформ законодавства, що проводяться в колишніх соціалістичних країнах, а головне посилення їх підтримки з боку широких мас населення, ефективність конституційного законодавства значно підвищиться.

У перехідний період в силу його динамічності особливо яскраво проявляється як реальний, так і формальний характер конституції та інших конституційних актів; виявляється збіг або навпаки невідповідність формальної(писаної) конституції з дійсністю, з реаліями життя; виявляється адекватність або ж неадекватність відображення в конституції реальних економічних та соціально політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, а як наслідок, і її життєздатність.

У тому випадку, якщо конституція адекватно відображає і, відповідно, закріплює суспільні відносини, що складаються в суспільстві й державі перехідного типу, вона неодмінно сприяє розвитку цих відносин і навіть прискорює його, а разом з ним розвиток суспільства, держави і права. В іншому випадку конституція тільки гальмує еволюцію цих інститутів.

конституційний право україна.

Література

• 1. Медушевский А. Н. Теория конституционных циклов. М.: Издательский дом ГУ ВШЭ. 2005. с. 106.
• 2. Конституційне право України. За редакцією професора Погорілка В.Ф. К.: Наукова думка, 200. с. 104.
• 3. Лассаль Фердинанд. О сущности конституции. Что же теперь?/ Перевод Вл.Шаха. С.-Петербург, 1906. с. 17.
• 4. Конституційне право України. За редакцією професора Погорілка В.Ф. К.: Наукова думка. 2000. с. 106.
• 5. Медушевский А. Н. Вказана праця. с. 478.
• 6. Дайси А. В. Основы государственного права Англии.

  Введение

  в изучение английской конституции. М.: Библиотека для самообразования, 1907. с. 28. 7. Токвиль А. Демократия в Америке. М.: Прогресс, 1992. с. 128.

• 8. Боржо Ш. Учреждение и пересмотр конституцій. Под редакцией О. О. Кокошкина М.: Издание М. и С. Сабашниковых. 1918. с. 7.
• 9. Боржо Ш. Вказана праця. с. 36.
• 10. Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях і висновках (1997 2003 роки). К.: Атака, 2003. с. 159.
• 11. Медушевский А. Н. Вказ. праця. с. 285.
• 12. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: підручник. К.: Юрінком Інтер, 2006. с. 42.
• 13. Сравнительное конституционное право. В. Н. Шаповал. К.: ИД «Княгиня Ольга», 2007. с. 56.
• 14. Медушевский А. Н. Вказ. прац. с. 473.
• 15. Рішення Конституційного Суду від 5 жовтня 2005 р. Справа про здійснення влади народом.
• 16. Общая теория государства и права. Академический курс: У 3 т. / отв. ред. М. Н. Марченко. М.: Норма, 2007. с. 296.