Злочини проти честі, гідності та особистої свободи жінки за Литовським Статутом

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри теорії та історії держави і права та адміністративного права Донецького національного університету імені Василя Стуса (м. Вінниця) У статті розглядаються злочини проти честі, гідності та особистої свободи жінки за трьома редакціями Литовського Статуту. Зосереджується увага на основних поняттях та юридичних конструкціях кримінального права ХУІ ст., а також на соціальних чинниках, що впливали на ступінь покарання злочинця. Розглядаються такі злочини, як зґвалтування, перелюбство, звідництво, насильницьке викрадення жінки, посягання на особисту свободу жінки, образа словом та покарання, що призначалися за них.

Ключові слова: жінка, злочини проти честі, гідності та особистої свободи, образа дією, образа словом, Литовський Статут, Литовсько-Руська держава, Річ Посполита.

Постановка проблеми. Трансформація національної правової системи, що була розпочата понад два з половиною десятиліття тому, продовжується і нині. Одним з найважливіших особистих благ є здоров’я людини. Відповідно до Конституції України життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнаються найвищою соціальною цінністю, кожна людина має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань [1]. Тому злочини проти честі, гідності та особистої недоторканості людини становлять велику суспільну небезпеку. У цьому зв’язку актуальним уявляється звернення до історикоправової спадщини українського народу, так як дозволяє виявити місце правової культури у структурі не лише української, а й європейської культури. Особливе місце жінки у системі суспільних відносин дозволяє збагатити вітчизняну й європейську правову традицію демократичними і гуманістичними надбаннями.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У історико-правовій науці інститут злочину проти честі, гідності та особистої свободи особи, у т. ч. жінки за Литовським Статутом досліджували такі вчені, як І. Валіконіте, В. Гончаренко, О. Кривоший, С. Кудін, І. Лукшайте, П. Музиченко, А. Рогожин, О. Шевченко та інші.

Невирішені раніше проблеми. Нині в історико-правовій науці проблема інституту злочину проти честі, гідності та особистої свободи жінки за нормами Литовського Статуту вивчена недостатньо. Вчені, досліджуючи різні аспекти інститутів злочину проти особи за Литовським Статутом, не зосереджували уваги на вивченні злочинів проти честі та гідності саме жінки. Відтак, висновки, зроблені вітчизняними та зарубіжними істориками права, потребують подальшого узагальнення та розвитку.

Метою статті є дослідження інституту злочинів проти честі, гідності та особистої свободи жінки за Литовським Статутом.

Виклад основного матеріалу. Протягом другої половини XV — XVI ст. відбуваються зміни у суспільних відносинах ЛитовськоРуської держави, тому впродовж XVI ст. видається кодифікований акт загальнодержавного значення — Литовський Статут у редакціях 1529, 1566 і 1588 рр. [2]. Він діяв на теренах України аж до 40-х років XIX ст. За визначенням сучасних дослідників, редакції Литовського Статуту виникли як правові акти багатонаціональної держави, тому в них широко використано звичаєве право всіх народів, які проживали на її території, зокрема норми давньоруського, римського, німецького, польського права, законодавства Великого князівства Литовського [3, с. 132].

За Литовським Статутом усі злочини, які порушували права жінки, можна поділити на злочини проти особи та майнові. У ЛитовськоРуській державі та Речі Посполитій серед злочинів проти особи особливо небезпечними діяннями вважалися злочини, об'єктом яких були честь, гідність та особиста свобода жінки.

Зауважимо, що більшість норм, які охороняли честь та гідність жінки, були відомі вітчизняному праву ще з епохи Київської Русі. Деякі з них з’явилися у XV-XVI ст. внаслідок еволюції вітчизняної правової системи, а також рецепції з польського та німецького права [4, с. 57−58]. У попередню епоху група злочинів проти честі та гідності особи відносилася до юрисдикції християнської церкви, яка, в свою чергу, накладала санкції на правопорушника згідно норм Статутів князів Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого про церковні суди. За визначенням О. П. Кривошия, культ особистої свободи одиниці, який досить чітко проявився у державному та суспільному житті Київської Русі, мусив витворити і високе почуття особистої гідності одиниці [5, с. 27].

У другій половині XIV — першій половині XVII ст. держава намагалася не втручатися у сферу юрисдикції християнської церкви (як православної, так і католицької), але все ж невелика кількість злочинів була віднесена до компетенції світського судочинства. Такі діяння посягали не лише на особисті права жінки, але й на інтереси сім'ї, церкви, суспільства та держави. Тому саме Литовський Статут визначав міру покарання за образу словом, зґвалтування, перелюбство, звідництво, посягання на особисту свободу жінки та інші ганебні злочини.

Суди християнської церкви мали право призначати покарання на основі вироблених ще з часів Київської Русі норм, які охороняли честь та гідність жінки. Превалювали такі види покарань, як штрафи та єпитимія (церковна покута), розміри та терміни яких визначали виключно представники церкви на основі «Свитку Ярослава».

Злочини про образу честі та гідності жінки (dehonestatio mulieris) можна розділити на дві основні категорії: образа гідності через непристойну дію або вчинок та образа словом. У залежності від соціального статусу злочини, спрямовані проти честі жінки, можна поділити на злочини проти шляхтянки та решти осіб.

До особливо тяжких злочинів проти честі та гідності жінки законодавець відносив зґвалтування. Литовський Статут однаковою мірою захищав права жінок усіх станів у випадку вчинення такого аморального діяння (І, VII, 6; II, XI, 8; III, XI, 12), а злочинець підлягав карі «на горло» (Примітка. Перша римська цифра — номер редакції Литовського Статуту, друга римська цифра — номер розділу, третя арабська цифра — номер артикулу). Врятувати його могла лише потерпіла, якщо б побажала взяти з ним шлюб. Дане правило було нормою українського звичаєвого права і було зафіксоване у Литовському Статуті: «а естли бы она хотела его собе за мужа мети, то будеть на ее воли…» (III, XI, 12). Валіконіте I. М. зазначала, що «статья не указывает, существовала ли компенсация, если женщина по каким-либо причинам не могла или не желала выйти замуж за преступника» [6, с. 45]. На наш погляд, жінки, незалежно від подальших обставин, отримували моральну та матеріальну компенсацію («нав'язку»). Її розмір визначався залежно від соціального статусу потерпілої. Якщо злочинця, наприклад, карали на смерть, компенсація могла бути сплачена у рахунок вартості його майна. Відзначимо той факт, що за тяжкістю злочину зґвалтування у грошовому еквіваленті прирівнювалося до вбивства чоловіка (ІІІ, ХІ, 12).

Лабур О. В. зауважує, що хоча Литовський Статут і кваліфікував зґвалтування як певний вид злочину, але була ускладнена процедура доказу порушення прав жінки і трактування його як ґвалтування [7, с. 422- 423]. Так, у арт. 12 розд. ХІ Статуту 1588 р. зазначається: «а девка албо невеста кгвалту бы не волала, а потомъ бы то людям оповедалала, тогды тое оповеданье за кгвалтъ розумено быти не можетъ и тотъ помовеный отъ кгвалту воленъ бытии маеть».

Отже, якщо дівчина під час зґвалтування не звала на допомогу і не було свідків ґвалту, то справу порушували лише за її скаргою, але без свідків цей злочин не трактувався як зґвалтування. Дослідниця зазначає, що особливо тяжким злочином вважалося зґвалтування батьками своїх дітей. Вирок тоді виконувався при великому зібранні народу «на пострах иним». Складність доказу про зґвалтування призвела до того, що більшість злочинів не потрапляли до судових процесів. Найбільша їх частина припадала на період воєнних дій, коли переможці вважали обов’язковим пограбування та зґвалтування, — зазначає О. В. Лабур [7, с. 422 423].

У 1566 р. Луцький гродський суд розбирав справу за скаргою пана Михайла Сербина стосовно побиття його селянки Мотруни («збили и змордовали») та зґвалтування її доньки Оришки («зкгвалтовалъ и кров ее пролил и паненства позбавил») Федором Кочановським, урядником пана Михайла Козинського з «помочниками». Врахувавши всі обставини справи, судді «кгды ж такъ есть в статуте описано, мы, ся въ томъ заховываючы водле права посполитого и статуту земского, доводу и присяги выслухавши подданныхъ пана подкоморого (Михайла Сербина — курсив наш. — О.М.)…за бой Матруне два рубли грошей, а за кгвалтоване дочки ее, Оришки девки, того Федора Кочановского, яко кгвалтовника, на горло всказали и всказуемъ, которого уряд маеть послати казать имати. а навезки толко ж. водле статуту…» [8]. Таким чином, судді при визначенні міри покарання для злочинців та суми компенсації для постраждалих керувалися, перш за все, нормами Литовського Статуту.

Закон захищав жінку, якщо об'єктом злочинного посягання стало не лише її здоров’я, честь та гідність, а також і суспільна мораль. До таких протиправних діянь можна віднести перелюбство та звідництво. Держава охороняла гідність подружнього життя і не вітала порушення основ сімейного устрою.

За Литовським Статутом перелюбство вважалося небезпечним кримінальним злочином, а перелюбники каралися смертною карою («горломъ каранъ бытии маетъ») (Ш, XIV, 30). У випадках порушення подружньої вірності жінка могла прямо звернутися до суду з вимогою розлучення та притягнення до відповідальності чоловіка, або ж шлюб припинявся за взаємною згодою під приводом хвороби чи неузгодженого життя. У першому випадку чоловік підлягав кримінальній відповідальності, а у другому — лише приховувався власний сором. Смертні вироки за подружню зраду зустрічаються у актових джерелах [9, с. 473, 573]. Такі анахронізми, як двочи багатоженство, які, ймовірно, ще могли зустрічатися у середовищі тогочасного суспільства, світською та церковною владою могли трактуватися як перелюбство.

Досить суворо каралося звідництво, а за скоєння цього злочину передбачалися калічницькі покарання (III, XIV, 31). Згідно із законом, звідника чекало покарання, що поєднувало відтикання носа, вух та губ разом із вигнанням за межі населеного пункту, де скоювався даний злочин («з местъ выганяли»). Якщо ж ті самі протиправні дії скоювалися повторно з метою наживи тими самими особами (рецидив злочину), тоді «врядъ такихъ на горле карати маеть». За твердженням С. В. Кудіна, санкції за звідництво хоч і були запозичені з німецького права, але в Статуті тяжкість покарань була значно пом’якшена у порівнянні з німецькими кодексами [10, с. 15].

Насильницьке викрадення дівчини, жінки або вдови без їх згоди та згоди батьків (опікунів) з метою одруження каралося досить суворо (II, XI, 9; III, XI, 13). Злочинця чекала смертна кара, як основне покарання, а також сплата нав’язки і «шкоди» потерпілій особі, як додаткове. Розмір нав’язки та «шкоди» детально регламентувався Статутом: «а за навезку третяя часть всего именья его маетъ спасти на тую персону кгвалътомъ взятую, а шкоды которые се будутъ при томъ кгвалте стали за доводомъ на двухъ частяхъ тогожъ именья его маетъ бытии сказано. .А хто бы именья лежачого немелъ, ино на маетности его рухомой…». Якщо ж викрадення і одруження відбувалося за згодою дівчини (жінки), то викрадач залишався живим, а дівчина (жінка) втрачала всі свої спадкові права на родинні маєтності («именья свои отъчизные и материстые»).

Лабур О. В. зазначає, що українське звичаєве право також знало викрадення жінок, але воно не характеризувало його як злочин проти честі та свободи. Дослідниця стверджує, що викрадення жінок з метою одруження в українських землях було досить поширеним явищем у польсько-литовську добу, а ця традиція походила ще з Київської Русі. Хоча за юридичною нормою викрадення жінки каралося смертю, соціальна практика не завжди враховувала цю норму закону [7, с. 422].

Посягання на особисту свободу жінки у Литовсько-Руській державі та Речі Посполитій також становило склад злочину. Серед них вирізнялись перетворення вільної жінки на рабу, а також незаконне ув’язнення (II, XII, 5, 7; III, XII, 9, 11, XIV, 21). Якщо жінка навіть і потрапляла у полон до осіб іудейського чи мусульманського віросповідання, строк перебування у неволі обмежувався семирічним терміном. У Литовському Статуті зазначалося, що кожний «християнинъ маетъ быти вольный».

Відзначимо, що Статут містить артикули, у яких йдеться про такий злочин, як незаконне затримання жінки та її ув’язнення, але, щоправда, лише стосовно представниць шляхетського стану. Винний у скоєні цього злочину мав сплатити потерпілій подвійний розмір штрафу — «кґвалту» та відшкодувати заподіяну шкоду. Окрім того, на злочинця накладали ще додаткове покарання у вигляді ув’язнення строком на три місяці.

До образи дією жінки у досліджуваний період можна також віднести такі злочини як найм мусульманами чи іудеями до своїх дітей у годувальниці християнки (II, XII, 5; III, XII, 9), порушення цілісності одягу, особливо зривання головного убору. Польський історик Антоній I (Йосиф Ролле) зазначав, що «мужчина частенько в ссорах срывал „головную повязку“, что считалось на Руси страшнейшею обидою» [11, с. 272]. Санкції у першому випадку застосовувала світська влада, у другому — церковна.

Литовський Статут також містив норми, у яких встановлювалося покарання за образу честі, вчинене не лише дією, а й словом. За твердженням І. К. Лукшайте, образа словом жінки вважалась тяжчим злочином, ніж аналогічна образа чоловіка через сплату потерпілій подвійної винагороди [12, с. 119]. Кримінальній відповідальності підлягала особа, яка не визнавала, наприклад, прав і привілеїв шляхтичів та шляхтянок, називала їх незаконнонародженими (ІІ, ІІІ, 23). Відтак, закон взагалі забороняв ображати жінку будь-якого стану поганим словом, а взаємоповага стала нормою життя тогочасного суспільства. За Литовським Статутом карою за образу шляхтянки була в’язниця, за образу особи нешляхетського походження — штраф [13, с. 197].

Смертна кара застосовувалася для осіб, котрі підбурювали до переходу з християнської віри до іншої. Суспільна небезпека такого злочину полягала у його ганебності та спрямованості не лише проти конкретної особи, але й моралі, сім'ї, церкви та держави (наприклад, ІІ, ХІІ, 5; ІІІ, ХІІ, 9).

Право другої половини ХІУ — першої половини XV! ст., як і у попередню добу, захищало матір, якщо діти не хотіли їй коритися. На думку І. М. Валіконіте, «незыблемость уважения детей к обоим родителям в законном порядке утверждали статьи Литовского Статута» [6, с. 43]. Так, згідно І, ІУ, 14 «естли бы сынъ або девка матку зсоромотили, тогды также матка можетъ отдалити от свое части материстого». Зважаючи на особливості тогочасної правової системи, дана санкція по відношенню до дітей була досить жорсткою. У випадку образи матері словом чи дією вона мала право позбавити непокірних дітей «материзни» (тобто, посагу та спадщини). злочин жінка литовський статут Висновки. На основі проведеного у даній статті дослідження можна зробити наступні висновки.

• 1. Злочини про образу честі та гідності жінки можна розділити на дві основні категорії: образа гідності через непристойну дію або вчинок та образа словом. Залежно від соціального статусу злочини, спрямовані проти честі жінки, можна поділити на злочини проти шляхтянки та решти осіб.
• 2. До особливо тяжких злочинів проти честі та гідності жінки законодавець відносив зґвалтування, перелюбство та звідництво. У випадку вчинення згвалтування або перелюбства до злочинця мала бути застосована смертна кара. Литовський Статут однаковою мірою захищав права жінок усіх суспільних станів у разі вчинення таких діянь. У випадку згвалтування потерпілі отримували моральну та матеріальну компенсацію («нав'язку»), а її розмір визначався залежно від соціального статусу потерпілої. Досить суворо каралося звідництво, за вчинення якого передбачалися калічницькі покарання (основне) разом із вигнанням за межі населеного пункту, де скоювався даний злочин (додаткове).
• 3. Особливо небезпечним діянням законодавець вважав також насильницьке викрадення жінки. Злочинця чекала смертна кара, як основне покарання, і сплата нав’язки потерпілій, як додаткове. Посягання на особисту свободу жінки (перетворення вільної жінки на рабу, незаконне ув’язнення) також становило склад злочину. Незаконне затримання жінки шляхетського стану та її ув’язнення каралося сплатою на її користь подвійного розміру штрафу та відшкодуванням заподіяної шкоди, а на злочинця накладали додаткове покарання у вигляді трьохмісячного ув’язнення.
• 4. До образи жінки дією Статут відносив такі злочини, як найм мусульманами чи іудеями до своїх дітей у годувальниці християнки, порушення цілісності одягу, особливо зривання головного убору. За образу словом потрепіла жінка отримувала подвійну компенсацію. Смертна кара застосовувалася для осіб, котрі підбурювали до переходу з християнської віри до іншої.

Таким чином, вітчизняне кримінальне право ХУІ ст. зробило нормою повагу до кожного члена суспільства, особливо жінки.

Список використаних джерел

• 1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
• 2. Аналіз артикулів трьох редакцій Литовського Статуту проводиться за текстами, опублікованими у виданні «Временникъ Императоркаго Московскаго общества Исторіи и Древностей Россшскихъ» (І ред.
• — у кн.18 за 1854 р., ІІ ред. — у кн. 23 за 1855 р., ІІІ ред. — у кн. 19 за 1854 р.).
• 3. Історія українського права: посібн. / І. А. Безклубий, І. С. Гриценко, О. О. Шевченко та ін. — К.: Грамота, 2010. — 336 с.
• 4. Кудін С. В. Форми існування кримінального права України у Х — першій половині XVH ст. / С.

B. Кудін // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. — 2002. — № 4. — C. 70−75.

• 5. Мартинюк О. В. Права жінки як об'єкт злочинних посягань в Україні (Х — перша половина ХГУ ст.) / О. В. Мартинюк // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. -
• 2004. — № 4. — С. 55−61.
• 6. Кривоший О. П. Материзна. Жінка в правовій культурі українського народу ІХ — перша половина XVH ст. / О. П. Кривоший. — Запоріжжя: Поліграф, 2001. — 96 с.
• 7. Валиконите И. Первый Литовский Статут — один из важнейших источников истории положения

женщин в Великом княжестве Литовском /.

И. Валиконите // Первый Литовский Статут 1529 года: матер. республ. научн. конф., посвященной 450- летию Первого Статута (Вильнюс, 27−28 ноября 1979 г.). — Вильнюс: Минвуз Литовской ССР, 1982. — С. 38−46.

• 8. Лабур О. В. До питання про соціальну поведінку жінки за нормами карного права Литовських Статутів / О. В. Лабур // Держава і право. Юридичні і політичні науки. — 2003. — Спеціальний випуск. — С. 421−424.
• 9. ЦДІАК України (Центральний державний історичний архів України, м. Київ), ф. 25, оп. 1, спр. 8, арк. 408 зв. — 411 зв., запис № 8; 480 зв., 481, запис № 27.
• 10. Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый комиссіею для разбора древнихъ актовъ, состоящей при Кшвскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ Генералъ-Губернаторе. — Кшвъ, 1859 — 1914. — Часть восьмая, томъ ІІІ. Акты о брачномъ праве и семейномъ быте въ Юго-западной Руси в XV! — XVH вв.: Типограф. Императорскаго Университета св. Владиміра, 1909. — 708 с.
• 11. Кудін С. В. Німецьке право в Україні в XVІ сторіччі / С. В. Кудін // Закон і бізнес. — 1999. — 19 червня. — С. 15.
• 12. Антоній І. Украинскія женщины: (Переводъ съ польскаго) / І. Антоний // Кіевская старина. — 1883. — № 6. — С. 268−309.
• 13. Лукшайте И. К. Об обычае двойного выкупа за женщину по Литовскому праву / И. К. Лукшайте // Советская этнография. — 1968. — № 2. — С. 114−120.
• 14. Історія держави і права України: підручник. У 2 х т. / за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка / Кол. авторів: В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький та ін. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — Т. 1. — 656 с.