Антифашиський Рух Опору в роки Великої Вітчизняної війни на території України

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Кафедра історії України

Антифашиський Рух опору в роки Великої Вітчизнної війни на території України

Тернопіль_2006

Зміст

Вступ

1. Історіографічний огляд та джерельна база дослідження

2. Радянська партизансько — підпільна боротьба на території України

2.1 Передумови винекнення партизанського і підпільного руху в Україні

2.2 Збройна боротьба партизанів і підпільників

2.3 Зміна тактики партизансько-підпільної боротьби і завершальний етап боротьби.

3. Антинімецька боротьба УПА на території України

3.1 Передумови зародження УПА

3.2 Боротьба УПА в умовах німецької окупації

4. Польський націоналістичний рух опору в Україні.

4.1 Створення та боротьба польських підпільних організацій

4.2 Співпраця польського та українського руху опору.

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Спливає 61 рік після завершення однієї з найжорстокіших й найкривавіших в історії цивілізації воєн, який неначе страшний, ненажерливий молох поглинув мільйони життів людських. Про ці трагічні дні нашого минулого написано багато, але на жаль через історію та художню літературу нерідко пропагувалася «інша війна». Багато праць з історії Другої світової війни, зокрема Великої Вітчизняної війни претендуючи на правдивість та об'єктивність, висвітлюють її проблеми з точністю до навпаки, але з іншим ідеологічним тлумаченням.

Актуальність теми. Головна роль в розгромі ворога належить Радянській Армії, але відчутну допомогу надавав Рух Опору, особливо радянські партизани і підпільники. Однак досі в українському суспільстві не вщухають суперечки щодо того, кого ж вважати учасниками антинацистської боротьби, а кого — колоборантами. В обґрунтуванні наукових висновків і оцінок буремних 40_х років ХХ століття першочергове значення має з’ясування і визнання внеску у спільну перемогу над нацизмом різних сил, які брали участь у боротьбі проти окупантів. На території України це боротьба радянських партизанів, підпільників, українського національного підпілля, польського підпілля.

Існування радянської системи виключало об'єктивне й неупереджене вивчення проблеми партизансько-підпільної боротьби, існує ще багато «білих плям», які потрібне дослідити. Увага переважно зосереджувалась на постійному підкреслюванні керівної ролі компартії в організації останньої, міфологізації збройної боротьби у ворожому тилу, надмірній героїзації її учасників. Підкреслювалось, що партизансько-підпільний рух мав всенародний характер, замовчувався той факт, що в початковий період війни населення в більшості підтримувало німців, або ж займало нейтральну позицію. Не говорили про те, що західні регіони республіки більшістю населення підтримувало ОУН, УПА і сприймали партизанів як представників радянської тоталітарної системи. Не висвітлювалась така проблема як стосунки радянських партизанів з ОУН, УПА, їх ставлення до населення західних областей України, котре розглядалося як вороже середовище відносно останніх.

Замовчувались причини невдач в організації партизансько-підпільної боротьби, катастрофічні втрати серед її учасників, про знищення більшості партизанських загонів і підпільних організацій німецькими спецслужбами в початковий період війни. Про недосвідченість, безвідповідальність людей, яким було доручено організацію боротьби, про недодержання ними правил конспірації. І досі не має відповіді на питання: Хто ж насправді був рушійною силою партизанського руху в перший, найважливіший період?.

Залишається не визначеною чисельність учасників партизанської боротьби, яка коливається в межах від 180 тис. чол. до 500 тис. чол. Не з’ясовані втрати, яких зазнали партизани, підпільники у 1941−1944 роках. Викликають сумніви у дослідників і відбиті в офіційних документах партизанського руху України результати бойової діяльності його учасників, які оцінюються майже 470 тис. вбитих та поранених вояків противника й осіб, котрі з ними співпрацювали. Зазначена цифра безумовно перебільшена, оскільки за підрахунками істориків колишньої НДР, втрати гітлерівців від дій партизанів на теренах усього СРСР становить лише 550 тис. осіб.

З другої сторони останнім часом відбувається гіперболізація боротьби ОУН, УПА. Досі не визнано на державному рівні ОУН, УПА як воюючу сторону в Другій світовій війні, а серед населення не існує примирення між різними категоріями учасників Руху Опору у Великій Вітчизняній війні. Воїни ОУН, УПА не прирівняні до ветеранів війни, не мають жодних пільг, відзнак.

Про діяльність ОУН, УПА написано багато праць, але жодна не присвячена антифашиській діяльності, фактологічний матеріал з даної тематики розкиданий по різних джерелах та публікаціях. Радянські історики звинувачували ОУН, УПА в співпраці з німцями, їм прищеплювалося тавро зрадників українського народу.

Антифашистка діяльність польського підпілля на території України висвітлена мало, більшість праць присвячені боротьбі між українським національним підпіллям та польськими силами, Волинській трагедії.

Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною спрямованістю та завданнями охоплюють період з червня 1941 року і до жовтня 1944 року.

Мета. Виходячи з актуальності теми і спираючись на досягнення вітчизняної історіографії в дослідженні розвитку антифашистського Руху Опору на території України, на основі комплексного і об'єктивного аналізу поглибити дослідження і зробити науково обґрунтовані висновки щодо ролі Руху Опору в розгромі німецького агресора і визволені території України.

Метою продиктовані основні завдання, які необхідно розв’язати в процесі дослідження даної наукової проблеми:

— теоретично обґрунтувати основні передумови зародження антифашистського Руху Опору на території України;

— дати характеристику методам і формам боротьби;

— прослідкувати розвиток партизансько-підпільної боротьби на різних етапах її розвитку;

— з'ясувати внесок кожної з частин Руху Опору в розгром німецького агресора;

— висвітлити співпрацю польського і українського підпілля.

Об'єктом дослідження є роль антифашистського Руху Опору в розгромі ворога на території України в контексті розгортання Великої Вітчизняної війни.

Предметом дослідження є суспільно-політичні передумови зародження Руху Опору, етапи розгортання, форми і методи боротьби використовувані ними.

Методологічною основою дослідження є історико-хронологічний, проблемний, порівняльний методи розгляду досліджуваного матеріалу, принципи наукового пізнання, об'єктивності, історизму.

Теоретичне значення праці полягає в комплексному визначенні внеску кожної з частин Руху Опору в розгром ворога. Студентка внесла свою лепту в покриття «білих плям», які стосуються даної проблематики. Розкрито передумови зародження антифашиського Руху Опору на території України в роки Великої Вітчизняної війни. Звернено увагу на причини невдач в організації партизансько-підпільної боротьби в початковий період війни. Охарактеризовано специфіку кожного регіону України, природні, соціальні, суспільно-політичні умови для організації боротьби. Висвітлено антинациську боротьбу українського національного та польського підпілля в роки війни, взаємини між частинами Руху Опору. Подається характеристика методів і форм боротьби, і їх еволюція протягом війни.

Практична цінність полягає у використанні даного дослідження при вивченні маловідомих, міфологізованих сторінок антифашиської боротьби на території Україні в роки Великої Вітчизняної війни. Може бути використана при вирішенні питання обґрунтування визнання ОУН, УПА воюючою стороною в Другій світовій війні, наданні їм пільг. Звернення уваги дослідників на висвітлення питання антифашиської боротьби польського підпілля на території України.

Структура даного дослідження визначена метою та завданнями, складається з вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

1. Історіографічний огляд та джерельна база дослідження

Історіографію партизансько-підпільної боротьби в тилу ворога радянські історики поділили на такі хронологічні періоди:

1. від початку до кінця війни;

2. 1945_до середини 50_х років;

3. з другої половини 50_х років до сьогодення.

Вони відрізнялись між собою рівнем конкретно-історичних знань з проблеми, наявністю джерельної бази, ступенем розробки загально-методологічних питань, що впливало на науковий рівень, форми і методи дослідження.

В першому періоді історичні проблеми характеризуються не великою кількістю праць. Публікації воєнних років, в основному в періодичних виданнях, носили агітаційно-пропагандиський характер, метою яких був заклик до боротьби з ворогом. Статті присвячені систематизації досвіду ведення партизанської боротьби на території України. В першій книзі наукових записок Інституту історії України АН УРСР, яка вийшла в Уфі, куди був евакуйований інститут, була розміщена стаття Н. І. Супруненко «З досвіду піврічної боротьби радянських партизан проти німецьких окупантів». В Уфі також опубліковані «Нариси історії України», в одному з розділів яких зроблені часткові узагальнення досвіду бойової діяльності підпільників і партизан України.

Ряд матеріалів науково-публіцистичного характеру надруковані в журналі «Українська література» в Уфі. Опубліковано перші документальні збірники, серед них збірник документальних матеріалів про діяльність підпільної комсомольської організації «Молода гвардія».

В роки війни з’явились перші спогади учасників партизанського руху та її керівників. 10 березня 1944 року в газеті «Правда» з спогадами «В битвах за Батьківщину» виступив командир партизанського з'єднання С. А. Ковпак. В цьому ж році вийшла його книжка «Похід у Карпати».

Роботи опубліковані в роки війни базувались в основному на повідомленнях Совінформбюро, матеріалах періодичних видань, особистих спостереженнях, бесід авторів з партизанами і підпільниками. Доступ до архівних матеріалів був обмежений. Обмеженість джерельної бази впливала на тематику і зміст робіт, їм не вистачало всестороннього історичного аналізу.

В наукових збірниках, журналах, газетах післявоєнного періоду друкувались статті, повідомлення, замітки про діяльність партизан і підпільників в роки війни, проводились перші повідомлення про кількість знищених фашистських гарнізонів, складів, мостів, поїздів, розкривались умови життя людей на окупованій території.

Розвиток партизанського руху в Україні та діяльність комсомольського підпілля в своїх працях висвітлювали Г. В. Кузовков «Партизанський рух на Україні в період Великої Вітчизняної війни», Д. І. Бедзик «Плем'я нескорених: нариси про комсомольське підпілля на Україні в дні Вітчизняної війни».

Однією з особливостей цього періоду була наявність великої кількості спогадів учасників і керівників партизанського та підпільного руху на Україні: Ковпака С. А., Федорова А. Ф., Сабурова А. Н., Сабурова О. М., Вершигори П. П., Наумова М. І., Медвєдєва Д.Н., Шеремета М. С., Руднєва С.В. та інших.

З другої половини 50_х років історики одержали більш широкий доступ до документальних джерел, ширше розгорнулись публікації документів і статистичних матеріалів, були сформовані великі авторські колективи істориків з метою розробки даної проблематики, відкриті наукові установи і підрозділи, почали видаватись нові історичні журнали.

Великий розмах дослідницької роботи викликала постанова ЦК КПРС від 12 вересня 1957 року «Про створення багатотомної історії Великої Вітчизняної війни», яке визначило напрями організаційної, науково-дослідної роботи по вивченню і розробці праць з історії війни.

Особливе місце займає шеститомна «Історія Великої Вітчизняної війни». В ній вперше вводиться в обіг ряд партійних документів по організації народної боротьби в тилу ворога, дані про кількість партизанських формувань, підпільних організацій, про організаторів боротьби.

У 1956 році вийшла в світ монографія Н. І. Супруненка «Україна в Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу», де вперше зроблено спробу систематизації важливих аспектів з історії України в роки Великої Вітчизняної війни.

На основі архівних, документальних джерел, з використанням мемуарної літератури написана праця Клокова В., Кулика І., Слинько І. «Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни». Цінність її полягає в тому, що тут висвітлюються такі питання, як організація і розвиток підпільного і партизанського руху, патріотизм народу в боротьбі з ворогом, бойові дії підпільних груп, партизанських загонів і з'єднань.

В цьому ж році вийшла праця Тронько П. Т. «Безсмертя юних: з історії боротьби комсомольського підпілля України в роки Великої Вітчизняної війни», присвячена боротьбі молоді і комсомолу України проти ворога.

В монографії Демьянчука І. Л. «Підпільна преса України «, досліджується питання друкованих засобів підпільних організацій і партизанських формувань України.

Однак ці праці були лише окремими епізодами боротьби. Була потреба в створені праць, які б цілісно висвітлювали всі сторони цієї боротьби. Етапним у вирішенні цієї проблеми стало видання колективної праці «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941−1945 рр.» в 3_х томах, підготовленої Інститутом історії партії при ЦК Компартії України — філіала ІМЛ з участю наукових співробітників Інституту історії Академії наук УРСР, викладачів вузів і воєнних істориків. В ній найбільш повно висвітлюється боротьба народу на окупованій території, подається новий матеріал про діяльність підпільних партійних органів, організацій і груп підпілля, партизанських загонів і з'єднань.

Тему продовжили монографії Тронька П. Т., Яценка В. Д., Стафійчука І. П., Слинька І. І.

Виходить збірник листівок партійного підпілля і партизанських загонів.

З другої половини 60_х видаються праці, в яких детально висвітлюється діяльність підпілля і партизанських формувань в окремих районах України: Кизя Л. Е., Степанова Л. С., Міщенка Г. П. і Матвійчука М.М., Замлинського В. О.

Видається 26 томів історії міст і сіл Української РСР, де подається фактичний матеріал по боротьбі народу в тилу ворога по більшості населених пунктів і районів республіки.

З 1973 року почали виходити 12 томів «Истории Второй Мировой войны 1939−1945 гг. «, остання книга була видана в 1982 році. 7_й том українського і 8_й том російського видання багатотомної «Истории Украинской ССР», «Очерки истории областных партийных организаций». Тут розглядалось широке коло питань партизанського руху, його розвиток і ефективність.

Становлення і розвиток партизансько-підпільного руху в західних областях України, специфіка і особливості розвитку тут народної боротьби вперше розкрито в монографії Замлинського В. О. «З вірою у перемогу: комуністична партія на чолі партизанської боротьби проти німецько-фашиських загарбників у західних областях України 1941−1944 рр.». Партизанська боротьба населення Буковини знайшла відображення в монографії Комарницького С. І. «Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни 1941−1945 рр.».

З’являються праці, присвячені тематичній розробці проблеми, що можна вважати наступним етапом в дослідженні народної боротьби на території України. В ряді праць розглядаються окремі форми боротьби, виділяються постановкою питань, науковою аргументацією їх вирішення, новизною фактологічного матеріалу. Монографії Клокова В. Н., Коваля М. В., Кучера В. І., Зінченка Ю. І., Григоровича Д. Ф.

Колективна монографія «Народная война в тылу фашыстских оккупантов на Украине 1941−1944 г.» складається з двох частин: «Борьба в подполье» та «Партизанская борьба», матеріал викладений в проблемно — хронологічному плані. Ця праця дозволяє детально простежити всі напрями боротьби, їх місце у всенародній боротьбі в різних регіонах республіки, розкрити механізм керівництва. В другій книзі висвітлюється бойова і диверсійна діяльність партизанських загонів і з'єднань України, розкривається взаємозв'язок і взаємозалежність її форм і методів в різні періоди війни, бойова взаємодія партизан з частинами Червоної Армії, їх розвідувальна діяльність для радянських військ, життя і побут в партизанських загонах і з'єднаннях. Автори праці опираються на документальні джерела не лише радянські, але й зарубіжні.

В першій книзі висвітлюється створення і укріплення на Україні партійно — комсомольського підпілля, форми і методи ідейно-виховної, організаційної роботи підпільників серед населення, бойова діяльність підпільних диверсійних груп, їх допомога партизанам і частинам Червоної Армії. Велика увага приділена не збройним формам боротьби населення, частково зриву планів окупанта по використанню промислових, природніх і людських ресурсів республіки.

На реакції різних прошарків українського населення на німецьку окупацію зупиняються ряд англійських і американських дослідників. Зокрема, в книзі «Советские партизаны в Второй мировой войне» йдеться про те, що радянське населення в ході війни проявляло як лояльність так і не лояльність до режиму. Зокрема, серед молоді та частково серед міського населення, насамперед серед промислових робітників прорадянські настрої були сильніші, ніж серед старшого населення. В той час іноземні автори вважали, що селяни — колгоспники були особливим джерелом прихованого невдоволення, що й значна частина інтелігенції не була віддана радянській владі, оскільки особливо потерпіла під час сталінських репресій і її представники були готові підтриманим будь-який антисталінський рух.

Протягом першого-другого етапу стан історичної науки виключав об'єктивне і неупереджене вивчення проблеми партизансько-підпільної боротьби. Увага переважно зосереджувалась на постійному підкреслюванні керівної ролі компартії в організації останньої, міфологізації збройної боротьби у ворожому тилу, героїзації її учасників. У працях радянських істориків наполегливо проводилася думка про те, що партизанський, підпільний рух мав всенародний характер. Замовчувався той факт, що в західних регіонах республіки більшість населення підтримувало ОУН, УПА і сприймала радянських партизанів як зайд, котрі прийшли, щоб за наказом Москви знищити український визвольний рух. Не висвітлювалася така проблема, як стосунки партизанів, підпільників з ОУН, УПА, їх ставлення до населення західних областей України, котре нерідко розглядалося як вороже середовище відносно останніх.

Після здобуття Україною незалежності в серпневі дні 1991 року питання партизанської, підпільної боротьби 1941−1944 років не знайшли на жаль належної зацікавленості у науковців. Ми маємо лише окремі дослідження. Зокрема, праця Чайковськиого А. С. Невідома війна: партизанський рух на Україні 1941−1944 рр., присвячена Рухові Опору на окупованій фашистами території України в роки Великої Вітчизняної війни. Побудована на документальних матеріалах та архівних джерелах, висвітлює широкий аспект проблеми «малої війни», роль і місце партизанського руху в розгромі загарбників, подається оцінка антифашиської боротьби ОУН, УПА.

Клоков В.Н. в праці «О стратегии и тактике советских партизан в борьбе против фашистских оккупантов на Украине «, розглядає військові аспекти радянського партизанського руху на території України

У стислій формі окремі питання руху опору відбито в працях, матеріалах наукових конференцій, проведених Інститутом історії України НАНУ.

Вийшло науково — довідкове видання «Українська партизанка 1941−1945 рр. Партизанські формування та органи керівництва ними», підготовлене архівістами ЦДАГОУ.

У книзі Безсмертя. Книга пам’яті України 1941−1945 рр. / Гол. Ред. Герасимов І. О., простежено кількісний і національний склад партизан, значення, яке йому надавалося в оперативних і стратегічних планах радянського командування, співвідношення стихійних і організованих форм партизанської боротьби, однак мало уваги приділяється питанню бойової діяльності ОУН, УПА.

Розділ Рух опору в окупованій Україні міститься в Політичній історії ХХ століття. Україна в Другій світовій війні 1939−1945 рр. т. 4, автор Кучер В. І.

У брошурі Коваля М. В. «Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війні «, автор вказує на гіпертрофований характер висвітлення розвитку партизанського руху радянськими істориками. Торкається концепції боротьби, яку проводила упродовж 1941−1945 рр. ОУН, УПА.

Незважаючи на те, що присвячених історії українського національно-визвольного руху публікацій є чимало, досліджень, присвячених антинациській боротьбі, майже не має. Фактологічний матеріал з даної тематики розкиданий по різних джерелах та публікаціях і, щоб відтворити весь процес антинациської боротьби, треба зібрати досить розрізнену інформацію.

Загалом історіографію з даної проблеми умовно можна поділити на три групи. До першої відносимо історико-мемуарні дослідження учасників національно-визвольних змагань. Серед них можна виділити праці Мірчука П., Лебедя М., спогади Борця «Чумака» Ю., Бульби — Боровця Т. та «Історія Українського війська». Певні відомості можна почерпнути з академічних багатотомних видань «Літопис УПА», «Енциклопедія українознавства». Однак ця література має тенденційний характер в залежності від того, до якого крила ОУН належав автор публікації.

Другу групу становлять праці, які побачили світ за часів УРСР та незалежної України і мають яскраво виражену ідеологічну спрямованість проти ОУН та УПА і показують учасників українського національного підпілля як німецьких союзників та ворогів українського народу, праці є заполітизовані, малообєктивні. Подібні думки представлені в академічному багатотомному виданні «Історія УРСР», працях Дмитрука К. Е., Поліщука В.В., Даниленка С. Т., Масловського В., Замлинського В., Войцеховського А. А., Ткачука А. В., Давиденка В. А.

Третю групу становлять дослідження, які написані в часи незалежної України. Притаманною їх ознакою є гостро полемічний, інколи безкомпромісний характер у питаннях, що стосуються висвітлення місця та ролі національного руху ОУН, УПА. Такий стан речей є своєрідною реакцією на табу накладене свого часу на розробку цієї проблеми, відверту її фальсифікацію у радянських дослідженнях. Про різні її школи і напрями дає уявлення бібліографічний показник праць, що з’явився в період 1945−1998 рр. На його сторінках анонсовано декілька сотень праць, що побачили світ, як за радянських часів, так і в період здобуття Україною незалежності.

В 1992—1993 роках у Львові була надрукована праця Косика В. «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», майже всі аспекти цієї праці для читача були не відомі, або давали незвичну інтерпретацію подій. Праця написана на основі архівних матеріалів європейських держав, зокрема Німеччини, документах окупаційного режиму на Україні.

За 1997−2000 роки Косик В. видав у Львові чотиритомний збірник німецьких архівних матеріалів під назвою «Україна в другій світовій війні у документах». Кожний документ чотиритомника друкувався двічі: у вигляді ксерокопії з архівної справи і в українському перекладі.

Серед робіт, які об'єктивно і виважено підходять до вивчення діяльності ОУН і УПА варто назвати роботи Киричука Ю. та Кентія А.В. Їх праці відзначаються багатим фактичним матеріалом, широкою архівною базою.

Участі ОУН, УПА у боротьбі проти німецької окупації на території України присвячені роботи Лапайдуха Р., Патриляка І., Лукінюка М., Нікольського В. Наскрізна ідея, яка об'єднує ці праці, полягає в тому, що ОУН, УПА виступали рушіями національно-визвольної боротьби за відновлення незалежної держави, а тому вони заслуговують бути визнаними воюючою стороною у Другій світовій війні.

З 12 вересня 1997 року в Україні працює спеціальна урядова комісія з вивчення діяльності ОУН, УПА. У 2000 році була видана попередня історична довідка щодо проблеми ОУН, УПА підготовлена керівником робочої групи в межах діяльності Урядової комісії професором Кульчицьким С. В. У 2005 році вийшло дві книги «Організація Українських націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси», «Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА» У 2006 році опубліковано фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Впродовж 7 років робоча група випустила 28 книг загальним обсягом 5819 с.

Питання антифашиської боротьби польського підпілля та співробітництва з українським підпіллям на території України у сучасній українській історіографії розкрито недостатньо. Всю літературу з даної проблематики умовно можна розділити на дві групи. До першої ми відносимо літературу, яка вийшла у радянські часи, однак ця проблема мало досліджувалась. Питання співробітництва українського та польського підпілля розкрите в основному в спогадах колишніх командирів радянських партизанських загонів, зокрема, С. А. Ковпака, П. П. Вершигори. До другої групи зараховуємо публікації, які побачили світ у часи незалежної України. Зокрема, праця А. Русначенка «Народ збурений», де подається порівняння діяльності українського, білоруського, литовського, латвійського та естонського рухів опору в часи Другої світової війни. Заслуговує на увагу праця В. Сергійчика «Радянські партизани проти ОУН-УПА», в якій наведено архівні документи, що розкривають політику радянського військового керівництва по відношенню до українського та польського національного підпілля. Вивченню спірних українсько-польських питань присвячені публікації матеріалів наукових конференцій під загальною назвою «Україна-Польща: важкі питання». Важливими є регіональні дослідження, зокрема праці О. Гайдая, Б. Хаварівського, В. Ханаса «Хто пожав бурю», «Предтеча», в яких висвітлюється діяльність польського підпілля на Тернопіллі. Багато аспектів діяльності українського та польського антинациського підпілля висвітлено у праці львівського дослідника Юрія Киричука «Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40−50 років ХХ століття». Слід відзначити, що більшість літератури з даної проблематики присвячено фактам українсько-польського протистояння в час Другої світової війни.

Отже, як ми бачимо проблемі антинациського Руху Опору присвячено багато праць, але більшість з них стосуються боротьби радянських партизан і підпільників, а з боротьби ОУН, УПА, польського підпілля й досі не має цілісних праць.

Джерельну базу дослідження складають збірники документів і матеріалів:

Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941−1944 гг. Документы и материалы в 3_х томах

Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року: збірник документів і матеріалів / під заг. ред. Шашкевича Я. і Кука В.

Сергійчик В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали.

ОУН в світлі Постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929−1955 рр.

Україна в Другій світовій війні: збірник німецьких архівних матеріалів в 3_х томах.

Цілком таємно… Секретні документи Рейху про діяльність ОУН 1941−1944 роках.

Джерельна база відповідає поставленій меті і завданням окреслених автором.

2. Радянська підпільно-партизанська боротьба на території України

2.1 Передумови виникнення партизанського і підпільного руху в Україні

Передумови для виникненн партизансько-підпільного руху на Україні формувались у міжвоєнний період.

Це питання розробляли радянські воєнні теоретики М. В. Фрунзе, М. М. Тухачевський та інші. Зокрема, проблемі «малої війни» чимало уваги приділив тогочасний нарком військових і морських справ М. В. Фрунзе у праці «Єдина воєнна доктрина і Червона армія». Він зазначав, що важливим засобом боротьби з технічно більш сильними арміями противника є партизанська війна на території можливих театрів воєнних дій. Використовуючи її методи, можна створити для армії ворога такі умови за яких він, попри свої технічні переваги, може зазнати суттєвих військових втрат. Наголошував, що обов’язковою умовою успішного розвитку партизанської війни має бути завчасне вироблення планів, підготовка військово-політичних кадрів, створення спеціальних засобів, розробка методів і форм боротьби, що забезпечать успіх.

Один з відомих радянських фахівців партизанської справи І. Г. Старінов у своїх спогадах та спеціальних працях у 20_ті роки писав про практичне втілення теоретичних розробок щодо підготовки партизансько-підпільної війни Радянського Союзу на випадок нападу. У Києві, Харкові, Куп’янку були створені спеціальні центри з підготовки фахівців для діяльності в ворожому тилу, зокрема: мінерів-підривників, радистів, парашутистів, розвідників, водіїв. Налагоджено випуск мінно-підривних засобів, спеціального спорядження, яке мало б застосовуватись у ході розгортання бойових диверсійних дій на військових об'єктах, промислових підприємствах, населених пунктах проти живої сили ворога. З підготовлених кадрів формувалися спеціальні частини і підрозділи, які на випадок війни мали бути переправлені в ворожий тил.

З метою опанування практичними навичками партизанських дій проводились спеціальні навчання, на яких відпрацьовувались тактичні прийоми з застосуванням різноманітних засобів боротьби. Старінов І. Г. писав, що на початку 30_х років усе було зроблено для того, щоб у разі ворожої агресії здійснити велику операцію з допомогою партизанських сил і авіації в результаті якої були б паралізовані всі комунікації західних областей Білорусії, України, Бессарабії, зайнятих противником, а його війська на фронті залишились би без поповнення і пального.

Однак наприкінці 30_х років вся підготовча робота з розгортання партизансько-підпільної боротьби на випадок війни була призупинена, партизанські формування, склади з зброєю, боєприпасами, спорядженням, підривними засобами ліквідовано. Сфабриковано справу на заступника наркома оборони СРСР М. М. Тухачевського, «викрито змову» проти Сталіна та його найближчого оточення, які намагалися ліквідувати політичну систему, створену «вождем народів».

Причиною репресій і переслідувань було також і те, що ця діяльність не узгоджувалась з положеннями радянської воєнної доктрини, яка не передбачала ведення бойових дій на радянській території. Сталін вважав, що офіційне прийняття на озброєння Червоною Армією тактики «малої війни» означало б те, що Радянський Союз не виключає можливості розв’язання Німеччиною війни проти СРСР, з якою він намагався встановити дружні відносини, підписавши 23 серпня 1939 р. політичний договір про ненапад.

В спогадах колишній начальник Українського штабу партизанського руху Т. А. Строкач писав: «До нелегальної боротьби, хоч і говорили про неминучість оборонної війни, наших людей ніхто не готовив. Якби ще 20 червня 1941 р. хтось заікнувся про те, що підпільну війну доведеться вести Україні, Білорусії, Прибалтійським республікам, того б назвали панікером… Наш народ не був підготовлений морально до можливих поразок на фронтах, до можливої нелегальної підпільно-підривної роботи в тилу ворога, що вимагало спеціального навчання».

Одним з перших документів виданих з метою мобілізувати радянський народ на відсіч німецькому агресорові була директива РНК СРСР і ЦК ВКП прийнята 29 червня 1941 р. В ній містилися заклики до партійних і радянських органів виступити організаторами опору німецьким загарбникам. Однак в ній не були конкретизовані форми, методи, засоби боротьби. На місцях працівники партійних комітетів органів влади не знали з чого починати, кого залишати в підпіллі, хто має складати партизанські загони, зібрати зброю, боєприпаси, одяг для бійців, як забезпечити їх продовольством. Нерідко траплялося, що керівники партійних комітетів, радянських органів влади в районах, яким загрожували окупація ганебно кидали свої посади і тікали в тил.

3 липня 1941 р. Директива була озвучена Сталіним І. В. в зверненні до радянського народу, в ньому містився заклик населення до партизанської боротьби, в зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони, кінні і піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської боротьби всюди, для підриву мостів, доріг, порчі телеграфів і телефонного зв’язку, підпалу лісів, складів, обозів, створювати неcтерпні умови для противника, шукати і винищувати його на кожному кроці, при відступі Червоної Армії. Не залишати противникові ні одного кілограма хліба, хліб здавати під збереження державним органам для вивозу в тил, хліб і горюче, яке неможливо вивезти знищувати.

З метою виконання приписів документів, виданих центральними органами, ЦК КП У 30 червня 1941 року створив оперативну групу, яка мала займатись організацією партизанської боротьби, відбором кадрів, формуванням загонів.

5 липня 1941 року ЦК КП У ухвалив постанову про організацію партизанських загонів і створення партійного підпілля.

Заклики до організації опору ворожій навалі містились у зверненні Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР, ЦК КП У до українського народу 7 липня 1941 року. Зокрема, в цих документах зазначалося: «Де б не з’явився ворог він має знайти собі могилу. Хай кожна хата і будинок, хай кожне місто і село несуть смерть гітлерівським розбійницьким зграям».

При воєнних радах фронтів осінню 1941 року з участю представників місцевих партійних органів стали створюватись спеціальні оперативні групи. 1 листопада 1941 року при воєнній раді Південно-Західного фронту була створена оперативна група на чолі з секретарем ЦК КП У М.С. Співаком. До складу увійшли Н. Е. Гавриленко, Л. П. Дрожжин, А. Н. Зленко, Г. Н. Караваїв, В. С. Костенко.

З метою надання практичної допомоги регіональним партійним органам М. С. Хрущов, Д. С. Коротченко, М. О. Бурмистенко, М. С. Гречуха, М.С. Співак провели низку нарад в Києві, Воротилові, Сталіно, Харкові, Новоград-Волинському та інших містах.

Однак плани багатьох обкомів, райкомів партії так і залишились здебільшого на папері, внаслідок допущених помилок та прогалин у виборі структури, організації, способах діяльності, конспірації, доборі членів підпільних організацій та груп, безвідповідального ставлення тих партійних керівників, яким було доручено займатись цією справою, найперше це в західних регіонах України.

Помилкою було і те, що перші загони діяли в прифронтовій смузі насичені ворожими військами. Не навчені, не оснащені, не пристосовані до діяльності в умовах фронту партизани масово гинули, не завдавали втрат противникові, тоді як в глибокому тилу ворога панував спокій.

У звіті Ворошиловградського обкому КП У про партизанський рух і діяльність підпільних організацій на території області відзначалось, що в ряді районів добір людей на роботи в тилу противника був поспішним і проводився без всебічного їх вивченн і провірки. Це привело до проникнення в підпільні організації та партизанські загони політично не стійких елементів, які згодом стали на шлях дезертирства або зради. Організація зв’язку здійснювалась не професійно. Конспіративні та явочні квартири не відповідали своєму призначенню.

Однією з причин невдач в розгортанні партизансько-підпільної боротьби було те, що певна частина населення була невдоволена існуванням сталінського режиму. Створена Сталіним адміністративно-репресивна система була антигуманною і антиморальною за своєю суттю. Жорстока громадянська війна, жертви, що їх зазнав народ, насильницька колективізація, голодомор, репресії, нагнітання в країні всеохоплюючої підозрілості, страху, привело до того, що люди зневірилися у соціалізмі. Частина населення у приході німців вбачала порятунок від жорсткої репресивної політичної системи. Негативне ставлення до існуючого ладу посилилось під впливом поразок радянських збройних сил, завданих німецьким вермахтом. Приголомшливо подіяв на населення безладний відступ величезної маси військових, які фактично втікали від наступаючої армії. Перша реакція на заклики партійних органів включатися в партизанську боротьбу у населення викликав великий сумнів щодо можливості зупинити німецьку армаду силами партизанів, коли з цим не впоралась армія, оснащена новітньою технікою. У початковий період війни склалося враження, що СРСР не вистоїть, буде розгромлений. Не спрацювали ідеологічні штампи про те, що у випадку агресії радянські люди «всі як один стануть на захист соціалістичної Батьківщини», про «згуртованість та дружбу між народама СРСР», «радянський патріотизм». Особливе становище склалося в західних регіонах республіки, які зазнали жахливої радянізації після їх включення до складу СРСР. Навіть після початку війни тут продовжувались репресії, тисячі неблагонадійних ворогів народу, що знаходились у в’язницях розстрілювались. У відповідь на заклики Сталіна залишати за собою мертву землю, спеціальні частини підривали промислові підприємства, залізниці, затоплювали шахти, знищували врожай. Найцінніше обладнання, техніка, сировина були вивезені до східних регіонів СРСР. Пояснення було єдине, щоб цим не скористались німецькі окупанти. До партизанів, як представників тоталітарної влади, які виступали на її захист населення, принаймі у перший період війни ставилося стримано, а то й вороже. Як свідчать джерела причиною цього були репресії, залякування, терор, розстріли жителів населених пунктів, які на погляд партизанських командирів, не досить лояльно ставились до них як представників радянської влади, не бажали вступати до загонів, або відмовлялись надавати допомогу.

Отже, як ми бачимо практичний досвід організації і тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу. Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські і матеріальні втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для розгортання партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однак ці перші кроки супроводжувались помилками, прогалинами в роботі.

2. 2 Збройна боротьба партизанів та підпільників

Наявність великих лісових масивів у північних районах України, сприяла концентрації партизанських формувань, які розгорнули активну бойову і агітаційно-масову діяльність. Вигідні географічні умови Сумської області зробили її центром формування партизанських загонів. В вересні 1941 р. почали свою діяльність загони, якими керували С. А. Ковпак, С.В. Руднєв. В жовтні загони об'єднались. На стику Чернігівської, Сумської області діяв загін на чолі з А. Н. Сабуровим створений в основному з військовослужбовців. На території Сумської області також діяли загони Н. І. Воронова, С.М. Гнібіди, Ф. Е. Канавца, К. І. Погорілого. 15 грудня 1941 р. на території південного масиву Брянських лісів відбулася нарада командирів і комісарів. Створено штаб для вирішення питань взаємодії загонів. Навесні 1942 р. шляхом об'єднання розрізнених загонів діяло два великих з'єднання на чолі з О. М. Сабурова і С. А. Ковпака. Зимою-весною 1942 р. контролювали Середино-Будський, Хильчицький район.

Бурхливого розвитку набрав партизанський рух в південно-західній частині Чернігівщини, суміжних районах Київської області, де розкинулись значні лісові масиви. У північних районах Чернігівської області розгорнув бойову діяльність обласний партизанський загін під командуванням О. Ф. Федорова, який водночас був секретарем Чернігівського обкому партії. Загін утворився в листопаді 1941 р. в результаті об'єднання загонів Корюківського, Холминського, Райментарівського, Перелюбського районів і розпочав бойові дії з розгрому дрібних німецьких гарнізонів, поліцейських дільниць, здійснювали диверсії на комунікаціях противника. В листопаді 1941 р. німецькі охоронні частини переслідували партизанів, які маневруючи відірвались і вийшли в лісові масиви Орловської області РСФСР. Там діяли спільно з російськими партизанами до літа 1942 р. потім знову повернулись на Чернігівщину.

Свою діяльність розпочали невеликі партизанські загони в Носівському районі в жовтні 1941 р. Серед них загін на чолі з М. І. Стратилатом діяв в Бобровицькому, Любецькому, Гродненському районах

В Новобасанському районі розгорнули бойові дії загони під командуванням О. Є. Кривця. В Чорнобильському районі на Київщині, в суміжних районах Чернігівської і Комаринському районі Поліської області діяв загін Головача Ф. В. На Київщині літом — осінню 1941 р. діяло більше 20 партизанських загонів, які нападали на обози, штаби тилових частин, невеликі гарнізон.

Швидка окупаці західних областей України не дала змоги обкомам партії завчасно створити партійне підпілля і партизанські загони. Не дотримувались правил конспірації, що вело до великих людських втрат. Крім того німецька адміністрація запровадила на цих територіх свій адміністративно-територіальний устрій. «Дистрикт Галичина» приєднувався до створеного на польській території Генерал-губернаторства. На окупованій території УРСР створювався Рейхскомісаріат «Україна», до складу якого входили шість генеральних округів: області Рівенська, Луцька, Кам’янець-Подільська, Житомирська, Вінницька, Київська, Запоріжська, Дніпропетровська. З центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська області та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

Специфічними були умови діяльності партизанських формувань у Харківській і Сталінських областях, які у зв’язку з стабілізацією фронту на довгий час стали прифронтовими. Тут партизани вели боротьбу на лінії фронту і в близькому тилу ворога в тісній тактичній взаємодії з частинами Червоної армії. В смузі оборони 6-ї армії на ділянці фронту діяли вздовж лівого берега Північного Дінця 29 загонів, загальною чисельністю 1000 чоловік. Завдання диверсійного і розвідувального характеру.

Недоліками взаємодії партизан з Червоною Армією було те, що штаби деяких частин армії не були підготовлені до взаємодії з партизанами у розв’язанні питання конкретних оперативно-тактичних завдань. Не було єдиного оперативного органу, який би керував діями партизанського руху, узгоджував дії партизан з операціями Червоної армії. Тому партизанські сили використовувалися мало, іноді виконували незначні завдання зазнаючи значних втрат. Відсутність технічних засобів зв’язку знецінювало розвідувальну діяльність партизанських загонів.

На Правобережжі перша партизанська зона виникла в північно-західній частині Житомирщини. Загони під командуванням В. І. Возбранного, Т.Л. Грімана, В. В. Дружинського. Значну роль тут відігравали організаторські групи, які були перекинуті з тилу. В травні 1942 р. в районі Олевська-Словечне діяла розвідувальна група на чолі з І. А. Петровим. В серпні групи на чолі з І. Ф. Патуржанським, С. Ф. Набокою. В листопаді 1942 р. група на чолі з уповноваженим ЦК КП У С. Ф. Маликовим.

На територію Житомирської, Рівенської, Волинської та інших областей передислокувались восени 1942 р. загони С. А. Ковпака і О. М. Сабурова. В Рівненській області діяли загони під командуванням М.Й. Місюри, М. С. Корчева, Д. С. Попова. Два останні були об'єднані в квітні 1942 р. в один на чолі з Д. С. Поповим. Чимале вогнище партизанської боротьби виникло в районі Нікополя в Дніпропетровських плавнях наприкінці літа на початку осені 1941 р. Плавні стали базою Нікопольського, Криворіжського, Харківського, Апостолівського та інших партизанських загонів. Сюди прибув загін сформований військовою радою Південного фронту в складі 311 бійців. Загалом тут базувалося понад 700 партизанів. У вересні 1941 р. вони об'єднались, утворивши Раду командирів, яку очолив Ф. Т. Рижиков, А.Г. Рівзниченко. Для їх знищення німецьке командування направило 1_шу бригаду СС, 444 охоронну дивізію та частини 213-ї охоронної дивізії.

На Полтавщині не великі лісові масиви стали місцем дислокації загонів, які намагалися розгорнути діяльність на території Миргородського, Лубенського, та інших районів. На базі цих загонів працював полтавський підпільний обком на чолі з С. Ф. Кондратенком. Сюди восени 1941 року прийшов рейдом з Запоріжської області загін під командуванням І. І. Копьонкіна. У грудні 1941 р. на нараді в Миргородському лісі прийнято рішення про об'єднання всіх діючих загонів. Командиром загону став І. І. Копьонкін.

В південних областях не було великих лісових масивів та інших природніх сховок, що ускладнювало створення необхідних баз і пересування загонів. Тому загони розміщувались переважно в районі гір.

В листопаді 1941 р. в Кримських лісах діяли 27 партизанських загонів, чисельністю близько 4 тис. партизанів. Територія діяльності умовно була поділена на 5 районів на чолі кожного з них стояв партизанський штаб. Керівником партизанського руху в Криму було призначено О. В. Мокроусова, комісаром С. В. Мартинова.

Найбільш поширеною формою партизанських формувань був загін, який складався з декількох бойових підрозділів. Нараховував 30−40 чоловік в степових і більше в лісових районах.

Серед форм партизанської боротьби в тилу ворога найефективнішими були збройні партизанські дії, зокрема напади на ворожі гарнізони, поліцейські кущі, диверсії на комунікаціях, розвідувальні дії, підтримка наступальних операцій радянських військ.

Важливу роль в розгортанні партизанського руху в початковий період війни відігравали військовослужбовці, які не зуміли пробитися з оточення до лінії фронту, ті, що втекли з полону. Серед них: С. Руднєв, О. Сабуров, М. Наумов, А. Гробак, Д. Рванов, І. Федоров, М. Підкоритов… Військові вносили в ряди партизанів дисципліну, порядок, організованість, знання та володіння зброєю, військовою технікою, мінно-підривною справою. Сприяли підвищенню боєздатності партизанських формувань, займались підготовкою кадрів, навчанням цивільних бійців військовій справі, плануванням і здійсненням бойових операцій, диверсійною діяльністю.

За офіційними даними до кінця 1941 року для дій у тилу ворога було сформовано 883 загони, понад 1700 диверсійних і розвідувальних груп, загальною чисельністю 35 тисяч чоловік. Формування партизанських сил і підпілля завершилось влітку 1942 року. Діяло 716 партизанських загонів, чисельністю 24 900 чоловік, 605 винищувальних груп з 1880 бійців, 493 розвідувально-диверсійні групи.

В Україні роботою з організації боротьби в тилу ворога керували члени Політбюро і секретарі ЦК КП У — М. О. Бурмистенко, М. С. Гречуха, Л.Р. Корнієць, Д. С. Коротченко, М. С. Хрущов, М.С. Співак, Й. Г. Лисенко. Під їх керівництвом проведено наради секретарів обкомів, міськомів, райкомів, партії з питань перебудови роботи на воєнний лад та організації боротьби в тилу ворога. Первинними ланками підпілля були партійні організації, осередки та групи, які створювались в містах та селах і підпорядковувались міськкомам та райкомам. При підпільних організаціях створювались диверсійні та розвідувальні групи. Перед тим як фашиські війська вступили до Києва у місті залишилась розвідувальна група на чолі з І. Д. Кудрею. У Миколаєві діяла розвідувальна група на чолі з В.О. Легіним, в Одесі група на чолі з В. О. Молодцовим. Усього протягом 1941−1942 рр. було підготовлено і закинено на окуповану територію 84 такі групи, чисельністю 1189 чоловік. Послано 10 908 розвідників одиночок.

Важливого значення надавалося добору і підготовці явочних квартир, зв’язкових через відсутність технічних засобів. Зокрема в Києві було підібрано 64 явочних квартир, у Харкові - 55, Сумській області - 100, Одеській — 104, Ворошиловградській — 120.

Ретельно підбирались зв’язківці, серед яких багато було молоді, дівчат, жінок. Серед них по Києву М. Я. Гурська, О. С. Козак, Н. Ф. Малиновська, М.С. Родіна. Дніпропетровській області - Н. О. Сарана, В. Я. Портенко, по Донбасу — П. І. Колодін, Сумській — П.Ю. Вікторов, по Полтавській — Л. О. Бугорська, Харківській — А. П. Коротун.

В Дрогобицькій, Львівській, Станіславській і Тернопільській областях створено Дистрикт Галичина. Організованим групам, які засилалися КПУ в ці області важче було туди пробитись, бо крім лінії фронту доводилось проходити кордони дистрикту.

Однак на початок війни не було створено єдиного керівного центру, що приводило до доблювання і прорахунків. У молодих керівників не було досвіду роботи. З швидким просуванням ворога партійні комітети створювались поспіхом, без підготовки і інструктурування. Все це було однією з причин помилок, провалів і загибелі багатьох підпільників. Протягом 1941 р. роботу в тилу змогли наладити лише 13 підпільних обкомів, 110 міськкомів і райкомів партії, 4 обкоми комсомолу.

Найбільш успішно діяли підпільні обкоми створені на базі партизанських загонів. Чернігівський підпільний обком партії, який діяв на базі партизанського загону очолюваного М. М. Попудренком налагодили зв’язки з підпільними організаціями на півночі області. Під їх керівництвом почали роботу Холменський, Іваницький, Грем’яницький, Носівський райкоми партії.

Полтавський підпільний обком під керівництвом С. Ф. Кондратенка, Г. Ф. Яценка дислокувалися в розташуванні партизанських загонів в Гадяцькому лісі. Під їх керівництвом розпочали роботу Гадяцький, Лохвицький, Лубенський, Сенчанський, Миргородський, Зінківський підпільні райкоми партії та 25 партійних осередків. З перших днів окупації Полтави створено підпільну комсомольську організацію Лялею Убийвовк. Писала листівки до народу закликаючи до боротьби з ворогом. В одній з них писала: «Народе мій! 28 квітня на вулицях Гребінки німецькі варвари давили наших військовополонених. Кров батьків і братів наших кличе до помсти. Кров за кров! Смерть за смерть!». Внизу підпис: «Нескорена Полтавчанка».

Підпільниця згуртувала біля себе 20 товаришів-комсомольців. Встановила зв’язок з партизанським загоном Жарова, який діяв у диканських лісах. Протягом шість місяців систематично приймали повідомлення по радіо з Москви, друкували листівки і розповсюджували серед населення.

Підпільники дізнавшись, що в сараї під колючим дротом утримуються військовополонені налагодили зв’язок з лікарем і домовились про проведення агітаційної роботи. Передавали листівки лікареві, який читав їх хворим. Визволили з полону 18 радянських військовополонених.

У травні 1942 р. радянські війська в районі Харкова почали наступ. Підпільники озброївшись хотіли завдати удару фашистам з тилу, але були схоплені. В листах до рідних Ляля з в’язниці писала, що життя куплене ціною підлості, гірше від смерті. 26 травня 1942 р. підпільники були розстріляні.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой