Политическое вчення В.І. Леніна

Политическое вчення В.І. Ленина.

Владимир Ілліч Ленін (1870—1924) опублікував безліч робіт найрізноманітнішого жанру з питань політики, влади, держави. Перелічити їх усіх немає практичної можливості. Не доводиться це не назвати такі їх, як «Що робити?» (1902), «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916), «Держава та. Вчення марксизму про країну і завдання пролетаріату у революції» (1917), «Пролетарська революція, і ренегат Каутский» (1918), «Дитяча хвороба „лівизни“ в комунізмі» (1920).

Рассмотрение комплексу поглядів Леніна на держава й влада треба розпочинати із питання про класової природі держави. Саме цього питання присвячений перший параграф першого розділу «Держави і революції» — за загальним визнанням того основного праці, який містить теоретически-системное виклад відповідних ленінських уявлень.

Сугубая класовість — вроджена, невід'ємна і всеопределяющая, за Леніним, риса такої соціальної встановлення, яким виступає держава. Вона внутрішньо властива то силу кількох причин. Перша їх — втілення у державі антагонізму класів, расколовшего з часу затвердження у ньому приватної власності і громадських організацій груп з суперечливими економічними інтересами. Найважливішим і корінним пунктом називає Ленін теза, за яким «держава є продукт і прояв непримиренності класових протиріч». Друга половина цього тези («прояв непримиренності класових протиріч») найвищою мірою й у ленінського розуміння держави як інобуття (особливих інституціональних формах) классово-антагонистического суспільства.

Вторая причина, під впливом якій держава є за своєю природою класовим встановленням, — комплектування апарату держави (і верхніх ешелонів структурі державної влади) особами з середовища панівного класу. Ленін водночас зазначає, хоч як весь державний апарат заповнюють всуціль тільки це з цього. Склад адміністрації російського самодержавства служить йому прикладом того, що бюрократія (особливо зайняте відправленням виконавчих функцій чиновництво) може рекрутуватися також із соціальних верств.

Третья причина, що робить держава, відповідно до Леніну, організацією наскрізь класової (вірніше, організацією панівного класу), — здійснення державної машиною політики, бажаної і вигідною переважно пануючому класу, відповідає його корінним економічним, політичним і ідеологічним інтересам. Ленін дуже рідко зазначає, діяльність держави задовольняє багато потреби товариства загалом, спрямовано рішення також загальнонаціональних завдань тощо. буд. Така стриманість обумовлена не відсутністю самої такий діяльності. Просто Ленін фактично визнає її малозначної, третьорядної, не типовою державі.

Кроме класів та міжкласових відносин для Леніна нібито немає інших чинників, детерминирующих природу держави. Гостру його ворожість викликають розмірковування про залежності сутнісних властивостей держави від реальних процесів громадського поділу праці, ускладнення механізмів соціального взаємодії, з розвитку власне управлінських структур і процедур тощо. п. Зрозуміло, чому увесь ці міркування чужі Леніну. Вони немає моменту абсолютизації класового початку; то них надається універсального значення.

Они котрі чи інакше розмивають образ держави як політичної організації класу власників основних засобів виробництва, використовуваної задля забезпечення та питаннями захисту їхніх спільних класових інтересів. А поза такого образу неможлива марксистська ідея держави як що становить інтереси згаданого класу власників політичної організації «насильства для придушення будь-якого класу», т. е. як знаряддя диктатури економічно панівного класу.

Конкретное зміст феномена «диктатура класу» Ленін бачить таким. По-перше, диктатуру певного класу становить його влада, т. е. здійснюване їм панування з усіх іншими соціальними групами, незаперечне підпорядкування її волі й інтересам поведінки, дій всіх членів товариства. По-друге, така диктатура включає у собі опору влади панівного класу безпосередньо в насильство, що застосовується найрізноманітніших формах. Момент насильства Ленін особливо виділяє як один із необхідних доданків диктатури. По-третє, неодмінним ознакою диктатури класу є його цілковита «розкутість», досконала незв’язаність хоч би не пішли законами. Ось його: «Диктатура є влада, спирається безпосередньо до насильства, не пов’язана ніякими законами». «Наукове поняття диктатури означає нічим іншим, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стесненную, безпосередньо до насильства обперту влада». Ленін цим від імені марксизму видає минулим, сучасним і майбутнім державам індульгенцію бути атиправовыми і навіть протизаконними соціальними законами.

Показательно, що до питання про свободу, взятій у всіх її аспектах і реалізованої лише у вигляді інститутів демократії та права, Ленін протягом усього своєї революційної діяльності залишався загалом байдужим. Він узагалі був антилибералом. Нехтував лібералізм, відривав його. В усьому цьому позначалася, мабуть, слабкість російських демократичних традицій; давав себе знати инструменталистский, служебно-классовый підхід до демократії; впливало, напевно, й розуміння демократії на руссоистско-якобинский лад — як верховенства, суверенітету народу, ніж як политико-юридического простору, який буде необхідний здійснення права і свободи особистості, кожного окремого індивіда.

Анализируя проблему «держава й революція», Ленін: «Перехід державної влади особисто від самого руки іншого класу є перший, головний, основний ознака революції, як у суворо науковому, і у практически-политическом значенні цього поняття». Що стосується соціалістичної революції передусім йдеться про тому, як пролетаріат повинен Поставитися до буржуазному державі — уособленню влади старих панівних класів. Тут є, абстрактно розмірковуючи, дві можливості. Ленін бачить їх. Одна — пролетаріат оволодіває вже готової державної машиною і потім пускає їх у хід на вирішення власних завдань. І друга — пролетаріат відкидає, руйнує буржуазну державність, і його створює свій, принципово новий тип держави. Після До. Марксом Ленін повторюється без жодних коливань вибирає другій можливості: «…всі дотеперішні революції вдосконалили державну машину, та її треба розбити, зламати. Такий висновок є головне, основне у навчанні марксизму про країну».

Ленин мислить акцію руйнації буржуазної державності дуже конкретно. Передусім як злам бюрократичних і військових інститутів структурі державної влади, ліквідацію репресивного апарату, як заміну на посадах управління держави колишніх чиновників вірними ідеї революції представниками робітничого класу. Але річ не обмежується. Руйнування старого, раніше яка була держави має полягати, по Леніну, ще, відмовити від територіального принципу формування представницьких установ, від принципу поділу влади, від рівності всіх без винятку громадян (незалежно від класової приналежності) перед законом і південь від багатьох інших почав демократичного устрою держави.

Пролетариат засновує власної держави задля встановлення волі у суспільстві. Йому вона потрібна для насильницького придушення своїх противників. Ленін був у захопленні від енгельсовской ідеї про несумісності будь-якої, будь-який державності зі свободою: «Коли стає можливим говорити про свободу, тоді держава, як такий, перестає існувати». Коло противників пролетаріату, насамперед які підлягають насильницького придушення, вилученню зі свободи, Ленін окреслює навмисно неконкретно. У противники пролетаріату записуються як фабриканти і купці, поміщики і кулаки, царські чиновники, буржуазна інтелігенція, а й ті, хто їх однак обслуговував. Понад те, в противники пролетаріату зараховуються також хулігани, шахраї, спекулянти, волокитчики, бюрократи, ледарі, все які підпадають під буржуазне вплив люди (якщо вони з походження хоч потомственими пролетарями).

Конечно, Ленін розуміє, що диктатура пролетаріату потребує у державі, централізованої організації насильства, не єдино лише зі проводити політику терору стосовно всім неугодним нової влади конкретних особах і групам. Ця влада потребує власній державі на вирішення із ще однією завдання: «керівництва величезною кількістю населення, селянством, дрібної буржуазією, полупролетариями у справі „налагодження“ соціалістичного господарства». Виконувати таке завдання більше зв’язаною з руки державності, яка зображує себе демократичної. Тому Ленін і намагається переконати у цьому, що диктатура пролетаріату у політичному області, розриваючи з буржуазним демократизмом, забезпечує «максимум демократизму для робітників і селян»). Максимум цей досягається енергійним відстороненням експлуататорів, всіх супротивників пролетаріату від участі у політичного життя.

Государственной формою диктатури пролетаріату, залучення трудящих до політичного життя мусить бути, відповідно до Леніну, Республіка Рад. Конструювання зразка такий республіки вважалося однією з відкриттів, зроблених Леніним у політичному теорії. У ленінському зображенні Радянська республіка поєднує риси державної влади і громадської організації; у ній з'єднуються елементи представницької і безпосередньої демократії. Ради — установи, що водночас і законодательствуют, й виконують закони, й які самі ж контролюють виконання своїх законів. Будується і функціонує подібного типу республіка з урахуванням демократичного централізму, що означає (по крайнього заходу, має означати) виборність всіх органів влади згори донизу, підзвітність їх і підконтрольність, змінюваність депутатів тощо. буд.

Политико-юридические, конституційно-правові аспекти устрою системи Рад порівняно мало цікавлять Леніна. Головне йому — наскільки Ради фактично на стані бути інструментами диктатури пролетаріату чи, що одне те, перебувати під беззаперечним керівництвом більшовицької партії. Без цього Ради, у власних очах Леніна, ніякої цінності немає. Гасло «Ради — без комуністів!» видається їй контрреволюційним, смертельно небезпечним диктатури пролетаріату. Варто лише цієї ленінської установки, щоб дуже засумніватися в радах як влади, здатної і навмисній дати «небачене у світі розвиток виробництва і розширення демократії саме з гігантського більшості населення, для експлуатованих і працівників».

Роль Комуністичної партії загалом механізмі пролетарської структурі державної влади Ленін визначає так: «Диктатуру здійснює організований в Ради пролетаріат, яким керує комуністична партія більшовиків». У своє чергу, самої партією керує Центральний Комітет. Усередині нього утворюються ще більше вузькі колегії (Політбюро, Оргбюро). Саме вони, ці «олігархи», верховодять у московському Центральному Комітеті. Аж ось головне: «Жоден важливий політичний чи організаційний питання вирішується жодним є державною установою з нашого республіці без керівних вказівок Цека партії». На закиди, що та його партійні товариші встановили диктатуру однієї (більшовицької) партії, Ленін відповідає: «Так, диктатура партії. Ми у ньому стоїмо і з цієї грунту зійти поспіль не можемо».

В ленінської концепції місця та функції більшовицької партії, у системі диктатури пролетаріату (як й у ленінської практиці здійснення такої концепції) партія й інститути держави зовні зберігають специфічні риси. На рівні кадровому, своїм персональним складом (передусім керівним, командним) ці структури переплітаються, зростаються. Більшовики як партійних функціонерів виносять управлінські рішення, а ролі керівних працівників держапарату — вони ж проводять їх у життя. За суттю, більшовики («безпосередньо правлячий авангард пролетаріату»), нелігитимних шляхом котрі встановили панування над країною, концентрують в руках прерогативи законодавчої, виконавчої та судової влади. Не виходить навіть «однопартійного держави», бо — щодо відчутного рахунку— немає самої державності як суверенної організації публічної влади. Є декоративні, государствоподобные освіти, легко стають цапами офірними за всілякі провали разом із тим підтримують міф про непогрішності, всеперемагаючої силі більшовицької партії. Узурпуючи повноваження держави, вона терпить контролю суспільства з себе, несе проти нього жодного реального відповідальності. Чого варті у світі цього фрази про велич і гідність «пролетарської», «радянської», «нової» демократії, «соціалістичної законності» та інші.!

Предпринимавшиеся начебто спроби іти у ниві, яка веде до результаті до відмиранню державності, привели, проте, зовсім не від до деэтатизации нашого суспільства та формуванню системи комуністичного, громадського самоврядування. Обернулося це повної анемією власне державних інституцій, формуванням у суспільстві таких недержавних структур (компартія), які створили організацію тоталітарної влади й самі стали її справжніми центрами. Така влада завжди безконтрольна і безнаказанна. Її було стримують узвичаєні порядки і стандарти цивілізованої державного життя з її демократически-правовыми законами.

Взгляды Леніна на влада й соціальну політику, держава й право, особливо на «технологію» здійснення політичного панування тощо. буд., його як голови комуністичної партії і радянського уряду надали головне, вирішальне вплив на розвиток теорії та практики більшовизму. Вони мали, ще, широкий міжнародного резонансу. У XX в. ними однак надихалися багато ультрарадикальные політичні руху різного толка.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.