Пітер у Некрасова

Cорок років своєї найбільшої творчого життя Миколо Олексійовичу Некрасов (1821—1878) провів у Петербурзі. У місті склалося світогляд поэта-гражданина, зміцніла його «муза помсти та печалі». Тут тридцять років керував він передовий російської журналістикою. У Петербурзі ж Некрасов помер і похоронен.

За довгі роки праці, боротьби, і напруженої творчої і в журнальній роботи Некрасов зріднився з Петербургом:

Милий місто! де важкою борьбою.

Надірвали ми змолоду грудь…

Про Петербурзі Некрасов писав різні періоди свого життя. На очах поета змінювалися вигляд Петербурга. Столиця капитализировалась, втрачала свій «суворий, стрункий вид», їхньому околицях виростали фабрики і, поруч із затишними дворянськими особняками будувалися величезні Дохідні вдома «під мешканців», забудовувалися пустирі. Некрасиві, похмурі будинки з дворамиколодязями псували класичні ансамбли.

Некрасов показав читачам як красу Петербурга, але його глухі околиці, заглядав у темні сирі підвали, яскраво відбив соціальні протиріччя великого города.

Вже ранньому гумористичному вірші «Балакун» (1843) Некрасов писал:

Столиця наша чудная.

Багата через край,.

Житье у ній жебракам трудное,.

Мільйонерам — рай.

Тут скрізь наслаждение.

Для серця й очей,.

Тут усе без исключения.

Можливо для людей.

При грошах — вдвічі вырасти,.

Страшенно разжиреть,.

Від голоду і сырости.

Без грошей умереть…

І незмінно, коли Некрасов звертався до петербурзької темі, він зображував два світу — мільйонерів і жебраків, власників розкішних палат і мешканців нетрів, щасливців і несчастливцев.

«Петербург—город чудовий і обширный!—писал Некрасов в незакінченому романі «Життя невпинно й пригоди Тихона Тростникова». — Як полюбив я тебе, коли вперше побачив твої величезні домы, у яких, здавалося мені, могло жити лише счастие, твої гарні магазини, вікном яких металися мені очі дорогі тканини, срібло і блискучі камені, твої театри, бали і всякі збіговиська, де зустрічав лише задоволені особи… «Тут, — думалося мені, — справжнє життя, тут і більш счастие!» — як і дитина радів, що у Петербурзі. Але кілька лет…

Я дізнався, що з чудових і величезних будинків, у яких помічав я колись тільки оксамит і золото, дорогі статуї та рідкісні картини, є горища і підвали, де повітря сир і зловреден, де задушливо і темно і на голих дошках, на напівзгнилої соломі брудний, холоднечі і голод тягнуться злидні, нещастя і злочин. Дізнався, що є нещасливці, яким немає навіть у горищах і підвалах, оскільки є щасливці, яким тісні цілі домы… І сильніше вразили мене такі картини, неминучі у великих і киплячих народонаселением містах, глибше запали в душу, ніж блиск і багатства твої, оманливий Петербург! Не веселять вже мене твої горді будівлі і усе, що є у тобі блискучого і поразительного!..".

Некрасов знав, що ми найкращі архітектори світу працювали у Петербурзі. Вони в граніт Неву, вибудували чудові палаци, створили неповторні ансамблі, прикрасили місто чудовими парками з изумительными гратами. Але для цього парадним, пишним, ошатним Петербургом, Петербургом забезпечених і вгодованих, починався інший Петербург, де «кожен будинок на золотуху страждає», де «мерзнуть діти на ложе своєму», де на і тяжко безпритульним беднякам.

Багато поети й письменники оспівали неперевершену красу Петербурга. Але Некрасов сказав про нього нове слово. Чудову північну столицю, одне з найкрасивіших міст світу, Некрасов побачив очима петербурзького бідняка і оспівав її як революційної демократії — із гарячою співчуття нещасним і знедоленим, з ненавистю до ситим і несерйозним господарям жизни.

Творче увагу поета було незмінно прикута до «притулкам злиднів». З ними пов’язувалися роки важкою молодості поэта.

Некрасов приїхав до Петербург з ярославській глухомані у липні 1838 року, окрилений райдужними надіями — до університету і може стати поетом. Проте сувора дійсність швидко розвіяла ці мрії. Батько, мріяла про військової кар'єрі для сина, дізнавшись про його прагненні вступити до університету, позбавив сина матеріальної допомоги. Юнак був у чужому йому місті один, без рідних, без будь-яких коштів до существованию.

Я отроком залишив рідну дом.

(За славою зробив у столицю торопился.).

У шістнадцять років жив своїм трудом.

І тим часом уривками учился.

Почалися важкі дни.

На собі самому відчув Некрасов холод, голод, бездомну життя петербурзького бідняка: жив околицях, ночував в нічліжках, голодний лягав спати і дивувався потім, як і оніміла в нього правиця від вічної нагальної роботи. «Боже! скільки працював! Просто незбагненно, скільки працював, гадаю, не перебільшу, сказавши, що у кілька років виконав приблизно двісті друкованих аркушів журнальної роботи; розпочав неї майже від перших днів прибуття Петербург».

Це було важким молодість разночинца-демократа, котрій органічно чужої виявилася поезія «дворянських гнезд».

Перші квартири Некрасова у Петербурзі не збереглися: сьогодні на місцях околиць і страшних нетрів, де він жив, розташувалися десятки нових проспектів, вулиць, площ, садов.

Приїхавши Петербург Некрасов зупинився спочатку у дешевих номерах в Ямський (нині вулиці Достоєвського), неподалік Ковальського ринку. «Ось і став я проживати, — розповідав пізніше Некрасов, — до якогось брудної готелі, шліфував тротуари, так грошики спускав». Восени тієї самої 1838 року у «розважальному закладі» на Італійської вулиці (нині вулиці Ракова) юнак зустрівся з викладачем Духовної академії Д. І. Успенським, який лише пообіцяв підготувати його до іспитів латиною, а й запросив себе жити. «Оселився тримав на своєму Охте. Біля їдальні за перегородкою темний прикомірок був моєї квартирою». На Охте, яка тоді майже селом, Некрасов прожив недовго. На заявах прийняття університет від 14 липня, і 4 вересня 1839 року зазначив свою нову точний адрес:

«Проживання моє: Рождественської частини 6-го кварталу у Малоохтинского перевезення, у домі купця Трофімова». Будинок стояв лівому березі Неви (набережна Великий Неви, 63; не зберігся). Тут Некрасов прожив близько півроку. (З того самого адресою, на глухий віддаленій околиці, де тулилися бідняки, «біля Малоохтинского перевезення», жив перед надходженням в університет і вже герой незакінченого роману Некрасова «Життя невпинно й пригоди Тихона Тростникова».) Голодний, в дырявых чоботях, ходив Некрасов звідси пішки крізь усе місто на лекції на університет, куди він був прийнято вільним слухачем. Навчатися дуже важко. Як вільний слухач, Некрасов у відсутності права на стипендію. Багато часу забирали пошуки хоч якогонибудь заробітку. Іноді вдавалося знайти копійчані уроки чи листування, а що й їх було, він вирушав або на Сінний ринок, де за гроші чи окраєць хліба писав селянам листи і прохання, або йшов у казначейство, де розписувався за неписьменних, одержуючи при цьому кілька копійок. Губернское казначейство поміщалося у домі № 76 по Єкатерининському каналу (нині канал Грибоедова).

Сінна площа (нині площа Миру) невпізнанно змінилася упродовж свого радянської влади. Від некрасовського часу збереглося лише старовинне будинок гауптвахти (Садова, 57).

На Сінну, тоді тут було галасливий брудний ринок, частенько приходили петербурзькі бідняки з думкою знайти який-небудь випадковий заробіток. На площі іноді бували сварки і бійки. Тут міг бачити Некрасов сцени, описані їм пізніше (1850) у вірші «Вор»:

Торгаш, в якого украдений був калач,.

Здригнувшись і пополотнівши, раптом підняв виття і плач.

І, бросясь від лотка, кричав: тримайте вора!

І злодій був оточений і припинено скоро.

Закушенный калач тремтів у його руке;

Він був без сапогов, в дірявому сюртуке;

Обличчя являло слід недавнього недуга,.

Сорому, відчаю, моленья і испуга…

Прийшов городовий, подчаска подозвал,.

По пунктах відібрав допит чудово строгий,.

І злодія повели урочисто в квартал.

На Сінний ж Некрасов був свідком жорстоких покарань кріпаків селян: на вимогу панів над провинившимися чи непокірними тут робили публічні экзекуции:

Вчорашній день, годині на шестом,.

Зайшов я на Сенную;

Там били жінку кнутом,.

Селянку молодую.

Ні звуку з його груди,.

Лише бич свистав, играя…

І Музі я сказав: «Гляди!

Сестра твоя родная!".

Це невеличке вірш (1848)—не тільки яскрава жанрова замальовка, а й декларація молодого поета. На все життя Муза його стає рідний сестрою котрий страждає російського народа.

Багато кутів, сирих і темних, змінив Некрасов у перші роки життя жінок у Петербурзі. Певний короткий час він жив у підвалі на Васильєвському острові (точна адреса встановити зірвалася). М. У. Успенський передавав розповідь Некрасова: «Наймав я квартиру на Васильєвському острову, в нижньому поверсі. Грошей в мене було і не копійки… Лежачи на підлозі у своїй шинелі (т. до. довелося продати все убоге майно), я став предметом дозвільного цікавості вуличних зівак, що вже зранку до ночі юрбилися у моїх вікон. Хазяїну вдома це за удачі, і він наказав закрити вікна віконицями. При світлі сального недогарка я зважився описати одного поміщика з женою… Так як господар відмовив мені чорнилі, я зскріб із своїх сапогов ваксу, написав нарис і відніс їх у найближчу редакцію. Це врятувало мене голодної смерті». Цей епізод описав Некрасов у своєму оповіданні «Без вести зниклий пиита».

Не тут чи, поруч із Некрасовим, у такому сиром підвалі розігралася життєва драма цілої сім'ї, так проникливо розказана пізніше поетом у вірші «Їжу чи вночі…» (1847).

Чи пам’ятаєш день, як хворої мами та голодный.

Я сумував, вибивався з сил?

У кімнаті нашої, пустій і холодной,.

Пара від дыханья хвилями ходил.

Чи пам’ятаєш труб тужливі звуки,.

Бризки дощу, напівсвітло, полутьму?

Плакав твій син, і холодні руки.

Ти зігрівала дыханьем ему.

Він замовкав — і пронизливо звонок.

Був його крик… Ставало темней;

Вдосталь поплакав і помер ребенок…

Бідна! сліз нерозважливих не лей!

З горя і з голоду завтра ми оба.

Також глибоко й солодко заснем;

Купить господар, з прокляттям, три труни —.

Разом звезуть і покладуть рядком…

Нещасна мати йде вулицю чудового Петербурга, аби здати себе одного з ситих, пустопорожніх, розпусних господарів життя. Тільки крайня ступінь злиднів довела до такого кроку. У вірші «Убога і ошатна», написаному значно пізніше — в 1857 року, розвивається той самий тема:

Не краще, як бросим.

Ми з неї вирок роковой,.

Подзовем-ка її так расспросим:

«Як дійшла ти до життя такой?».

Серед перших у російській літературі Некрасов торкнувся цю гостру тему, яку немає звичаю було розмовляти і писати. Він довів" як несправедливий соціальний лад штовхає нещасних бідняків на злочин — злодійство, проституцію — чи прирікає їх у нищенство.

Сам поет у роки продовжував тягнути голодну, невлаштовану життя, змінював один кут в інший, часто вже не найкращий. Восени 1838 року зняв кут в старому дерев’яному флігелі (тепер що зберігся) на Разъезжей вулиці, у відставного унтера. Юнак було важко хворий, не міг знайдеш ніякої праці та заборгував хазяїну. Той запропонував своєму пожильцю написати розписку, що він має 45 рублів, а заставу залишає свої речі. Некрасов таку розписку написав. Якось він пішов на Петербурзьку бік провідати приятеля, а коли пізнього вечора повернувся додому, двері флігеля виявилися заперто. На його стукіт господар заявив: «Дарма тривожилися: ви від квартири відмовилися, а речі під заставу оставили…».

«Що було продукувати? — записав за словами Некрасова А. З. Суворін. — Пробував бідолаха сваритися, кричати — ніщо не допомогло. Солдат залишився непохитний. Була осінь, погана, холодна осінь, пронизуюча до кісток. Некрасов пішов вулицями, ходив-ходив, втомився лячно й присів на драбині одного магазину; у ньому була погана шипелишка і саржеві панталони. Горе так пройняло його, що він закрив обличчя саме руками і плакав. Раптом чує кроки. Смотрит—нищий з хлопчиком. «Дайте, Христа заради», — простягнув хлопчик, звертаючись до Некрасову і зупиняючись. Він зібрався ще думками, що сказати, як старий штовхнув мальчика:

— Що ти від? не бачиш хіба, вона сама на ранок оклякне. Ех, голова! Чого тут? — продовжував старик.

— Нічого, — відповідав Некрасов.

— Нічого, ач гордий! Притулку немає, видно. Підемо з нами.

— Не піду. Залишіть меня.

— Ну, не ламайся. Оклякнеш, кажу. Підемо, не бойсь, не скривдимо. Нічого не вдієш. Некрасов пішов. Прийшли вони у 17 лінію Василівського острова. Тепер цього місця не дізнаєшся, все забудовано. А тоді був сам дерев’яний будиночок із забиранням й цілком пустир. Ввійшли вони у велику кімнату, повну злиденними, бабами й дітьми. У першому розі грали у три аркуша. Старий підвів його до играющим.

— Ось грамотний, — сказав, — а притулитися нікуди. Дайте йому горілки, иззяб весь.

Некрасов випив полрюмки. Одна стара послала йому постіль, підклала… подушечку. Міцно… заснув він. Коли прокинувся, у кімнаті нікого був, крім бабусі. Вона звернулася щодо нього: «Напиши мені атестат, бо ж без нього погано!» Він написав її і зрештою отримав 15 копеек".

Некрасов неодноразово розповідав про ці трагічних обставин, за яких він попрощався з кутом на Разъезжей, і ввів цей епізод у свою «Повість про бідному Климі» (1842—1843) й у роман «Життя невпинно й пригоди Тихона Тростникова» (1843—1848). Дія розповідей та повістей Некрасова 40-х років майже завжди відбувається у Петербурзі. До таких творам ставляться «Макар Осипович Випадковий» (1840), «Без вести зниклий пиита» (1840), де багато автобіографічних чорт, «Лихвар» (1841), де зображено скнаралихвар і умираючі з голоду бідняки, «Життя Олександри Іванівни» (1841), де Некрасов, ніби між іншим, повідомляє про одиой з дивних особливостей Петербурга: «…у Петербурзі, крім багатьох відомих чудес, яким він славиться, є ще диво, що полягає у тому, що у один і той ж час у різних частинах може бути зустріти пори року цілком різні. Коли центрі Петербурга що вже і ознак снігу, коли з Невському безперервно носяться літні екіпажі, а але тротуарам його, сухим і гладким, натовпами прогулюються зраділі жителі, і жительки столиці у легких образотворчих убраннях, — тоді краю Петербурга, на Выборгскои боці, панує досконала зима. Сніг досить товстим шаром лежить ще па мостових; природа дивиться похмуро і підозріло; жителі виходять вулицю не інакше, як загорнувшись у хутряну одяг… Про, як далеко Выборгскои боці до Невського проспекту!». Талановитим і дотепним побутописцем і соціологом Петербурга показав себе Некрасов й у численних своїх фейлетонах 40-х років. Ці фейлетони друкувалися в «Літературної газеті», розділ «Петербурзька хроніка». У неділю вони з’являлися у «Російському інваліді», розділ «Журнальні позначки», з підзаголовком «Петербурзька хроніка». У одному з фейлетонів автор ремствує, як пишуть ми про Петербурзі, як знають його читачі. Фейлетони знайомили невибагливих читачів із столичними новинами: Гостинний двір освітився газом, омнібус пов’язав регулярним рухом центр міста із Спаської мызой, приїхали на гастролі італійські артисти. Фейлетоніст розповідав і святкових балаганах на Исаакиевской площі, і «великому кінському ристалище» на Ізмайловському плац-параде, але з забував повідомити і про нових книгах, нових п'єсах, зробити огляд які вийшли журналів. І часто в легку і невимушену фейлетонну балаканину вриваються теми гостро важливі соціальні й серйозні: пропаганда нової «натуральної школи», захист У. Р. Бєлінського від нападок реакціонерів, розмова про призначення мистецтва. У фейлетонах Некрасова багато незлостивого гумору, але й отруйною іронії і гострої сатиры.

До 1844 року ставляться фейлетони «Хроніка петербурзького жителя», «Петербурзькі дачі та околиці» і «Риси з характеристики петербурзького народонаселення». Що таке петербурзькі дачі? «Вигляд на два дерева і калюжу». Ну й люди населяють столицю? Саме це питання автор відповідає так: «Ми, не вдаючись у подробиці, розділили б жителів Петербурга чотирма розряду — на чиновників, офіцерів, купців й дуже званих петербурзьких німців. Хто погодиться, що чотири розряду жителів нашої столиці суть справжні, найголовніші представники Петербурга, з вивчення яких має починатися найближче фізіологічне ознайомлення з Петербургом? У кожному їх виражається якась сторона петербурзької жизни…

Нам залишається глянути поки що не нижчий клас петербурзького народонаселення… Що таке звуть народом у Києві?.. У Петербурзі постійних корінних жителів нижчого стану украй обмаль, хоча простого народу багато у всяке час… У Києві більше потреби у робітників і майстрових… До… розряду нижчого стану, населяющего Петербург, має віднести полчище дворових людей, небагато які проживають постійно у Петербурзі міщани та ще менша разночинцев.

Простий російський народ й у Петербурзі в усій Росії, як відомо, надзвичайно роботящий, відрізняється безстрашністю під час виробництва найнебезпечніших робіт, любить є огірки, цибулю, моркву, ріпу, хліб з квасом і сіллю і надзвичайно нерозбірливий у виборі власного приміщення… У Петербурзі взагалі їдять багато, і кожен петербурзький людина, почитающий за можливе користуватися благами життя, стільки ж примхливий в їжі, скільки невибагливий петербурзький простолюдин".

Із середини 40-х років починається зрілий період творчості Некрасова. Тепер героями Шевченкових творінь дедалі частіше стають як мешканці столиці, а й жителі глухих сіл. Доля кріпака починає хвилювати їх менше, ніж доля міського бідняка. Проте петербурзька тема досі посідає поета, і ряду його віршів происходит.

У хладных невських берегов,.

У туманному Петрограде…

У 1850 року Некрасов створює віршований цикл «На вулиці». Творче увагу поета приваблюють голодний, хворий, безробітний людина, який стає злодієм («Злодій»); проводи в рекрути молодого" хлопці й «марна горі» його рідних («Проводи»); солдатів, несущи" дитячий маленьку труну («Гробок»); Ванька-пзвозчик з його «обдертої і заморенной шкапою» («Ванька»)…

«Ввижається мені скрізь драма» — такий сумний висновок автора. У 1851 року Некрасов написав вірш «Муза». Свою музу він називає «сумної супутницею сумних бідняків, народжених для праці, страданья і оков…».

Через безодні темні Насильства і Зла,.

Праці і Голоду вона вела —.

Відчути свої страданья научила.

І світу провістити про неї благословила…

Однією з однією з найкращий творів Некрасова є його вірш «Роздуми у парадного під'їзду» (1858), де поет зробив глибоке узагальнення своїх багаторічних спостережень і роздумів: «Де народ, там і стон…».

Цікавою є історія створення цієї вірші. Навпроти цієї будівлі, в якому мешкав Некрасов, досі чудово збереглося будинок міністерства державного майна, вибудуване у проекті архітектора Босі (нині Литейний проспект, 37). У 1857 року будинок цей закупили «у скарбницю», й тут у величезній казенної квартирі оселився одил з царських міністрів М. М. Муравйов, котрий замінив П. Д. Кисельова, колишнього міністром державних майн з 1837 по 1856 рік. За багатою і святковим життям «власника розкішних палат» Некрасов міг спостерігати вікном своєї квартири. Сюди за допомогою нерідко приходили бедняки-просители. «Я стала рано, — згадувала А. Я. Панаєва, — і, підійшовши до вікна, зацікавилася селянами, котрі сиділи на сходинках драбини парадного під'їзду у домі, в якому мешкав міністр державного майна. Була глибока осінь, ранок було холодне і дощове. За всіма ймовірностям, селяни бажали подати якесь прохання можна й удосвіта з’явилися до будинку. Швейцар, вимітаючи сходи, прогнав їх; вони сховалися за виступом під'їзду і переступали з ноги на ногу, притиснувшись у стіни і промокаючи на дощ. Я пішла Некрасову і розповіла йому про баченою мною сцені. Він підійшов до вікна на той час, коли двірники будинки і городовий гнали селян проти, штовхаючи в спину. Некрасов стиснув губи й нервово пощипував вуса; потім хутко відсунувся від вікна й ліг знову канапі. Години після двох він прочитав мені вірш «У парадного під'їзду ««.

Жанрова міська сцена, типова для столиці, під пером Некрасова перетворилася на вірш, повне ліричної скорботи і гніву, кохання, і ненависти.

Як і раніше хвилювала поета міська тема. Розробляючи її, Некрасов на новому історичному етапі продовжував традиції Пушкіна, показав як «місто пишний», а й «місто бідний», а «Мідному вершнику» який зобразив поруч із парадним, чудовим Петербургом «старий будиночок» околицями, «паркан нефарбований». Бідняк Євген, заздрісний «несерйозним щасливцям», «яким життя куди легка», близький некрасовским несчастливцам.

Пейзаж центральних глав «Мідного вершника» хіба що передбачає пейзаж Некрасова:

Над затьмареним Петроградом.

Дихав листопад осіннім хладом…

Сердито бився дощ в окно,.

І вітер віяв, сумно воя…

Или:

.. .. ... Дышал.

Непогожий ветер…

Бідняк прокинувся. Похмуро было,.

Дощ капав, вітер вив уныло…

Як це близько некрасовскому пейзажу:

Дніє. Чу, як вітер дует!

І знову мрак…

І те, що з Пушкіна були лише заплановано у своєму оповіданні про Євгенії і Параші («Мідний вершник») чи замальовках невибагливого побуту мешканців Коломни («Будиночок в Коломні»), знайшло розвиток і навіть поглиблення, набуло нова якість у творчості писателей-демократов, особливо в Некрасова, першого поета демократичного Петербурга. Цей новий якість таїло у собі і знаний елемент полеміки Некрасова про те зображенням Петербурга, яке дано в Пушкіна у вступі до поеми «Мідний вершник». Це зрозуміло відчувається у поемі «Нещасні». Її було опубліковано в лютневому номері «Современника» за 1858 рік за назвою «Епілог ненаписаною поэмы»:

.. .. .. .. Воображенье.

До столиці юнака манит,.

Там слава, там простір, движенье,.

І він у ній! Йде, дивиться —.

Як прекрасно місто изукрашен!

Шпилі його Церков та башен.

Ідуть до неба: пишні в нем.

Театри, вулиці, жилища.

Счастлівцев світу — і кругом.

Неозорі кладбища…

Про місто, місто роковой!

З співаком твоїх громад красивых,.

Твоєї огорожі вековой,.

Твоїх солдатів, коней ретивых.

І всієї потіхи боевой,.

Полонений лірою сладкострунной,.

Без сумніву я: прекрасний ты.

У безмолвья півночі безлунной,.

У движеньи гордої суеты!

Але якщо увагу Пушкіна приваблюють «І блиск, і галас, і говір балів», то Некрасов декларирует:

… Не залах бальных,.

Де тріумфує суета,.

У притулках злиднів печальных.

Блукає сумна мечта.

Замість зображати чарівну білу петербурзьку ніч, Некрасов пише про жахливому кліматі царської столиці, про вогкості, туманах, холоді, на які страждають передусім петербурзькі бідняки. Ще фейлетоні 1844 року «Преферанс і сонце» він майстерно малює «сльота, холод, бруд і той вінегрет, що з особливим мистецтвом приготовляется у Петербурзі з дощу, і снігу, туману, крупи, паморозі і иных-других матеріалів, цілком незрозумілих розуму смертного». І на поемі «Нещасні» він говорит:

Але осяйний, золотистый,.

Але рідкісний сонця промінь… про нет!

Твій день хворий, твій вечір мглистый,.

Туманний, повільний рассвет.

Воображенье мені рисует…

Дніє. Чу, як вітер дует!

Вгамувати раді сорванца,.

Але він сміється над столицей.

І прапором гордого дворца.

Грає, як простий тряпицей.

Нева хвилюється, дома.

Стоять, як фортеці пустые;

Залізним болтом запертые,.

Похмурі крамниці, як тюрьма.

Туманним петербурзьким вранці тягнуться мерзни з похмурим труною, плетуться дряхлі шкапи, у день хурою солдатів, супроводжуючий засланця юнака з блідим лицем і дивитися сумним поглядом. Якщо імлу і туман і подужає сонце, одевающее «мережею чудний палаци і храми і мости», це яскраве сонячне ранок задля всех:

Начебто з’являтися шкідливо За повної водвореньи дня Усьому, що зелене і бледно,.

Несчастно, голодно і бідно, Що ходить, голову склоня! Тепер дивись на місто шумный!

Тепер він пишний і багатий — Несеться в штовханині божевільної Блискучих екіпажів ряд.

І якщо таке ранок «радіє серце молоде…», то поет пророкує можливу долю захопленого юноши-мечтателя:

По стогнам міста пройдешь:

Минуть року у боротьбі бесплодной.

І гарні плиты,.

Як із машини гвинт негодный,.

Можливо, кинутий будеш ты?

У глуху північ, бесприютный,.

Величезний, стрункий і суровый,.

Заснувши під тучею свинцовой,.

Тоді стане він иным.

І, оперезаний гробами,.

Своїми пишними дворцами,.

Величьем царственим своїм —.

Не буде радовать…

Приховану полеміку з Пушкіним, розпочату поемі «Нещасні», Некрасов продовжує й у сатири «Про погоді» (1859).

У вашому романі «Євґєній Онєґін» Пушкін малює світлу картину пробуждающегося Петербурга: «Прокинувся ранку шум приємний…» Зовсім інакше зображує петербурзьке ранок Некрасов:

У нашій вулиці життя трудовая:

Починають, ні світло ні заря,.

Свій жахливий концерт, припевая,.

Токарі, різьбярі, слесаря,.

На відповідь їм гримить мостовая!

Дикий крик продавца-мужика,.

І шарманка з пронизливим воем,.

І кондуктор з трубою, і войска,.

З барабанним що йдуть боем,.

Понуканье змучених кляч,.

Трохи живих, закривавлених, грязных,.

І дітей який роздирає плач.

На руках бабусь безобразных:

Усі зливається, стогне, гудет,.

Якось глухо І грізно кричить рокочет,.

Немов ланцюга кують на нещасний народ,.

Немов місто обрушитися хочет…

Замість святкового, яскравого описи параду («Люблю войовничу жвавість потішних Марсових полів…») Некрасов показує непривабливі будні солдатської жизни:

Сонця немає, ківера не блестят.

Не лисніє масть вороная.

Коней… Тільки шаблі звенят;

На солдатів чи що сухо,.

З осіб біжать дощові струи,.

Артилерія якось тяжко й глухо.

Спонукає орудья свои.

Усі мовчить. У цьому рамі туманной.

Особи воїнів жалюгідні на вид,.

І підмочений звук барабанный.

Немов видали жидко гремит…

Вірш «Про погоді» був задуманий як вступ до циклу петербурзьких сатир. Сюди мали б увійти сатири «Балет», «Газетна», «Недавнє час». Вони як гаряче співчуття знедоленим, а й бичующее викриття петербурзьких верхів, пустопорожніх гуляк в франтів, клубних завсідників — об'їдав, гравців, балетоманів. Цей незавершений цикл продовжує загальну лінію зображення Петербурга в прозі і віршах, розпочату Некрасовим ще 40-і роки і продовжену в 50-ті. Але тепер сильніше зазвучали викривальні ноти, ширше й глубж& став соціальний охоплення, вище художнє майстерність, жвавіше, конкретніше образи. Кілька риторичне опис Петербурга в ранньому творі «Життя невпинно й пригоди Тихона Тростникова» («Петербург місто чудовий…» тощо. буд.) поступово замінюється живими картинами життя столицы.

Вірш «Про погоді» має підзаголовок: «Вуличні враження». Враження ці сумні і досить важкі. Ось і бідні похорон самотнього горемыки-чиновника, і квартальний з захопленим п’яницею,. і старий розсильний, змучений вічної ходьбою по цензурним відомствам. Вражаюче враження виробляє «клячонка, смугасте вся від батога», надрывающаяся під непосильним вагою поклажі. Трохи живу, потворно худу, знесилену кінь жорстоко б'є погонич, зриваючи у ньому злість на свої негаразди. Цей страшний образ з’являється у романах Достоєвського «Злочин покарання» — в сні Раскольникова—и в «Братах Карамазовых"—глава «Бунт».

Чим пильніше вдивлявся Некрасов в образ Петербурга та її мешканців, тим більше приковувалася увагу поета до безвідрадної життя трудового люда.

Міському виру з його гуркотом, смородом, кіптявою, з його неподобствами і жорстокістю Некрасов протиставляє рідну заспокійливу природу. «Приголомшений», «подавлений», поет прагне до село. Але й там він бачить горі Ай-Петрі і сльози пригніченого народа.

Некрасов розумів, що реформу 1861 року полегшила становища народу ні у місті, ні з селі. Пограбовану реформою селянство потягнулося в місто на заробітки. Вчорашні хлібороби перетворювалися на робочихпролетарів. Поезія Некрасова чуйно відбивала великі зміни, що відбулися у житті Петербурга після реформи: виникають нові фабрики і, процвітає біржа, з’являються нові власники життя, «герої часу» — комерсанти, капіталісти, банкіри, біржовики, «тузы-акционеры», ділки і «плутократи». Поет кляне їх «процвітаючий, всеберущий, всехватающий, всеворующий союз» («Современники»).

З гарячим співчуттям зображує він життя робочих, згубний для здоров’я працю складачів і той страшну експлуатацію, її піддавалися на капіталістичних фабриках дети:

Цілий день, на фабриках колеса.

Ми вертимо — вертимо — вертим!

З серцевої болем і гіркотою каже Некрасов дітей міста, «блідих і хворобливих, які тремтять і стрибають від холоду, вигнані світ Божий нуждою з сирого підвалу» :

Не шкода чи бідних детей!

Ви навіщо тут, нещасні дети?..

Ні! вам червоного дитинства не знать.

У 1865 року Некрасов пише другу частину петербурзької сатири «Про погоді», яка переносить читача на вулиці пореформенного Петербурга. Тут дано одне з перших у російській літературі описів димних фабричних окраин:

Свечерело. У предместиях дальных,.

Де, немов чорні змії, летят.

Клуби диму і колоссальных,.

Де суцільними вогнями горят.

Червоних фабрик величезні стены,.

Облямовуючи столицю колом, —.

Починаються похмурі сцены…

Погано у Києві в осінню сльота, ще гірше у найлютіші морози. До нещадного морозу звертається благання бедняков:

Іди з підвалів сырых,.

Напівтемних, смердючих, дымящихся,.

Іди від голодних, больных,.

Стурбованих, вічно трудящихся,.

Іди, йди, уходи!

Петербурзьку голота пощади!..

Різноманітні тифы, горячки,.

Воспаленья — йдуть чередом,.

Мруть, як мухи, візники, прачки,.

Мерзнуть діти на ложе своем.

Навіть вмирати петербурзьким біднякам гірше зимою,.

Тому що яму могильную.

Вдвічі більше коштів у морози берут.

«Бескаретные ходять пішки…» — біжать на службу маленькі чиновники з відмороженими носами і щоками. На Невському не знайти, крім «недовірливих, опасистих ненажер», які роблять свій моціон. У сильні морози тут гуляють «задоволені особи» і «катаються самі цари…».

Але й влітку у Петербурзі не краще: місто просочений «сумішшю горілки, стайні і пилу», всюди розриті мостові, брудні вулиці, смердюча вода в каналах…

Штукатурка валиться — і бьет.

Тротуаром що йде народ…

Трагічні враження від життя міста позначилися у вірші «Ранок» (1874):

…Моторошно нервах — залізної лопатой.

Там тепер бруківку скребут.

Починається скрізь работа;

Сповістили пожежа з каланчи;

На ганебну площа кого-то.

Провезли — там вже чекають палачи…

Двірник злодія б'є — попался!

Женуть стадо гусаків на убой;

Десь у верхньому поверсі раздался.

Постріл — хтось покінчив із собой…

Некрасовский Петербург — це принципово нове явище у російській літературі. Поет бачив такі аспекти життя міста, у яких перед ним мало хто зазирав, і якщо й зазирав, то випадково і ненадовго. Починаючи з 40- x років цю лінію зображення Петербурга, яка народилася в гуртку Бєлінського, підхопили багато письменники-реалісти: Достоєвський, пізніше Пом’яловський, Слєпцов, Минаев, Курочкін і другие.

Ось Некрасов на Сенатській площі, — але передусім помічає не красу її, не дивний монумент Фальконе (він охрестить «мідним Петром»), не який вражає простотою і гармонією пропорцій ансамбль Россі, а людей площею, їх горі Ай-Петрі і турботи — «сотні сотень селянських дровней», чекаючи у «присутствених місць». Ось перед величним растреллівською Зимовим палацом, але поет скаже лише про вітрі, який «прапором гордого палацу грає, як простий тряпицей…».

Але не думати, що не помічав краси Петербурга:

.. .. .. .. .. прекрасний ты.

У безмолвьи півночі безлунной…

У незакінченому уривку невідомого року Некрасов пишет:

Якщо ти красі поклоняєшся —.

Сніг і зиму люби.

Красу Називають недарма холодною.

Погляди ти коней на мосту,.

Подивис Дворцовою площадью.

При сяйві сонця зимой:

На колону із білого мрамора.

Чорний янгол із простягненій рукою —.

Не картина ли?..

Некрасов вважав Петербург центром науку й мистецтва: «…у Петербурзі бідна і сувора природа, зате жителям його відкрито усе, що є у мистецтві прекрасного і чарівного… Де, наприклад, крім Петербурга можете ви по цілим годинах застоюватиметься перед „Останнім днем Помпеї“ Брюллова? Де побачите ви ці скарби „Эрмитажной галереї“. .» .

Та насамперед Некрасов цінує і її любить Петербург через те, що вона завжди був центром передовий суспільной думці. З одного боку — Петербург «місто фатальний», «гніздо царів», де «люди заживо гниють— ходячі труни, чоловіки — збіговисько Іуд, а жінки — раби»; але з іншого боку — у Петербурзі творили Пушкін і Гоголь, яких Некрасов таке палке любив й дуже невтомно пропагував; у Петербурзі мешкали й працювали Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов — великі друзі і однодумці Некрасова; у Петербурзі відбулося повстання декабристів і героїчно боролися революціонери 60—70-х років. І, звертаючись до цього Петербургу, Некрасов пишет:

... На теренах твоих.

І якщо є і було в старі годы.

Друзі народу і свободы,.

А посеред могил немых.

Знайдуться гучні могилы.

Ти доріг нам, — ти був всегда.

Ареною діяльної силы,.

Допитливої думки і труда!

Серед перших у російській літературі Некрасов зобразив повстання на Сенатській площі й ту роль, яку зіграв у ньому царь:

Знайомий місто перед ней.

Хвилюється, шумит;

До Сенатській площі біжать Незліченні толпы…

Саме тоді гармати навели,.

Сам цар скомандував: «па-ли!..».

У поемі «Росіяни жінки» Некрасов прославив подвиг перших російських революціонерів та його мужніх дружин, які саме подалися за своїми чоловіками в Сибирь.

У Ленінграді, на набережній Червоного флоту, чудово зберігся особняк (нині будинок № 4), належав колись графу Лавалю:

Багатство, блиск! Високий дом.

На березі Невы,.

Оббита драбина ковром,.

Перед під'їздом львы…

Звідси дочка графа — княгиня Трубецька їхала у Сибір… Неодноразово в поезії Некрасова згадується Петропавловська" крепость:

Місяць з ясного неба глядит.

На Неву, що гробницею громадной.

У берегах освітлених лежит,.

І шпиль, за похмурої Невою,.

Перед довгою стіною крепостною,.

Що Наводить унынье і сплин…

Сюди приходили героїні поеми «Росіяни жінки» для побачення з чоловіками. Тут нудився друг поета — М. Р. Чернишевський. Тут. в одиночних камерах довгі роки було укладено представники партії «Народна воля». Сюди засудженому самодержавством рабочему-революционеру Петру Алексєєву Некрасов переслав свій найзнаменитіший вірш «Замовкли чесні, доблесно павшие…».

У незакінченому уривку 1876 року поет вспоминает.

Про всіх у казематах сгноенных,.

Про солдатів, в полицях засеченных,.

Про повешенных…

У 60—70-х роках каземати Петропавлівської фортеці пустували. Від імені квартирної господині, що живе неподалік фортеці, Некрасов говорит:

Очевидно, знову на який нелепости.

Молодь викрита, —.

На квартири біля крепости.

Піднімається цена…

Чудова російська революційна молодь гинула, її запроторювали до в’язниць, засилали в Сибирь…

За желанье свободи народу.

Втратимо ми свободу,.

За святе стремленье на добро —.

Нам в’язниці відведуть конуру.

Некрасов від щирого серця співчував героїчної молоді. Натомість і її любила свого поета, виховувалася з його творах. Молоді революціонери іноді подовгу стояли Ливарної, щоб, як згадував Р. А. Мачтет, «вловити його вихід на чи хоч одне силует за склом віконною рами», аби побачити того, «за одного імені якого схилялися наші молоді головы».

Коли Некрасов тяжко захворів, делегація петербурзької молоді прийшла на квартиру до поета і прочитала зворушливий адресу, який закінчувався такими словами: «З вуст у вуста передаючи дорогі нам імена, не забудемо ми бачимо твого імені Ілліча та вручимо його зціленому і прозревшему народу, щоб знав і того, чиїх багато добрих насіння впала на грунт народного щастя. Знай ж, що непоодинокий, що взлелеет і заронить насіння ці всією душею тебе любляча учнівська молодь російська». Некрасов був растроган.

Поет мужньо боровся з болісним недугою. Долаючи страждання, писав своє поетичне заповіт — «Останні пісні», працював над улюбленої своєї поемою «Кому на Русі жити добре», керував «Вітчизняні записками», явившимися, як висловився один зі Спілки письменників, «продовженням забороненого «Современника ««.

І хворий, працюючи полгода,.

Я працею зм’якшую свій недуг…

Віра в сили над народом, у його майбутнє щастя не залишала Некрасова. Перед смертю він пише пророчі слова:

Вільної, гордої і счастливой.

Побачиш батьківщину свою…

27 грудня 1877 року (8 січня 1878 року), о 8-й годині 50 хвилин вечора, Росія втратила великого человека…

Использованная література: 1. «Літературні пам’ятки Ленінграда». Лениздат, 1976.

«Петербург у творах Некрасова».

Реферат.

10 «А» Сивошенко Алексея.

2000 г.