Венгерская література

Венгерская литература

И. Маца.

Венгерская література, як й інші галузі культури Угорщини, до ХІХ століття виказує вельми мало самостійності. Коли перший угорський король прийняв християнську релігію (995] і насильно нав’язав її переходившим від кочового образу скотарської життя, до землеробства угорським племенам, — Угорщина фактично стала колонією різних західних й почасти, східних держав. Незалежно від цього, хто керував країною, національні королі чи представники анжуйской чи габсбурзької династії, — кожен із новачків в однаковій мірі намагався «латинізувати», та «германізувати» угорську культуру. Королівські двори та вищі церковні установи запрошували іноземних художників України та архітекторів, дворянство наслідувало побуті німецьких, французьких і ін. феодалів. Найбільше затримало розвиток У. л. те, що офіційним з. Угорщини був і знову залишився на початок ХІХ ст. — латинський. Цим з. користувалися автори хронік і письменники-гуманісти XV в. Відносний підйом розвитку У. л. і з. розпочалося XVI в. Після «найбільшого національного нещастя Угорщини» (підкорення її турками), вона договором (1538] було поділено втричі частини, у тому числі одна залишилася володінням габсбурзького короля Фердинанда, інша — стала провінцією Турецької імперії, а третьої — в Трансильванской частини — утворилося національне герцогство. У цій частині Угорщини, де дворянство було проти Габсбургів але тільки допускало, а й підтримувало поширення реформації, вперше створено умови у розвиток У. л.

Появились народні співаки та літописці, які перекладали на угорський з. твори іноземних авторів, складали ліричні і епічні пісні подвиги народних героїв. XV в. дав «батька угорської поезії» Б. Балаши (1551—1594] — автора численних сонетів, названих «песнями-цветками». Вони під впливом західної, особливо італійської лірики. З цієї епохи залишилися епічні поеми Себастіана Тиноди («Хроніка», 1554) і Петра Илошваи (епічна поема діяння народного героя Толди в 1574). Більше зрілими послідовниками цих перших діячів У. літератури є Міклош Зрини (1620—1664], автор героїчної історії захисту замку Сигетвар від турків, і Іштван Генгеши (1625—1704], автор романтичного епосу. Значення цих епічних і ліричних творів у цьому, що мені робиться спроба перетворити мало розвинений угорський з. в літературний і вперше дається світське зміст. Значну роль розвитку літературного з. зіграли також переклади псалмів, теоретичні і полемічні роботи, написані представниками католицької та протестантами церкви. Особливо слід виділити твори церковного письменника Петра Пазмань (1570—1637], котрі за з. довгий час вважали зразком церковної літератури. У цей час автори наукових трактатів і історичних праць користувалися майже латинським з. До цій епосі ставляться роботи істориків — Бел, Коллар, Кальдор, Катона, як й поява першою у Угорщини енциклопедії й логіки.

Дальнейшее розвиток У. л. йшло паралельно з недостатнім розвитком національного і антигабсбурзького руху, метою якого було створення незалежної національного держави. Спалахи цього руху були, з одного боку, у протестантській Трансільванії, з другого — в північних і північно-східних повітах (нині які належать до Чехо-Словаччини), де дворянство, спираючись на невдоволення селянських мас, організувало опозицію, а до кінця XVII в. — збройне повстання проти габсбурзької династії (остання домоглася в 1687 права на угорський престол) і боротьбу проти угорських (західних) її прибічників. Повстання, підтримуване французьким урядом, розвинулося в «визвольну війну» під керівництвом Франца Ракоці, тимчасового правителя незалежної Угорщини. З цієї епохи залишилися так зв. «пісні куурцов» (бунтівників), які мають собою перші зразки угорської революційної поезії. Після придушення визвольного руху (1711] режим жорстокого політичного і охорони культурної гніту із боку Австрії систематично послабляв національну культури і висував прибічників латинської і німецької культури. Угорські історики називають XVIII в. «а-национальной епохою». І насправді, приблизно до 80-х рр. національне спрямування галузі культури було припинено. Якщо на палаці Ф. Ракоці і почали створювати центр угорської культурному житті, то всього цього було покладено край. Масами запрошувалися до Угорщину іноземні (особливо немецие) художники, актори й письменники. Літературний з. був, як і раніше, латинський. Так було в 1711 з’явився перший історія У. л. (Давида Цвиттингера), філологічні нариси Шаяновича й у 1725 — перша газета — усі латинському з. Тоді У. л. було представлено одним Келеменом Микеш (1690—1761], котрий у еміграції, у ролі секретаря Ф. Ракоці. Габсбурги, які прагнули до її повної германізації постійно бунтующей Угорщини, при Марію Терезію (1740—1780] змінили курс своєї політики. Не вдаючись до насильницького придушення руху опозиційних повітів, Марія Терезія зібрала при віденському дворі «колір» аристократичної угорської молоді із єдиною метою прищепити їй відданість до династії і просочити її німецької культурою. Аристократія, пользовавшаяся раніше латинським з., у цю епоху писала й казала виключно німецькою мовою й французькою. Середнє дворянство залишилося вірним латинської з. Угорський ж мову вважався навіть самими венгерцами жалюгідним мужицьким мовою, який мало доречний під час висловлювання думок та почуттів культурних людей. Але політика Габсбургів могла лише тимчасово зупинити подальше розвиток національної свідомості. Та частина угорської інтелігенції, яка залишилася вірної ідеям придушеного національного руху (Ракоці), й у особливості що емігрували зарубіжних країн (у Туреччину й до Франції) націоналісти були захоплено ідеями французької революції. Провінційна молодь висунула гасло «національного відродження». Відтоді починається другий період розвитку У. літератури та підйом її.

«Возрожденцы», які у вкрай несприятливих для середніх станів економічних умов, під прапором національно-демократичних гасел висловлювали ідеї, й громадські ідеали городян, різночинців й середнього дворянства, почали свою культурно-просветительную політичну роботу у провінції, де вплив габсбурзької політики було б ослаблене, в центрах північно-західних і північно-східних повітів, особливо у містах Кашша і Пожонь. Тут відкривалися літературні суспільства з вивчення угорського мови, сформувалося перше угорське театральне суспільство (1790], стала видаватися перша газета угорською з. (в Пожоне, 1781). Як діяльність цих товариств, і напрям літературних творів «відродженців» носили явно політичного характеру, хоча белетристи і дотримувалися суворих форм класицизму. Більшість літераторів — посередньо чи — брало участь у антимонархическом змові «угорських якобінців», лідер яких, Мартинович, стратили в 1794. Відродженцями грунтувався і створено перший великий журнал угорською з. («Угорський музей», вид. у місті Кашша), ними була і висунуто ідея створення угорської Академії наук. Під керуванням їх вождя, Франца Казинци (1759—1831], було організовано філологічне товариство, завданням якого було наукове обгрунтування граматики, синтаксису і етимології угорського з. й створення «своїх», угорських слів для заміни які вживалися у мові в велику кількість іноземних висловів. Граматичні і стилістичні нововведення цієї групи виявилися кілька надмірними (новатори «вигадували» безглузді «нові» угорські слова), але рух все-таки дало дуже значні результати. «Відродження» справили величезну роботу у суто літературному, а й у загальнокультурному та політичному напрямі. Завдяки енергійної агітації вони змогли домогтися, що уряд примушено було дозволити до шкіл й у деяких установах користуватися угорським з., хоча латинський і знову залишився з. «державним». Найбільшими представниками цього руху на художньої літератури були, крім Ф. Казинци, прозаїк Йосип Кишеню (1769—1795], поети — Георг Бешеньей (1747—1811], під назвою «угорським Горацієм», і Янош Бачани (1763—1845]. Останній є першою угорським поэтом-разночинцем.

он брав активну участь (разом із Казинцем) в «змові якобінців» й провів половину свого життя на засланні й у австрійських в’язницях. До арешту Бачани був редактором «Угорського музею» і ряд патетичних поем, у яких оспівав французьку революцію і «свободу всіх народів». Його творчому доробку і роботи з питанням естетики. Це літературне рух, що мало явно пропагандистський характер, отримує більш естетичний ухил у діяльності «другого покоління» відродженців, які, з одного боку, зміцнювали через відкликання сучасної їм західної літературою, з другого, — намагалися художньо поглибити колишні досягнення національної літератури. Представники цього, як і першого, покоління знаходилися під дуже сильним впливом класицизму й почасти грецькою й римської літератури. Поет Олександр Кишфалуди (1772—1844] писав під впливом Петрарки, Франц Келчеи (1790—1833] — під впливом Лессінга і Шіллера, Михаел Чоконаи (1773—1805] був «греком», але не забував та традиційної народної поезії.

Последний діяльність цих письменників вже збігаються з новим настанням австрійської реакції. Письменники повернули убік романтизму. Вони не співали про «свободі всіх народів», не писали (як Бачани) «гімни сонцю», говорили про майбутньому, а звернулися до «великому минулому» угорської нації, до вихвалянню національних ідеалів катастрофи та героїв. Поруч із авторами художньої прози, яка набуває дедалі більшого значення, з’являються драматурги — Кароль Кишфалуди (1788—1830], автор романтичних драм і комедій, і Иозеф Катона (1792—1830]. Історична трагедія останнього «Банк Бан» ставиться на сцені й у час. Більше значні представники цього періоду — Михаел Вьорьошмарті (1800—1855], поет, драматург і перекладач Шекспіра, автор героїчного епосу, який розповідає завоювання венгерцами Відня, і прозаїки Міклош Иожика (1794—1865] і Иозеф Етвеш (1813—1871]. Перший знаходився під впливом Вальтер Скотта й вважається першим великим угорським романістом на західний лад. Другий, крім історичних романів, писав твори на сучасні теми, чіпаючи у яких актуальні соціальні проблеми («Сільський нотаріус» і «Дочка мірошника»). Велике громадське значення мав у свого часу його історичний роман «Угорщина в 1514 року», коли він виступав у ролі захисника звільнення кріпаків.

Общественные настрої цієї дореволюційної епохи найяскравіше позначилися в публіцистичної діяльності графа Стефана Сечені, прибічника ідеї буржуазної демократії. Разом з Телегдим він був засновником угорської Академії наук (1827].

Третий період розвитку У. л. починається з березневій революції 1848. Революційний рух висунуло низку інших письменників, які підняли У. л. на однаковий з європейськими літературами. Лірик Шандор Петёфи (1822—1849], епік Янош Арань (1817—1882], романіст Мор Иокай (1825—1904] і драматург Імре Мадач (1823—1864] є значними їх. Арань у баладах, дидактичних поемах і великих эпопеях висловлював ще романтичні ідеали угорської національної буржуазії і ідеали союзника цієї буржуазії — дрібного дворянства. Ш. Петёфи зрозумів ідею буржуазної демократії ширше за своїми переконанням він був республиканцем-космополитом у його ліриці знайшли собі відбиток політичні ідеали тодішньої дрібнобуржуазній інтелігенції. Більше пасивним глядачем подій був Мадач, автор «угорського Фауста» («Трагедія людини», є у російському перекладі) — романтик і утопіст.

Иокай у романах шукав компромісу між буржуазної демократією та аристократичної авторитарністю. Більшість його романів перекладено все європейські мови, зокрема тридцять їх — російською. Літератори другий половини ХІХ ст. не створили жодних знахідок і особливо значного. Більші імена цього періоду: Пал Гьюлаи (1826—1909], історик літератури, Гергель Чики (1842—1891], автор драм з соціальним змістом, і Кальман Миксат (1849—1910], популярний прозаїк і гуморист.

Последние роки ХІХ ст. і почав XX в. внесли в У. л., з одного боку, дрібнобуржуазний романтизм, з другого — реалізм. Представники цих напрямів, як З. Амбруш, Фр. Герцег, Р. Круди, Фр. Мольнар, У. Ракоші, Ал. Броді, І. Фельдеш та інших., є як більш-менш даровитыми наступниками традицій французької літератури в XIX ст. У тому числі Фр. Мольнар, завдяки своїм драмам і комедіям, став модним письменником в Німеччині. Багато творів тощо названих напрямів перекладені німецький й залишається частиною французькою з. Ал. Броді (1863—1924] і І. Фелдеш (р. 1881] написали кілька п'єс на соціальні теми.

Следующий етап розвитку У. л. триває вже під знаком західного модернізму пов’язаний з швидким зростанням в промисловості й угорської буржуазії. Лідером школи модерністів був Ендре Аді (1877—1919], перший великий лірик після Петёфи. Будучи спочатку учнем Бодлера і Рембо, він зумів надати своєрідний блиск угорському модернізму і збагатив угорський поетичний з. як образами, притаманними символістів, а й певними забутими вже образами бунтарської поезії «куруцов». Група модерністів, згуртована близько журналу «Захід», висунула ряд талановитих поетів (М. Бабич, Д. Костолани, Ш. Лані, А. Тоот), романістів (Ж. Моріц, Б. Ревес, Д. Сабо, Ф. Каринти, Л. Барта, М. Кафка) і драматургів (І. Гелтаи, М. Ленгиел, «Тайфун» якого ставився у російських театрах). Більшість цих письменників — прихильники і виразники політичних ідеалів радикальної промислової буржуазії. До цього поколінню належать ще теоретик і естетик Георг Лукач і драматург і львівський поет Бела Балаш. Лукач — автор робіт «Сучасна драма», «Душа і форма», «Теорія роману». Він — після революції 1918 став у ряди компартії і відтоді займається більше філософією й економіці. Його останні книжки — «Історія життя та класове свідомість» і «Ленін». Б. Балаш — прибічник французьких містиків (Клодель та інших.) — написав ряд драм і мистико-символических віршів. У він зайнявся питаннями кіно («Культура кіно», є російський переклад). Під час пролетарської диктатури в Угорщини Лукач був народним комісаром освіти, а Балаш — завідувачем театрами.

О довоєнної літературі, що з класової боротьбою пролетаріату, можна сказати обмаль. Прозаїк Ш. Чизмадия і поети І. Ванцак і Ж. Варнаи були визнаними письменниками соц.-дем. партії. Із видатних письменників примикали повністю до робочому руху — модерніст Бела Ревес (рід. 1876 р.] і раніше помер талановитий прозаїк Іштван Темеркень. Ряд власних творів присвячували проблемам класової боротьби пролетаріату і селянства Людвіг Барта (р. 1878], Людвіг Надь і пояснюються деякі модерністи. Тут можна зазначити деякі вірші Еге. Аді, відмінні своїм глибоким співчуттям справі звільнення пролетаріату.

Еще в часи війни 1914—1918 почала працювати (1915] група угорських активістів (див. «Aktion») (основному складі її: Ал. Барта, Л. Кашак, А. Комят, І. Маца і худий. Б. Уиц), своєї діяльності уделявшая багато уваги антимілітаристської пропаганді. Перший їх журнал «Дія» було заборонено прокуратурою. Ідеологічна програма угорських активістів був у повній згоді з програмою активістів німецьких (Пфемпферт, Рубинер тощо. буд.), із якими згодом було встановлено зв’язок. Під час пролетарської диктатури група ця являла собою «лівий фланг літератури», але гасла «пролетарської літератури» відмовлялися її гаслами. Після падіння радянської влади група розпалася. Частина її, на чолі з Кашаком, залишилася при початкових ідеалістичних поглядах, а згодом докотилася до дадаїзму (див.). Друга ж група — «Єдність» (Комят, Рез і Кагана) й третя — «Віденська група» (Барта, Маца, Уиц) прийняли загальний гасло «пролетарської літератури» і, спочатку окремо, потім спільно, вели комуністичну пропаганду. З молодих письменників, що стоять поза угруповань, віддають свої творчі сили споруджуваної пролетарської літературі поети: Андор Габор і Анатолій Гидаш, прозаїки: Белла Іллеш, Янош Гетваи, Иозеф Ленгел та інших. У лавах працював помер і в Америці Йоганн Лекаи-Лассен. Всі ці письменники угорської політичної еміграції, у 1926 об'єдналися в «Союз угорських революційних письменників», який має власний орган — «Серп і Молот». Їхні праці угорською мовою, за рідкісним винятком, друкуються лише цьому журналі вони головним чином перекладах на німецький і російську мову. З письменників «Союзу» друкувалися російською — Ал. Барта (роман «Чудова історія» і його розповіді), А. Габор, А. Гидаш, Ш. Лані (в різних часописах), М. Залка, Б. Иллеш («Микола Шугай», «Килим У розділі ст. Разіна» і інші розповіді), І. Лекаи-Лассен («Інша Америка»), І. Матейка (збірник «Угорська революційна поезія»), І. Маца («Мистецтво сучасної об'єднаної Європи», «Лит-pa і пролетаріат у країнах» і з питань мистецтва).

В самій Угорщині, де досі панувала найсуворіша реакція, а літературі — жалюгідне епігонство, у перші роки білого терору всяка серйозна література замовкла. Певний час піднімав протестуючий голос лише одне Жигмонд Моріц (рід. 1873 р.], належав до групи модерністів, реаліст, автор історичних романів себе й романів із цивілізованого життя середнього селянства останнім часом і він примирився з існуючим строєм. З 1921 спостерігається певне пожвавлення серед групи модерністів, та їх колишній літературно-суспільний радикалізм виродився тепер в відвернений естетизм, що б досконалої аполітичністю. З 1926 р. почали з’являтися молоді письменники і поети, группирующиеся близько журналів «100%» і «Нова земля». У тому числі найбільш виділяється молодий романіст Гергель. Представники цих груп намагаються зробити переоцінку формальних досягнень активістів і на відміну від них, замість загальних проблем «революційності», висувають актуальні проблеми оточуючої їх класової дійсності.

Список литературы

Венгерская революційна поезія, сборн. під ред. І. Матейка, М., 1925.

Маца І., Мистецтво сучасної об'єднаної Європи, М., 1925.

Его ж, Література і пролетаріат у країнах, М., 1927.

на иностр. з.: Katona L. und Szinnyei Fr., Geschichte der Ungarisch. Literatur, Berlin, 1911.

Kont J., La littérature hongroise d’aujourd’hui, P., 1908.

Его ж, Etudes hongroises, P., 1907.

Riedl F., A history of Ungarian Literature, L., 1906.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.