Суперечливий Набоков

Противоречивый Набоков

А. Чех.

…Да, знаю я, мене бояться люди,.

и джгут таких, який у мене, за чарівництво,.

и, як від отрути в підлогою смарагді,.

мрут від мистецтва мого.

Но як забавно, що наприкінці абзацу,.

корректору і віці всупереч,.

тень російської гілки коливатиметься.

на мармурі моєї руки.

Владимир Набоков Написавший ці рядки народився століття тому, 23 квітня 1899 року. І написано їх були через 1,5 місяця після народження. Я прожив значну частину життя, почувши лише кілька разів ім'я Набокова як «автора полупорнографической «Лоліти ». І моменту першої зустрічі з власне набоковську рядком прочитав чимало великих книжок великих авторів, мої смаки, інтереси, система цінностей і оцінок сформувалися. Принаймні, вже сформовані пристрасті аж ніяк не поспішали потіснитися навіть за умов обвальної приватизації білих плям на карті російської культури.

В на відміну від Буніна, я оцінив «Захист Лужина «як штучку тяжёлую, претензійну і незграбну. «Миколи Гоголя «читав не без задоволення, вважаючи, проте, що у ньому більше поверхового дотепності, ніж глибокого сенсу. Чесно кажучи, що й досі так вважаю.

Зато «Весна в Фиальте «виявилася воістину першої любов’ю. Який смак, які системи! Щодня я почав читати, і потім — потім було вже пізно. І звичайна перша любові черезсмужжя захопленого приголомшення і досадующего розчарування при прочитанні кожного чергового твори затяглася надовго. Мабуть, як і назавжди.

Его намагаються видати за класика — і свідчить і пише дурниці кажуть і відверто клеїть дурня.

Его називають «найтоншим стилістом «- і постійно збивається з на штучність, тоне в полуторастрочных накопиченнях визначень, і знає, де поставити крапку у описах, не цікавих навіть він повинен.

Говорят, «ньому закінчується російський Срібний Вік «(З. Шаховская) — і в збитки всього іншого описує предмети обстановки «в мебльованих кімнатах буття «отже виявляється пліч-о-пліч із західним поп-артом.

Сам він намагається справити враження повністю незалежного в судженнях людини — але, даючи інтерв'ю, дозволяє свою дружину, Вірі Слоним, відповідати за себе і перебивати себе півслові.

Он начебто щиро захоплюється Буніним, особливо, його віршами — і адресує тому вірш, складене з цих пихатих банальностей, яких остерёгся б іншою графоман.

В той час, він прагне до своїх рецензіях бути суворим критиком — і нарікає авторам з їхньої «огріхи », які часто-густо допускає сам…

Он ненавидить непристойність і просто від цього ненавидить Радянську Росію, цурається будь-якої ідеології, з психології та політики — й у все більшою мірою робить свої романи, від «Лоліти «до «Аді «, апологією непристойності, нескінченним серіалом пригод умовних героїв на умовних територіях.

Он посилено напирає на естетичне зміст їм написаного — і відносить до своїх найкращим англійським книгам цю найвідомішу «Ло », що зробила його, нарешті, забезпеченим людиною — та й завдяки фільму Кубріка!

Это непросто його доля — це її свідомий вибір.

" Чудовисько " , — сказав про ньому Бунін. І додав: «Але якою письменник! «.

И в неймовірній розкоші те, що ми називаємо російської літератури рубежу століть, він, на межі народжений, приречений, начебто, зайняти більш як скромне місце:

никогда,.

никогда не мелькнёт моє ім'я — чи хіба.

(как в трагічних згущаються хмари мелькає зірка).

в спеціальному праці, в примечаньи до назві.

эмигрантского цвинтарі й нарівні.

с іменами побратимів по правописанью,.

обстоятельством місця нав’язаних мені.

Насколько закономірним було б такий фінал літературної кар'єри, ілюструє епізод, виявився побічно з Набоковим і пов’язаний. За першого російському перевиданні 1990;го «Романа з кокаїном «М. Агєєва, що вийшла емігрантській друку, у середині 30-х, про його автора був відомо абсолютно нічого — тож Микита Струве висловив гіпотезу про тотожність Агєєва і Набокова-Сирина, підкріпивши її докладним літературознавчим аналізом. Він наводить десятки доказів «за »; а до нечисленним доводам «проти «можна віднести, по-перше, те, що «Роман… «суто «московське «і тому під усіх відношеннях «плебейське «твір, тоді як Набоков-Сирин принциповий «петербуржець «і «патрицій », по-друге, як і вдова, із сином Набокова заперечували проти приписування йому «Романа… «.

Своё післямова М. Струве завершує так: «Остаточне підтвердження наша гіпотеза може мати простий у те не швидке час, коли набоковский архів буде всім доступний. Поки що ж тим, хто поділяє нашого переконання, залишається тільки гадати, хто ж саме міг стати автором прекрасного роману, нічого й не поступався майстерності Набокова 1930;х… «Літературний блиск «Романа з кокаїном «справді виробляє сильне — і часом відразливе — враження (що чудово в’яжеться з Набоковым-не-Сириным!). Величезний літературний дар автора поза всяким сумнівом — тим паче, що це її дебют. Звернемо ж увагу вкотре те що, з чого почали: на повну безвісність М. Агєєва, який за інших обставин могло б бути корифеєм російської прози… Але ж за інших обставин — і за будь-яких обставин, крім, які (хвала Випадку!) фактично мали місце — і саме Набоков поніс долю, предречённую собі у цитованому вище фрагменті вірші «Слава » …

Почему ж добре його знала і надто невчасно ослеплённая їм Зінаїда Шаховская стверджувала, що «Владимитр Набоков найбільший письменник свого покоління, літературний і психологічний феномен. Щось нове, блискучу і, ввійшло із ним російську літературу, і залишиться у ній » ?

Почему саме у його «ліхтарем з відтінком маскараду лист жилками зеленими прозирає «отже від прийняття цього неможливо відірватися? Чому може буквально прибити вас до свого тексту, домогтися такий зримості деталі, такий миттєвої гостроти почуття, що, ніяк не оговтавшись й у своє, готові повірити його кредо: мистецтво — це єдина реальність?..

Загадка Набокова — хіба загадка царя Мідаса, що перетворює в золото все, що хто торкнувся рукою? Не загадка життя, яка печерицями зламує асфальт і йде від будь-яких тлумачень? Вони ж про нього, глузливому порицателе загальних місць, можливо сказати щось незагальне?

А адже спочатку все була досить ясно. Юний поет, отримавши в час перебування у Криму кілька уроків у Максиміліана Волошина, 1923 року, вже у Берліні, випустив відразу дві книжки віршів, ставши цим «У. Сириным ». Якщо й був у них щось парадоксальне, то це лише хвилюючий поєднання свіжого погляду і половодного відчуття зі відданістю до російської поетичної традиції - до рубежу і лише, що з нею пов’язане.

Сколько цілком характерних віршів У. Сирина написав наш головний природознавець, Аполлон Майков, й скільки за Майкова дописав Сирин! Віртуоз метафори, геній епітета, як владно викликав він дух свого тёзки — по неразумению і прославленого, і розвінчаного — Володимира Бенедиктова! Майстер переклички і з гри інтонацій, як легко перейняв саме він, було особистим надбанням Інокентія Анненского! Нарешті, він восхитительно-дерзко наближається до самих класичним зразкам.

Молчи, ховайся і тай.

И відчуття провини та мрії свої ;

Пускай в душевної глибині.

Встают і заходять оне…

Молчи, не вспенивай душі,.

не марнуй свої суму, ;

чтоб сльози душу расцвечали.

в ненарушаемой тиші…

А ніж не спільний репортаж двох спостерігачів одного події:

Люблю грозу в початку травня,.

Когда весняний, перші громи,.

как б резвяся і граючи,.

Грохочет в небі блакитному.

Стоишь чи, дивишся з балкона,.

деревья вітер гнёт і саме.

шалеет від гри, від дзвону.

с розмаху хлопающих рам!

Гремят розкати молоді,.

Вот дощик бризнув, пил летить,.

Повисли перли дощові,.

И сонце нитки позолочує.

Клубятся дими дощові.

по заблиставшей бруківці.

и над промокшею вперше.

зелёно-яблочной листям…

…И навіть закінчення обох віршів звернене тобі - піди скажи, що ні одному й тому ж!

Быстрое, жадібне, блискучу засвоєння всього досимволистского спадщини вірша — і іронічне: «Спасибі, годі, «- всьому, що лише після (але зробити істотне застереження: після кордону літературі, і після «Горішнього шляху », перша з двох книжок, особисто в нього, а ній-то якраз саме він перепробував багато голоси, які лунали на порубежном Петербурзі; гуляє відлуння Бальмонта та Блоку, цілі вірші легко зійшли за своїх у Гумилёва і ранньої Ахматової, І що вже раптом, тоді й там відгукується Єсенін, вже проблиставший над Невою!) І поруч «Марійка «- чудова повість перше кохання і гіркий досвід її лікування…

Щедрый, попри бідацтво; цікавий, попри аристократичне походження; веселий, попри всі пережиті трагедії, людина. Раніше, ніж інші дебютанти, помічений старшими побратимами за пером і еміграції - в тому числі видавцями! — автор.

Что ж потім? Як багато і чому бенкет поезії й прози помалу перетворилися на літературу, за сюжетикою дедалі більше нагадував шахові завдання, щодо відносин із героями — пришпиливание спійманих метеликів до належному чого колекції? І лише у цьому справа, що обидві улюблених нелітературних заняття — шахова композиція і ентомологія — дуже прохолодні?

А адже можливо, що Набоков навіть під прикриттям Сирина дозволяв собі занадто серйозно ставитися до задачной грі: рішень на шахової многоходовке має бути багато, але справжнє - лише одна. Вони повинні старанно його маскувати, і тому ні один побічний варіант ні прірву. Вкрай рідко він отзовётся з похвалою у тому (чи тих), що (чи кому хто) цілком обійдеться і його похвали. Зате щось, що ризикує зачахнути непоміченим, завзято висуває першому плані. З їдкою іронією пише він про Бальмонте та Цвєтаєвої, але звеличує порівняно безбарвних Буніна і Ходасевича! Він висловить задоволення своїми першими романами — російської «Машенькою «англійською «Себастьяном Найтом «(тоді як останній навдивовижу артистично висловлює трагедію видатної особистості, сама винятковість якої робить нейтральний життєвий фон ворожої середовищем) — буде охоче поминати те, що важко дочитати остаточно: російське «Запрошення на страту «й англійське «Лоліту ». І завжди і скрізь: все навпаки, все навиворіт.

Когда слово перетворюється на літературу? Коли стає самодостатнім. Коли ньому все починається і закінчується, як його замикається він. Адже читача у Набокова бо й не очікувалося. Були відгуки, похвала і осуд собі подібних: письменників. Читача був. Ні на Німеччини, ні пізніше, у Франції або і в Америці. З вірністю перелётной птахи він повертається у думках і снах, в віршах і у прозі до назавжди втраченим батьківщині: «Росія », «Додому », «Русь », «До Росії «, «Батьківщина », «Росії «, «Петербург », знову «Росія », вкотре «Петербург », «Батьківщині «, вкотре «Батьківщина », «Санкт-Петербург », «До Батьківщині «, втретє «Батьківщина », на другий — «До Росії «…Знову і знову пишуться портрети російської весни, російської річки, російського переліска (саме тут, до речі, і з’ясовується, що позірна схожість із Єсеніним — насправді поетичне спорідненість). Перейшовши англійською мовою і родове ім'я, не відбувся від цієї мороки: з дохідними статтями, то там узнаётся все той самий країна — лише ніби спотворена поганим сном, що змінив колишні пронизливі безсоння. Що вже тут дивуватися оніміння душі!

Он ні невизнаним, й у Америці зовсім на бідував. Але як странно-упорна і болісна його ревнощі до «дивовижно безграмотному », «талановитому, але сумбурному «Пастернаку — «поганенько він знає російську мову, невміло висловлює цю думку », «його муза страждає базедової хворобою », а «синтаксис в нього якийсь розпусний » !.. Кожен, хто знайомий із поезією Пастернака, зрозуміє, які особливості його мови викликали такі реакції. Але як могла він, Набоков, не відчути близького собі в пастернаковской любові до природи й милуванні нею, у прагненні до «тем і варіаціям », до виходу «поверх бар'єрів » ?

Мог не відчути — а то й хотів цього. Міг, якщо знав, що той, висів вдома на волосинці при владі і травимый за настільки ж вульгарної інший, усе ж таки пише для таких людей, його люблячих. Та ще отримує при цьому Нобелівський статус — не саму премію! Тоді як нього вартий лише і те ж:

Кто в осінню ніч, хто, скажи-ка на милість,.

в захолустии російському, при лампі, в пальто,.

среди гільз цигаркових, якихось тирси.

и інших озарённых неясностей, хто.

на столі розгорне зразок твоєї прози,.

зачитается нею під шум дощовій,.

набегающий шум заоконной берези,.

поднимающей книжку до рівня свій?

Его горезвісна холодність (так остаточно й не стала натурою), його подчёркнутое відчуження від коренів, перехід у ілюзії мистецтва — не чи є ця своєрідна помста світу, не прийняв його дару? Його лист подібно ходьбі на руках: все, що око бачить, виявляється значно ближче, але ці «все «трохи менше відпущеного людині природою, руки відчувають поверхню набагато докладніше стоп, і притому на два кроку вперед припадає одна тому — інакше не утримати рівноваги; аж раптом — приголомшливий переворот на ноги і кілька швидких кроків! Ви моментально опиняєтеся будь-якому іншому зір, іншій якості, будь-якому іншому бутті… Вас проймає холодний захоплення незбагненності - але з теплота розуміння. І переважна довершеність пізньої набоковську прози, завершённость, настільки часто помилково принимаемая за досконалість, її непереборне чарівність при абсолютної бездуховності - могло бути ненавмисним такий підсумок письменницької еволюції майстра, який зовсім інше?

Но хто запитував від нього виконання тих обіцянок?

О, знаю я, мене бояться люди,.

и джгут таких, який у мене, за чарівництво,.

и, як від отрути в підлогою смарагді,.

мрут від мистецтва мого…

писал він у вірші, відверто пов’язаному… з «Нобелівської премією «Пастернака! Але пов’язаному як словесними збігами — антагонізмом сенсу.

— Ви весь, позбавили себе моєї Машеньки і навіть зрозуміли цього: не прочитали неї - ви все тепер оправитеся мого отрути, від «згубного чарівності німфеток «від імені моєї Лоліти… Я, «що змушує мріяти світ цілий про бідної дівчинці моєї «, сам отруєний що й тому залишуся В. Сириным, автором великої кількості дуже старанно оброблених, зате невичерпно живих віршів. Живих — і тому завжди захоплюючих зненацька. Живих — і тому що сягають дивовижної дотикальної виразності, але з останавливающихся у ньому. Живих — і тому рвучкістю ритму і трепетом образу нагадують аритмію прибійної хвилі чи світлотіні під берёзой під вітром. Живих — і тому иглящихся гострої, тривожною, трагічною радостъю…

Но при цьому треба було, щоб крім прижизненого багатства, «бідна дівчинка «справила своєму вже мармуровій автору ще одну послугу. Чергова кіноверсія «Лоліти «(бо як вона усе ж виграє від неминучого урізання кінематографічним форматом!), ганебно вигнана з своєї батьківщини, у Росії опинився серед найпопулярніших фільмів. Та й у цілому набоковская проза вже досить відома. А тінь гілки, винесена нами в епіграф, почне колихатися на предуказанном місці, коли «удаляющийся поет «повернеться, і виявиться, що.

нет кордону.

там, де поставила крапку я:

продлённый привид буття.

синеет за рисою сторінки,.

как завтрашні хмари,.

и не закінчується рядок…

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.