Психологические підходи до вивчення теорії особи і міжособистісних отношений

ОГУ, Институт Соціальних наук, фак. Социлогии Группа-411, I-курс, Щепотин Глеб Щепотин Глеб.

ТЕМА: ПСИХОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ К.

ВИВЧЕННЮ ТЕОРИИ ОСОБИСТОСТІ И.

МІЖОСОБИСТІСНИХ ОТНОШЕНИЙ.

р. Одеса 1997 г.

ЗМІСТ Щепотин Глеб ВВЕДЕНИЕ… … 3 — 4 ГЛАВА 1. Психологічна теорія З.Фрейда.

Стр.

1.1. Структура особистості… 5 — 9.

1.2. Захисні механізми особистості… 9 — 11 ГЛАВА 2. Аналітична психологія К. Г. Юнга.

2.1. Архетип колективного несвідомого… 13 -13.

2.2. Психологічні типи особистості… 13 — 18 ГЛАВА 3. Трансакционный аналіз Э.Берна.

3.1. Структурний аналіз… 19 — 26.

3.2. Психологічна характеристика ігор, у яких грають люди… 26 — 29 ВИСНОВОК… … 30 — 33 СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ… 34 — 34.

Психологічний пізнання так само древне, як сама людина. Він б існувати, не орієнтуючись в мотиви поведінки й рисах характеру своїх ближніх. Останнім часом зростає інтерес до питань людської поведінки і пошукам сенсу існування. Керівники вивчають як працювати з підлеглими, батьки відвідують курси виховання дітей, дружини навчаються спілкуватися друг з одним і «грамотно сваритися», викладачі вивчають як допомогти справитися з емоційним хвилюванням і почуттям розгубленості своїм студентам і учням інших навчальних закладів. Поруч із інтересом до матеріального добробуту і до бізнесу багато людей прагнуть допомогти собі і вони зрозуміти, що таке бути людиною. Прагнуть дати раду поведінці, розвинути віру у собі, свої сили. Усвідомити неусвідомлені боку особистості, зосередитися насамперед тому, що приміром із ними час. Коли психологи звертаються до вивчення особистості, що, мабуть, перше, із чим зіштовхнуться, це різноманіття властивостей та його проявів у її поведінці. Інтереси і мотиви, схильності й уміння, характері і темперамент, ідеали, ціннісні орієнтації, вольові, емоційні і інтелектуальні особливості, співвідношення свідомого і несвідомого (підсвідомого) й багато іншого — ось далеко неповний перелік характеристик, із якими має справу, коли ми намагаємося намалювати психологічний портрет особистості. Маючи різноманіттям властивостей, особистість водночас є єдине ціле. Звідси випливають дві взаємозалежні завдання: по-перше, зрозуміти все безліч властивостей особистості в розумінні системи, виділивши у ній те, що прийнято називати системоутворюючим чинником (чи властивістю), і, по-друге, розкрити об'єктивні підстави цією системою. У цьому роботі розглядається своєрідність трьох підходів до вивчення теорії особи і міжособистісних взаємовідносин. Це — теорія З. Фрейда, К. Юнга і теорія Э.Берна. Розроблену З. Фрейдом психоаналітичну теорію особистості, дуже популярну у країнах Заходу, можна зарахувати до типу психодинамических, неэкспериментальных, що охоплюють все життя людину і використовують для описи його як особистості, внутрішні психологічні властивості індивіда, в першу чергу, його потреби і мотиви. Він вважає, що лише небагато те, що насправді відбувається у людини і характеризує його особистість, актуально їм усвідомлюється. Аналітична психологія Юнга допомагає нам краще зрозуміти поведінка особистості у стосунках з оточуючими тобто. соціальну бік її поведінки. Це викликає наш особливий інтерес, як соціологів і безперечно приносить користь в практичної діяльності офіцера — вихователя військового коллектива.

Інший підхід, допомагає краще зрозуміти людей — це трансакционный аналіз, розвинений Э.Берном. У роботі розглядається розуміння й застосування трансакционного аналізу, у повсякденні звичайного человека.

ГЛАВА 1. ПСИХОАНАЛІТИЧНА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ ПО ФРЕЙДУ.

1.1. Структура личности.

Жодна напрям не набуло настільки популярності поза психології, як фрейдизм. Це впливом його ідей у країнах Заходу на мистецтво, літературу, медицину, антропологію й області науки, пов’язані з человеком.

Фрейд я виступав проти традиційної психології з її інтроспективним аналізом свідомості. Основною проблемою психоаналізу була проблема мотивації. Приблизно так як образ і дію суть реалії, виконують життєві функції у системі відносин індивіда та світу, а чи не всередині замкнутого у собі рефлектирующего свідомості, одним із головних реалій є мотив.

Спочатку Фрейд представив психічну життя, що складається із трьох рівнів: несвідомого, предсознательного і свідомого. Джерелом інстинктивного заряду, придающего мотиваційну силу людському поведінці (як у його моторних, і у розумових формах) є несвідоме. «Воно» насичено сексуальної енергією (Фрейд позначив її терміном «лібідо»). Ця галузь закрита від усвідомлення з заборон, що накладаються обществом. 6].

У 1920;х років у психологічних поглядах Фрейда сталися деякі зміни на структуру людської особистості. Надалі на роботах «По той бік задоволення» (1920 р.) і «Я Воно» (1923 р.) він пропонує іншу модель оказавшую значний вплив на психологічні вчення про личности.

Поняття несвідомого ми, в такий спосіб, вивчаємо з учення про витіснення. Витиснута ми розглядаємо, як типовий приклад несвідомого. Ми, проте, що є дві виду: латентне, але здатне стати свідомим. Наше ознайомлення з психічної динамікою не може уплинути номенклатуру і опис. Латентне несвідоме, лише у остаточному, але не динамічному сенсі, називається нами предсознательным: термін «несвідоме», «предсознательное», «свідоме» зміст якої вже тільки суто описовий. Предсознательное передбачається майже хто стоїть Андрійовича значно ближча до свідомому, ніж несвідомому, бо як несвідоме ми назвали психічним, ми тим паче назвемо, т.к. латентне предсознательное.

Отже, ми з великим задоволенням можемо обходитися нашими трьома термінами (свідоме, несвідоме, предсознательное), якщо тільки станемо обійти увагою, що у описовому сенсі існують два виду, несвідомого, в динамічному ж лише одне. У деяких випадках, коли виклад переслідує особливі мети, цим відмінностями можна знехтувати, за іншими ж випадках воно, звісно, необхідно. Раніше вже казав, що дійсне різницю між несвідомим і предсознательным у тому, перше з допомогою матеріалу що залишається невідомим (нерозпізнаним) тоді, як друге пов’язують із уявленнями слів. Тут будівельники вперше зроблено спробу дати системі такі ознаки, що значно відмінні від ознаки відносини їх свідомості. Відчуття і почуття також стають однозначними тільки завдяки зіткненню і системи, Якщо ж шлях до неї перепинений, вона ввозяться вигляді відносин. Скорочено, але зовсім правильно ми говоримо тоді про несвідомих відчуттях, дотримуючись близько несвідомими уявленнями, хоча це аналогія і досить виправдана. Різниця між свідомим і предсознательным для відчуттів не має сенсу, оскільки предсознательное тут виключається, відчуття або свідомі, або несвідомі. Навіть тому разі, коли відчуття пов’язуються з уявленнями слів, їх усвідомлення не зумовлено останніми: вони стають свідомими безпосередньо. Роз’яснити взаємовідносини зовнішніх й захищає внутрішніх сприйняттів і поверхневою системи, ми можемо розпочати побудові нашого ставлення до «Я». Ми його що виходить із системи сприйняття несвідомого, чи зі свого центру — ядра, й у першу чергу що охоплюють предсознательное, яке стикається зі слідами спогадів. І як ми сьогодні вже бачили «Я» теж буває несвідомим. Є припущення, що мета було дуже доцільно досліджувати по пропозиції даного автора, що з особистих міркувань даремно намагається побачити, що нічого спільного із високим наукою не имеет. 1] Я кажу про Г. Гродуне, невпинно повторяющем, що той, що ми називаємо своїм «Я», у житті проявляється переважно пасивно, що, з його вираженню «зживають» невідомі і непідвладні нам сили. І ми відчували такі враження, хоча вони опановували нами настільки, аби внеможливити решта, і Фрейд заявляє, що поглядам Гроддена слід відвести належне в науке. 1] Фрейд припустив, що системи несвідомого які у початку предсознательного так званої своїм «Я», інші ж області психічного у яких ця сутність проникає і що є несвідомими, позначити за прикладом Гроддена, словом «Воно». Ми побачимо невдовзі, чи можна отримати від такого розуміння яку — або підмогу в описи і з’ясування. Відповідно до запропонованої теорії індивідуум представляється нам як неоднозначне «Воно», лежить на поверхні якого спочиває «Я», виникає із системи несвідомого як ядра. При бажанні дати графічне зображення можна додати, що «Я» не повністю охоплює «Воно», а накриває його лише доти, оскільки система несвідомого утворює його поверхня, тобто розміщено стосовно щодо нього, приблизно таке, як зародковий диск лежить у яйці. «Я» і «Воно» не розділені рівній кордоном, і з «Я» зливаються внизу. Проте витиснута також зливається з «Воно». Витиснута завдяки сопротивлениям витіснення різко осібно тільки від «Я», з допомогою «Воно» йому відкривається можливість з'єднатися з «Я». Отже, що всі розмежування, які ми намагалися описати підставі даних патології, ставляться лише у єдино знаним нами поверховим верствам душевного апарату. Для зображення цих відносин накидаємо малюнок, контури якого служать тільки до наочності і претендують у яке або истолкование.(рис. 1.1).

[pic].

Рис. 1.1 Індивідуум як несвідоме «Воно» лежить на поверхні якого спочиває «Я».

Слід, мабуть додати, що «Я» має «Слуховий канал» лише з одному боці. Він надітий нею хіба що набекрень.

Неважко переконатися, що «Я» є лише изменность під прямим впливом зовнішнього часу й світу і за посередництві несвідомого і свідомого частини шару. «Я» намагається також допомагатиме впливу зовнішнього світу на «Воно» і здійсненню тенденцій цього дивного світу, воно прагне замінити принципи задоволення, які безроздільно панують в «Воно», принципам реальності. Сприйняття має для «Я» таку ж значення потяг для «Воно». «Я» уособлює те що можна назвати розумом і розважливістю. На противагу до «Воно», який містить пристрасті. Все це відповідає громадським і общесовестным і популярним разграничениям, проте можна вважати вірним для деякого середнього — чи випадки правильного випадку. Велике функціональне значення «Я» виявляється у тому, що у нормальних умов їй дається владу спонуканням до руху. Стосовно «Воно» «Я» подібно вершнику, який має приборкати перевищує силу коня, із тією лише різницею, що вершник намагається зробити це їхніми силами, «Я» ж силами взаимственными. Це порівняння то, можливо продовжене. До вершнику, якщо він хоче відмовитися від конем, часто залишається вести її туди, куди їй хочеться, і «Я» перетворює звичайну волю «Воно» на дію, начебто це були щодо його власної волей.

Якби «Я» були лише частиною «Воно», обумовленою впливом системи сприйняття, лише поданням реального зовнішнього світу у душевної області все було б. Проте сюди ж приєднується ж нечто.

За інших місцях вже були розтлумачено мотиви, що спонукали нас припустити існування якихось інстанцій в «Я», диференціацію всередині «Я», яку можна назвати «Я» — ідеальне чи «Над-Я». Ці мотиви цілком правомірні. Те, що цю частину «Я» негаразд міцно пов’язані з свідомістю, є несподіванкою, що вимагає роз’яснення. Нам доведеться кілька здалеку розпочати. Вдалося освестить повчальне страждання меланхолії завдяки припущенню, що у «Я» відновлено втрачений об'єкт, тобто відбулася заміна симпатії до об'єкту индефикации. У той водночас, проте, ми ще усвідомили собі всього значення цього процесу не знали наскільки вона міцний і найчастіше повторюється. З того часу говоримо: така заміна грає великій ролі освіти «Я», і навіть має істотне значення у проведенні те, що ми називаємо своїм характером. 1] Спочатку в примітивною оральной фазі індивіда важко відрізнити володіння об'єктом від индефикации. Пізніше можна припустити, що виникло бажання мати об'єктом виходить із «Воно», яке слухає еротичне прагнення як. На початку ледве живе «Я» одержує вигоду від симпатії до об'єкту знання, задовольняється їм, або намагається усунути його через усунення. Якщо ми потребуємо сексуальному об'єкті чи нам доводиться відмовитися від цього, настає бажання змінити «Я», яке, як у разі з меланхоликом слід описати як впровадження об'єкта в «Я»; найближчі потреби цього заміщення нам не відомі. Можливо з допомогою такий інтерпретації (висловлювання) що є хіба що регресією до механізму оральной фази, то полегшує чи уможливлює відмови від об'єкта. Можливо, це ототожнення є взагалі умова у якому «Воно» цурається своїх об'єктів. Принаймні цей процес особливо у ранніх стадіях розвитку, спостерігається часто-густо, але вона дає нам можливість припустити, що характер «Я» є осадом залишених уподобань об'єкта, що він містить історію цих виборів об'єкта. Оскільки характер особистості відкидає чи сприймає ці впливу з історії еротичних виборів об'єкта, природно наперед скажімо цілу систему опірності. Ми вважаємо, що у риси характеру жінок, мали великий любовний досвід можна знайти відзвук їх уподобань об'єкта. Слід також прийняти у міркування випадки одночасної симпатії до об'єкту та ідентифікації, тобто зміни характеру як стався відмови від об'єкта. У цьому умова зміни характеру може виявитися більш тривалим, ніж ставлення об'єкта і навіть у даному разі консервувати цей показник. Інший підхід явищем показує, що таке перетворення вибору об'єкта в зміні «Я» є й шляхом, яким «Я» має можливість мати «Воно» і поглибити свої взаємини щодо нього, щоправда, ціною значної поступливості та її переживання. Беручи риси об'єкта, «Я» хіба що називає «Воно» себе як любовного об'єкта, намагається відшкодувати його втрату, звертаючись до нього зі такими словами: «Дивися, ти адже можеш любити дітей і мене — я справляє враження объект». 1].

Події у разі перетворення об'єкт — лібідо в нарцистическом лібідо, очевидно, тягне у себе відмови від сексуальних цілей, отже, свого роду сублімацію. Понад те, виникне питання, вартий уважного розгляду, саме, не чи є ця звичайний випробуваний шлях до сублімації, немає чи всяка сублімація у вигляді втручання. «Я», яке спочатку перетворює сексуальний об'єкт — лібідо в нарцистическом лібідо, про те, щоб потім поставити, то, можливо, йому зовсім нову, іншу цель?

Представлена вище структура особистості подає прекрасну можливість докладного вивчення поведінки цієї особистості. Працюючи з будь-яким колективом, зокрема і з військовим, ми неодмінно зіткнулися з окремими його членами, кожен із яких окрема, не схожа в іншу личность.

Такі, виділені Фрейдом поняття, як свідоме і несвідоме допомагають нам впливати на поведінка особистості. При вмілому використанні знання несвідомому можна виявити, а згодом і впливати на особистість з девіантною поведінкою. Це є одним із найважливіших завдань у діяльності офіцера — вихователя військового коллектива.

1.2. Захисні механізми личности.

Прагнучи позбутися неприємних емоційних станів людина з допомогою «Я» виробляє в собі звані захисні механизмы.

1)Отрицание. Коли реальна дійсність в людини дуже неприємна, він «закриває її у очі», вдається до заперечення її існування, чи намагається знизити серйозність виникає щодо його «БільшеЯ» загрози. Одною з найбільш поширених форм такої поведінки неприйняття, заперечення, критики на свою адресу із боку іншим людям, твердження, що той, що критикується, насправді немає. У окремих випадках таке заперечення грає певну психологічну роль, наприклад, коли людина справді серйозно хвора, але з приймає, заперечує цього факту: Тим самим було, він знаходять у собі сил продовжувати боротися про життя. Проте найчастіше заперечення заважає людям жити і, оскільки визнаючи критики на свою адресу, вони хочуть позбутися наявних недоліків, які піддаються справедливою критике.

2)Подавление. На відміну від заперечення. яке здебільшого належить до інформації, котра надходить ззовні, придушення належить до блокування із боку «Я» внутрішніх імпульсів і різноманітних загроз, що йдуть «БільшеЯ». І тут неприємні визнання себе відповідні переживання, як б витісняються зі сфери свідомості, не впливають на реальне поведінка. Найчастіше придушуються ті думки та бажання, що суперечать прийнятим собі самим людиною моральних цінностей і нормам. Відомі випадки зовні незрозумілого забування, не що супроводжуються вираженими психічні розлади, є взірцями активної роботи несвідомого механізму подавления.

3)Рационализация. Такий спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків і дій, суперечать моральним нормам і викликають занепокоєння. Звернення до раціоналізації характерно тим, що виправдання вчинку перебуває звичайно вже по тому, як і зроблений. Найтиповіші прийоми раціоналізації такі: а) оправдание свою неспроможність щось зробити; б) оправдание цілком небажаного дії, об'єктивно що склалися обстоятельствами.

4) Формування реакції. Іноді люди можуть приховувати самих себе мотив власного поведінки з допомогою його придушення через особливо виражений і свідомо підтримуваний мотив протилежного типу. Приміром, несвідома ворожість до військовослужбовця може виражатися в навмисному увагу до нього. Така тенденція й одержала назву «формування реакции».

5)Проекция. Усі люди мають небажані властивості і негативні риси особистості, що вони неохоче визнають, а частіше не визнають. Механізм проекції виявляє свою дію у цьому, що власні негативні якості людина несвідомо приписує іншій юридичній особі, причому, як правило, в перебільшеному виде.

6)Интеллектуализация. Це своєрідну спробу піти з емоційно небезпечній ситуації шляхом не хіба що відстороненого обговорення у абстрактних, інтелектуалізованих терминах.

7)Замещение. Він здійснюється в частковому, непрямому задоволенні неприйнятного мотиву будь-яким морально допустимим способом.

Якщо такі та інші захисні механізми скидають, то невдоволені імпульси, які виходять із «Воно», нагадують про себе в закодованої, символічною формі, наприклад, в сновидінні, описках, обмовках, жартах, дивацтва поведінки людини, до появи патологічних отклонений.

Теорія особистості З. Фрейда і концепція неофрейдистов неодноразово зазнали критики й з нашого й у зарубіжної літератури. Ця критика стосувалася крайньої біологізації людини, ототожнення мотивів його соціального поводження з біологічними потребами тварин і звинувачують приниження ролі свідомості під управлінням його действиями.

Але він безсумнівно викладена вище інформацію про захисних механізмах особистості представляє величезну зацікавленість нам. Наприклад взяти такий момент, як адаптація особистості до військової середовищі і яка витікає від сюди питання формування військового колективу. Адже неодмінно цих етапах велика частина колективу буде «ставити» свої захисні механізми. У одних вони слабко виражатися, але якому будуть та яскраво виражені випадки заперечення, придушення чи наприклад раціоналізації. Саме на цей момент особливо значної ролі для офіцера-вихователя відіграє уміння простежити те, щоб ці захисні механізми звернулися негативної спрямованістю, як стосовно самої особистості, і стосовно окружающим.

ГЛАВА 2. АНАЛІТИЧНА ПСИХОЛОГІЯ К.Г.ЮНГА.

2.1. Архетип колективного бессознательного.

Як відомо, глибинна психологія загальне назва для позначення психологічних явищ, що висувають у тому числі ідею незалежності психіки від усвідомлення й прагнення обгрунтувати фактичне існування цієї незалежної від усвідомлення психіки виявити неї давав. Умовно глибинну психологію поділяють на класичну і современную.

Класична глибинна психологія представлена вже вище описаної концепцією Зігмунда Фрейда, а як і концепціями Альфреда і Карла Юнга — відповідно психоаналізом, індивідуальної психологією і аналітичної психологией.

Аналітична психологія — одне з шкіл глибинної психології, що базується на поняттях і відкриттях людської психіки, зроблених швейцарським психологом Карлом Густавом Юнгом.

Дослідницька кар'єра Юнга почалася клініці для душевнохворих в Буфгхельцле, неподалік Цюріха, тоді Юнг знаходився під сильним впливом П'єра Жані і Зігмунда Фрейда. Вивчення у період шизофренії саме привело Юнга до створення іншого, ніж в Фрейда, ширшого погляду на природу психічної енергії. Фрейд думав, що шизофренія поруч з іншими психічні розлади розвивалася через придушення сексуальності і переміщення еротичного інтересу з об'єктів зовнішнього світу у внутрішній світ больного.

Юнг ж вважали, що контакти з зовнішнім світом підтримувана й іншими способами, крім сексуального, а втрату контакту з реальністю, властиву шизофренії, не можна пов’язувати лише з сексуальним переміщенням. Отож принципової лінією розмежування З. Фрейда і К. Юнга є тлумачення «лібідо», чи психічної энергии.

Теорія лібідо Юнга тісно связанна з цими поняттями, як прогресія і регресія, а як і законом протилежностей (Прогресія — рух вперед, регресія — повернення стан, до більш ранній стадії развития).

Юнг визначає прогресію як щоденний успіх процесу психологічної адаптації. Відповідно адаптація ввозяться два этапа:

1)Получение установки;

2)Завершение адаптації засобами установки.

У процесі регресії несумісні і відкинуті пережитки повсякденні, різного роду негожі тварини прояви виходять поверхню. Регресія — зовсім не від обов’язковий ретроградний крок у житті суб'єкта, а скоріш необхідна фаза його подальшого развития.

Юнг запропонував досить велику і вражаючу систему поглядів на природу людської психіки. Його праці включають глибоко розроблену теорію структури та динаміки психическо-сознательного і несвідомого, докладну теорію психічних типів і що важливіше, детальне опис універсальних і психічних образів, беруть своє керівництво в глибинних пластах непритомною психіки. Юнг називав ці найперші образи архетипами колективного бессознательного.

Поняття архетипів колективного несвідомого надає аналітичної психології додаткового виміру проти іншими школами з психології та психотерапії, пов’язуючи її вчення з усією історією еволюції людської психіки у всіх її культурних проявах. Аналітичну психологію слід відрізняти від фізіологічної експериментальної психології, прагнуть звести цілісні психічні явища до складовим елементам, як і від поведінкової психології, інтерес якої зосереджений поведінці суб'єкта як сукупності реакцій організму на стимули зовнішньої Середовища. Завдання аналітичної психології - розкрити психічний світ людину, як природне ціле явище, не обмежується лише терапією неврозів чи вивченням його інтелекту чи патологічних особливостей. Разом про те, як не раз підкреслював сам Юнг, аналітична психологія є практична дисципліна тому, що поруч із пізнанням цілісної природи психіки вона є і технікою психічного розвитку, застосовувану до звичайних людей, є допоміжним засобом у сфері медичної і педагогічною, релігійної й нерозривності культурної деятельности.

Юнг розробив свою психотерапевтичну теорію, метод і техніку. Центральним поняттям його психотерапії є «индивидуация». Воно використовується Юнгом у іншому значенні, ніж у середньовічної теології. Йдеться русі від фрагментарності до цілісності душі, про переході від «Я», центру свідомості, до «Самості» як центру всієї психічної системи. Таке рух починається, зазвичай, у другій половині жизни.

2.2. Психологічні типи личности.

Юнг вважав дослідження психіки наукою майбутнього. Він актуальна проблема людства полягала й не так в загрозу перенаселення чи атомної катастрофи, як у небезпеки психічної епідемії. Таким чином, у долі людства вирішальний чинник виявляється сама людина, його психіка. Для Юнга цей «вирішальний чинник» сфокусований в непритомною психіці, що є реальну загрозу; «світ висить на тонкої нитки і це нитку — психіка человека».

Ідея психічної енергії, саморегуляції, компенсації міцно пов’язана в аналітичної психології з класифікацією «психологічних типів». Відрізняються кілька таких типів. Вони ставляться до вроджених відмінності у темперамент, інтегральному поєднанні стійких психодинамических властивостей, які з діяльності, що змушують індивідів сприймати і реагувати специфічним чином. Передусім слід розрізняти два стійких типу: екстраверт і интроверт.

Екстраверт характеризується уродженою тенденцією спрямовувати свою психічну енергію, чи лібідо, зовні, пов’язуючи носія енергії з зовнішнім світом. Цей тип природно, і спонтанно виявляє інтерес і приділяє увагу об'єкту — іншим, предметів, зовнішнім манерами і благоустрою. Екстраверт почувається найкраще — що називається «у своїй тарілці», — коли оперує довкіллям, взаємодіє зі на інших людей. І робиться неспокійним і навіть хворим, опинившись у самотині, монотонної одноманітною середовищі. Підтримуючи слабку зв’язку з суб'єктивним внутрішнім світом, екстраверт буде остерігатися зустрічі з нею, прагнутиме недооцінити, применшити і навіть опорочити будь-які суб'єктивні запити як эгоистические.

Інтроверт ж характеризується тенденцією свого лібідо рушити всередину, неодмінно пов’язуючи психічну енергію зі своїми внутрішнім світом думки, фантазії чи почуття. Такий тип приділяє значний інтерес і увагу суб'єкту, саме його внутрішнім реакцій і образам. Найбільш успішно інтроверт взаємодіє сам з собою — і тоді, що він звільнено з обов’язки пристосовуватися до зовнішніх обставинам. Інтроверт своє власне компанію, свій «тісний світик» і хочуть негайно замикається у великих группах.

Як екстраверт, і інтроверт виявляють ті чи інші свої вади на залежність від виразності типу, але кожен мимоволі прагне недооцінити іншого. Экстраверту інтроверт здається самоцентричным, так сказати, «зацикленим у собі». Інтроверту екстраверт здається дрібним порожнім пристосуванцем чи лицемером.

Будь-який реальна людина містить у собі обидві тенденції, але одна розвинена трохи більше, ніж інша. Як протилежна пара вони йдуть закону протилежностей. Тобто надмірне прояв однієї установки неминуче веде до виникнення інший, їй протилежної. Але протилежна через неї недифферинцированности, слабшого прояви, відбуватиметься у неадоптированной — грубої, не зрілої, негативної формі. Приміром, виражений екстраверт може бути жертвою що була зосередженості на собі, що дається взнаки в негативної формі, як депресій. Крайній інтроверт іноді переживає епізоди вимушеної экстравертности, тобто зосередженості інших. Але це зосередженість виглядатиме грубої, неефективної й непридатній для до зовнішньої реальности.

Экстраверсия і интроверсия всього дві із багатьох особливостей людської поведінки. На додачу до них Юнг виділяв чотири функціональних типу, чотири основних психологічні функції: мислення, почуття, відчуття, интуиция.

Мислення є раціональна здатність структуировать і синтезувати дискретні дані шляхом концептуального узагальнення. У своїй найпростішої формі мислення каже суб'єкту, що є присутня річ. Він дає ім'я речі й вводить понятие.

Відчуття — функція, визначальна цінність речей, измеряющая і визначальна людські стосунки. Мислення і відчуття — функції раціональні, оскільки мислення оцінює речі під кутом зору «істина — брехня», а почуття — «прийнятно — неприйнятно». Ці функції утворюють пару протилежностей, і Якщо людина досконаліший в мисленні, йому явно бракує чуттєвості. Кожен із членів пари прагне замаскувати іншого і загальмувати. Скажімо, хочете розмірковувати байдужим чином — науково чи філософськи — що, необхідно відкинути все почуття. Об'єкт, розглянутий із почуттєвою позиції, відрізнятиметься в цілісному відношенні від розгляду під кутом зору мисленнєвої установки. Вічна тема боротьби між почуттям і розумом історія людської культури — очевидне тому подтверждение.

Відчуття — функція, що розповідає людині, що є, вона каже, що це, але тільки свідчить, що це щось присутній. У відчутті предмети сприймаються оскільки існують власними силами в действительности.

Інтуїція окреслюється сприйняття через несвідоме, тобто зниження стрічок і сюжетів дійсності, походження, яких неясно, погано, погано можна пояснити. Функції відчуття й інтуїції є ірраціональними — зовнішнім та внутрішньою сприйняттям, незалежною від яких або оценок.

Натомість, раціональні і ірраціональні функції діють взаємовиключним чином. Усі чотири функції представленны двома парами протилежностей: мислення — почуття, відчуття — интуиция.

Кожен індивід потенційно має усіма чотирма функціями, насправді одне з них зазвичай здається найбільш розвиненою, ніж інші. Її називають провідною. Функція ж, яка розвинена менше інших, зазвичай, досі у несвідомому стані людини і виявляється подчиненной.

Найчастіше ще одне функція може бути досить розвинена, наближаючись за рівнем активності до провідною функції. Вочевидь, що її представлено інший парою протилежностей. Ця функція допоміжна. У відповідність до провідною функцією ми не матимемо чотири функціональних типу: розумовий, почуттєвий, сенсорний, интуитивный.

Розумовий тип більшою мірою відповідає чоловікам. Ментальна життя такого типу зводиться до створення інтелектуальних формул і наступної припасуванню готівкового життєвого досвіду під ці формули. У тому ступеня, як і цей тип ідентифікує себе з розумовими процесами і не усвідомлює у собі наявності інших функцій, а просто придушує їх, його мислення носить автократичний характер, інтелектуальні ж формули виявляються свого роду прокрустовим ложем, постійно сковывающим цілісне прояв життя. У разі почуття виявляється функцією що була, отже, почуттєві оцінки суб'єкта неминуче перебувають в зневажливому запустінні. Людські взаємовідносини зберігаються підтримуються лише до того часу, коли вони становлять також йдуть управляючим інтелектуальним формулам, у всіх інших випадках вони охоче приносяться в жертву.

Почуттєвий тип відповідно більше побутує в жінок. Утвердження і розвиток міжособистісних взаємодій і стосунків партнерства є тут головна мета. Чутливість і чуйність до потреб інших є показовою рисою, основним якістю такого типу. Найбільше задоволення тут зустрічає переживання емоційного контакту коїться з іншими людьми. У його крайньому прояві цей функціональний тип може викликати ворожість своїм надмірним інтересом, нездоровим цікавістю щодо особисті справи інших. Про такі людях часто кажуть: «Вічно він сунеться над свої дела.».

Бо у тому випадку мислення виявляється функцією що була, те й спроможність до абстрактному безособовому судженню таким людей піддається відомому сумніву. Мислення як такий приймається лише того рівня (чи до тих часів), як і (або поки що) воно обслуговує інтереси чуттєвих взаємовідносин. Носами взаємовідносини, зазвичай, дуже нестійкі, суперечливі, оцінки постійно коливаються, займають крайні позиції. Мислення ж служить стабілізуючим фактором.

Сенсорний (відчуває) — типі характеризується приспособленностью до звичайній сьогохвилинної реальності, до «тут і він». Він охоче задовольняється життям у її найпростіших невигадливих проявах, нехитрих формах, без будь-яких тонкощів, складного роздуми чи туманного уяви. Відчуває тип виглядає стійким і земним, реальним і справжнім себто готовності «жити» цієї хвилини, але він має досить дурним. Глибинне зір й уяву, здатне приглушувати це заземленное стан, — продукти інтуїції, виступає у разі як функція підпорядкована. Відчуває тип фактично придушує все інтуїтивні прояви як нереалістичні фантазії отже позбувається обтяжливих дріжджів внутрішньої незграбності, инертности.

Інтуїтивний тип мотивується переважно постійним потоком нових ведений і передчуттів, що випливають з його внутрішнього активного сприйняття. Усі нове і можливий, незрозуміле й те, чудове є приманкою для такого типу. Інтуїція є певна свідоцтво про минуле і майбутньому речей. дана функція дозволяє бачити круглі кути: живе у чотирьох стінах і виконуючи рутинну роботу, до інтуїції вдаються рідко, але вона дуже потрібна, скажімо, під час полювання в тайзі на ведмедя. Інтуїтивний тип частіше схоплює слабкі зв’язок між речами, які й інших здаються непов’язаними і чужими. Його розум працює стрибкоподібно і швидко, важко простежити його. Якщо попросити його діяти більш повільно, він може дратуватися й перелічити своїх співрозмовників тугодумами і тупими. Відчуття як психічне властивість в нього відповідає за подавленно. У реальному житті найчастіше така людина залишається незрозумілим оточуючими, та її прозріння, тоді як результаті вони виявляються конструктивними, повинні терпляче розроблятися іншими людьми.

Зазвичай розвиток допоміжної функції пом’якшує і модифікує гостроту прояви описаних вище характеристик. Але це ще все, оскільки до встановленому типу кожна гілка функцій то, можливо орієнтована або интровертно, або экстравертно. У результаті маємо вісім можливих типів, вражаюче описаних у шостому томі зборів творів К. Г. Юнга «Психологічні типы».

У ідеалі індивід повинен повноцінно володіти усіма чотирма функціями (в розширеному вигляді вісьмома) про те, щоб показати відповідний адекватний у відповідь будь-які життєві запити. На жаль насправді що недосяжно, хоч і залишається бажаної метою, ідеалом, визначаючи таким чином однією з головних завдань аналітичної психотерапії: призвести до свідомості це положення речей і допомогти у розвитку підлеглих, пригноблених, нерозвинених функцій аби досягти психічної целостности.

Застосовно військової Середовища знання про психологічні типи особистості має своє місце право існувати. І за моєї думки, я — не даремно звернув вашу увагу дану класифікацію типів. К. Г. Юнг з найбільш можливої чіткістю зазначив нам який із типів більше обтяжує до тому чи іншому діяльністю. На погляд офіцер має неодмінно керуватися даної інформацією у випадках. При розподілі спеціальностей, а також у такий відповідальний момент, як призначення сержантського складу. Адже призначивши молодшого командира з необхідні цього психологічними якостями офіцер заздалегідь полегшує собі роботу з формування належного військового коллектива.

І обов’язково офіцер повинен уникати роз'єднаності особистості своїх підлеглих, яку попереджає К. Г. Юнг. зрештою яка можуть призвести до серйозних психічних розладів такий личности.

ГЛАВА 3. ТРАНСАКЦИОННЫЙ АНАЛІЗ Э.БЕРНА.

3.1. Структурний анализ.

Спостереження за спонтанної соціальної діяльністю, виявляють, що раз у раз різні аспекти поведінки людей (пози, голос, погляду, розмовний словник тощо.) помітно змінюються. Поведінкові зміни зазвичай супроводжуються емоціями. Кожен людини якийсь набір поведінкових схем співвідношення з певним станом її свідомості. А іншим психічним станом, часто несумісним із першим буває пов’язаний інша набір схем. Ці розбіжності та наводять нас до думку про існуванні станів «Я».

Мовою психології стану «Я» можна описати в розумінні системи почуттів, визначаючи її як набір узгоджених поведінкових схем. Очевидно, кожна людина має певним, найчастіше обмеженим репертуаром свого «Я», якого суть не ролі, а психологічна реальність. Репертуар цих станів розбитий ми такі категории:

1) стану «Я», подібні до образами родителей;

2) стану «Я», автономно створені задля об'єктивна оцінка реальности;

3) стану «Я», досі чинна влада з моменту їх фіксації в ранньому дитинстві і які становлять архаистические пережитки.

З використанням трансакционного аналізу люди досягають як емоційного, і інтелектуального інсайту, але його скоріш зосереджений на останньому. Цей процес відбувається розуміння, оптимістичний, при якій людина зазвичай укладає: «Так, у такий спосіб це відбувається!» Відповідно до доктору Берну, його теорія виникла, що він спостерігаючи зміни у поведінці, центром чию увагу стали стимули, такі, як: слова, жест, звук. Ці зміни включали обличчя, інтонація голоси, структура промови, рухи, міміка, поза і манеру тримати себе. Це так, як всередині особистості було кілька різних людей. Часом та чи друга з цих внутрішніх особистостей, очевидно, керувала всієї особистістю пацієнта. Він зазначив, що це різні внутрішні «Я» порізного взаємодіють з іншими людьми і що ці взаємодії (трансакції) може бути проаналізовані. Доктор Берн зрозумів, деякі трансакції мають приховані мотиви, і особу використовує їх як засіб маніпулювання іншими країнами у психологічних іграх і за вымогательствах.

Він також виявив, що поводяться наперед визначеним чином, вступаючи оскільки ніби читають театральний сценарій. Ці спостереження привели Берна до розвитку її чудовою теорії, названої трансакционным аналізом, скорочено ТА.

трансакція — одиниця спілкування. Люди, перебувають у одному гуртові, неминуче заговорять друг з одним чи шляхом покажуть свою поінформованість присутність одне одного. Це називається трансакционным стимулом. Людина, якого звернений трансакционный стимул, у щото скаже чи зробить. Це називається трансакционной реакцией.

Зазвичай, трансакції йдуть друг за іншому у певному послідовності. Ця послідовність перестав бути випадкової, а планується суспільством, ситуацією чи особистісними особенностями.

Найпростішими формами суспільної діяльності є процедури і ритуали. Процедура — це серія простих додаткових дорослих трансакцій, вкладених у взаємодію Космосу з діяльністю. У цього аналізу, ритуалом називається стереотипна серія простих додаткових трансакцій, заданими зовнішніми соціальними чинниками. Неформальний ритуал (наприклад, прощання) у різних місцевостях може відрізнятися поруч деталей, однак у основі своїй не змінено. Формальні ритуали (наприклад, католицька літургія) характеризується набагато меншою свободой.

У окремих випадках дуже важко провести межу між процедурою і ритуалом.

Істотною особливістю і процедур, і ритуалів вважається, що вони стереотипны.

Процедура і ритуал різняться залежно від цього, що визначає їх перебіг: процедури плануються Дорослими, а ритуали йдуть схемами заданим Родителем.

Спочатку ТА розвивався як психотерапевтичний метод. ТА переважно застосовують у групах (як гештальттерапию). Група служить оточенням, у якому люди можуть краще усвідомити себе, структуру своєї особистості, як взаємодіють з іншими, гри акторів-професіоналів у що вони грають і сценарії, яких вони йдуть. Таке усвідомлення дозволяє ясніше зрозуміти себе, аби людина могла змінити чи посилити у собі очевидно: він хочет.

ТА ефективно застосовується у психотерапії він також представляє метод, який до роздумів про можливості людського поведінки, який більшість людності може зрозуміти й використовувати. Цей метод воліє використання прямих, і навіть розмовних слів використанню психологічних наукових термінів чи професійному жаргону.

ТА — це раціональний метод розуміння поведінки, заснований на укладанні, що кожна людина може навчитися довіряти собі, думати за себе, приймати за себе рішення й відкрито висловлювати свої почуття. Його принципи можна застосовувати на роботі, вдома, з новими сусідами — скрізь, де люди починають працювати з людьми. Берн каже, що важливою метою трансакционного аналізу є з’ясування «максимально відкритих кордонів та поділених взаємодій між емоційними і інтелектуальними компонентами особистості. Коли це відбувається, особистість здатна використовувати як свої емоції, і свій інтелект, Не тільки одне з допомогою другого.».

Трансакционный аналіз містить чотири виду анализа:

Структурний аналіз: — аналіз окремої личности.

Аналіз трансакцій: — аналіз того, як надходять люди І що кажуть друг другу.

Аналіз ігор: — аналіз відкритих трансакцій, які ведуть расплате.

Аналіз сценарію: — аналіз індивідуального життєвого сценарію, якому люди мимоволі следуют.

Структурний аналіз є єдиним методом відповіді питання: «Хто Я?», «Чому Я чиню у такий спосіб?», «Як Я придбав що цими якостями?». Цей метод аналізу думок, почуттів та поведінки людини, заснований на вивченні стану його власного «Я».

Уявіть собі мати, голосно ругающую своїх дітей. Її обличчя нахмурено, голос різкий, а рука високо занесена над головою. Раптом телефонує телефон і її чує голос подруги. Поза матері, тон її голосу і вираз особи починають змінюватися. Нещодавно напружена рука спокійно опускается.

Уявіть двох військовослужбовців, сердито які сперечаються друг з одним. Їх суперечка дедалі більше загострюється. Вони нагадують дітей, ссорящихся через листи. Суперечка припиняється. Роздратування змінюється занепокоєнням. Один поспішає з’ясувати, що це трапилося, викликає «швидку допомогу». Дотримуючись теорії СА, ці військовослужбовці, як і й мати дитини, змінили стан свого «Я».

Берн визначає стан «Я» як «стійкий тип сприйняття й ушкоджень, що з відповідним стійким типом поведения».

Берн пишет:"…В такому випадку мозок працює подібно магнітофону, зберігаючи повноту переживань у послідовній формі, яку вважають стану «Я». Це означає, що стану «Я» беруть у собі природний спосіб переживання і запис переживань в усій їх повноті. Поруч із, переживання записуються як окремих фрагментов…"[5].

Переживання особистості записуються у мозку й у нервових клітинах. Вони включають усе переживання дитинства, все перейняте від батьків, виховання, сприйняття подій і механізм почуттів що з які відбулися подіями та спотворення, перенесені в спогади. Ці записи зберігаються подібно записів на магнітної стрічці. Їх можна відтворити, а події навіть переживати заново.

Кожна особистість має три стану «Я», що є окремими і особливими джерелами поведінки: стан Я-Родителя, Я-Ребенка і ЯДорослу. Батько, Дорослий і Дитина представляють реальних людей, які тепер чи деякі існували колись, які мають законні імена й громадянську справжність. Нижче схематично зображено структура личности.

Рис. 3.1. Структурна діаграма стану «Я».

Стан «Я» скорочено називають Батько, Дорослий, Дитина в цій схемою та й у наступних теж означають стан «Я», а чи не реальних батьків, дорослих та дітей. Ці три стану «Я», визначаються так: стан Я-Родителя містить встановлення і поведінка, перейняті ззовні, в першу чергу від своїх батьків. Зовні часто виражаються у попередженнях, критичному і дбайливому поведінці стосовно іншим. Внутрішньо вони переживаються як старі батьківські повчання, які продовжують проводити нашого внутрішнього дитини; стан Я-Взрослого залежить від віку особистості. Воно орієнтоване для сприйняття поточної реальності й отримання об'єктивну інформацію. Воно є організованим, добре пристосованим, спритним і діє вивчаючи реальність, оцінюючи свої можливості й розраховуючи; стан Я-Ребенка містить все спонукання, які виникають в дитини природним чином. Вона також містить запис ранніх дитячих переживань, реакцій і позицій стосовно та інших. Він здійснюється як «старе» поведінка детства.

Коли ж ви дієте, відчуваєте, думаєте аналогічно, як це робили ваші батьки, Ви перебуваєте у стані Я-Родителя.

Коли ж ви маєте працювати з поточної реальністю нагадування фактів, їх власної оцінкою. Ви перебуваєте у стані Я-Взрослого.

Коли ж ви поводитеся аналогічно як Ви робив це у дитинстві, ви перебуваєте у стані Я-Ребенка.

Люди, перебувають у кожному стані «Я», можуть по-різному відчувати, відчувати, відчувати на дотик, говорити, слухати, дивитися та поводитися. Кожне стан «Я» має власну власну програму. Деякі що люди з одного стану «Я» відрізняються частіше, ніж із інших. Наприклад, ті які відрізняються частіше — з стану Батька, бачать світ очима своїх. І тут їх спроможність сприймати той інший світ знижено чи искажены.

Після народження дитини його сприйняття зосереджено власних потребах та комфорті. Немовля прагнути уникати хворобливих відчуттів реагує лише на рівні почуттів. Майже ж з’являється унікальне стан Я-Ребенка. Наступного розвивається стан Я-Родителя. Часто воно років уперше простежується, коли маленький дитина грає у батьків, наслідуючи їх поведінці. Одні батьки бувають засмучені, побачивши себе з боку у грі дитини. Інших ж, навпаки тішить. Стан Я-Взрослого розвивається за мері того, як дитина намагається осмислити світ довкола себе і починають розуміти, що людьми можна маніпулювати. Дитина може запитати: «Чому маю є, що мені нема охоти і це не голодним?», чи ж можна симулювати біль у животі, коли їй немає хочеться есть.

Коли одна людина зустрічає іншого усмішкою, кивком голови, похмурим поглядом, усним віншуванням та т.д. мовою ТА — це й називається контактом. Два чи більше контакту становлять трансакцію. Усі трансакції можна розділити на додаткові, пересічні і скрытные.

Додаткова трансакція відбувається у тому випадку, коли на повідомлення, поставлене з певного стану «Я», особистість не отримує очікуваний відгук з певного стану «Я» інший особистості. Берн визначає додаткову трансакцію як «відповідну і очікувану, відповідальну здоровими людськими отношениями». 4] Наприклад, якщо чуйний чоловік втішає своєї дружини, глибоко скорбну про загиблому родича, його співчуття є відповідним її в заступництві. Додаткові трансакції можуть і відбуватися між будь-якими двома станами «Я». Наприклад, дві людини можуть взаємодіяти як Батько — Батько, коли шкодують про дітей залишили рідний дім; як Дорослий — Дорослий під час вирішення будь-яких проблем: як Дитина — Дитина чи Дитина — Батько, коли веселяться разом. Особистість може взаємодіяти із кожним станом «Я» інший особистості, перебуваючи сам в стані Я-Родителя чи Дорослу чи Дитину. Якщо відгук відповідає очікуваному то трансакція є додаткової. Лінії комунікацій відкриті, і можуть продовжувати взаємодіяти друг з одним. Жести, виразу обличчя, поза, тон голосу і т.п. все вносить свій внесок у сенс кожної трансакції. Щоб повністю зрозуміти сказане, необхідно, враховувати невербальні аспекти трансакції як і добре, як і вимова слова. Для кращого розуміння наступних прикладів передбачається, що взаємодія є безпосереднім, а словесні і невербальні повідомлення совпадают.

а. Першого типу б. Другого типа Рис. 3.2. Додаткові трансакции.

Пересічні трансакції - це коли двоє стоять, люто дивлячись один на друга, повертаються спиною друг до друга, США продовжувати розмова чи наведені у замішання тим, що тільки-но відчули пересекающуюся трансакцію. Пересічна трансакція виникає у тому випадку, коли на стимул дається несподівана реакція. Активізується непідходяще стан «Я», й комунікації перетинаються. Відтоді люди прагнуть піти, відвернутися друг від друга або змінити напрям розмови. Якщо чоловік не чітко відповідає свою дружину: «Але як ти думаєш, я почуваюся?», він мабуть, цим відштовхує його від себе. Пересічні трансакції - часті джерела неприємностей виникаючих для людей: між дітей, між чоловіком і дружиною, між керівниками та його підлеглими, між викладачами і студентами. Людина, початкуючий трансакцію і котрий очікує відповідь не одержує її. Він відчуває, що він суперечать, і найчастіше відчувають почуття зневаги і нерозуміння. Трансакції може бути, прямими і непрямими, відвертими і розведеними, інтенсивними чи млявими. Непрямі трансакції є тристоронніми. Одна особа розмовляє з іншим сподіваючись спричинити третього, що їх чує. Наприклад, чоловік може бути боязким щоб, сказати прямо свого начальника очевидно: він хоче, і свідчить це співробітнику, сподіваючись що Гран-прі здобуде сообщение.

а. Першого типу б. Другого типа Рис. 3.3. Пересічні трансакции.

Розбавлені трансакції часто носять полувраждебный, відтінок. Повідомлення приховують у вигляді кепкування. Наприклад, один курсант може сказати іншому: «Гей, геній, коли ти збираєшся чесніше завершити цю книжку?» Я теж хочу прочитати його." Той може кинути йому книжку зі словом: «Ось воно, роззява лови її якщо можешь».

Мляві трансакції є поверхневими, недбалими і вирізняються відсутністю глибоких почуттів. Так відбувається, наприклад, коли дружина каже чоловіку: «Хотіла б знати, ми виберемося повечеряти сьогодні ввечері разом?», — і відповідає: «Мені рівно, дорога. Як ти скажеш, дорогая.».

При здорових стосунках між людьми трансакції прямі і відвертими у разі необхідності інтенсивними. Ці трансакції є додатковими й вільними від прихованих мотивов.

Приховані трансакції найскладніші. Вони від додаткових і від перетинання тим, що як двох станів «Я», оскільки приховане повідомлення маскується у яких під социально-приемлемой трансакцією. Реакція усмішки на цей вид людського нещастя є трансакцією шибениці. Наприклад, коли вчитель кепкує з «тупістю» учня; мати сміється над своїм ослаблим дитиною; батько разом із сяючій усмішкою стежить, як небезпечно ризикує його син. Трансакції шибениці, подібно іншим трансакциям із прихованими мотивами, поширені серед переможених, які користуються ними щоб витрачати час на психологічні игры.

а. Кутова трансакція б. Подвійна трансакция Рис. 3.4. Приховані трансакции.

Приховані трансакції вимагають одночасної участі більш як двох станів «Я». Саме цій категорії є підставою для игр.

У подвійний прихованої трансакції беруть участь чотири стану «Я». Вона часто присутній при флірті. Офіцер: «Не хочете подивитися стайні?» Дівчина: «О, з дитинства обожнюю стайні.» На Рис. 3.4.(б) видно, що у соціальному здійснюється балачки про стайнях між Дорослими, у те час як у психологічному рівні це розмова Дитину з Дитиною (загравання). На поверхні ініціатива належить Дорослій, але результат більшості таких ігор насправді визначає Дитина, отже учасників гри може чекати сюрприз.

Отже, ми підрозділяємо трансакції на додаткові і пересічні, на прості і відкриті, що — на кутові і двойные.

3.2. Психологічна характеристика ігор, у яких грають люди.

Люди грають у психологічні гри як бридж, шашки, «монополія». Для здобуття права грати, гравці мусимо знати правил гри. У цьому, якщо вступає до гри збирається витрачати час на бридж, тоді як інші збираються витрачати час на покер, йому навряд чи добре зіграти із нею. Усі гри мають початок, даний ряд правив і внесену плату. Психологічні гри, крім цього, мають що й приховану мета, і над ними грають задля задоволення. Хоча слід сказати, деякі гравці в покер також для задоволення грають. Берн визначає психологічну гру як часто повторювану послідовність трансакцій зі прихованим мотивом, має зовнішнє розумне обгрунтування, або як коротко, як серію трансакцій з хитрим розрахунком. Щоб послідовність трансакцій утворила пару, необхідно наявність трьох аспектов:

1)Непрерывная послідовність додаткових трансакцій, підходящих на соціальному уровне;

2)Скрытая трансакція, що є повідомленням, джерелом основу игры;

3)Ожидаемая розплата, яка завершує гру та є його справжньої целью.

Ігри перешкоджають чесним, відвертим і піднятим відносин між гравцями. Попри це грають у психологічні гри, оскільки вони заповнюють їх час, привертають увагу, підтримують старе думка про собі та своїм інших і, нарешті, перетворюються на їх судьбу.

Ігри мають дві основні характеристики: приховані мотиви; наявність выигрыша.

Процедури бувають успішні успішними, ритуал — ефективним, а проведення часу — вигідним. Але вони за своєю сутністю чистосердечны (не містять «задньої думки»). Вони можуть утримувати елемент змагання, але з конфлікту, які результат то, можливо несподіваним, але ніколи — драматичним. Ігри, навпаки, може бути нечесними і часто характеризуються драматичним, а чи не просто захоплюючим исходом.

Необхідно розмежувати ігри робилися із раніше не що обговорювалися типом соціальної дії, саме з операцией.

Операцією називають просту трансакцію, чи набір трансакцій, зроблених із певною заздалегідь сформульованої метою. Наприклад, їли людина чесно просить, що його порадували, і навіть отримує розрада, це операція. Якщо хтось просить, що його порадували, і, отримавши розрада, якимось чином звертає його проти утішителя, це гра. Отже, зовні гра виглядає як набір операцій. Якщо ж у результаті гри з учасників отримує «винагороду», стає ясно, що у деяких випадках операції можна вважати маневрами, а прохання — нещирими, оскільки вони були лише ходами в игре.

Не слід помилятися щодо значення слова «гра». Гра не передбачає обов’язкову задоволення чи веселощі. Так само як сьогодні спортсмени всерйоз грають у футбол, і більшість гравців не можна обвинуватити за відсутності серйозного ставлення до играм.

Найбільш лиховісної грою є, звісно, война.

Ігри мають потяг до повторення. Люди виявляють що кажуть самі слова з тими самими інтонаціями, змінюються лише місце та палестинці час. Повторення гри може сприйматися як відчуття, що це діялося раніше. Люди грають у гри різного рівня напруженості, від соціально прийнятного, смягченного рівня до убивчого (самогубного) рівня. Берн розрізняє: а) игры першого ступеня, які прийнятні у суспільстві; б) игры другого ступеня, які завжди завдають непоправної шкоди, та деякі гравці будуть, швидше за все, приховувати це виключно від сторонніх; в) игры третього ступеня, у яких грають назавжди і безповоротно і який закінчуються у кабінеті лікаря, у залі судна, чи в морге.

Ігри індивідуально програмуються. Їх використовують зі стану ЯБатька, коли повторюють гри батьків. Їх виконують зі стану ЯДорослу, що вони свідомо розраховані. Їх виконують зі стану ЯДитину, їли засновані на ранніх життєвих переживаннях, які дитина прийняв себе самому й інших у дитинстві. Прийнявши психологічну позицію, особистість намагається зміцнити її, щоб зберегти свій сприйняття навколишнього світу. Вона ставати її життєвої позицією, з якою грають у ігри та зовсім здійснюють життєвий сценарій. Чим різкіше виражена патологія, тим більше потреба у підкріпленні своєї психологічної позиції. Цей процес відбувається можна зобразити наступним образом:

Переживання (Рішення (Психологічні позиції (Сценарії підкріплювальні поведение.

Аналіз сценарію можна коротко з’ясувати, як життєвий план дивовижно нагадує драматичний спектакль, який особистість змушена играть.

Сценарій залежить від ранніх прийняття рішень та позицій які у дитинстві. Він перебуває у стані Я-Ребенка і «записується» через трансакції, що відбуваються між батьками та ребенком.

Кожна особистість має психологічний сценарій і живе у культурі, котра має свої сценарии.

Психологічний сценарій містить програму виконання індивідуальної життєвої драми. Він бере свого коріння із розпоряджень, прийнятих дитиною від батьків, які можна конструктивними, деструктивними чи непродуктивними, і з психологічних позицій, які дитина, у кінцевому рахунку, приймає щодо себе і других.

Позиції приймаються щодо людей цілому, або щодо кожного статі окремо. Залежно від цього, наскільки сценарні повідомлення відповідають реальних можливостей дитину і заперечують його бажання бути, можуть спричинить розвитку патологии.

Патологія має різні ступеня, різко заважають особистості вживати свої здібності, до сильної, коли людина ставати безглуздою карикатурою на справжнє «Я».

ВЫВОД.

З викладеного матеріалу можна зробити такі выводы:

Структура особистості, за Фрейдом, має три складові: «Воно», «Я», «Над-Я». «Воно» — це власне несвідоме, у тому числі глибинні потягу, мотиви й потреби. «Я» — свідомість, а «Над-Я» представленно як у свідомому, і на підсвідомому рівнях. «Воно» чи діє у відповідність до так званим принципом задоволення. «Я» орієнтується на принцип реальності, а «Над-Я» керується ідеальними уявленнями — прийнятих у суспільстві нормами основі моралі й ценностями.

«Воно» є продуктом успадкованого людиною від тварин біологічного досвіду. «Я» — це, зазвичай, самосвідомість людини, сприйняття і - оцінка нею самою власної особи і поведінки. «Над-Я» — це підсумок впливу суспільства до свідомість і підсвідомість людини, прийняття їм і цінностей суспільної моралі. Основні джерела формування «Над-Я» особистості - це батьки, вчителя, вихователі, інші котрі мають якими даний людина вступив у тривале спілкування та особисті контакти на протязі жизни.

У в основі всіх побудов аналітичної психології лежить твердження, що цілісна психіка може бути показано з допомогою самого елемента, що у психіці, крім раціонального свідомого початку присутні що й ірраціональний несвідомий аспект. Підтвердженням тому є численні процеси та переживання в психологічному досвіді іншим людям, які відповідають нашому інтелектуальному очікуванню. Як правило, наше раціональне свідомість відразу ж спростовує ці процеси та переживания.

Відповідно кінцевою метою психологічної концепції Юнга виявляється розуміння життя жінок у її зовнішньому і внутрішньому прояві в психіці людину, як особливої цілісної реальности.

Лейтмотивом аналитико-психологического підходу вважатимуться постулат у тому, що психічний розлад характеризується разъединенностью особистості, тоді як психологічне здоров’я є прояв особистісного единства.

Головна мета, яку переслідував Э. Берн, у тому, щоб вивчити людини, аналізувати характер свого спілкування, навчити використовувати слова, думки, інтонації, висловлювання стосовно цілям комунікації, допомогти фахівця в царині його умінні аналізувати своє слово і вчинки, постійно осмислюючи їхню справжню сутність, і їх сприйняття собеседником.

ТА, засновником якого було Э. Берн, є систему груповий психотерапії, де взаємодія індивідів аналізується з місця зору з трьох основних станів «Я».

Э.Берн думав, що кожна людина має власний життєвий сценарій, модель якого намічається вранці дитячі роки. Відповідно до своїм життєвим сценарієм люди грають у цікаві ігри, якими заповнена в основному все життя человечества.

Гідність концепції Э. Берна полягає й у тому, що вона ставить за мету формування щирою, чесної, доброзичливою личности.

По Берну, структура особистості також трехкомпонентна як і в Фрейда. Тоді терміном «Я» («Его») означає особистість. Кожне «Я» може виявлятися у кожний час у одному з трьох станів, які Э. Берн назвав: «Дитина», «Дорослий», «Батько». «Дитина» — це — джерело спонтанних, архаїчних, неконтрольованих імпульсів. «Батько» — педант, «голова», знає, як треба чинити поводитись і схильний до повчань. «Дорослий» — свого роду лічильна машина, взвешивающая баланс «хочу» і «треба». У кожному людині ці «троє» живуть одночасно, хоч і виявляється у кожен момент поодиночке.

Зв’язок із фрейдівської тріадою («Я», «Воно» і «Над-Я») незаперечна. Головна відмінність у тому, що «Дитина» у людській душі не зводився у Берна до несвідомим влечениям. Не явна, біологічна за своєю природою сила (як «Воно» у Фрейда). Дитина є результат безлічі взаємодій, починаючи раннього віку, й тому він сам вже у певному сенсі є соціальним продуктом.

Змінювалася у Э. Берна (па порівнянню з фрейдівської) і трактування інших компонентів структури «Я». Проте наступність зберігалася, тому ідеї Э. Берна можна безпомильно віднести до психоаналітичної, фрейдівської традиції в психологии.

СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ.

1. З. Фрейд «Психологія несвідомого». М., 1990 р. 2. З. Фрейд «Психоаналіз і російська думку». М., 1994 р. 3. Ф. Виттельс «Фрейд (її особистість, вчення і школа)». М., 1991 р. 4. Э. Берн «Ігри котрі грають люди. Люди, котрі грають в.

гри". Л., 1992 р. 5. М. Джеймс, Д. Джонгвард «Народжені вигравати». М., 1991 р. 6. М. Г. Ярошевский «Історія психології». М., 1976 р. 7. Психологія особистості соціалістичному суспільстві. М., 1989 г. 8. Р. С. Немов «Психологія» 2 томи М., 1994 г.

9. К. Г. Юнг «Аналітична психологія. Минуле і нинішнє». М.,.

1995 р. 10. Міжнародна комп’ютерна мережу INTERNET і його інформаційні ресурсы Щепотин Гліб. 23(27)-Окт-97.

Підпис: ———————————;

Состояние.

Я.

Родитель.

РД.

Спрощена диаграмма.

ВЗ.

Структура стану Я.

Состояние.

Я.

Взрослый.

Состояние.

Я.

Ребенок.

РБ.

РД.

РД.

РД.

РД.

стимул.

стимул.

ВЗ.

ВЗ.

ВЗ.

ВЗ.

реакция.

РБ.

реакция.

РБ.

РБ.

РБ.

РД.

ВЗ.

РБ.

РД.

ВЗ.

РБ.

РД.

РД.

ВЗ.

ВЗ.

РБ.

РБ.

РД.

РБ.

РД.

РБ.

РД.

РД.

ВЗ.

соц.

соц.

ВЗ.

ВЗ.

ВЗ.

уровень.

уровень.

психолог.

психолог.

РБ.

РБ.

уровень.

уровень.